Методологічна криза

У попередніх темах вже відзначалося, що кінець XIX ст. ознаменувався дискусіями про те, якими шляхами будувати нову, об’єктивну психологію, які методи повинні стати провідними при дослідженні психічного. На межі століть ще здавалося, що ці суперечності приведуть до єдиної думки й сформується методологія нової, позитивної психології. Загальною тенденцією був перехід від психології, що вивчає феномени свідомості, до психології, яка досліджує цілісну систему організм-середовище. Однак логіка розвитку перших шкіл показала, що існує кілька шляхів побудови такої психології, які кардинально відрізняються один від одного не тільки в розумінні пріоритетів й задач психологічної науки, але навіть у визначенні її предмету й змісту психіки. Різним був й підхід до динаміки психічного розвитку, його закономірностей й умов, що сприяють чи перешкоджають йому.

Тому на початку XX ст. психологія переживала серйозну методологічну кризу, пов’язану насамперед із труднощами, які виникали при пошуку об’єктивних методів дослідження психіки. Запропоновані функціональною психологією, структуралізмом, Вюрцбургською школою методи при більш пильному розгляді були далекими від об’єктивності, що доводилось й тими розбіжностями, які виникали під час обговорення отриманих результатів. Вияснилось, що знайти прямий й об’єктивний метод вивчення психічного стану людини, змісту його свідомості, а тим більше несвідомого, практично неможливо. Вихід був або в трансформації методу, який перетворювався в опосередкований або в такій зміні предмету, що зробило би реальним його безпосереднє експериментальне вивчення (наприклад, зробити предметом зовнішню активність), або у відмові від спроб пояснити закони психіки» замінив їх описом явищ, як пропонував Дільтей.

На зміст й динаміку протікання методологічної кризи в психології вплинули крім логіки становлення самої науки й інші фактори - соціальна ситуація, відкриття в інших дисциплінах.

Перша світова війна викрила такі негативні, асоціальні шари людської психіки (агресію, жорстокість, ірраціоналізм), які потребували наукового пояснення. Ці факти зв‘язувались і з ідейною кризою межі ХІХ - ХХ ст., яка найбільш повно проявлялася у провідних філософських школах того часу.

О.Шпенглер, Е.Гуссерль, А.Бергсон доводили, що культура наближається до заходу, що свобода волі може привести людину до відходу від розуму, яка поступається місцем інтуїтивному знанню, несвідомому. А.Бергсон (1859-1941) писав про те, що в процесі розвитку людство робить «творчу еволюцію», яка безпосередньо зв'язана з духовною активністю, що відрізняє живий організм від неживого, і приводить до універсалізації понять. Висунувши ідею про походження інтелекту з потреби практичної дії, він довів, що логічне знання одностороннє, а найбільш повним способом пізнання є інтуїція. Учень Брентано Гуссерль, заперечуючи психологізм, тобто ідею про те, що психологія може стати методологією всіх наук про людину, висував метод «феноменологічної редукції», який дозволяє визволити свідомості від нашарувань культури, особистого досвіду, пристрастей людини. Ці «чисті феномени», утворені в результаті інтенціональної спрямованості свідомості (ідея Брентано) на зовнішній світ і складають його головний зміст. Фактично цей підхід позбавляв і філософію, й тим більше психологію можливості зрозуміти психічний стан, «життєвий світ» особистості, який формується самим суб‘єктом завдяки властивій йому творчої активності. Однак той факт, що ця, іманентно властива людині, творчість структурує світ із зовнішнього досліду, багато в чому робив людей іграшкою непередбаченої долі, зовнішньої ситуації, агресії інших.

Тому філософські концепції, доводячи необхідність перегляду старих основ психології, не могли в той період допомогти їй у формуванні нових. Зате таку підтримку могли надати природні науки, які знаходилися тоді на підйомі власного розвитку.

Відкриття в біології, фізиці, генетиці сприяли становленню психологічних напрямків. Дані генетики, які показали широкі можливості пристосування й зміни організму, лабільність й пластичність нервової системи, вплинули на аналіз ролі середовища в процесі розвитку психіки, розуміння можливостей й меж навчання. Особливо велике значення ці матеріали набули в Росії, у якій у ці роки була одна з найбільш сильних шкіл генетиків.

Досягнення фізиків, які допомогли й психологам по-новому побачити можливості експерименту, розкрили перспективи вивчення пізнавальних процесів. Закони й методи дослідження фізичного поля намагались застосувати при аналізі психічного поля, динаміки сприйняття й мислення гештальт-психологи.

На розвиток психології, у тому числі й на дослідження сприйняття, вплинула й теорія Е.Маха (1838-1916). Розробляючи свою концепцію в руслі основних положень позитивізму, він відстоював принцип емпіричної доказовості теоретичних положень. Використовуючи дані, отримані при дослідженні фізіології органів почуттів, Мах доводив, що фізичне як й психічне має один й той же субстрат – «нейтральний дослід», що складається з елементів. Механізмом з'єднання цих елементів у цілісну картину є всі ті ж асоціації, які пов‘язують окремі відчуття в образи, які запам'ятовуються в нашій пам'яті й знаходять своє відображення в мові. У такий спосіб завданням психології є вивчення окремих елементів досліду (кольору, форми і т.д.), які, поєднуючись, утворюють цілісні об‘єкти, у тому числі й образ «Я».

Загалом ця програма не була новою для психології, її використовували і представники класичного асоціанізму, і Вундт, і структуралісти. Новим тут були експериментальний підхід до дослідження відчуттів, оригінальні методики, придумані Махом, принцип енергетизму, що говорив, що існує єдина енергія і для психічного, і для фізичного, кількість якого зберігається незмінним і переходить від руху до мислення і навпаки. Відгомони цієї теорії проявилися в 20-30-і роки XX ст., наприклад, у концепціях Штерна, Блонського, Бєхтєрєва й інших психологів.

Погляди Маха вплинули не тільки на перші психологічні школи (наприклад, структуралізм), але і на погляди біхевіористів і гештальтпсихологів. Перші запозичали в Маха і його послідовника Р.Авенаріуса ідею трактування організму як апсихічного апарата, а другі - думка про тотожність гештальтів (свідомих образів) структурі реальних предметів.

Про необхідність перегляду психологічних постулатів свідчили і запити практики, які не могли ігноруватися ученими. Орієнтація на практику виражалась не тільки у філософії прагматизму, особливо популярної в США, але й у розробці міжпредметних питань, насамперед разом із медициною і педагогікою. Якщо клінічні дані у великій мірі вплинули на французьку психологію (про що говорилося вище) і на формування глибинної психології, то задачі вивчення й виховання «нової людини», розробка нових підходів до проблем соціалізації стали провідними в США і Росії, вплинув на розвиток біхевіоризму і російської психології.

Різні наукові інтереси, методологічні принципи і соціальна ситуація, у якій діяли вчені перших десятиліть XX ст., не дозволяли прийти до загального розуміння цілей, предмета психології та її методів.

Ця ситуація рефлексувалась вченими як криза психології. І з такою оцінкою можна погодитися, якщо вважати цю закономірну методологічну кризу кризою росту. Природно, що розвиток неможливий без пошуків нового, без помилок взагалі. Сучасна психологія розвитку довела, що кожен критичний період починається з негативізму, заперечення, який змінюється періодом будівництва, придбання нового. А психологія справді мінялася, ставала все більш значимою і для суспільства, і для інших наук. Не дивно, що такі кардинальні зміни були пов‘язані і з метаннями, негативізмом по відношенню до старої психології, пошуковою активністю при формуванні нової науки, появі нових відкриттів і нових напрямків у психології. Однак вчені початку століття, ще прагнули прийти до спільної думки про єдину психологію, відчували кризу як неможливість її виробити, тобто як розпад старої психологічної науки, що було справедливо, і як безвихідь в процесі становлення нової, що, як доведено часом, було невірно.

Цим пояснюється і той парадоксальний на перший погляд факт, що період, котрий ми зараз оцінюємо як час розквіту наукової творчості видатних вчених, період, що визначив обличчя психології XX в., рефлексувався вченими як занепад, як «відкрита криза». Можливо, що, дійсно, «велике бачиться на відстані», але головне, мабуть, у тому, що ми на початку XXI ст., так само як і вчені початку XX ст., оцінюємо положення в науці за підсумками минулого, виходячи з чого намагаємось заглянути в майбутнє. І це наше минуле (а їхнє майбутнє) доказує ситуативність і неправомірність цієї оцінки, що багато хто з вчених, які писали про кризу на початку XX в., усвідомили до його середини.

Таким чином, фактично вже до 20-х років XX в. психологія розділилася на окремі школи, які по-різному формували свої концепції про зміст та структуру психіки, розглядаючи в якості ведучої пізнавальну, мотиваційну чи поведінкову сферу психічного. У той момент з'явилися три провідних напрямки - біхевіоризм, гештальтпсихологія і глибинна психологія, кожний з яких мав власний предмет психології і свій метод дослідження психіки.

Предметом біхевіоризму стала поведінка, якв досліджувалась шляхом експериментального вивчення факторів, що впливають на її формування, тобто на утворення зв'язків між стимулами і реакціями.

Гештальтпсихологія досліджувала цілі структури, з яких складається психічне поле (передусім поле свідомості), причому для вивчення цих гештальтів застосовувалися нові методи, які розроблялися за аналогією з методами вивчення фізичного поля.

Глибинна психологія зробила своїм предметом глибинні, безсвідомі структури психіки, методом вивчення яких став психоаналіз.

Пізніше, вже в другій половині XX в., виникли нові школи - гуманістична й когнітивна психологія.

Як видно з наведеного огляду, ні предмети, ні методи в цих школах зовсім не співпадали між собою, а тому на перших етапах становлення шкіл неможливо було й говорити про яке-небудь об‘єднання. Пройшло кілька десятиліть самостійного розвитку, було накопичено багато нових фактів кожним з напрямків, перш ніж стало можливим знову заговорити про об‘єднання, про створення єдиної психології.

Поиск по сайту: