Детермінація й причинна обумовленість політичних конфліктів

1. Предметом політичного конфлікту є дефіцит досить специфічних ресурсів− державної влади, улаштування владних інститутів, політичних статусів і ролей соціальних груп, цінностей і символів, що є базою політичної влади й певної політичної спільності. Це ключова відмінність політичного конфлікту порівняно з іншими. Якщо в економіці існує можливість поділити ресурси більш-менш справедливо, погодитися на кооперацію, щоб спочатку збільшити виробництво продукту, а вже потім його розділити, то в політиці це найчастіше виявляється неможливим. Посада Президента, глави уряду не можна розділити, та й число місць у парламенті строго обмежене. Якщо в економіці, відповідно до ліберальної доктрини, усі речі мають вартість, то в політиці інакше: для політичної волі й політичної незалежності немає справедливого еквівалента, якою б великою не була пропонована сума.

У строгому змісті слова, у політики немає власної предметної області. Це означає, що предметом політичного конфлікту може стати будь-яка цінність, природа якої споконвічно не має політичного характеру: економічна, культурна, естетична і т.п. Прикладом може служити будь-яке питання, внесене, наприклад, до порядку денного парламентського засідання: трудове законодавство, бюджетні відносини, міжетнічна напруженість, державна символіка і т.п. При цьому виробництво політичної продукції (програм, заяв, платформ, гасел, символів) є монополією професіоналів: у рядових громадян відсутня належна компетентність. Усе це робить ринок політики одним з найменш вільних ринків. Звідси твердість міжпартійної конкуренції за голоси виборців, що ініціюється політичними партіями, елітними угрупованнями і т.д. Рішення політичних питань, з погляду політики, часто не мета, а лише результат парламентської діяльності. Ціль же складається з беззастережної перемоги над супротивником.

Отже, пріоритетною задачею в зрілому політичному конфлікті залишається боротьба за владу й політичне домінування з метою трансформації або збереження в незмінному виді існуючого соціального й політичного порядку. Рішенню цієї задачі підпорядковане завоювання інших політичних ресурсів − інституціональних, фінансових, силових і − що особливо важливо останнім часом − інформаційних. При цьому варто мати на увазі, що, визначаючи політику і політичний конфлікт через категорію влади, важливо втримуватися в рамках власне політичних явищ, оскільки необмежена влада не більше, ніж звичайна груба сила. Груба сила, як справедливо зазначають дослідники, у її чистій формі є предметом вивчення фізики (або таких її суспільних аналогів, як військова справа або бойові мистецтва), але ніяк не політичної науки. Політика − обмежене застосування соціальної влади.

2. Суб ’ єкти політичних конфліктів. Існує кілька підходів до цього питання. Одним із самих впливових довгий час була теорія класового конфлікту К.Маркса. Відповідно до неї економічні відносини визначають усі інші, політична боротьба є лише просте відображення класового конфлікту, корені якого ховаються у відносинах власності. Вищою формою конфлікту є політична і соціальна революція, що виконує роль двигуна прогресу.

М.Вебер, Р.Дарендорф і ін., використовуючи термін „клас”, наповняли його зовсім іншим змістом. Р.Дарендорф звів суспільне розмежування до двох основних класів — керуючого і керованого. Останні існують у будь-якій організації, де є чіткий розподіл ролей: в університеті, на підприємстві, у військовому батальйоні, і, зрозуміло, у державі, у рамках ліберального підходу до політики і політичного конфлікту.

З часів А.Бентлі і Г.Уоллеса перевага почала віддаватися поняттю „група інтересів”, а сам політичний процес розглядався − у рамках плюралістичної моделі демократії − як перманентна взаємодія й суперництво таких груп.

Ослаблення соціально-класового конфлікту, ідеологічного протистояння й ріст впливу постматеріальних цінностей супроводжуються збільшенням частки принципово не мажори-тарних ідеологій і способів групової ідентифікації (етнічних, релігійних, сексуальних, статевікових, естетичних і т.д.). Гарантованої підтримки масового електорату партії все більше позбавляються та перетворюються у виборчі машини для лідерів. Як наслідок, відзначається посилення фрагментації парламентів, а в діяльності депутатів наростає тенденція до представництва не стільки соціально-класових або ідеологічних розходжень, скільки інтересів своїх виборчих округів або регіонів.

„Народ” і „клас” поступаються місцем сукупності громадян і соціальних груп, чиї права повинні дотримуватися в партнерських взаєминах з іншими соціальними групами і громадянами, а не в конфронтаційному протистоянні держави і суспільства або одного класу з іншим.

Якісно змінюється зміст роботи інститутів представництва й відношення до них громадян. Місце політичних партій займають групи специфічних інтересів і соціальні рухи, що утворяться навколо них; індивіди більше не „належать” якійсь одній групі, але змінюють свою „належність” залежно від того, наскільки важливою виявляється для них та або інша проблема в той або інший час, підкреслює Р.Дарендорф. Поки що не винайдено інститутів, що відповідають цій новій реальності. Раніш не тільки партії, але й парламенти будувалися навколо ідеї класової боротьби, з „правими” і „лівими” на своїх належних місцях. Тепер же соціально-економічне й ідейно-класове представництво витісняється, поступово трансформується в персональне-емоційне, регіональне і соціально-політичне.

Ідея підпорядкування меншості більшості − системоутворююча ідея демократії − усе сильніше замінюється вимогою забезпечення прав меншостей. Причому не стільки у формі традиційної ліберальної вимоги формальної рівності, скільки через диференційоване відношення до специфічних особливостей тих або інших соціальних груп. У політичній свідомості громадян західних країн відбувається досить важливе переакцентування уваги: усе більше переважає ідея порочності якої-небудь гегемонії на основі чисельної або силової переваги. Ліберальна думка зосереджує свої зусилля на пошуку механізмів забезпечення прав меншостей найрізноманітнішого роду й у найрізноманітніших областях, хоча в реальності це суперечить фундаментальному принципові демократії − єдині правила для всіх громадян.

У цілому формування політичної більшості робиться все проблематичнішим, у політичному процесі це виражається, наприклад, в увазі до формування парламентської більшості з декількох компонентів − меншостей (останні події в Україні підтверджують цю тенденцію). Уряди частіше стають коаліційними. Ідейна фрагментація електорату робить проблематичним утворення великих, однорідно орієнтованих сегментів політичного ринку. Це змушує політичні партії змінювати стратегію, підсилювати увагу до інтересів різноманітних меншостей, шукати гасла, що не стільки залучають своєю визначеністю, скільки не відлякують своєю багатозначністю, „загальнолюдським змістом”. А оскільки в краще написаних програмах цю роль виконують образи, то іміджі політиків стають головними діючими чинниками політичного процесу. Тим самим політика здобуває все більш елітарний і театралізований характер.

Політичний конфлікт не є чимось статичним, одномоментним. Політичний конфлікт, як і всяке інше соціальне явище, слід розглядати в динаміці, у розвитку і зміні. Варто погодитися з думкою деяких учених про проходження політичним конфліктом таких стадій конфлікту:

· потенційна можливість виникнення конфліктної ситуації (ще немає реальних передумов, що свідчать про наявність конфлікту, проте існує ряд посилань, що обумовлюють ситуацію напруженості);

· перехід потенції в реальність (є обставини, що свідчать про наявність передконфліктної обстановки – певне тертя, висловлення, негативна атмосфера, усвідомлення сторонами загрози своїм інтересам);

· конфліктні дії (тобто сам політичний конфлікт у всьому різноманітті свого прояву);

· вирішення конфлікту або його вгасання.

Отже, подана чотирифазова структура, на наш погляд, у найбільшій мірі відбиває хід і розвиток політичної ситуації до переростання її в політичний конфлікт, хоча дана система носить схематичний характер, оскільки в кожній із стадій можна виділити кілька підстадій стосовно до конкретно взятого випадку.

Шляхи регулювання та розв ’ язання політичних конфліктів

Конфліктологія значну увагу приділяє пошукові форм, методів, засобів контролю за протіканням конфлікту, виробленню ефективних технологій керування ним. Вирішення цих завдань щодо політичного конфлікту передбачає

· попередження виникнення або розширення конфлікту;

· виведення схованих, неявних, латентних конфліктів у відкриту форму з метою зменшення небезпеки раптового розвитку неконтрольованих процесів;

· локалізація соціально-психологічних порушень, викликаних політичним конфліктом, недопущення його поширення на інші сфери суспільства;

· урахування численних внутрішніх і зовнішніх факторів: ступеня відкритості політичної системи, рівня згуртованості конфліктуючих груп, їхньої сили, характеру включеності населення в конфлікт, емоційні аспекти поведінки лідерів і їхніх прихильників, а також культурно-історичні, соціально-еконо-мічні, етнонаціональні й інші особливості суспільства..

Рішення зазначених задач конкретизується відповідно до основної установки – або на врегулювання, або на розв’язання конфлікту. Урегулювання, як відомо, передбачає зняття гостроти протиборства сторін з метою запобігання негативних наслідків конфлікту. Однак причина конфлікту не усувається, тим самим зберігається ймовірність нового загострення вже врегульованих відносин. Розв’язання конфлікту передбачає вичерпання предмета суперечки, зміну ситуації і обставин, які б приводили до партнерства й виключали небезпеку рецидиву протистояння.

Мирне розв ’ язання політичного конфлікту передбачає такі шляхи й методи: досягнення компромісу на основі збереження вихідних позицій; угода, заснована на взаємних поступках; виснаження ресурсів однієї або декількох сторін, що унеможливлює продовження конфлікту; знаходження в процесі протиборства взаємоповаги сторін, розуміння прав і інтересів суперника.

Примирення в політичних конфліктах на основі примусу, в основі якого:

· явна перевага сил і ресурсів, з однієї сторони, і їхній дефіцит, з іншої;

· ізоляція однієї із сторін, зниження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про поразку;

· знищення супротивника, у результаті чого світ установлюється під час відсутності ворога.

Найбільш розповсюдженим методом досягнення прими-рення сторін у політичних конфліктах є переговори. У процесі переговорів сторони обмінюються думками, що знімає гостроту протистояння, допомагає зрозуміти інтереси опонента, більш точно оцінити співвідношення сил, умови примирення, виявити суть взаємних претензій, альтернативні ситуації, послабити „нечесні трюки” суперника. Таким чином, переговорний процес включає дотримання спеціальних правил, прийомів, що дозволяють кожній із сторін досягти поставлених цілей через прийняття рішень, забезпечити їхнє виконання й перешкодити загостренню постконфліктних відносин.

Деякі автори виділяють такі основні підходи до розв’язання політичних конфліктів.

1. Існує індиферентний підхід (байдужість). У цьому випадку влада, як правило, ігнорує наявність у суспільстві конфліктів, нічого не робить для їхнього вирішення, вимоги конфліктуючих сторін забуваються, залишаються на папері. Такий підхід характерний для тоталітарних і авторитарних режимів.

2. Метод придушення або примусу всіх або однієї із конфліктуючих сторін з застосуванням збройних сил, поліції, шляхом масових звільнень учасників конфліктів, незаконних арештів і ін.

3. Командний, або адміністративний підхід без серйозного експертного аналізу причин виникнення конфліктів. Сама влада нерідко захоплюється волюнтаризмом, егоїзмом, не підкріплює ухвалені рішення необхідними ресурсами (фінансовими, людськими, політичними, енергетичними та ін.).

4. Демократичний спосіб вирішення конфліктів за допомогою переговорів і досягнення консенсусу. Консенсус завжди спрямований на позитивний результат, він протилежний до голосування на основі принципу більшості, коли в ході голосування зберігається напруженість, тому що перемога більшості обмежує інтереси меншості та одного суб’єкта. Після голосування не знімається напруженість між конфліктуючими сторонами, вона тільки приймає іншу форму і згодом може стати причиною нового спалаху конфлікту.

Консенсус же формує впевненість у тому, що інтереси усіх будуть враховані і буде виявлятися справедливість у реалізації прав і свобод конфліктуючих сторін. Основним принципом консенсусу є визнання чужих інтересів як гаранта для здійснення власних інтересів.

Поиск по сайту: