Зародження і розвиток асоціативної психології

Асоціанізм або асоціативна психологія, з’явився як самостійний напрямок у ХVІІІ ст. Ця школа започаткувала виділення психології у самостійну, незалежну від філософії науку, яка має власний предмет і тезаурус. У руслі асоціанізму змінювалась і орієнтація психології з філософської на природничо-наукову методологію, а також почались пошуки об‘єктивного методу дослідження та становлення експериментальної психології.

Термін «асоціанізм» був введений Локком,а саме поняття використовувалось ще Арістотелем, який розробив і перші закони асоціацій. Потім, вже у Новий час, це поняття повернулося у психологію, але асоціації Декарт і Лейбніц трактували, на відміну від Арістотеля, не стільки як механізми переробки інформації, скільки як феномени, котрі заважають істинному розумінню речей.

Деякі проблеми асоціативної психології розроблялись у працях Бонне, Берклі і Юма, але поява асоціанізму як психологічної школи зв‘язано з Іменем Гартлі, котрий побудував на механізмі асоціативної переробки свою психологічну теорію.

Англійський філософ Д.Берклі (1685-1753) поклав в основу своєї концепції положення Локка про провідну роль відчуттів у формуванні понять. Відкинувши ідею про зв‘язок відчуттів із зовнішнім світом, Берклі головним висунув поняття про внутрішній досвід, став родоначальником крайньої форми суб‘єктивно-ідеалістичного погляду на зовнішній світ і психічне життя. Його формула пізнання: «Бути – значить бути у сприйнятті», тобто Берклі вважав, що те, що люди сприймають як незалежні від свідомості речі, є тільки комплексом їх внутрішніх відчуттів (за термінологією Берклі, «ідеї»), які не відображають стан зовнішнього світу. Поки людині здається, що він бачить або чує будь-який об‘єкт, він реально існує, але тільки закриє очі – зникає не тільки сприйняття, але і суб‘єкт.

Не дивно, що Берклі не сприймав поділ якостей предметів на первинні та вторинні, про що говорили Демокріт і Локк. Берклі стверджував, що ніяких якостей, крім безпосередньо тих, що сприймаються та відчуваються суб‘єктом, не існує. Виходячи із цього, всі якості, по суті, є вторинними, тобто придуманими суб‘єктом, тому що якості, які реально належать предметам, не існують, у будь-якому випадку, вони непізнані для людини.

Відповідно необхідно відмовитись від припущення про матеріальні зовнішні агенти (подразники), вплив яких на органи відчуттів викликають почуття («ідеї») й інші психічні утворення. Ідеї поєднуються між собою за законами асоціацій, створюють комплекси, ілюзорно сприймаючі за морально фізичні об‘єкти. За цими комплексами прихована їх істинна причина, котрою, згідно Берклі, є не матеріальна субстанція (природа), а дух – проста, неподільна активна сутність, яка думає, має волю і сприймає ідеї, тобто психічні образи.

Заперечуючи можливість конкретної людини перевірити істинність або оманливість його знань, Берклі підкреслює, що для всього існує певний критерій істинності у сукупності ідей багатьох людей, в їх досвіді. Якщо видані наукою закони – це безперервна послідовність ідей, то чому всі люди бачать одне й те ж, наприклад, аркуш паперу білим, а траву – зеленою. Берклі пов‘язував це з зумовленістю, що дарується Богом. Він писав, що у нашому пізнанні розум пасивний, він лише спостерігає зміну феноменів, між якими немає зв‘язку, але існує активність Бога.

Психології сприйняття Берклі присвятив трактат «Нова теорія зору» (1709). В ньому він використав принцип асоціації, щоб пояснити сприйняття видимого простору. Звертаючись до поверхні сіткової оболонки ока, можна зрозуміти, як виникає образ двох вимірів простору – вертикального і горизонтального, але не можна пояснити сприйняття глибини, дистанції, на якій відстані знаходиться те, що бачить суб‘єкт. Це сприйняття виникає завдяки тому, що до сітчастого зображення поєднуються тактильні відчуття і виникають асоціації (Берклі назвав її «сугестією» як тримірний образ). Отже, цей образ не є «вродженим», він складається із досвіду людини. З цих позицій Берклі проаналізував інші компоненти процесу побудови зорового сприйняття.

Відношення між відчуттям на дотик і зоровими відчуттями розглянуті й у іншій роботі Берклі «Принципи людського пізнання» (1710). Він говорить про те, що психічні явища пов‘язані між собою не причинними, а символічними знаковими зв’язками. Одне служить знаком іншого. Одним знаком ми можемо попередити інші, і цього достатньо, щоб правильно себе поводити. Таким чином, відчуття, якщо і не дають істинних знань про зовнішній світ, проте мають прагматичну значимість.

Ідеї Локка і Берклі отримали розвиток в працях іншого відомого психолога і філософа – Давида Юма (1711-1776). У працях «Трактат про людську природу» (1734-1737) і «Дослідження про людське розуміння» (1748) він писав про те, що «розум ніколи не має перед собою ніяких речей, окрім відчуттів, і він не може... провести досвід відносно співвідношення відчуттів з об‘єктами”. Тому єдиним джерелом пізнання і є наші сприйняття, на основі яких ми створюємо свої судження про зовнішній світ і про себе. Таким чином, усувається протистояння об‘єкта і суб‘єкта, оскільки об‘єкт – комплекс сприйнять, а суб‘єкт – процес сприйняття. Різниця між цими різними групами сприймань лише в їх комбінаціях, але не у походженні.

Джерелом знань є переживання людини, які поділяються нею на враження і уявлення (або ідеї). З точки зору Юма, різниця між враженнями і уявленнями не в тому, що одні (враження) відображають реально існуючі предмети, а інші (уявлення) – спогади про них, а тільки в їх силі і чіткості. Він писав, що існує різниця між болем від сильного жару і... поновлення цього враження у пам‘яті..., яке ніколи не може досягти сили й інтенсивності первинного почуття.

При цьому прості ідеї походять від простих вражень, яким вони і відповідають і які, як правило, достатньо точно поновлюються. Але існують і більш складні ідеї, які не зв‘язані прямо із досвідом. Так, людина може уявити крилатого коня або золоту гору, яких вона ніколи не бачила і не побачить, але складові частини будь-якої дуже складної ідеї все ж походять із вражень.

Для доказу цього положення Юм використовує дані не тільки психології, але й медицини, говорячи про те, що у сліпих від народження людей не існує ідеї колабру. Ці ж дані використовуються і у сучасній психології, відомо про відмінності в змісті свідомості у «нормальних людей» і в людей з відхиленнями або травмами органів відчуття.

Судження про механізми формування складних ідей привели Юма до обговорення ролі асоціацій, які знаходяться в основі мислення. Він виділяв асоціації за схожістю, контрастом (про що писав і Берклі), суміжності у просторі і часі, а також за законом причинного зв‘язку. Останні були предметом особливо прискіпливого аналізу з його сторони.

Він доводив, що на основі одного сприйняття без досвіду неможливо скласти картину світу, а тим більш діяти у ньому. Так, спостерігаючи за водою в річці, можна сказати про її колір або швидкість течії, але не можна передбачити, що в ній можна потонути, або по ній можна сплавляти деревину. Ні один об‘єкт не проявляє при чуттєвому сприйняття ні причин його породивших, ні дій, які він може провести. Тільки досвід розкриває ці зв‘язки, і людина звикнувши спостерігати за явищами, які проходять у певній послідовності, починає думати, що одне явище служить причиною іншого. Але будь-який досвід людини обмежений, тому те, що здається їй причинно-наслідковим зв‘язком, може бути зв‘язком випадковим. Наше передбачення, яке ґрунтується на звичці й досвіді, може бути лише імовірним, але не істинним.

Заперечуючи достовірний зв‘язок між явищами, Юм прийшов до висновку, що джерело цього зв‘язку не зовнішній світ, а саме людина, особливості її психіки, які трансформують власні звичні уявлення в незалежний від свідомості причинний зв‘язок. На думку Юма, не причинний зв‘язок знаходиться в основі асоціацій, а асоціація як універсальна властивість психіки знаходиться в основі утворення причинного зв‘язку наших суджень. Так асоціація, як і в Локка, стає причиною помилок, властивих мисленню людини. Але в Юма цим помилкам відповідає результат процесу, оскільки інших знань у людини і бути не може.

Важливим було і твердження Юма про відсутність не тільки об‘єкту, але й суб‘єкту. Дійсно, якщо зовнішній світ – це комплекс вражень, які людина пов‘язує для власної зручності в певні поняття, то тому і результати рефлексії своїх думок і переживань пов‘язується в комплекс «Я» за законом тої ж звички. Ніяких реальних даних про те, що цей зв‘язок достовірний, у людини немає: «Вникаючи в те, що я називаю своїм «Я», я завжди наштовхуюсь на ту чи іншу одиничну перцепцію – любові або ненависті, страждання або задоволення. І ніколи не можу спіймати своє «Я» окремо від перцепції...». Таким чином, лише асоціація по причині і знаходиться в основі нашої думки про те, що є це «Я». Але, якщо йти за Юмом шляхом послідовного скептицизму, то із твердження про можливість доказати що «Я» є, не слідує те, що «Я» відсутнє. Тому, подолавши крайнощі позиції Юма, прагматизму і функціоналізму і вдалося в подальшому прийти до визначення поняття «Я» та його структури.

На думку Юма, досвідне, звичне знання допомагає людині у житті, в реальній діяльності. Саме звичка формує уявлення про закони, оскільки людина, поєднуючи у певну систему свої уявлення, прибирає, знищує хаос сприйнять, вона упереджує картину світу. Іншими словами, прагматична цінність пізнання безсумнівна, а про істинність і відповідність реальним об‘єктам людині немає потреби хвилюватися, тим більше що розкрити цю істину вона все рівно не зможе.

Таким чином Юм поклав початок тій прагматичній позиції в психології, яка на початку ХХ ст. стала основою прагматизму і функціоналізму Джеймса. Він також одним із перших заговорив про різницю між описовими (спрямованими на використання) і пояснювальними (спрямованими на пізнання суті) науками, відносячи психологію і філософію саме до описових наук. Ідеї Юма також були в основі досить розповсюдженої до ХІХ ст. теорії позитивізму, розробленої О.Контом, яка вплинула на розвиток психології.

Берклі і Юм, розробляючи закони асоціацій і зв‘язуючи їх з особливостями психіки людини, розглядали ці закони як частковий випадок своєї концепції. Засновником асоціативної психології, яка проіснувала як єдиний психологічний напрямок, вважається Д.Гартлі (1705-1757). Отримавши спочатку богословську, а потім медичну освіту, Гартлі прагнув створити таку теорію, яка б не тільки пояснювала душу людини, але і дозволяла керувати її поведінкою. В якості такого універсального механізму психічного життя він і вибрав асоціації.

В основу своєї теорії Гартлі поклав ідею Локка про експериментальний характер знань, а також принципи механіки Ньютона. Взагалі розуміння людського організму, принципів його роботи, в тому числі і роботи нервової системи за аналогією з законами механіки, відкритими в той час, було характерною прикметою психології ХVІІІ ст. не запобіг цієї помилки і Гартлі, котрий намагався пояснити поведінку людини виходячи із фізичних принципів.

Вчення про асоціації Гартлі, викладена ним в його праці «Роздуми про людину, її будову, її обов‘язки та сподівання» (1749), базується на вченні про вібрації, оскільки він вважав, що вібрація зовнішнього ефіру викликає відповідну вібрацію органів почуттів, м‘язів і мозку. Проаналізувавши структуру психіки людини, Гартлі виділив в ній два кола – велике і мале. Велике коло проходить від органів почуттів через мозок до м‘язів, тобто є фактично рефлекторною дугою, яка визначає поведінку людини. Таким чином, Гартлі, по суті, створив свою, другу після Декарта в психології, теорію рефлексу, яка пояснювала за допомогою законів механіки людину. На думку Гартлі, зовнішні впливи, викликаючи вібрацію органів почуттів, запускають рефлекс. Вібрація органів почуттів приводить до вібрації відповідних частин мозку, а ця вібрація, в свою чергу, викликає роботу певних м‘язів, стимулюючи їх скорочення і рух тіла.

Якщо велике коло регулює поведінку, то мале коло вібрації, розміщені у білій речовині мозку, є основою психічного життя, процесів пізнання і навчання. Гартлі вважав, що вібрація ділянок мозку у великому колі викликає відповідну реакцію вібрації в білій речовині мозку. Зникаючи із великого кола, ця вібрація залишає сліди у малому колі. Ці сліди, на його думку, служать основою пам‘яті людини. Вони можуть бути більш або менш сильними в залежності від сили і значимості того явища, яке залишило цей слід.

Великого значення мала ідея Гартлі про те, що від сили цих слідів залежить ступінь їх усвідомленості людиною, при чому слабкі сліди, підкреслював він, взагалі не усвідомлюються.

Таким чином, він розширив сферу духовного життя, включивши в неї не тільки свідомість, але і несвідомі процеси, і створив першу матеріалістичну теорію несвідомого. Майже через сто років ідеї Гартлі про силу слідів та її зв‘язок з можливістю їх усвідомлення розробив відомий психолог Гербарт у своїй відомій теорії про динаміку уявлень.

Досліджуючи психіку Гартлі прийшов до висновку про те, що вона складається із декількох основних елементів – відчуттів, які є вібрацією органів відчуттів, уявлень (вібрацією слідів у білій речовині при відсутності реального об‘єкту) і почуттів, що відображають силу вібрації. Говорячи про розвиток психічних процесів, він виходив з ідеї про те, що в їх основі знаходяться різні асоціації. При цьому асоціації вторинні та відображають зв‘язок між двома вогнищами вібрацій у малому колі.

Таким чином, Гартлі пояснював формування самих складних психічних процесів, в тому числі мислення і волі. Він вважав, що у основі мислення знаходиться асоціація образів предметів зі словом (зводячи мислення до процесу формування понять), а в основі волі – асоціація слова і руху.

Виходячи з ідеї про прижиттєве формування психіки, Гартлі вважав, що можливості виховання, впливу на процес психічного розвитку дитини безмежний. Її майбутнє визначається матеріалом для асоціацій, яке їй дозволяє оточуюче, тому тільки від дорослих залежить якою буде дитина, як вона буде думати і діяти. Гартлі – один із перших психологів, який заговорив про необхідність для педагогів використовувати знання про закони психічного життя у своїх методах. При цьому він доводив, що рефлекс, підкріплений позитивним відчуттям, більш стійкий, а негативне відчуття, яке виникає при певному рефлексі, допомагає його забуванню. Тому можливо формування соціально прийнятих форм поведінки, формування ідеальної моральної людини, необхідно тільки вчасно підкріпляти необхідні рефлекси або усувати шкідливі. Таким чином, теорія ідеальної людини вперше виникла ще у ХVІІІ ст. і була зв‘язана саме з механістичним розумінням її психічного життя.

Погляди Гартлі здійснили потужний вплив на розвиток психології, достатньо сказати, що теорія асоціанізму проіснувала майже два сторіччя, і хоча її неодноразово критикували, її основні постулати стали основою подальшого розвитку психології. Не меншого значення мали і висловлені ним думки про рефлекторну природу поведінки, а його погляди на можливість виховання і необхідність управління цим процесом відповідають підходам рефлексологів і біхевіористів, які розроблялись вже у ХХ ст.

Аналіз розвитку психології протягом ХVІІІ ст. показує, що в цей період почався процес її формування як самостійної науки, яка має свій предмет, окремий від предмету філософії, свій термінологічний апарат і метод дослідження. Фактично з виникненням асоціанізму, тобто теорії Гартлі, можна вже говорити про існування самостійної психології, що доводиться і появою праць, присвячених суто психологічній проблематиці, й аналізом її місця в системі наук (наприклад, у працях Канта), і початком читання курсу психології у навчальних закладах. Тому, якщо експериментальну психологію пов‘язують з іменем В.Вундта, то появу психології як самостійної галузі наукового знання можна вважати від праць Д. Гартлі.

Необхідно відмітити й те, що у ХVІІІ ст. продовжує розвиватися розмаїття підходів до психологічної проблематики у самих різних наукових школах (англійській, німецькій, французькій) при збереженні єдності предмету психології. Можливо, усвідомлення цих відмінностей, які були у цей період, привели до появи принципово нових поглядів на чинники, які визначають психіку. Серед них все більшого місце починає займати культура, соціальне і природне середовище.

Але ці нові підходи поки ще не зайняли провідного місця у психології, а теорію асоціанізму Гартлі будував на основі принципів механіки. Тому з розвитком науки, появою нових даних у фізиці, біології, фізіології положення Гартлі почали стрімко старіти. Це привело до їх перегляду, нової трактовки законів асоціацій. У такому вигляді і предстала теорія асоціанізму в класичних працях Д.Мілля, Т.Брауна й інших вчених першої третини ХІХ ст.

Питання на семінар:

1. Внесок в теорію асоціації Е.Брауна.

2. Психологічні погляди Д.С.Мілля.

Питання на самостійну роботу:

1. Психологічна теорія І.Ф.Гербарта.

2. О.Бен як представник асоціативної психології.

3. Г.Спенсер і розвиток асоціативної психології.

Література:

1. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології: ХVII століття. Епоха просвітництва: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с.; іл.

2. Гоббс Т. Сочинения В 2 т. М., 1964.

3. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.- М., 1999.

4. Кант И. Критика чистого разума ∕ Соч. в 6 т. М., 1964.

5. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.

6. Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр «Академия», 2001.-554 с.

7. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии.- Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.

8. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.

9. Пиаже Ж. Избранные психологические труды.М., 1994.

10. Солсо Р.Л. Когнитивная психология.-Спб., 1996.

11. Фромм Э. Душа человека.М., 1992.

12. Франкл В. Человек в поисках смысла.М., 1990.

13. Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.

Поиск по сайту: