Індивідуальна психологія А. Адлера

Ще далі, ніж теорія Юнга, відстає від позиції Фройда індивідуальна психологія А.Адлера (1870-1937). Адлер, котрий в дитинстві часто і важко хворів, сподівався, що вибір професії лікаря допоможе йому і його близьким у боротьбі з недугами. Закінчивши медичний факультет Віденського університету, він практикував як лікар-офтальмолог. Але, внаслідок його зростаючого інтересу до діяльності нервової системи галузь занять Адлера стала зміщуватися в бік психіатрії і неврології.

У 1902 р. Адлер став одним з перших чотирьох членів гуртка, який утворився навколо творця нового психологічного напрямку – З.Фройда. У 1910 р. за пропозицією Фройда він очолив Віденську психоаналітичну спілку. Але незабаром Адлер почав розвивати ідеї, які суперечили деяким основним положенням Фройда. Коли ці розбіжності загострилися, йому було запропоновано викласти свої погляди 1911 р. та відмовитись потім від посади президента спілки. Згодом він офіційно обірвав свої зв'язки з психоаналізом, вийшов із спілки зі своїми прихильниками і організував власну групу, яка отримала назву Асоціація індивідуальної психології.

Після Першої світовий війни він зацікавився проблемами навчання, заснував першу виховну клініку в межах віденської системи шкільного навчання, а потім і експериментальну школу, яка втілювала в життя його ідеї в галузі навчання. Особливе значення Адлер надавав заняттям з вчителями, тому що думав, що дуже важливо працювати з тими, хто формує розум і характер юнацтва. На допомогу батькам у вихованні дітей ним були організовані консультативні центри для дітей при школах, де діти та їхні батьки могли отримати необхідну їм пораду і допомогу. До 1930 р. тільки у Відні було 30 таких центрів.

У 1935 р. він переїхав до США, де продовжував працювати в якості лікаря-психіатра, одночасно займаючи посаду професора медичної психології. Індивідуальна психологія Адлера, інтерес до якої знизився після його смерті в 1937 р., знову виявилася в центрі уваги психологів у 50-і роки, суттєво вплинувши на формування гуманістичної психології і нового підходу до проблеми особистості.

Адлер став засновником нового, соціально-психологічного підходу до дослідження психіки людини. Саме в розвитку нових ідеї своєї концепції він і розійшовся з Фройдом. Його теорія, викладена в книгах «Про нервовий характер» (1912), «Теорія і практика індивідуальної психології» (1920), «Людинознавство» (1927), «Смисл життя» (1933), являє собою зовсім новий напрямок, дуже мало зв'язаний з класичним психоаналізом і складає цілісну систему розвитку особистості.

Головна ідея Адлера полягала в тому, що він заперечував положення Фройда і Юнга про домінування несвідомих потягів в особистості і поведінці людини, захоплень, які протиставляють людину суспільству. Не вроджені потяги, не вроджені архетипи, а почуття спільності з іншими людьми, які стимулюють соціальні контакти і орієнтацію на інших людей, - ось та головна сила, що визначає поведінку і життя людини, вважав Адлер. Але, є щось загальне, що поєднує концепції цих трьох психологів: всі вони припускали, що людина має деяку внутрішню, властиву їй одній природу, яка впливає на формування особистості. При цьому Фройд надавав вирішального значення сексуальним чинникам, Юнг - первинним типам мислення, а Адлер підкреслював роль суспільних інтересів.

В той же час Адлер був єдиним, хто вважав важливою тенденцією в розвитку особистості людини прагнення зберегти в цілісності свою індивідуальність, усвідомлювати і розвивати її. Фройд в принципі відкидав ідею про унікальність кожної людської особистості, досліджуючи те загальне, що притаманне несвідомому. Юнг хоча і прийшов до ідеї про цілісність і Самість особистості, але значно пізніше, у 50-60-х роках. Думка про цілісності і унікальність особистості є неоцінимим внеском Адлера в психологію.

Не менш важлива і сформульована ним ідея про творче «Я». На відміну від Фройдівського “Его”, що прислужилася меті реалізації вроджених захоплень і тому, яка визначає шлях розвитку особистості в даному напрямку, «Я» Адлера являє собою суб‘єктивну і індивідуалізовану систему, яка може змінювати напрямок розвитку особистості, інтерпретуючи життєвий досвід людини і надаючи їй різний смисл. Більш того, це «Я» саме починає пошуки такого досвіду, який може конкретній людині полегшити у створенні її власного, унікального стилю життя.

Теорія особистості Адлера являє собою добре структуровану систему і грунтується на декількох основних положеннях, які пояснюють багаточисельні варіанти шляхи розвитку особистості: 1) фіктивний фіналізм, 2) прагнення до переваг, 3) відчуття неповноцінності і компенсації, 4) суспільний інтерес, 5) стиль життя, 6) творче «Я».

Ідея фіктивного фіналізму була запозичена Адлером у відомого німецького філософа Ганса Файгінгера, який стверджував, що всі люди орієнтуються в житті за допомогою конструкцій чи фікцій, які організують і систематизують реальність, що детермінує нашу поведінку. У Файгінгера Адлер також почерпнув ідею про те, що мотиви людських вчинків визначаються в більшій мірі надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета може бути фікцією, ідеалом, який неможливо реалізувати, але є цілком реальним стимулом, який визначає намагання людини. Адлер також підкреслював, що здорова людина в принципі може звільнитися від впливу фіктивних надій і побачити життя і майбутнє такими, якими вони є насправді. В той же час для невротиків це неможливо і розрив між реальністю і фікцією ще більше підсилює їхню напругу.

Адлер вважав, що велике значення у формуванні структури особистості людини мають його батьківщина, люди, які її оточують в перші роки життя. Значення соціального оточення особливо підкреслювалось Адлером (одним з перших у психоаналізі), тому що він вважав, що дитина народжується не з готовими структурами особистості, а лише з їх прообразами, які формуються на протязі життя. Найбільш важливою структурою він називав стиль життя.

Розвиваючи ідею про стиль життя, яка формує поведінку людини, Адлер виходив з того, що він визначає і систематизує досвід людини. Стиль життя тісно пов‘язаний з почуттям спільності, одним із трьох вроджених несвідомих почуттів, які складають структуру «Я».

Почуття спільності, що має суспільний інтерес, являє собою своєрідний стрижень, який тримає всю конструкцію стилю життя, визначає її зміст і напрямок. Почуття спільності хоча і є вродженим, але може залишитися нерозвинутим. Ця нерозвиненість почуття спільності стає основою асоціального стилю життя, причиною неврозів і конфліктів людини.

Розвиток почуття спільності пов'язане з близькими дорослими, які оточують немовля з дитинства, насамперед з матір'ю. У відкинутих дітей, що ростуть з холодними, відгородженими від них матерями, почуття спільності не розвивається. Не розвивається воно і у пестливих дітей, тому що почуття спільності з матір'ю не переноситься на інших людей, які залишаються для дитини чужими.

Рівень розвитку почуття спільності визначає систему уявлень про себе і світ, що створюється кожною людиною. Неадекватність цієї системи створює перешкоди для особистісного росту, провокує розвиток неврозів.

Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сама являється творцем своєї особистості, яку вона створює із сірого матеріалу спадковості і досвіду. Творче «Я», про яке пише Адлер, являє собою своєрідний фермент, який впливає на факти навколишньої дійсності і трансформує ці факти в особистість людини, «особистість суб‘єктивну, динамічну, єдину, індивідуальну і яка володіє унікальним стилем». Творче «Я», з погляду Адлера, надає життю людини смисл, воно творить як саму мету життя, так і засоби для її досягнення.

Таким чином, Адлер розглядав процеси формування життєвої мети, стилю життя по суті як акти творчості, які надають людській особистості унікальність, свідомість і можливість управління своєю долею. На противагу Фройдові він підкреслював, що люди це не пішаки в руках зовнішніх сил, а свідома цілісність, яка самостійно і творчо створює своє життя.

Якщо почуття спільності визначає напрямок життя, її стиль, то два інших вроджених і несвідомих почуття - неповноцінності і прагнення до переваг - являють собою джерела енергії особистості, необхідної для її розвитку. Ці почуття є позитивними, це стимули для особистісного росту, самовдосконалення. Якщо почуття неповноцінності впливає на людину, викликає в неї бажання перебороти свій недолік, то прагнення до переваг викликає бажання бути краще всіх, не тільки перебороти недолік, але і стати самим вмілим і знаючим. Ці почуття, з погляду Адлера, стимулюють не тільки індивідуальний розвиток, але і розвиток суспільства в цілому завдяки самовдосконаленню і відкриттям, зробленими окремими людьми. Існує і спеціальний механізм, який допомагає розвитку цих почуттів, - компенсація.

Адлер виділив чотири основних види компенсації - неповну компенсацію, повну компенсацію, зверхкомпенсацію і вдавану компенсацію, чи відхід у хворобу. Поєднання певних видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало йому можливість створити одну з перших типологій розвитку особистості.

Він вважав, що розвинуте почуття спільності, яке визначає соціальний стиль життя, дозволяє дитині створити досить адекватну схему апперцепції. При цьому діти з неповною компенсацією менше відчувають свою неповноцінність, яку вони можуть компенсувати за допомогою інших людей, однолітків, від котрих вони не відчувають відгородженості. Це особливо важливо при фізичних дефектах, які часто не дають можливості повної їхньої компенсації і тим самим можуть послужити причиною ізоляції дитини від однолітків, призупинити її особистісний ріст і вдосконалення.

У випадку зверхкомпенсації такі люди намагаються звернути свої знання і уміння на користь людям. Їхнє прагнення до переваг не перетворюється в агресію проти людей. Прикладом такої зверхкомпенсації для Адлера служили Демосфен, який переборов свою заїкуватість, Ф. Рузвельт, що переборов свою фізичну слабкість, багато інших добрих людей, не обов'язково всім широко відомі, але такі, що приносять користь оточуючим.

В той же час при нерозвиненому почуття спільності у дитини починають вже в ранньому дитинстві формуватися різні невротичні комплекси, які приводять до відхилень у розвитку її особистості. Так, неповна компенсація сприяє виникненню комплексу неповноцінності, який формує неадекватну схему апперцепції, що змінює життєвий стиль, робить дитину тривожною, невпевненою у собі, заздрісною, комфортною. Неможливість перебороти свої дефекти, особливо фізичні, часто приводить до мнимої компенсації, і дитина, так як і пізніше вже доросла людина, починає спекулювати своїм недоліком, намагаючись мати привілеї уваги і співчуття людей, які її оточують. Але такий вид компенсації недосконалий, тому що він зупиняє особистісний ріст і формує неадекватну, заздрісну, егоїстичну особистість.

У випадку зверхкомпенсації у дітей з нерозвинутим почуттям спільності прагнення до самовдосконалення трансформується в невротичний комплекс влади, домінування і панування. Такі люди використовують свої знання для надбання влади над людьми, для поневолення їх, думаючи не про суспільну користь, а про свої вигоди. При цьому формується неадекватна схема апперцепції, яка змінює стиль життя. Такі люди - тирани і агресори, вони підозрюють оточуючих в бажанні відняти у них владу і тому стають підозрілими, жорстокими, мстивими, не щадять навіть своїх близьких. Для Адлера прикладами такого стилю життя були Перон, Наполеон, Гітлер і інші авторитарні правителі і тирани, не обов‘язково в масштабах країни, але у рамках своєї родини, близьких. При цьому, з точки зору Адлера, найбільш авторитарними і жорстокими стають діти пещені, в той час як відкинутим дітям в більшій мірі притаманні комплекси вини і неповноцінності.

Таким чином, однією з головних якостей особистості, яка допомагає їй вистояти у життєвих негодах, перебороти труднощі і досягти досконалості, є вміння співпрацювати з іншими. Тільки у співпраці людина може перебороти своє почуття неповноцінності, привнести цінне у розвиток суспільства.

Адлер писав, що, якщо людина вміє співпрацювати з іншими, вона ніколи не стане невротиком, в той час як недолік кооперації є корінь невротичних і погано пристосованих стилів життя.

Хоча не всі теоретичні положення Адлера, пов‘язані з типологією особистості дітей, черговістю їх народження, знайшли своє підтвердження у подальших експериментальних дослідженнях. Проте сама ідея про роль почуття спільності і індивідуального стилю життя у формуванні особистості дитини, особливо думка про компенсацію як основний механізм психічного розвитку і корекції поведінки, стала важливим внеском в психологію.

Необхідно відзначити і внесок Адлера в психотерапію, тому що він одним з перших досліджував роль гри у подоланні неврозів і закомплексованості. Він вважав, що саме гра дозволяє дітям перебороти комплекс неповноцінності, який вони відчувають в світі оточуючих їх дорослих. При цьому спонтанна гра дітей вже є гарним психотерапевтичним засобом. В тому випадку, коли вимагає подолання більш серйозних комплексів і вирішення спеціальних проблем, розвиток гри повинен здійснюватися і спрямовуватися дорослим.

Теорія Адлера стала своєрідною антитезою Фройдівській концепції людини. Вона здійснила величезний вплив на гуманістичну психологію, психотерапію і психологію особистості.

Питання на семінар:

n Соціокультурна теорія К.Хорні.

n Психологічні уявлення Е.Фрома.

n Его-теорія особистості Е.Еріксона.

Поиск по сайту: