Проблема конфлікту в сучасній науці

Рівне

„Перспектива”

ББК 88.53.я7

Т – 46

Розповсюдження і тиражування

без офіційного дозволу видавництва заборонено.

Усі права застережені.

Рецензенти:

д-р істор. наук С.С. Троян

(Рівненський інститут слов’янознавства);

канд. політ. наук А.Л. Черній

(Рівненський державний гуманітарний університет)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів

Тихомирова Є. Б., Постоловський С.Р.

Конфліктологія та теорія переговорів: Підручник. – Рівне: Перспектива, 2007. – 389 с.

ISBN 966-7643-82-4

Підручник підготовлений на базі прочитаних у Рівненському інституті слов’янознавства лекцій. У підручнику розглядаються теоретичні й практичні проблеми конфліктології як науки, що вивчає сутність, природу й механізми різноманітних конфліктів, а також технології переговорів як одного з основних засобів розв’язання конфліктів.

Призначений для студентів, аспірантів і викладачів вищих закладів освіти України, а також для науковців і практичних працівників.

РОЗДІЛ І. КОНФЛІКТ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Статус та значення конфліктології у сучасному суспільстві

Проблема конфлікту в сучасній науці

Конфлікти існують так довго, як існує людське суспільство. Багато з чим люди навчилися справлятися – природними силами, силами атома, але вони не навчилися жити без конфліктів. „На порозі ХХІ ст. адаптивність людей стала майже безмежною. Одне, з чим людина і людство не можуть справитися – це з самим собою, зі своєю могутністю, яка далеко не завжди використовується раціонально, а нерідко, вільно або невільно, нею зловживає, повертаючи проти себе. Наслідок – конфлікти різного масштабу, значущості і властивостей. Конфлікт – це стимул і гальмо прогресу, розвиток і деградація, добро і зло. Ейнштейн писав, що природа складна, але не зловмисна. Природа конфлікту інша: сторони, що конфліктують, можуть бути зловмисними, доброзичливими чи нейтральними, порою самі того не відаючи і тим більш не знаючи істинних тенденцій іншої сторони”.

Особливо загострюються конфлікти в перехідні періоди суспільного розвитку, подібно до тих, що переживає зараз наше суспільство. Саме тому, як би нам не хотілося спокійного, безконфліктного життя, нам не вдасться позбавитись конфліктів та конфліктних ситуацій. А тому – ворога, кажуть, треба знати в обличчя. Перед спеціалістами різного профілю повстає завдання – навчитися дивитися на конфлікти професійно і втручатися в них професійно, тобто вивчати їх і розв’язувати так само, як розв’язується будь-яке інше професійне завдання.

Вивченням конфліктів займаються представники різних наук – історики, філософи, соціологи, психологи. Кожний з них розробляє свої підходи до проблеми конфліктів, оперує своїми поняттями та термінами, зосереджуючись на певних сторонах життя людини або суспільства.

Накопичена науковцями теоретична та емпірична інформація стала основою для виникнення у XX столітті окремої наукової галузі, безпосередньо пов’язаної з дослідженням конфліктів. „Конфлікти були і будуть, вони супроводжують наше життя, як хвороби, – пише український конфліктолог А.Т.Ішмуратов. – Здається навіть дивним, що конфліктологія як практична наука, на відміну від медицини, з`явилася нещодавно, у другій половині нашого століття, а серйозне ставлення до неї з боку громадських і державних кіл виникло лише після „Карибської кризи” – глобального конфлікту, що поставив людство на межу третьої світової війни”[1].

Конфліктологія, виникнувши як самостійна наукова галузь спочатку в США і Західній Європі, поступово поширилася на всі регіони світу, стала повноправним членом наукового співтовариства. Майже відразу після отримання статусу наукової дисципліни вона набула і статус навчальної дисципліни. І це не випадково, оскільки потребу вивчати конфліктологію мають не лише майбутні професійні конфліктологи, але і всі ті, хто хоче полегшити своє існування вмінням знаходити вихід із найскладніших конфліктних ситуацій, що постійно виникають в економічному, соціальному чи політичному житті, міжособових відносинах людей.

Навчальні курси з конфліктології вивчаються в навчальних закладах різних країн. Нещодавно вони з’явились у вузах України. Зараз вони знайшли собі місце в бізнес школах, на курсах підвищення кваліфікації, викладаються студентам окремих спеціальностей – юристам, психологам, економістам, майбутнім спеціалістам з міжнародних відносин. Проте все частіше можна почути думку, що потреба в знаннях розв’язання конфліктів уже диктує необхідність уведення конфліктології і в середніх навчальних закладах, зокрема в ліцеях, гімназіях тощо. Думається, що з чим можна погодитися, оскільки вміння поводити себе в конфліктних ситуаціях, обирати оптимальну поведінку в них, нейтралізувати наслідки конфліктів – усе це й багато з того, що вивчає конфліктологія, потрібно кожній людині, ким би вона не була і чим би вона не займалася.

Навчальний курс „Конфліктологія та теорія переговорів” має на меті вироблення в студентів, майбутніх спеціалістів, уміння діагностувати різноманітні конфлікти, запобігати конфліктам та розв’язувати їх найефективнішим шляхом. Він включає низку проблем, пов’язаних із вивченням сутності конфліктів, механізмами їх виникнення та розвитку, а також із з’ясуванням технології переговорів як одного з основних засобів розв’язання конфліктів.

Студенти старших курсів, на яких, як правило, вивчається конфліктологія, зустрічалися з проблематикою конфліктів, вивчаючи курси соціології, філософії, політології, економічної теорії, історичних дисциплін. Проте той матеріал, що був предметом вивчення в названих курсах, не дає необхідних знань та вмінь для вирішення конкретних конфліктних ситуацій. Основою для оволодіння практично-прикладними прийомами діагностики, попередження та розв’язання конфліктів повинний стати спеціальний курс з конфліктології.

Об ’ єктом конфліктології є конфлікт: конфлікт у трудовому колективі, сім’ї, між етнічними групами та державами, між окремими людьми та групами людей. Кожний окремий вид конфлікту вивчає окрема наука. Політичні конфлікти вивчає політологія, трудові – соціологія праці та теорія менеджменту, міжнародні – теорія міжнародних відносин. Кожна з них має свою власну концепцію конфлікту. “Математик, логік, дослідник операцій і полководець будуть дивитися на об’єктивну картину конфлікту своїми очима. Вони, зрозуміло, будуть виділяти в ньому ті сторони, які їх цікавлять і які піддаються “здобуванню” за допомогою тих специфічних методів дослідження, якими вони володіють. При цьому кожний фахівець користується тою сукупністю уявлень про об’єкт (у нашому випадку – про конфлікт), які склалися в тій чи іншій галузі знання”.

Можна виділити два основні підходи до аналізу конфліктів. Перший можна умовно назвати природничо-науковим, другий – гуманітарним.

Природничо-науковий підхід до вивчення конфлікту пов’язаний з дослідженнями в галузі математики, логіки, біології. Вважають, що цілий потік математичних досліджень конфлікту відкрила книга Неймана і Моргенштерна „Теорія ігор та економічна поведінка”[2] (1944), у якій були сформульовані принципи наукового аналізу дій у конфліктних ситуаціях на основі теорії ігор. Математична концепція конфлікту розглядає його як засіб взаємодії складних систем. Представники цього напряму вивчення конфлікту формують математичні структури й функціональний простір опису конфліктів, що враховує багатомірність і нелінейність конфліктних процесів. Вони розробляють математичні моделі конфлікту, досліджують їх властивості. Науковці не лише пропонують своє трактування сутності конфлікту, використовуючи категорії математики, фізики, системного аналізу, але й дають свою класифікацію конфліктів.

Математичні методи в конфліктології є найважливішим елементом у системі підготовки конфліктологів. Вони дозволяють внести ясність у постановку завдання, його рішення, інтерпретацію одержуваних результатів. З допомогою математичних підходів розглядається критеріальна, функціональна й інформаційна класифікація конфліктів, які дозволяють цілеспрямовано орієнтувати й спрощувати математичну модель щодо конкретних ситуацій. У категоріях математики аналізується поняття ризику, визначається область застосування вірогідного, ситуаційного й оперативного ризиків, досліджується вплив на хід і результат конфліктів синхронізації, адаптації і зовнішнього впливу, доводиться, що конфлікти можуть стимулювати як самоорганізацію, цілеспрямованість і розвиток систем, об’єднання конфліктуючих систем у єдину надсистему, так і невизначеність, дезорганізацію, деградацію й руйнування єдності, поділ системи на кілька самостійних систем із суперечливими цілями. Математичні моделі дозволяють оцінити взаємний контроль конфліктуючих сторін, формалізувати процедуру формування угод у конфліктних ситуаціях, визначати цілеспрямованість систем, їхні щирі критерії ефективності, оптимізувати поведінку відповідно до цих критеріїв.

Дослідження конфлікту в біології пов’язані з теорією біологічної еволюції, у розвиток якої значний внесок зробив Ч.Дарвін. Його ідея про те, що розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, вплинула не лише на біологічні трактування конфлікту, але і стала основою так званого дарвінізму, який пояснюється еволюцією суспільного життя біологічними законами природного підбору та боротьби за існування.

Не зважаючи на велике значення природничо-наукових моделей конфлікту, вони не дають можливості виявити природу конфлікту в людському суспільстві. Вони не здатні знайти приховані пружини людської поведінки в конфліктній ситуації. „Класична трагедія і серйозний роман, − зазначають учені, – усе так же залишаються кращим джерелом наших знань про конфлікт”.

Гуманітарний підхід до вивчення конфліктів пов’язаний із дослідженнями в галузі різних гуманітарних та суспільство-знавчих наук – історії, філософії, соціології та ін. Зупинимося на аналізі специфіки вивчення конфлікту цими науками.

Історичний підхід є втіленням конкретно-історичних, порівняльно-історичних та описових методів вивчення конфлікту. Історики аналізують та описують більш-менш значні конкретні форми конфліктів – війни, повстання, революції, страйки, сутички та суперечки, що мають місце в конкретних країнах у різні періоди їх розвитку. Вони аналізують причини виникнення конкретних конфліктів та особливості їх розвитку та розв’язання. На думку американського конфліктолога Р.Коллінза, „теорія конфлікту значною мірою була розроблена з допомогою чітких принципів теоретизування та систематизування, які періодично використовувалися в емпіричному дослідженні. Класичні варіанти теорії конфлікту є здебільшого макроісторичні. Більшість істориків є певною мірою теоретиками конфлікту з тієї простої причини, що драматичні факти історії, які вони описують, складаються з боротьби, чвар та незгод”[3].

Філософський підхід – історично перша спроба пізнати та раціонально осмислити природу соціального конфлікту. Він отримав розвиток у роботах філософів Давнього Сходу, Давньої Греції та Риму. Вони значну увагу приділяли аналізу джерел конфлікту й знайшли його в боротьбі протилежних сторін явищ або процесів. Це філософи першими побачили, що конфлікт – це закономірне, вічне явище, без якого не може існувати ні природа, ні суспільство, ні мислення. Залежно від їх світоглядних позицій вони бачили головне джерело цих конфліктів у зіткненні матеріальних сторін буття, духовних протилежностей або у внутрішній суперечливій природі людини. Практично всі ідеї, закладені ще давніми філософами, були розвинуті пізніше в соціології, психології та конфліктології.

Основні ідеї щодо конфлікту, розвинуті філософами:

· конфлікти – атрибут суспільного життя, неодмінна та важлива умова суспільного розвитку;

· їх виникнення зумовлено комплексом матеріальних, політичних та психологічних причин;

· конфлікти мають подвійну природу, це обумовлює їх позитивний та негативний вплив на розвиток суспільства;

· конфлікти не можна повністю усунути із суспільного життя, але їх можна зробити менш гострими та руйнівними;

· запобіганню конфліктів у державі сприяє політичне маневрування.

Психологічний підхід. Вважають, що в психології при вивченні конфлікту як процесу увага зосереджується на характері його протікання, який пов’язується зі станом людини, викликаним несприйняттям оточуючих, направленим на самоствердження. Психологи розглядають конфлікт як прояв свого „Я” через зовнішній протест чи внутрішній „бунт” емоцій.

Дехто вважає, що психологічні теорії конфлікту – це в основному різноманітні інтерпретації інстинкту агресивності. Про це свідчать дослідження психологів початку ХХ століття. Г.Лебон аналізував прояви міжгрупової агресії. Мак-Дауголл вивчав інстинкт „забіякуватості”, його прояви в масовій поведінці, З.Фрейд та його послідовники займалися проблемою початкової ворожості, страхом щодо чужих. Доллард та інші досліджували агресивну поведінку в її міжгруповому аспекті, необіхевіористську теорію фрустрації та агресії.

На думку українських конфліктологів А.Бандурки та В.Друзя[4], у психології конфлікт вивчається в трьох формах:

1. формі внутрішньоособового конфлікту, що є зіткненням приблизно рівних за силою, але протилежних за направленістю інтересів, потреб, захоплень;

2. формі міжособового конфлікту, який визначається як ситуація, коли дійові особи або групи переслідують несумісні цілі і реалізують суперечливі цінності, або одночасно в конкурентній боротьбі прагнуть досягти одної і тої ж мети, яка може бути досягнута лише одною із сторін;

3. міжгрупового конфлікту, коли конфліктуючими сторонами виступають соціальні угруповання, котрі мають несумісні цілі і перешкоджають одна одній на шляху їх здійснення.

Існує думка, що, коли вивчення конфліктів стало приймати практичну спрямованість і на перший план стало висуватися питання щодо засобів і способів вирішення конфлікту, у розробку проблем конфлікту активно включилася психологія. Це пояснюється тим, що конфлікти завжди пов’язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, саме тому в їх зародженні, розвитку та розв’язанні значну роль грає психологічний фактор. З 60-х років різко зростає кількість психологічних робіт з цієї тематики.

Психологія конфлікту розвивалася на базі психології особистості, соціальної психології, психології спілкування. Дослідники зазначають, що з 60-х років і до сьогодні в цій галузі отримано немало цінних результатів. Класичні експериментально-психологічні дослідження групової поведінки в конфліктній ситуації провів М.Шериф. На ігрових моделях різні варіанти дій у конфлікті вивчалися Д.Рапопортом, Р.Дозом, Л.Томпсоном і др. Значний внесок у розробку психології конфлікту внесли роботи К.Томаса, який виділив п’ять основних типів поведінки людей у конфліктній ситуації і розробив тестову методику для визначення схильності людини до якогось з тих типів. М.Дойч, Д.Скотт, Д.Пруйт, Дж.Симпсон та ін. виявили ряд особливостей комунікації між учасниками конфлікту.

Соціологічний підхід. На думку Дж.Тернера, конфліктний напрям у соціології має своїм джерелом роботи двох німецьких учених – К.Маркса й Г.Зиммеля. Перший започаткував так звану діалектичну теорію конфлікту, другий – конфліктний функціоналізм.

Основні положення діалектичної теорії конфлікту (К.Маркс)

· Соціальні відносини містять у достатній кількості різноманітні конфліктні інтерсистеми.

· Соціальна система систематично породжує конфлікт.

· Конфлікт є неодмінною властивістю соціальних систем.

· Подібні конфлікти мають тенденцію проявлятися в полярній протилежності інтересів.

· Конфлікти найчастіше відбуваються через нестачу ресурсів, особливо влади.

· Конфлікт – головне джерело змін соціальних систем.

Основні положення конфліктного функціоналізму (Г. Зиммель)

· Соціальні відносини складаються лише в системному контексті, утіленням якого служить тільки органічний взаємозв’язок процесів асоціації та дисоціації.

· Подібні процеси одночасно є виразом як інстинктивних імпульсів „акторів”, так і імперативів, продиктованих різними типами соціальних відносин.

· Отже, конфліктні процеси – це дуже поширена риса соціальних систем, однак вони далеко не завжди і аж ніяк не завжди приводять до порушення системи або соціальних змін.

· Дійсно, конфлікт – це один із головних процесів, які служать збереженню соціального цілого або деяких його складових.

Концепції конфлікту К.Маркса й Г.Зиммеля мають багато спільного: у них конфлікт розглядається як широко поширена й необхідна властивість соціальних систем. Проте в них і багато відмінностей, ідей не просто різних, а таких, що суперечать одна одній. Дж.Тернер називає такі основні відмінності: К.Маркс підкреслював антагоністичний характер конфліктів, Г.Зиммель – їх інтегративні наслідки; перший звертається до умов, які могли б розв’язати конфлікт, другий – до умов, які б могли змінити гостроту конфлікту; К.Маркса найбільше цікавили соціально-структурні причини конфлікту, Г.Зиммеля – форма та наслідки конфлікту, що почався, обмежуючись при цьому невизначеними посиланнями на „боротьбу інстинктів”.

Деякі соціологи робили спробу подолати суперечливість концепцій Маркса і Зиммеля, проте їх зусилля виявилися марними. І в сучасній науці їх концепції отримали подальший розвиток і набули специфічних особливостей в теоріях Р.Дарендорфа, Л.Козера та деяких інших вчених. Основні положення сучасної соціологічної теорії конфлікту будуть розглядатися далі, при аналізі природи конфлікту, його причин, функцій та форм розв’язання та регулювання.

Поиск по сайту: