Психологія в Росії середини ХХ ст

Окрім факультету психології МГУ ще одним важливим центром психології став Психологічний інститут, очолюваний А. А. Смірновим (1894-1980). Смірнов був директором головного психологічного інституту країни близько 30 років і здобув заслужену славу видатного організатора, керівника одного з найпродуктивніших наукових колективів. Це були важкі роки, коли на психологію, як і на багато інших дисциплін, обрушилася хвиля сталінських ідеологічних компаній, коли партійні органи вимагали місцевого нагляду над науковими кадрами і нещадного викривання «відступників» від нав'язуваних зверху директив. У цих умовах безпартійному Смірнову удалося зберегти свою команду, дати їй можливість творчо працювати.

У його власних експериментальних дослідженнях центральне місце зайняли проблеми психології запам'ятовування. У своїй методологічній орієнтації він слідував трьом установкам: прослідкувати залежність процесів пам'яті від особливостей особистості, трактувати ці процеси під кутом зору їх формування в реальній діяльності і, нарешті, розглядати їх (перш за все запам'ятовування) як особливі види діяльності, що мають специфічну спрямованість, якій Смірнов дав ім'я мнемічної.

У найбільш яскравій формі ця спрямованість представлена як свідомий намір запам'ятати той або інший матеріал, але може виступати і у вигляді неусвідомлюваної установки, коли завдання запам'ятати не ставиться, але проте певний матеріал ненавмисно зберігається в пам'яті. На підставі отриманих даних Смірнов виділив два основні види запам'ятовування: довільне і мимовільне. Між цими «полярними» формами існують проміжні, і в процесі діяльності відбувається перехід одних в інших.

У своїх дослідженнях спрямованості запам'ятовування Смірнов глибоко вивчив ряд його параметрів: повноту, точність, послідовність і ін. Основне значення він надавав мотивації запам'ятовування. Всі ці чинники, будучи приведені в систему і теоретично осмислені, прошли випробування в багатьох серіях експериментів. Нова концепція природи запам'ятовування, створена Смірновим, використовувалася в практиці шкільного навчання.

Іншою галуззю наукових інтересів Смірнова була історія вітчизняної психології. Він реконструював з високою мірою достовірності її основні періоди, показавши значущість вкладу російських психологів в еволюцію знань про поведінку і свідомість людини.

Відчуття історизму його ніколи не покидало. Він вітав народження нових підходів у психології, відкривав для молодих дослідників лабораторії, підтримував роботу семінарів, на яких відстоювалися нетрадиційні переконання і проекти.

В умовах, коли людям науки нав'язувалася єдина «монолітна», а що по суті гальмувала науковий прогрес методологічна догма, директор Смірнов створив і підтримував атмосферу вільного дослідницького пошуку. Він узяв на себе дуже складне, особливо у той час, завдання - відродження традицій вільного обміну думками, відкритих засідань і вечорів. Недаремно в очах багатьох саме Психологічний інститут став оазисом у непростій соціальній обстановці 50-60-х років, фактично ідентифікуючись з психологічним співтовариством як таким.

У збереженні цього вогнища психологічної думки Смірнова підтримував його друг і колега Б.М.Теплов (1896-1965). Перші роботи Теплова були пов'язані головним чином з дослідженням сприйняття, аналізу реакцій, що викликаються різними кольорами і звуками. Ще в 1921 -1925 рр., будучи начальником відділу дослідних станцій наукових досліджень Вищої школи військового маскування, Теплов керував фізичною і психофізичною лабораторіями, які вивчали зорове сприйняття в застосуванні до запитів військового відомства, - способи маскування, військового будівництва і т.ін.

Проте інтереси Теплова виходили за вузькі рамки чисто прикладного, військового вивчення психології сприйняття. Його орієнтація на психологію творчості, психологічний аналіз сприйняття мистецтва пов'язані і з тим, що він закінчив не лише історико-філологічний факультет Московського університету, але і музичне училище в Тулі. Велике значення мало і те, що він декілька років був учнем видатного піаніста і викладача К. Н. Ігумнова. Певне коло спілкування Теплова в Москві згодом привело його в ГАХН, де вже працювали Шпет і Челпанов, - ця академія, як уже згадувалося, була не чисто науковою установою, але організацію, об'єднуючу однодумців, людей певного кола, виховання і культури.

Аналіз зміни кольору при різній інтенсивності забарвлення, а також зміни контурів і фігур (у тому числі фігур людей) при їх різному розташуванні допоміг отримати важливі дані про властивості зорового сприйняття. Ці матеріали пізніше увійшли до робіт Теплова, присвячених архітектурі. У своїх дослідженнях він прагнув вивчати механізм виникнення не просто образу, але «емоційного, естетичного» образу, який формує «культурну пам'ять» людини, її естетичні і етичні пристрасті і установки.

Після закриття ГАХН Теплов остаточно перейшов в Психологічний інститут, роботу в якому він раніше поєднував з діяльністю в академії і у військових наукових інститутах. У цей період основні інтереси Теплова зосередилися на проблемі індивідуально-психологічних відмінностей в різних видах діяльності, серед яких він виділив і піддав ретельному експериментальному аналізу музичну діяльність.

У роботі «Проблеми індивідуальних відмінностей» (1961) Теплов чітко розмежував задатки як природні передумови становлення здібностей і самі здібності як психічні якості, необхідні для успішного виконання діяльності. Виходячи з цього він доводив, що будь-яку діяльність слід аналізувати з точки зору тих вимог, які вона пред'являє до творчого потенціалу особистості. Творчий компонент міститься у будь-якому вигляді праці, він має бути виявлений і співвіднесений з можливостями суб'єкта, з його здібностями, які ним самим можуть і не усвідомлюватися, оскільки лише в процесі трудової діяльності виявляється, на що людина здатна, в чому її сильні і слабкі сторони.

У своїх дослідженнях Теплов поряд із здібностями виділив обдарованість, розуміючипід нею таке поєднання здібностей, яке визначає успішність діяльності. Він виходив з того, що успішність може бути досягнута різними шляхами. Відносна слабкість якої-небудь однієї здатності зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть такої діяльності, яка найтісніше пов'язана з цією здатністю. Бракуюча здатність може бути в дуже широких межах компенсована іншими, добре розвиненими у даної людини.

Таким чином, Теплов розглядав здібності не ізольовано одні від одних, а як цілісну систему, в якій виділити яку-небудь здатність як самостійну можна лише в аналітичних цілях.

Теплову належить одне з перших досліджень того особливого поєднання здібностей, яке характеризує успішність діяльності воєначальника, - «розуму|глузду| полководця». Теплов вивчав цю тему в роки Великої Вітчизняної війни, проаналізувавши відмінності між теоретичним і практичним інтелектом. Було показано, що, хоча основні елементи мислення єдині, вони своєрідно функціонують при вирішенні тактичних і стратегічних завдань, які вимушений|змушений| вирішувати воєначальник.

У останній період життя Теплов відкрив нову главу в дослідженні психофізичних основ індивідуальних відмінностей. Відправним для нього стало вчення Павлова про властивості типа нервової системи. Теплов запропонував серйозну програму діагностики типологічних властивостей. На основі цієї програми склалася велика наукова школа диференціальної психофізіології, найважливішим вкладом якої стало розкриття властивостей нервової системи, властивих людині.

Особливо значима роль в розвитку досліджень, що проводяться цією школою, належить В.Д.Небиліцину (1930-1972), який, на жаль, не зміг довести до кінця початі роботи.

Велика увага в ці роки приділялася продовженню досліджень, пов'язаних з розвитком ідей Виготського про генезис вищих психічних функцій і ролі знаку в становленні психіки дитини.

У працях А.В. Запорожця (1905-1981) доводилося, що психічні процеси є різновидами орієнтувань. Так, сприйняття — це орієнтування у властивостях і якостях предметів, мислення - орієнтування в їх зв'язках і стосунках, а емоції - орієнтування в особистісних сенсах. Запоріжець прийшов до висновку про роль орієнтування як провідну частину дії при дослідженні довільних рухів і їх формування у дітей. У його експериментах дітям треба було стрибнути якнайдалі, провести машинку по лабіринту або пробігти по певному маршруту спочатку з попереднім орієнтуванням (наприклад, проводилася межа, до якої дітям треба було дострибати), а потім без орієнтування (стрибай якнайдалі). Виявилось, що практично всі діти стрибають далі, якщо є орієнтування, тобто хоч би межа, до якої треба дострибати. Так само вони краще вели машину і координували свої дії при виділенні орієнтовного етапу. Дослідження Запорожця показали, що орієнтування проходить декілька етапів - від зовнішнього, розгорнутого, до внутрішнього, згорнутого.

Окрім довільних дій Запорожець вивчав розвиток сприйняття і мислення, а також процес формування емоцій і відчуттів у дошкільників. Він вважав, що в дошкільному віці сприйняття є провідним психічним процесом, пояснюючи цим і роль образної пам'яті і образного мислення в цьому віковому періоді. Він довів, що існують певні види діяльності, до яких сензитивно (чутливо) сприйняття (малювання, конструювання і так далі), і виділив етапи його розвитку. Дослідження структури сприйняття показало, що воно складається з перцептивних дій (орієнтування у властивостях предметів), сенсорних еталонів (образів, які визначають і спрямовують процес сприйняття) і дій співвідношення, завдяки яким предмет відноситься до певного еталону і пізнається дітьми.

На підставі цих робіт Л. А.Венгер (1925-1992) довів існування модельної форми мислення, проміжної між образним і логічним мисленням. Ним також були розроблені програми розвиваючого навчання для дошкільників, узагальнення, що дозволяють сформувати логічні операції, класифікації і т.ін. на образному матеріалі, доступному для дітей цього віку.

До тих же висновків, що і Запорожець, прийшов П.Я.Гальперін (1902-1988), який вивчав розвиток вже не зовнішньої, але внутрішньої, розумової діяльності. Він вважав, що з трьох компонентів дії - орієнтування, виконання і контролю - найбільше значення має саме орієнтування. Правильно задана орієнтовна основа дозволяє з першого разу виконати дію безпомилково.

Так само як і Скіннер, Гальперін прийшов до висновку, що при орієнтуванні і контролі найбільше значення має поетапність дії і можливість зовнішнього контролю за ходом її виконання. Проте, якщо в Скіннера процес вирішення задачі, так само як і контроль, за її виконанням, залишається завжди зовнішнім, в Гальперіна відбувається поступова інтеріоризація дії і перетворення його у внутрішнє, розумове.

Тому теорія Гальперіна отримала назву теорії поетапного формування розумових дій. У той же часГальперін, досліджуючи різні способи завдання орієнтовної основи, прийшов до висновку про значення проблемного навчання; він також вивчав умови, сприяючі автоматизації і інтеріоризації розумової дії.

Ідеї Гальперіна були розвинені в працях В.В.Давидова (1930-1998), чиї фундаментальні теоретичні дослідження вмісту і будови учбової діяльності, її зв'язку з розвитком свідомості, особистості і здібностей дитини привели до зміни педагогічного і психологічного підходів до вчення.

Спільно з Д. Б. Ельконіним (1904-1984) він створив новий напрям у вітчизняній психології - психологію формування розумової діяльності учнів.