Основні етапи розвитку уявлень про предмет етнічної психології

Розвиток людського суспільства супроводжувався розширенням знань людей про навколишній світ, накопиченням відомостей про сусідні і дальні народи. Вже в давнину разом з етнографічними спостереженнями, в основі яких лежали природна людська допитливість, військова, політична і економічна необхідність, робилися спроби теоретичного узагальнення етнопсихологічних даних.

Про наявність психологічних особливостей складу націй згадувалося в трактатах Цезаря, Геродота, Ксенофонта, Плінія, Страбона. Ще Гіппократ намагався зв'язати особливості народних характерів з відмінностями в кліматі і географічних умовах території мешкання. Подібні роздуми зустрічаються і у Монтеск’є, варіюючого поняття «народний дух» залежно від середовища і клімату, в яких проживає народ. Проте схожі в географічному відношенні країни — Канада і Росія, наприклад, — населені представниками абсолютно різних націй, а «річкові» цивілізації Нілу і Янцзи також різко відрізняються одна від одної, як і цивілізації «острівні» — мінойська, японська, еллінська. Не дивлячись на те, що науковий підхід до розуміння проблеми сформувався тільки в роботах таких класиків філософії, як Локк, Руссо, Гегель, Гердер, одним з перших дослідників у області етнопсихології залишається Гай Юлій Цезарь, щонаписав декілька книг про особливості поведінки різних народів. Так, до нашого часу дійшли «Вдача галлів» і «Вдача германців», в яких Цезар не тільки описує побут цих народів, але і намагається зробити висновки про специфіку їх характеру.

Створення спеціальної дисципліни — психології народів — було проголошено в 1860 році М. Лацарусом і X. Штейнталем, що трактували «народний дух» як особливу, замкнуту освіту, що виражає психічну схожість індивідів, що належать до певної нації, а також їх самосвідомість. Його зміст повинен був розкриватися шляхом порівняльного вивчення мови, міфології, моралі і культури.

З другої половини XIX століття етнопсихологія стала вивчати проблеми народної творчості в самих різних його проявах. З цієї миті починають розвиватися такі напрями етнопсихології, як:

• проблеми народної творчості;

• проблеми шлюбу і сім'ї у різних народів (Л. Морган, В. Зомбарт, Ф. Енгельс);

• специфіка норм має рацію, суспільного устрою різних країн і народів (У. Ліпінській, Н. Ковальовській).

У XIX столітті широке розповсюдження мали ідеалістичні теорії «народного духу», згідно яким кожен народ спочатку володіє певними духовними якостями, які раз і назавжди визначають його можливості. Ці теорії ідеологічно виправдовували розділення націй, що історично склалося, на пануючі і підлеглі. Коли виявилася неспроможність цих теорій, на зміну їм прийшла біологічна інтерпретація національного характеру, що розглядала його як щось обумовлене генетично і таке, що передається по спадку. При цьому допускалося неправомірне змішання національних особливостей з расовими. На відміну від суспільно-історичної спільності, якою є нація, раса — це натуральноісторична освіта, і індивіди, що належать до неї, дійсно відрізняються відносною спільністю генів. Ці генетичні відмінності виявляються не тільки в певних зовнішніх ознаках (колір шкіри, форма волосся і т.п.), але і в особливостях протікання деяких фізіологічних процесів, зрозуміло, в межах загальнолюдської норми. На цій підставі деякі учені стверджували, що різні раси володіють і генетично обумовленими (а, отже, принципово неусувними шляхами виховання) психологічними особливостями. Проте ретельне дослідження показало, що зміст психічних процесів, специфічна спрямованість здібностей, структура потреб і інтересів і т.п. залежать не стільки від біогенетичних, скільки від соціально-культурних чинників. Особливо гострі суперечки викликало питання про розумові здібності представників різних етнічних груп, які зіграли важливу роль у формуванні расистських поглядів деяких зарубіжних авторів кінця XIX століття.

На початку XX століття ідеї етнічної психології розвинулися і частково реалізувалися в «Психології народів» В. Вундта. Пізніше в США етнопсихологія практично ототожнюється з неофрейдистською теорією, що намагалася вивести властивості національного характеру з так званої «базової» (або «модальної») особистості, яка в свою чергу асоціювалася з типовими для культури методами виховання дітей.

Американська етнопсихологія у середині XX століття в особі А. Кардінера, М. Мес, Р. Мертона, Р. Лінтона брала за основу ідею моделі «середньої особи», визначаючи окремих індивідів через культуру, поведінку і т.д., формулюючи при цьому узагальнений висновок про їх психологію.

Етнопсихологи країн Сходу утворили школи, що характеризуються схильністю до високої моралі і прагненням розглядати етнічні відмінності з природної точки зору.

У розвитку етнопсихології чималу роль зіграли українські етнографи і письменники, серед яких необхідно в першу чергу відзначити М. Драгоманова, В. Гнатюка і М. Грушевського. Достатньо прогресивні концепції про розвиток українського суспільства, народу, держави і психології українців належать Н. Костомарову і В. Антоновичу. Так, Н. Костомаров дотримувався тієї точки зору, що географічне положення і історичні умови обумовлюють психологічну своєрідність націй і народностей, що повністю підтвердилося подальшими дослідженнями вітчизняних і зарубіжних учених.

У Україні і в Росії в 20-х роках проблемою етнопсихології займалися представники культурно-історичної школи на чолі з Л.С. Виготським. Предметом етнопсихології Л.С. Виготський вважав міжкультурні, міжетнічні порівняльні психологічні дослідження представників «традиційних» цивілізованих суспільств, а основним методом етнопсихології — інструментальний.

В історії розвитку етнопсихології особливе місце займає і робота Д. Овсяннико-Куліковського «Психологія національності». У даній роботі показано, що мова — основа народної психіки, що національна специфіка лежить в особливостях мислення, яке формується історично.

Причини дискредитації етнопсихологічної науки в кінці 20-х років в Росії. У Росії етнопсихологія як наука піддалася дискредитації в 20-х роках XX століття. Початок століття супроводжувався активізацією багатьох ідей, пов'язаних з національним питанням. Зокрема, зі ще більшою силою починали звучати ідеї про перевагу націй, про народи, вибрані Богом, і т.ін. Врешті решт ці ідеї були зведені у ранг політичної лінії фашиської Німеччини. Розвиток кожної науки відбувається закономірно саме в той час, коли цивілізація дійсно може отримати з неї користь. На початку XX століття людство було не готове прийняти етнопсихологію як науку. Важко уявити наслідки, до котрих могли призвести помилкові висновки етнопсихологів під час нового розподілу світу на сфери впливу, який відбувався на початку століття. Тому дискредитацію етнопсихології в Росії слід розглядати як свого роду часову необхідність, з одного боку, і політичну необхідність — з іншого, оскільки політика Радянської держави передбачала інтернаціоналізм, тоді як спроби виділення особливостей одних народів вели б до появи ідей «пануючих націй», про яких говори ще Ніцше і Гітлер.

Таким чином, починаючи з 30-х років етнопсихологія була віднесена до числа буржуазних наук, заборонена і проголошена лженаукою, внаслідок чого утворилася ніша в розвитку етнічної психології СРСР аж до початку 70-х років.

Проте не дивлячись на те, що офіційно дослідження у галузі етнічної психології були закриті, багато її досягнень використовувалися. Так, наприклад, знання про те, що індивід, що живе поза своєю етнічною групою, більш життєздатний, були використані в Радянській Армії, де дуже часто мала місце практика перевезення військовослужбовців в регіони помешкання інших етнічних спільностей.

Основні напрями розвитку сучасної етнопсихологічної науки. У 70-х роках дослідження у галузі етнопсихології продовжилися: І.С. Кон, Г.В. Старовойтова, С.В. Арутюнов виказували свою думку щодо етнопсихології, акцентуючи увагу на відсутності понятійного апарату, категорій, прямого зв'язку з соціальною психологією, етносом і нацією. У результаті тривалої перерви у дослідженнях і сьогодні існують суперечки щодо визначення деяких категорій у понятійному апараті етнічної психології, у зв'язку з чим можна стверджувати, що процес відродження і розвитку цієї науки продовжується.

У вітчизняній етнопсихології 70-90-х років найактуальнішими були проблеми:

• предмету етнічної психології;

• логіки дослідження в етнічній психології;

• застосування концепції єдності психічної і практичної діяльності для об'єктивного пояснення особливостей психічної і практичної діяльності певного етносу, а також причин психічних відмінностей між різними етносами.

Сучасна етнопсихологія не складає єдиного цілого ні з тематики, ні по методах. У ній виділяється ряд самостійних напрямів:

• порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, пам'яті, емоцій, мови (які теоретично і методологічно є не відокремлюваною частиною відповідних розділів загальної і соціальної психології);

• культурологічні дослідження, направлені на вияснення особливостей символічного світу і ціннісних орієнтацій народної культури і нерозривно пов'язана з відповідними розділами етнографії, фольклоризмом, суспільствознавстворм;

• дослідження етнічної свідомості та самосвідомості (в даному випадку запозичуються понятійний апарат і методи з відповідних розділів соціальної психології, що вивчають соціальні установки, міжгрупові відносини і т.ін.;

• дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей (понятійний апарат і методи найближчі до соціології і дитячої психології).

Поиск по сайту: