Руська Трійця»в історії суспільно політичного руху України

У 30-ті роки центр українського відродження в Галичині перемістився до Львова.Найбільш широко національні ідеї знайшли відображення в діяльності об’єднання «Руська трійця» (1833- 1837 рр.), засновниками якої були вихованці Львівської греко-католицької семінарії Маркіян Шашкевич,Іван Вагилевич, Яків Головацький.У 1833 р. вони згуртували навколо себе однодумців, метою яких було відродження престижу рідноїкультури. Вони працювали над очищенням мови від надуманої «вишуканості» і перетворенням її назрозумілу мову, а також над пробудженням національної свідомості народу. «Руська трійця» розгорнулавелику фольклористично-збиральну роботу. У 1836 р. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полкуІгоревім». У церквах ця «трійця» читала релігійно-моральні проповіді українською мовою. Українське козацтво зображували як символ національно-визвольної боротьби.На основі своїх фольклорних записів і публіцистичних творів члени «Руської трійці» видали у 1873 р. вБудапешті альманах «Русалка Дністрова».У ньому були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичнідокументи, що розкривали героїчне минуле, заняття і побут, культуру українського народу. Ці матеріали, а такожпубліцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, опоетизовували народнихгероїв, проголошували необхідність возз’єднання всіх українських земель. По суті альманах став політичнимманіфестом українського національного руху. Влада вороже зустріла альманах, конфіскувала і знищила майжевесь тираж (за винятком 250 примірників), а його авторів притягли до судової відповідальності й тривалий час переслідували.

Суспільно-політичні і національний рухи в Україні в 60-90-ті роки XIX ст.

Процес формування й консолідації української нації на етнічній основі, що почався в часи Київської Русі, рельєфно виявився в період Визвольної війни та значно прискорився в сере дині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, які відбувалися в Російській і Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування нації брав участь увесь український етнос на всій території його багатовікового проживання, але цент ром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення української нації супроводжувалося зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією економічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу. У XIX ст. нерозв'язаною залишалась проблема національного возз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Австро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще більш реакційним був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити із-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті роки стають громади — самодіяльні, напівлегальні суспіль но-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Перша — виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами і науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, Т. Р Рильський та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представники різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони були також багато національними за складом (хоча переважали українці) і різноманітними за соціальним станом.

Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їх ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків.

У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. І. Костомаров, П. О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа» у 1862—1863 pp. припинили своє існування.

Значний вплив на розвиток українського національного руху мали ідеї й діяльність М. Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: «громадівському соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства — «громади»; «громадському федералізмі» (всеслав'янське об'єднання національних територій, союзів громад). Це передбачало програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.

Найвпливовішою течією в суспільно-політичному русі 70-х років були народники — рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянської демократії. У народництві виділилися дві течії — революційна і ліберальна. За тактикою революційна течія поділялася на пропагандистський (ідеолог П. Лавров), бунтарський (М. Бакунін), змовницький (П. Ткачов) напрями. Народники вважали головною революційною силою селянство; капіталізм оцінювали лише негативно, вірили, що в Росії — особливий шлях, і вона обмине капіталізм. Вони сподівалися, що селянська община ста не осередком соціалізму, перебільшували роль ідей та окремих осіб у політиці.

Перші народницькі гуртки виникли в Україні у 1873 р. в Одесі і Києві. У 1874 р. народники застосували тактику «ходіння в народ» — переодягнувшись в простий одяг під виглядом учителів, фельдшерів, шевців тощо, вони йшли в села, вели пропаганду соціалізму, агітували за революцію. Але цей похід зазнав поразки. Близько 1000 чол. було заарештовано. У 1876 р. у Петербурзі створюється нова організація, яка з 1878 р. дістала назву «Земля і воля», яка поставила завдання політичної боротьби проти самодержавства. Оскільки народники вважали, що останнє не має опори в суспільстві, то його можна повалити за допомогою терору. У 1879 р. «Земля і воля» розділяється на дві організації: «Народну волю» і «Чорний переділ». Народники з України відігравали провідну роль як у «Народній волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич), так і в «Чорному переділі» (Аксельрод, Дейч, Засулич). У 1879-1881 pp. «Народна воля» організувала 8 замахів на царя. Нарешті І березня 1881 р. народовольцям удалося вбити царя. Але на місце Олександра II прийшов більш реакційний Олександр III. Ситуація в країні не змінилася на краще. Народники першими перейшли до політичної боротьби з самодержавством, зуміли створити нелегальну політичну партію, але їх діяльність показала безперспективність політичного терору. їх керівники були страчені. Остаточно організація революційних народників була розгромлена у 1883 р. У 80-90-ті роки продовжувало існувати ліберальне народництво, яке відмовилося від революційної боротьби з царизмом і виступало за поліпшення становища селянства шляхом реформ: збільшення наділів, надання дешевих кредитів тощо.

Розвиток промисловості, зростання кількості робітників тяжкі умови праці і життя зумовили активізацію робітничого руху. У 1875 р. в Одесі на базі декількох гуртків виникає «Південноросійський союз робітників» на чолі з Є. Заславським. До нього входило близько 60 членів і 200 чол. співчуваючих. Це була перша пролетарська організація в Україні. У програмному документі союзу — Статуті — вказувалося на несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, об'єднання робітників краю, завоювання політичних свобод. Члени союзу випускали і розповсюджували прокламації, керували страйками. Через півроку жандарми розгромили союз, його активістів засудили до каторжних робіт.

Розгортання робітничого руху, криза народництва створили передумови для поширення марксизму (за ім'ям засновника К. Маркса) — течії, яка вже стала впливовою в Західній Європі. Розповсюджуються твори К. Маркса та його прибічників, створюються перші марксистські гуртки. Пёрший соціал-демократичний гурток виник у Києві в 1889 р. У 90-ті роки такі гуртки виникають в Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були розрізненими і маловпливовими.

Поиск по сайту: