Драматичне письменство

Драматичне письменство не виросло самочинно з українського ґрунту; його перші зразки були перещеплені до нас з Заходу, що теж призабувши на класичну, греко-римську драматичну спадщину, почав творити свої «містерії», «моралі» та «міраклі» на маргінесі христіянської богослужби. Там, де латинський текст або сама суть богослужби була незрозуміла для ширших мас, старалися пояснювати й унагляднювати представлюванням Христових страстей, епізодів з життя Богородиці й святих, всяких чуд і моральних научувань, переведених на моно- й діяльоги, та обєднаних спільною композицією драматичної акції. Надхненням для тої драматичної творчости була церква, а її прибіжищем тісно з церквою звязана школа. Шкільною драмою, твореної ю на канві богословських тем, послугувалися не тільки католики але й протестанти, та найбільших успіхів у тій ділянці духової культури досягли єзуїти. Вони то виставляли свої довжелезні драми-містерії та міраклі, а щоб бува слухачі не поснули, в антрактах додавали «інтерлюдії» та «інтер­медії» з побутовими сценками та сміховинками з реального життя. Так з простого зацікавлення новинкою, як теж для протиділання ворожим впливам на українську культуру, українці переймають від єзуїтів тип шкільної драми, разом з її «інтермедіями» та «інтерлюдіями».

Вже Іван Вишенський, що лякався усяких новинок, нарікає на ки­ївських духовників, мовляв вони «трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строять та грають». Але нової хвилі Вишенський таки не спинив у ході. Живі змістом і загально приступні, своєю народною мовою, інтермедії найшли в нас пригожий грунт для розвитку й поширення. Започатковує рух Галичина, а в ній Львів, Як це не дивно, але батьком нашої інтермедії став католицький священик Яків Гаватович (1598—1679), що свою пасійну драму п. з. «Трагедія або візерунок смерті пресвітлого Івана Хрестителя», виставлену в 1619 р. на ярмар­ку в Камінці Струмиловій, уріжноманітнив двома народніми інтер­медіями, про школяра, що продав кота в мішку, та про хитрого Дениса, який зїв пиріг на очах трьох претендентів на нього тому, що йому при­снився найкращий сон. Драма була виставлена по польськи, але інтер­медії були українські. В черзі перших українських драм слід згадати «Трагедію Хрісгос Пасхон», львівського печатника Андрій Скульського (1630 р.) та «Розмишленія о муці Христа Спасителя нашого, при тому весела радість з триумфального его Воскресенія», написана львівським черцем Йоанікієм Волковичем (1631 p.). Сюди на лежать і безіменні драми «Містерія страстей Христо­вих» та «Слово о збудуванню пекла», що їх виставляли учні брацької школи у Львові. Особливо цікава своєю композицією й віршованим складом, що нагадує подекуди козацькі думи, остання драма.

В міру того, як Київ, з своєю могилянською колегією почав вибива­тися на чоло українського, культурно-національного руху, починає й тут розцвітати й драматична творчість. Драми складають тут учителі поетики, а виставляють їх «спудеї» перед всіми учнями колегії та за­прошеними гістьми.

Одною з перших драм, створених на київському ґрунті, була «Тра­гедія про Йосифа прекрасного», виставлена в 1630-их роках. Далі пі­шли такі речі, як «Олексій чоловік божий» (1673 p.), «Дійствіч на страсти Христові», «Царство натури людської» (1698 р.), «Мудрость предвічная» (1703 р.) та інші. Писані вони з обовязку, ніби професіо­налістами, без талан ту й захоплення, до тогож особливим «академічним язичієм», вони не викликали вражіння на глядачах і поза академічні мури не вийшли. Поза академією процвітали не ті важкі й абстрактні «драми», але деклямації та «діяльоги», що їх складали й виголошували самі студенти; в народній мові порушували вони справи й питання, які турбували глядачів, байдужих для тонкостей офіціальної, академічної драми.

Алеж не самі учителі й учні київської академії займалися фабрика­цією драм та інтермедій. Пробували сил на цьому полі й люди зпоза академічних кругів.

Такий прим. Данило Туптало, відомий під іменем св. Димитрія Ростовського (1651 —1709 р.) залишив по собі кілька драм, що хоч виставлювані в Ростові для московської публика, мусіли бути при­стосовані до неї як мовою так обстановкою, все таки, як каже Єфремов, не загубили свого первісного, українського кольориту. Драми Туптала, «не зважаючи на сильно вцерковлену мову, стають ближче до житя й зародками психольогічної аналізи. Симпатична й гуманна вдача самого автора відбились на цих творах виразним елементом людяности й спо­чуття до людини, а також щирістю й безпосередністю настрою, тобто рисами, що вирізняють індивідуальний твір з гущі безименної шкільної драми».

Дальшим ступенем у розвитку української драми була творчість єромонаха Семена Полоцького (1629—1680 p.), що залишив по собі дві комедії: «О Навуходоносорі» та «О блудном сині». В порівнанні з шкільною драмою, яку перевантажував алегоризм і абстракція, «комедії» Полоцького більш реалістичні, їх дієві постатті живі й виве­дені на реальному тлі сучасного авторові життя.

Найвидатніше зарисувалося змагання наблизити українське дра­матичне письменство до життя в творчості Т є о ф а н а Прокоповича (1681 —1736 p.), що не тільки дав теорію нової драми («трагедокомедії») в своїй поетиці, але й її класичний зразок у пєсі «Владимір славяноросійских стран князь і повелитель» (17О5 p.), яку він по­святив «добродію і ктитору» київської академії — гетьманові Мазепі.

Повістю в тій пєсі був уже сам її сюжет, узятий з рідної, а не біблій­ної історії, як це дотепер було правилом. Новиною була основна теза драми, що замісць вічного спасения проповідувала боротьбу поступу з назадництвом, освіти з темнотою й забобоном. Нарешті психольогічна аналіза головного героя, як теж сатиричні нотки в мальованню недома­гань побуту й громадського життя, ніби часу Володимира, а поправді сучасного авторові, роблять з його твору межевий стовп на грані нового й старого світу української духовости.

Прокопович, добре начитаний в класичній літературі й не байдужий до сучасних йому літературних новин європейського заходу (на «Вла­димирі» помітний вплив Расінової «Аталії») написав около 1716 p. ще два цікаві «Діяльоги» — «древоділа з купцем» та «гражданина з селя­нином та дячком церковним». Купець та міщанин обстоюють кличі нау­ки й освіти тоді, як дереводіл та селянин тягнуть за безпросвітньою ста­ровиною, мовляв «батьки наші не знали грамоти, а їли хліба доста й Бог тоді кращий хліб родив, аніж тепер, коли намножилося грамотіїв га латинииків»...

Одним з найкращих творів нашого старого драматичного письмен­ства є «Милость Божія, Україну от неудоб носимих обид лядських, че­рез Богдана Зиновія Хмельницкого свободившая», вперше виставлена в Києві, в 1728 р.

Дехто приписував її авторство знаменитому Прокоповичеві, але більш правдоподібно її автором був Т є о ф а н Трофимович, то­гочасний вчитель поетики в Могилянській Академії.

Своїм сюжетом ця драма ще близша до сучасного життя аніж «Володимир» Прокоповича, ще більше споріднює. її з тогочасним гля­дачем виїмковий реалізм в опрацюванні й щирий демократизм в ідейно­му підході. Вірно з історичного боку змальовані тут причини Хмель­ниччини, як теж і сам її герой, що дивлючись на «слави нашої занепад последний», бачить один вихід з положення в збройному повстанню, мовляв, від самих козаків залежить, чи мають «при козацьких вольно­стях жити», чи «вічними рабами гнити». Як у «Володимирі» Прокопо­вича, тік і тут вплетено в драму натяки на тогочасні недомагання суспільно-громадського життя й накреслено способи їх уздоровлення.

Наші чергові драматурги XVIII ст. не підіймаються вже до висот «Володимира» та «Милости Божої». Такий приміром Юрій Кон и с ь к и й (1719—1795) в своїй трагедокомедії «Воскресения мерт­вих», вертає назад до закинутих уже богословських сюжетів, хоча й за­крашених українською побутовщиною. Споконвічна тема про багатія й Лазаря, тут перещіплена на грунт тогочасних суспільних відносин у Гетьманщині й тому небесна заплата героєві драми Гіпоменові, за його злидні й муку на землі, закравує в Кониського на гірку іронію. Пи­тання сучасного собі занепаду моралі розгортає й Варлаам Лащевський в своїй «Трагедокомедії о тщеті міра сего». (1742 p.).

Поруч отих передовиків нашої драматичної творчости XVII— XVIII ст. гострила свої пера ще й дрібніша братія драматургів, з яких слід би згадати — Лаврентія Горку, Філотея Ліщинського, Михайла Козачинського, Юрія Щербацького, Мануїла Базилевича та інших, що «до краю вичерпали розвиток шкільної драми з усіма її додатними й відємними рисами» (С. Єфремов). Досягнувши свого найвищого рівня в творах Прокоповича й Трофимовича, наше драматичне письменство XVII—XVIII ст. заглохло, так у своїй штучній мові, як і в академічній абстракції богословських сюжетів, що не могли вже найти консумента поза академічними мурами. Цікавішими для нього були вже оті «інтер­медії» та «інтерлюдії», що зрезигнувавши з патосу «трагедокомедій», промовляли до глядача більш зрозумілою мовою й куди приємливішими критеріями світогляду.

Зразу були ці інтермедії та інтерлюдії тільки додатками й вставка­ми до трагедокомедій, але згодом вони здобули собі самостійне стано­вище в життю й літературі.

Великою популярністю тішилися в нас побутові сценки Митрофана Довгалевського, що своєю вагою і розмірами далеко переростали його драми в роді «Коміческоє дійствіє» (1736) або «Властотворний образ человіколюбія божія» (1737). Писані майже зівсім чистою, народною мовою, з великим обсерваційним хистом і щирим комізмом ситуацій, вони порушували найболючіші питання тогочасного життя-буття, заєдно заступаючись за покривдженими й ідеалізуючи їх оборонця й месника — козака. Інтермедії Довгалевського подобалися слухачам, їх наслідували й автори поважних трагедокомедій (Кониський) багато їхніх мотивів перейшло до «вертепу» та устної словес­ности, у витвореній ними атмосфері зродилася й муза батька нового українського письменства — Котляревського.

Вертеп

Від різдвяної драми й інтермедій виводить свій родовід і ляльковий український театр — «в є р т є п». Велику сцену заступила тут перенос­на скринька в два поверхи, акторів заступили кукли порушувані «вер­тепником», що говорив за них зпоза вертепу. Вертепна драма була двохскладна, як і сам вертеп, що його горішній поверх був призначе­ний на «Вифлиєм» і драму Різдва Христового, а долішній на побутові сцени з народнього життя. Так і вертепна драма першу свою частину віддавала божественній події Христового народження, а другу побуто­вим сценкам з діяльогами дідів, баб, салдатів, циганів, мадярів, поляків, жидів та запоріжців. Тут-то в тих невибагливих а щирих моно-й діяльогах висловила себе вся душа народніх мас, що з нею ніколи не рвали звязків творці й виконавці вертепних драм — усі ті «спудеї», дячки та мандрівні «пиворізи». Народний вертепу припадають в глибину XVII ст. а його життя продовжується мало не до самого кінця XIX ст. Під укра­їнським впливом повстала вертепна драма й на Московщині, а навіть на далекому Сибірі, поки їх не прогнали відтіля заборони церковної єрархії.

Вірші

Подібно як драматичне письменство, так і віршовницьке ремесло витворилося в нас під західньо-европейгькими впливами. Зразу панува­ла в нашому віршовництві, незгідна з духом української мови силабічна система латинських та польських зразків, поки подув народньої поезії й пісні не визволили його з тої «вавилонсько! неволі» чужинецьких зразків.

Найраньші зразки українського вірша датуються ще XVI сторіч­чям, але де далі віршовницька язва починає огортати всіх грамотіїв, що віршують при всякій нагоді, на всякі події и особи або просто таки без нагоди й без пригоди. Віршами пишуться передмови до богослужеб­них книг, похвали на магнатські герби, віршуються календарі, віршами рекомендуються навіть граматики. Віршування, по тогочасному розу­мінню — «мова богів», стає не тільки модою, але й обовязком учителів та учнів академії, де попросту вчать писати вірші, в теорії и практиці, штучно й насильно годуючи «поетів» по правді ж безталанних віршо­мазів. Особливо буйно розвився віршовницький пустоцвіт у XVII ст,, коли в нас завелася мода на пансгірики-похвали, «сильним міра цього»; манія на віршовані похвали гербам доходить до того, що навіть Богові вигадують герб і пишуть похвали на нього (Галятовський).

Згадаємо тут такі вірші, як «Лямент дому княжат Острожских» (1603), якого безіменний автор, станувши над труною князя Олексан­дра Острожського, плаче над перебіжицтвом нащадків цього славного дра Острожського, плаче над перебіжництвом нащадків цього славного дому в табор ворогів українського народу: вірші ігумена Віталія в кни­зі «Діоптра альбо Зерцало» (1612), панегірик Єлисеєві Плетенецькому «Візерунок цнот» Олександра Митури (1618), «Вірші на жалосний по­греб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (1622), напи­сані «спудеями» київської школи, віршовані передмови Тараса Земки до київських видань 20—30 pp. XVII ст., пасійні вірші Йоанікія Волковича, цілу низку панегіриків Петрові Могилі й нарешті «Перло Многоцінноє» (1646) Транквіліона Ставровецького, в якому зібрано вірші на всякі оказії, та дума «О войні Віденской» (1683) написана львів­ським владикою Йосифом Шумлянським. До яких розмірів доходило тогочасне віршовництво, свідчить хочби «Богородице діво радуйся» Івана Максимовича (f 1715 p.) зложене з... 25.000 силябічних віршів, що навіть для часів хоробливого віршоробства були дивоглядом.

В атмосфері київської академії, де «піїтика», в теорії й практиці, була одним з головних предметів навчання, де «акростихи» й «куріозні» вірші, що читані з переду і ззаду давали той сам склад букв, вважалися вершком «поетичного надхнення», не могла розвинутися справжня пое­зія. Вона розвинулася й розцвіла подальше від академії а поблище на­роду, з його невичерпаною скарбницею — устної словесности.

Тогочасні історичні події, нерівність суспільно-громадських відно­син і нарешті вічно невміруща тема кохання, покликували до життя й творчості справжніх поетів, що не здеморалізовані ще академічною схолястикою, реагували на все щиро й безпосереднє). Станувши на до­розі поміж штучним, академічним віршоробством і справжньою народною поезією, всі ті «недоучені спудеї», козаки та міщани, «бакаляри й «пиворізи», яким стільки завдячує вертепна драма, причинилися й до розцвіту українського віршовництва. Більшість авторів цих полународніх і полуінтелігентських віршів — безіменна. Але традиція, не зав­жди певна, зберегла нам і кілька їхніх імен. Якійсь Марусі Чур а ї в н і й приписує традиція пісню «Ой не ходи Грицю», гетьманові Мазепі приписується пісня «Бідна моя голівонько». Пісню «їхав ко­зак за Дунай» мав скласти козак Семен К л и м о в с ь к и й, по словам Карамзіна «учень природи, нажаль недовчений»... Далі йдуть Яків Семеринський, Захар Дзюбаревич, Лобисевич (перекладав «Буко­ліки» Вергіля), Танський, кошовий Антін Головатий, священик Некрашевич та інші. Вони то й їх безіменні товариші створили цілий репер­туар віршів і пісень, духовних і світських, набожних «кантів» та «компліментів блудних», що черпаючи свої сюжети й форми з народньої поезії, нерідко вертали до неї назад і збереглися до нас уже в чисто на­родній формі устної словесности.

Цінною антольогією духовних віршів XVII—XVIII ст. є славний почаївський «Б о г о г л а с н и к», вперше надрукований в 1790 p., але потім кількакратно перевидаваний. В ньому збережений ледви не весь репертуар наших духовних віршів з особливо вартісним циклем різдвяних та великодних пісень, що хоч і вийшли з духовних кругів, «але своєю живістю, реалізмом і цілком світським поглядом на речі потрапили на народній смак і залюбки ширилися в народі». Тон свя­тих розмов у цих віршах вільний, невимушений, життя й обстанова раю та пекла перелицьовані на земний і людський лад; святі лаються й радуються як і люде, що з свого боку мріють не тільки про далеке «царство небесне» але й про блище їм земне щастя, визволене від нево­лі й нужди тогочасного лихоліття. Олімп з «Енеїди» Котляревського живе вже у тих духовних віршах з усею свіжою і заплоднюючою силою.

Коли в офіціяльній, академічній літературі розпаношується пусто­цвіт штучного й нещирого панегіризму (вистане згадати панегі­рики в честь Мазепи, поки він був при владі й однаково нікчемні вірші тихже авторів з, анатемою на нього за «зраду», коли вже за неї платив хто інший!) в українській, полународній вірші народжується сатира.

Одною з перших українських сатир була невиголошена сеймова промова, вложена автором в уста смоленського каштеляна Івана Мелешка. Змальовано в ній порядки в Польщі XVI ст. з підчеркненням німецьких мод та розпусти, що розпаношилися по польських дворах Сатиричної закраски набірають деякі історичні в і р ш і, як от — «Висипався Хміль із міха», «Глянь, обернися», «Плач України о ляхолюбцях», вірші про Палія й Мазепу, про зруйнування Січі, панщину на Україні й нарешті вірша про оселення запоріжського коша на Чорноморю, написана Антоном Головатим (1792).

Чим далі тим дуще висловлюється в тих віршах не тільки про­тест проти соціяльного визиску але й національного поневолення, що в «Розмові Московщини з Україною» написаній товмачем генераль­ної канцелярії Семеном Дівовичем (1762) доходить до зовсім ясного очеркнення дезидерату повної рівности України супроти Мо­сковщини.

Зацікавлення минулим України, що створило цілу низку козаць­ких літописів, позначило себе й у віршовництві, залишаючи по собі спроби віршованої історії козацтва, як от «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожских» зложені якимсь черцем Іва­ном (1784). З історичними віршами переплітаються й сатиричні випади на тогочасну «злобу дня»,— про скасування козацького ладу на Слобідщині абож про заходи «посполитих» над здобуттям дворян­ства «Доказательства потомственні Хама Данила Кукси» та інші. Збереглося з тих часів чимало ліричних, головнож любовних пісень і романсів, що попадаючи в співаники, поширюють плоди української поетичної музи далеко поза межі України.

А хоч уся наша віршована література XVII—XVIII ст. не видала з себе ніодного творчого велитня європейської міри, то в своїй поза-академічній, зближеній до народу сфері творчости, дала багато мініятур-жемчугів, що підсилені народною словесністю, були плодо­носним посівом під відроджену на прикінці XVIII ст. українську літературу.

Поиск по сайту: