Діяльність Центральної Ради

Участь Росії у Першій світовій війні мала для країни фатальні наслідки. Економічне виснаження посилювало революційні настрої серед населення. Уже в 1915 р. Росію захлеснула інфляція та було введено карткову систему на особливо дефіцитні товари. Від початку 1916 р. посилилася нестача продовольства, скоротилося промислове виробництво. Криза охопила сільське господарство. На тлі погіршення соціально-економічної ситуації ще більш актуальними стали питання національного та політичного характеру. Країну накрила хвиля народного невдоволення, що швидко переросло в революцію. Не впоравшись із ситуацією, 2 (15) березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся влади й передав її створеному представниками октябристів і кадетів Тимчасовому урядові. Росію проголосили республікою, а її громадянам гарантували демократичні права і свободи.

На ранніх етапах свого існування нова влада користувалася значною підтримкою серед населення, але з поступовим згасанням революційної ейфорії та неможливістю, а точніше, небажанням проведення радикальних реформ почала втрачати свій рейтинг. Як результат, на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради депутатів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі на Донбасі – 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есери і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимчасовий уряд. Вони активно боролися з продовольчими труднощами, виступали за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні Ради не відігравали суттєвої ролі й не претендували на владу.

Фактично на більшості території Російської імперії встановлювалося двовладдя. Однак жодна із сил не наважувалася вирішити найболючішого для українців питання – національного. І кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, і есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною лише право на національно-культурну автономію. Така ситуація не відповідала інтересам українського національного руху і тому не тільки породжувала суперечності та протиріччя між політичними силами, а й зумовила появу (4 березня 1917 р.) в Україні ще одного альтернативного центру влади – Центральної Ради.

З ініціативою її утворення одночасно виступили українські самостійники і тупівці. Третього березня 1917 р. самостійники (УНП, М. Міхновський) оголосили про організацію Української Центральної Ради (УЦР). Вона мала перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. Одночасно власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Вони відстоювали автономію України у складі федеративної Російської держави. На цю ідею пристали й українські соціалісти (Українська партія соціалістів-революціонерів – М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал; Українська соціал-демократична робітнича партія – В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш; Українська партія соціалістів-федералістів – Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський та ін.). Так утворилися два керівні центри, що 4 березня погодилися на створення об’єднаного органу – УЦР.

Квітня 1917 р. сформований орган влади підтримав Український національний конгрес. На ньому було обрано склад Центральної Ради (118 членів), її голову (М. Грушевський) та двох заступників (С. Єфремов, В. Винниченко). 8 квітня було утворено виконавчий Комітет ЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з’їзди, проведені в травні 1917 р. Особливе значення мав І Всеукраїнський військовий з’їзд рад, проведений 5-6 травня 1917 р. На ньому було створено військовий комітет, який очолив С. Петлюра.

Політичні сили, що прийшли до влади, обстоювали ідеї національно-територіальної автономії України та соціалізму. Нерішучість самостійників і тупівців у прийнятті радикальних рішень пояснюється такими причинами:

· непідтримка ідеї самостійності більшістю тогочасних партій;

· непопулярність її серед населення;

· віра у справедливе вирішення національного питання в революційній Росії;

· посилення ризику розчленування України сусідніми державами у разі проголошення незалежності.

Намагаючись діяти у правовому полі, Центральна Рада розпочала переговори з Тимчасовим урядом щодо формату подальших відносин. З цією метою 16 травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським, С. Єфремовим. Однак візит виявився безрезультатним. Представники Тимчасового уряду заявили, що питання про автономію України можуть вирішити лише Всеросійські установчі збори, а Центральна Рада не може бути визнана найвищим органом влади в Україні, оскільки обрана нелегітимно.

Потрапивши у безвихідну ситуацію Центральна Рада зважується на нестандартне рішення і приймає перший універсал. Це було зроблено 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді. В. Винниченко зачитав Універсал «До українського народу на Україні та поза Україною сущого». У ньому зазначалося: «Хай буде Україна вільною! Не відділяючись від усієї України, не розриваючи зв’язків з державою російською, хай український народ має право сам порядкувати своїм життям». Проголошення І Універсалу викликало сплеск ентузіазму в українських колах. За словами М. Грушевського, перша половина червня стала «апогеєм українського руху».

Основні положення І Універсалу:

· вимога надання Україні автономії в рамках демократичної та федеративної Росії;

· обрання на основі загального, прямого, таємного голосування Українських установчих зборів;

· УЦР як виразник всенародної волі бере всю повноту політичної відповідальності;

· заклик до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

· усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом переобрання;

· необхідність створення української скарбниці за рахунок збирання податків з населення;

· заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б знаходилися у підпорядкуванні УЦР;

· засудження політики Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Поиск по сайту: