Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях у 20-30х роках. XXст

Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70% до 43 % дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. До спілки селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, A. Головко, до спілки пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, B. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів — П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання завдяки своїм фільмам «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села.

У середині 20-х років 80% населення республіки складали українці, а 20% — представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин. Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 p., в яких проголошувалась рівність мов і у зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — уже 23. У книговидавничій справі наклад друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального накладу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60 % республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшин ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких,24 болгарських.

Поиск по сайту: