Виходячи з свого постулату про злиття радянських народів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербицького (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації

Усі ці явища спричинили появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті переслідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші.

У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. До неї входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко та інші. Проте цей рух не набув значного поширення у зв’язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у покорі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.

Дисидентський Рух в Україні в 60-80х роках

Зародившись у середині 1950-х рр., дисидентський рух активно набирав сили. Виступаючи проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації, він ставав центром опозиційного руху, головними осередками якого були Київ і Львів.

Сьогодні в дисидентському русі виділяють чотири напрями: самостійницький, національно-культурний, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирним шляхом, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк.

Національно-культурницький напрям представлений насамперед шістдесятниками. Це літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. Напрям базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції.

На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, прав особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям. Він обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань і течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих. Відомим діячем цієї течії був пастор Г. Вінс.

Основними формами протесту дисидентів були демонстрації та публікації. Вони надсилали петиції й листи до вищих партійних та державних інстанцій, створювали громадські комітети із захисту прав людини, проводили мітинги. Однією з найвідоміших акцій була маніфестація 4 вересня 1965 р. проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з вимогою припинити арешти, до якого додав написану у вересні-грудні роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не дало результату. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. За таких обставин до пера взявся В. Чорновол. У тому ж 1966 р. він видав роботу «Правосуддя чи рецидив від терору», а 1967 р. опублікував за кордоном документальну збірку «Лихо з розуму». У 1970 р. В. Мороз публікує роботу «Мойсей», «Хроніки опору», «Репортаж із заповідника імені Л. Берії». Протягом 1970-1972 рр. виходить шість номерів самвидавного журналу «Український вісник».

Реакція влади була миттєвою – репресії, тюремне ув’язнення, відправлення до концтаборів. Поширеним видом покарання стала ізоляція в лікарнях для психічно хворих людей. Активно використовувалися адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів. Так, 22 травня 1967 р. влада дає дозвіл на розгін демонстрації біля пам’ятника Т. Шевченку. У тому ж 1967 р. при КДБ було створено п’яте управління (ідеологічне). Потужного удару по рухові було завдано на початку 70-х рр. 30 грудня 1971 p. ЦК КПРС прийняв постанову про проведення всесоюзної кампанії щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Як наслідок, 1972 р. республікою проходить хвиля арештів, що увійшла в історію під назвою «великий погром». Незважаючи на це, дисиденти продовжили роботу. У 1974 р. С. Хмара видав 7 і 8 номери «Українського вісника». У листопаді 1976 р. в Києві виникла Українська гельсінська спілка (УГС). До складу організації входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, всього 37 осіб (очолював М. Руденко). Однак друга хвиля арештів на початку 80-х рр. остаточно ліквідувала залишки дисидентства. Отже, відмова від кардинальних реформ усе більше заганяла СРСР у суспільно-політичну кризу, результатом якої стала поява дисидентів. Зазнаючи тяжких переслідувань з боку влади, вони активно намагалися донести українському народу думку про необхідність проголошення незалежної України.

Поиск по сайту: