Основні напрями психології під знаком ідеології

Радянська психологія з самого свого початку приділяла ідеологічному обгрунтуванню досліджень неабияку увагу, звіряючи будь-яку теорію з відповідними офіційно-державними ідеологічними настановами Проте хіба американський біхевіоризм менш ідеологізований, ніж марксистська психологія в СРСР? Мова має йти про те, якого рівня ідеологія опановує автора психологічного вчення. Слід говорити й про те, щоб між цими двома настановленнями (науковим та ідеологічним) були стосунки творчої взаємодії.

У 20 — 30-х роках радянські психологи виявляли значний інтерес до напрямів світової психології, досить ретельно аналізували їх і навіть усюди намагалися знайти позитивні фактичні досягнення, які могли б бути використані для розбудови марксистської психології.

У цьому сенсі знаменною постала праця Л.Виготського, С.Геллерштейпа, Б.Фіпгерпш та М.Шнрвіндта «Основні напрями сучасної психології» (1930). Ідея марксизму в психології тут, зрозуміло, тлумачиться як відповідність психологічних концепцій певним положенням марксистської ідеології. Головне критичне вістря книги, зокрема, спрямоване проти ідей Павлова про ототожнення психічного й фізіологічного. В свою чергу В.Бехтерєв хоч і підкреслював необхідність урахування соціального фактора людської поведінки, проте, на думку авторів, він намагався підмінити психологію рефлексологією. Б.Фінгсрт оцінює теорію Павлова як дуалістичну, механістичну, а теорію Бехтерєва — як антидіалектичну та антиматеріалістичну. Проте (і це типово для тогочасної критики психологічних теорій) ні в якому разі не піддається сумніву істинність учення про умовні рефлекси як методи дослідження вищої нервової діяльності, підкреслюється, що воно дає основу вивченню об'єктивного субстрату психічних явищ.

Важливе місце відводиться висвітленню проблем соціальної детермінації психічного, що обов'язково передбачає розгляд економічної основи суспільства, його класових і політичних характеристик, які детермінують поведінку. Соціальна детермінація визначається як пов'язана з вищими ідеологіями. Тут пропонується грунтовно дослідити соціальну психологію, етнічну психологію тощо з позицій історичного матеріалізму, а також ураховувати досягнення історичної,теорії М.Марра. Психологічні проблеми рекомендовано вивчати у співробітництві з соціологами, етнологами, лінгвістами, фізіологами — на грунті діалектичного методу. А шлях марксистської психології у 20-х — на початку 30-х років мислився як такий, що пролягає через спадщину Гегеля, Маркса, Енгельса, Плеханова і Леніна.

Через деякий час відбудуться певні зміни щодо марксистських авторитетів: відійдуть Гегель і Плеханов, провідне місце займуть Ленін і Сталін.

Один із авторів розглядуваної праці — Л.Виготський — грунтовно проаналізував структурний напрямок, постійно підкреслюючи думку, що «європейська психологія переживає глибоку кризу». Це мало бути продовженням аналізу кризи в природознавстві, особливо у фізиці, що спеціально досліджував Ленін.

Сутність кризи Виготський убачає у боротьбі матеріалізму та ідеалізму в психології, відтак, мовляв, психологія має розколотися на дві окремі науки — природничо-наукову і теологічну. Структурна психологія долає цю кризу, пропонуючи вихід із дуалізму. Психологічний процес тлумачиться не як поєднання елементів, не як сумативний зв'язок частин, а як ціле, що не зводиться до характеристики частин (Вертгаймер, Келер, Коффка, Левін). На думку Виготського, «структурна психологія тлумачить психологію як науку про природні речі, які підпорядковані загальним законам природи». У цьому він бачить позитивне значення гештальтпсихології. Зазначається, що в методології та експериментальній практиці структурної психології помітні революційні тенденції до діалектичного, моністичного, матеріалістичного розуміння основних проблем, хоч ідея структури надає їй самодостатності й незалежності та ще й ігнорує соціальний фактор. І все ж, підсумовує Виготський, сам факт виникнення гештальтпсихології переконує, що об'єктивні внутрішні рушійні сили розвитку психологічної науки діють у тому ж напрямі, що й марксистська реформа психології.

М.Ширвіндт подає аналогічне тлумачення психоаналізу. Він зауважує, що біхевіористи перетворюють людину на автомата, а психоаналітики бачать у цьому автоматі психічно хвору істоту. У зв'язку з цим Ширвіндт називає Фрейда «Достоевським сучасної психології». Пропонується звертати головну увагу на фактичний бік психоаналізу — надзвичайно багатий і цінний експериментальний матеріал, що матиме велике значення для розбудови марксистської психології. Психоаналіз оголошується цінним саме тим, що він фактично є вдосталь об'єктивним методом пізнання суб'єктивних переживань.

Типове на той час ставлення радянської наукової думки до ідейної спадщини різних психологічних спрямувань Виготський висловив відверто: ''Психоаналіз дає нам ряд найцінніших вказівок, як треба вивчати внутрішній бік людської поведінки, біхевіоризм і рефлексологія досліджують її зовнішній бік. Діалектичний матеріалізм покликаний до того, щоб синтетично зв'язати в єдине ціле різні методи вивчення людської особистості й збудувати єдину систему науки про поведінку людини''.

Так відбувався рух психологічної думки в СРСР: принципове протистав­лення будь-яких буржуазних течій марксистським спрямуванням — і разом з тим нездоланне прагнення «діалектичне» поєднувати різні, заздалегідь нспоєднувані стилі думки.

У цьому ж збірнику М.Ширвіндт подає виклад «біхевіоризму» Дж.Вотсона, зауважуючи, що ця теорія постала на грунті ідеології, згідно з якою людина в капіталістичному суспільстві нікому не потрібна. Капіталу потрібні робітники з певними мовними навичками і т. д. Автоматична природа людини — на першому місці, індивідуальний бік людського існування має їй підкорятися. За традицією, що склалася, Ширвіндт зазначає, що вчення Вотсона цінне своїми матеріалістичними моментами, зокрема це стосується досліджень генетичних форм поведінки людини. Вотсон услід за Фреймом розглядає людину як продукт виховання, впливу зовнішнього середовища. А далі — ідея синтезу різних спрямувань, прагнення до всеохоплюючої теорії, яка стала б інтегратором усіх інших, незалежно від того, які методичні засади визнаються істинними. Тоді завдання діалектичного матеріалізму полягатиме у показові психологам того, що їхній предмет один, але досліджувати його слід із різних боків: об'єктивного і суб'єктивного. Марксистська психологія, заснована на використанні методів матеріадістичної діалектики щодо психічної дійсності, буде синтезом різних сучасних психологічних напрямів у тому розумінні, що вона зв'яже відкриті ними факти єдністю справжнього наукового методу, який вивчає предмет в усій його багатобічності. Тут знову сходяться дві ідеологічні крайності: методологічне заперечення та намагання поєднати все з усім (навіть несумісне). Така позиція згодом поступиться місцем нищівному критицизму, і психологія залишиться посеред інших наук напризволяще.

Л.Виготський детально виклав ідейне коло ейдетики. Ця тема дала йому привід визначити рушійні сили руху психологічної думки, до чого він звертався неодноразово, прагнучи усвідомити загальні, принципові спрямування поступу в психології. Виготський підійшов до цікавих історико-психологічних інсайтів. Він зауважує; «Звичайно будь-який новий психологічний напрям починає з певного окремого фактичного відкриття в якій-небудь галузі психології, — відкриття, яке серйозно розширює коло наших уявлень про даний предмет та яке в новому світлі тлумачить відповідні явища. Цей новий пункт будь-якого нового напряму має своє джерело у сфері здобування нових фактів, нового матеріалу і спроби осмислити і теоретично усвідомити цей матеріал. Через умови психологічної кризи, які призвели до того, що психологія не становить собою єдиної стрункої теоретичної системи, це окреме фактичне відкриття, з одного боку, має прожити, так би мовити, за свій власний рахунок; з іншого — воно має із себе створити свою теорію, виробити основне коло методологічних понять, встановити відношення даної галузі явищ до інших сфер дослідження, пов'язати нове зі старим, і, таким чином, виникає нова психологічна система». Іншими словами: ''кожне нове фактичне відкриття, яке виходить за межі накопичених деталей, вимушене створювати свою власну систему для пояснення та розуміння нових фактів і залежностей».

Важко було усвідомити те, що не Існує й не може існувати всезагальної істинної системи психології. Але Виготський з дивним оптимізмом очікує на її виникнення. І, розглядаючи ейдетику як психологічний напрям, він аналізує її фактичну основу і теоретичну конструкцію; а зрештою, пов'язує з цим педагогічні висновки, які називає «руссоїзмом» — поверненням до примітивного ступеня розвитку (за словами Йєнша, ''слід виховувати у дитині не логіка, а митця»).

У цій розвідці Виготський вирішує дві проблеми: історичний рух психологічних систем і виникнення ейдетики як психологічного напряму. Найцікавішими є методологічні розробки стосовно змісту психологічних напрямів. Нові факти і стара система заходять у суперечність; система мусить змінитися, збагачуючись і новими фактами, і новою своєю конструкцією. Проте Виготський робить однобічний ухил в бік домінуючого значення нових фактів, які, мовляв, мають продукувати нову систему понять. Насправді ж факти можуть бути впійманими, відкритими, зафіксованими лише з позицій певної системи. Це вона має висувати нову позицію історико-наукового бачення, щоб зафіксувати нові факти. Сам факт не існує поза певною теорією, відтак мова має йти про очевидну сліпоту до фактів, поки не стане ясною нова позиція. Отже, можна говорити як про фактичну засаду нової теорії, так і про необхідність теоретичної засади бачення самих фактів.

Проблеми психотехніки, її основних поглядів та подальшої долі висвітлив С.Геллерштейн, відразу розглядаючи її як практичну психологію. Автор подає визначення основних понять психотехніки, короткий історичний нарис її, досліджує «психотехніку суб'єкта» і «психотехнік)' об'єкта» (тобто мова йде про взаємне пристосування суб'єкта і об'єкта), проблеми професійного відбору (у зв'язку, зокрема, з тестологією), здійснює психологічний аналіз професій (професіографія, психологія «травмато-генних професій») викладає проблеми характерології та психотехніки, обмірковує застосування відповідних вправ.

Характерними рисами нової психотехніки автор вважає перенесення уваги на найбільш актуальні запити народного господарства (проблема кадрів, їхнього безперервного потоку, проблеми побуту, соціальної спрямованості тощо).

Те, з чого починала радянська психологія, котра ще не розвинула свого власного змісту вивчення психології людини, було своєрідною методологією, яка номінально вважалася марксистською, але насправді могла задовольняти (чи не задовольняти) широке коло теоретиків, які взялися за вирішення '«космічних» проблем людського буття.

У тогочасній радянській психології чітко виявилася тенденція ототожнення конкретних досліджень з методологічною канвою, визнання психологічних теорій матеріалістичними або ідеалістичними, з чого постала своєрідна гра ідеологічними ярликами, а за нею серйозні звинувачення в ідеологічних відступах своєрідна відчуженість між конкретно-психологічною теорією та відшукуваннями методології. Виникла еклектика в поєднанні наукової теорії зі сферою абстрактної методології. Так чи інакше внутрішній методологічний прес пригнічував психологічну думку, яку намагались оновити штучно сформованими методологічними схемами.

На противагу таким хитанням серед визначних учених, духовно віддалених від марксистських позицій, відновлювалася стара тенденція формулювати проблеми психології без будь-якої метафізики, класичним взірцем якої був О.І.Введенський (його праця так і називалася — «Психологія без будь-якої метафізики»).

Поиск по сайту: