Українське бароко й особливості української культури періоду першого національного відродження

У XVII ст. на європейських територіях відбуваються грандіозні соціальні зрушення, що спочатку були пов'язані з релігійними протиріч­чями, але в ході розвитку набули національного характеру. Це, зокрема, Тридцятирічна війна (1618-1648 pp.). її кінець не випадково збігається з початком визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького: по суті, українські події були останньою, самою дале­кою хвилею загальноєвропейського національного руху. Перша полови­на століття в історії України була часом кривавої збройної боротьби із зовнішніми ворогами (Кримським ханством, Туреччиною) і внутрішнім ворогом — шляхетською Польщею, проти якої були спрямовані чис­ленні селянські повстання. У цей час формується козацтво як військова сила: легендарний гетьман Петро Конашевич Сагайдачний провів ре­форму, що перетворила козацтво з колишніх загонів-ватаг фактично на регулярну армію, чиї міць і відвага були відомі всій Європі. В релігійно­му відношенні козацтво однозначно заявило про себе як про безкомпро­місного захисника православної віри. Сам гетьман разом із усім запор­ізьким козацтвом вписався 1616 р. в Київське Богоявленське братство, якому надавав постійну підтримку.

Україна XVII ст. безпосередньо причетна до європейського світу і в соціально-політичному, і в культурному відношенні.

Як зауважив свого часу авторитетніший дослідник української куль­тури Є. Маланюк, XV-XVI ст. були в нашій культурі часом все більш відчутних віянь і водночас певної агресії з боку Заходу. У наступному сторіччі і "вітер" (прогресивні впливи в розвитку культури), і "тиск" (ка­толицька експансія в її крайніх формах) досягнуть максимальної сили. В результаті зіткнення наукра-їнській території інтересів католицького Заходу й місцевих національно-православних традицій у XVI ст. відбу­лися події, чиї масштаб і наслідки проявляться лише в наступному столітті. Мова йде про угоди між українською церквою (точніше, її ча­стиною) і католицькою: унії Люблінську 1569 р. і Берестейську 1596 p., за якою українська церква визнавала верховенство над собою папи римського. Внаслідок Берестейської унії українська церква розділилася на дві: традиційну православну й уніатську (пізніше за нею закріпиться назва "греко-католицька"). Цей факт релігійної свідомості українського народу аж до наших днів є одним з істотних чинників національного культурного процесу.

Однією з характерних риси розвитку української культури XVII ст. була оригінальна творча контамінація різних стилів, що в західноєвро­пейській культурі складали цілі епохи періоди. Це явище отримало на­зву "згущення", завдяки якому Україна інтенсивно компенсувала своє відносне відставання. "Згущення" розвою української культури в XVI-XVII ст., коли складалася українська культура нового часу, полягало в одночасному співіснуванні ідей Реформації й бароко з ідеями Ренесан­су, адже культурні контакти України з західною і центральною Європою сягають у глибину століть, а в період Проторенесансу набули дуже широкого поширення. Одним з яскравих прикладів може служити так звана Горянська ротонда — невелика ренесансного вигляду церква у прикарпатському селі Горяни, побудована й розписана в XIV столітті північно-італійськими майстрами. Подібне об'єднання місцевого й зах­ідноєвропейського художнього досвіду збагачувало українську культу­ру, затверджувало в ній нові тенденції.

Кінець XVI — XVII ст. стали часом так званого "першого україн­ського Відродження" (див. розділ "Культура епохи Відродження"). У XVII столітті серед слов'янських культур українська займає одне з провідних місць, поступаючись лише польській, з якою інтенсивно взаємодіє.

Ренесансний гуманізм приніс із собою нове бачення людини й по­в'язане з ним поняття освіченості в його світському сенсі. Реформація ж як прояв злету релігійної самосвідомості європейських народів, підкреслила значення народу, нації. У результаті з'являються видання Священного Писання національними мовами, серед ша.Шересопницьке Євангеліє (1556 р.) — перший переклад Євангелія українською мовою. Цей знаменний культурний факт вказує принаймні натри обставини: по-перше, наявність людей, що володіли і рідною, й іноземними мовами; по-друге, на досить широке розповсюдження писемності серед народу, який потребував рідної мови для безпосереднього сприйняття текстів Святого Писання. Рівень писемності справді в Україні кінця XVI-XVII ст. був дуже високим: так,, німецький пастор Одебран писав у 1581 p., що в Україні при всіх церквах є школи й викладають у них дяки, тобто люди, що одержали релігійну освіту.

Дяк для української культури цього періоду — фігура дуже харак­терна. На відміну від створеного літературою XIX ст. образу дяка-помічника священика, що за звичай є ледь освіченим стариганом, зак­лопотаним суто земними справами, дяк на Україні XVI-XVIII ст. це нерідко молода людина, що здобула (або не завершила) освіту, але не одержала священицького сану. Основним заняттям дяка була вчительсь­ка праця —адже православні школи існували при церквах, і саме дяк відповідав за справу народної освіти. Колоритний елемент українського суспільства складали так звані "мандрівні дяки", що ходили Україною поодинці чи гуртом й нерідко не гидували й чужим шматком, оскільки освіченість насичувала більше дух, ніж тлінне тіло. Основними ж дже­релами існування цієї дуже освіченої, але не дуже організованої братії був свого роду інтелектуальний підряд: вони могли скласти і лист, і скаргу, і віршовану оду за всіма правилами піїтики, і поставити ними ж складе­ну "ггієсу" (так звану "шкільну драму"), і зробити переклад з латини чи грецької. Усі ці знання давала бурса. Власне, освіту давав колегіум — навчальний заклад, бурсою ж називався гуртожиток. Студенти, що там жили, іменувалися "бурсаками" чи "спудеями".

На початку повісті М.В. Гоголя "Тарас Бульба" старий козацький полковник Тарас зустрічає синів, що приїхали на канікули з "бурси". Цією "бурсою" міг бути не обов'язково православний (приміром, Києво-Мо-гилянський) колегіум: козацька старшина віддавала дітей і в протес­тантські, і навіть у єзуїтські навчальні заклади з дуже високим рівнем викладання. До єзуїтських колегіумів могли потрапити й православні (наприклад, майбутній гетьман Богдан Хмельницький), і герой повісті Гоголя красень Андрій, очевидно, не самою зовнішністю полонив ви­шукану польську панночку: навчали його "у бурсі" й риториці — мис­тецтву красномовства, й іноземним мовам (не на "хлопській" же ук­раїнській звертався син козацького полковника до чарівної шляхтянки: відомо, що в Киево-Могилянском Колегіумі учили польську мову). Ста­рий Тарас готував своїх синів до військової кар'єри в Січі, а це потребу­вало ґрунтовної освіти. Козацька еліта завше надавала освітній справі великого значення й добре розуміла її роль у розбудові української дер­жавності: гетьман Іван Виговський, наприклад, у Гадяцькій угоді з Польщею висуває вимоги щодо створення на Україні двох академій не нижче краківської, православних шкіл і друкарень, вільного книгодруку­вання; за 20 років подібні ж вимоги висував на Варшавському сеймі через своїх послів гетьман Петро Дорошенко.

В Україні ще у XVI ст. виникли школи європейського типу. У на­ступному столітті розвиток освіти значно інтенсифікувався. Так, киї­вський уніатський митрополит Іпатій Потій заснував колегіум у Вільно й школу в Бересті; з метою поширення уніатства серед народу видава­лися книги мовою, наближеною до народної мови. Близько 20 шкіл на Україні існувало при монастирях католицького ордена василіан. 1632 р. засновано було перший український вищий навчальний заклад — Киє-во-Могилянську Академію, а 1661 р. — і перший на території України університет — Львівський, що мав 4 факультети, типових для середнь­овічних європейських універси-тетів: філософський, юридичний, медич-нші, богословський.

Величезну роль у розвитку української культури XVII ст. відіграла Києво-Могилянська Академія. її було засновано завдяки турботам Петра Могили, одного з найосвіченіших і найбільш передових людей епохи, видатного українського релігійного й державного діяча. За по­ходженням Могила був знатним молдаванином (сином молдавського господаря), за культурною приналежністю — українським патріотом, за характері освіти й типом особистості — людиною європейських по­глядів. Усвідомлюючи нагальну потребу введення в Україні європейсь­кої системи освіти, він дві київські школи: Лаврську (при Києво-Пе­черській лаврі) і Братську, що утримувалася на свої кошти міщанами ремісничого району Подолу. Завдяки об'єднанню викладацьких сил і матеріальних можливостей шкіл виникла нова, більш високого рівня освітня структура — Колегіум, закінчення котрого давало можливість продовжити освіту в будьякому університеті Європи. Хоча формальний статус академії Колегіум одержав лише в 1701 p., фактично із самого початку новий навчальний заклад будувався за зразком європейських університетів: викладалися ті ж дисципліни, мовою навчання також була латинь, що продовжувала залишатися мовою європейської вченості. Значною мірою Києво-Могилянський Колегіум був прообразом Академії наук (другим після Острозької Академії), оскільки тут працювало чи­мало великих учених, серед них Інокентій Гізель, автор "Синопсиса" — зведеної праці з історії України з найдавніших часів, Мелетій Смотрицький, чию "Граматику" Михайло Ломоносов називав своїми "вратами вченості". Був Колегіум і прообразом Академії мистецтв, адже тут вик­ладалися й художні дисципліни: піїтика, музика, основи драматичного мистецтва. Славилася бібліотека Академії, що включала до початку вісімнадцятого століття набагато більш як 10 тисяч томів (загальний обсяг фондів не встановлено, але відомо, що, коли наприкінці XVIII ст. в бібліотеці сталася перша пожежа, а 1811 р. — друга, загинуло більше 10 тисяч книг — значна частина бібліотеки.

Зрозуміло, система навчання була схоластичною, як і вся євро­пейська система університетської освіти. Однак практика іспитів, зап­роваджена Петром Могилою, була дуже передовою для свого часу. Перевідні й випускні іспити являли собою справжні публічні диспути, а оскільки термін навчання дорівнював 12 рокам, "спудеи" могли одер­жати чималий досвід публічних виступів, де кожний відстоював свою точку зору, виявляючи ерудицію й обдарованість. Це мало велике зна­чення і для майбутнього священика, і для світської людини: чиновника, ученого, суспільного діяча, адже саме на XVI-XVII ст. приходяться чи не запекліші релігійні полеміки і пов'язаний з ними розквіт публіцистики.

Диспутами цікавилися не лише учні й професори. Активними їхніми слухачами були кияни, а також жителі інших міст, що спеціально при­їжджали для цього до Києва. Такий інтерес закономірний: адже диспути супроводжувалися процесіями, виступами співаків, театральними дійствами і т.п. Тому в Києві навіть ярмарок намагалися влаштовувати в дні диспутів, оскільки багато покупців і продавців (які, певна річ, аж ніяк не належали до інтелектуальної еліти) прагнули послухати освіче­них осіб і могли в такий спосіб сполучати комерційні інтереси із задо­вольнянням культурних запитів.

Академічні диспути являють собою дуже яскравий феномен ук­раїнського культурного життя XVII - початку XVIII ст., своєрідну мо­дель української культури цього часу. Вони ж дають яскраві приклади характерного для бароко синтезу мистецтв: у диспуті треба було вия­вити ерудицію і вправність у теології (оскільки дискутувалися найчаст­іше релігійні теми), філософії, риториці (учні повинні були володіти мистецтвом красномовства), драматургії й драматичному мистецтві, літе­ратурній творчості і т.д. До диспутів готувалися друковані афіші, що розповсюджувалися у місті (кількість друкарень в Україні XVII ст. була дуже значною, в основному випускалася література релігійного змісту). Пізніше почали друкуватися так звані "конклюзії", тобто тези диспутів. Вони були естетично оформлені художником-графіком і не лише знайо­мили гостей із проблематикою майбутньої битви розумів, але й слугу­вали своєрідними сувенірами для почесних гостей, у тому числі інозем­них. Образотворче оформлення творів, у повній відповідності до прин­ципів барокової естетики, представляло алегоричний контекст диспуту. Зображувалися герої античної міфології й історії, іноді й герої-сучасни-ки: студенти біля будинку Alma mater на знаменитій гравюрі І. Щирсь-кого 'Тріумфальне знамено". Латинські вислови, що прикрашали такі "конклюзії", сповіщали освіченому українцю XVII ст. не менше, ніж гер­би, алегоричні фігури й символи, якими так багате мистецтво бароко, у тому числі українське.

Зі стилем бароко пов'язане широке коло явищ української культури XVII-XVIII ст. Це літературне бароко (поетичні добутки різних жанрів українською, польською й латинською мовами), шкільна драма, що ви­никла з віршованих діалогів, і шкільний театр, що прийшов на Україну з Польщі і набув тут широкого поширення. Виникнення національного те­атру на Україні також відноситься до цієї епохи: 1619 р. у Кам'янці Стру-миловій під Львовом представлені були дві інтермедії Якова Гаввато-вича, написані народною мовою на фольклорні сюжети 'Продав кота в мішку" і "Кращий сон"; у них уперше з'являється образ українця — селянина.

В архітектурі видатним явищем національної культури стало так зване "козацьке бароко", пов'язане з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовен­ства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний об­раз людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродно­го. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажан­ням увічнити своє ім'я, замовники споруджують розкішні дерев'яні й кам'яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконоста­сами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписа­ми й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу. Такі Вознесенський Собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровський со­бор у Харкові. Тільки на кошти гетьмана Івана Мазепи на Україні було зведено й відреставровано наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 20 церков, у тому числі церква Всіх Пречистих у Києво-Печерській лаврі і Софійський собор у Києві. В українському образотворчому мистецтві поряд із традиційним релігійним живописом поширюється портретне мистецтво. До наших днів збереглася безліч портретів видатних персо­нажів української історії й пересічних людей (міщан, купців, заможних ремісників і членів їхніх родин) роботи українських художників, що свідчать про розвиток портретного жанру, джерела якого ведуть до куль­тури європейського Відродження. Характерною пам'яткою народного образотворчого мистецтва є сюжет "Козак Мамай": зображення коза-ка-запорожця, що сидить під деревом з бандурою в руках. Такі картини у величезній кількості виконувалися безіменними сільськими художни­ками, що органічно поєднали національне світобачення й барокову сти­лістику. У музиці стає популярним багатоголосний, так званий партес-ний спів, що прийшов з Європи. У великих типографіях Києво-Печерсь­кої лаври, Львова, Чернігова й інших міст розвивається графічне мис­тецтво: оздоблення книги, книжкова мініатюра, гравюра на дереві й на міді, техніка якої знову ж таки прийшла з Заходу і була засвоєна украї­нськими майстрами.

Закономірною для епохи пробудження націонштьної свідомості, якою виявилося XVII ст., була поява історіографічних досліджень. Найцінні­шою пам'яткою тут є так званий "Густинський літопис" (переписаний 1670 р. в Густинському монастирі на Полтавщині), в якому викладено історію України від Київської Русі до кінця XVI століття. Автор чітко розрізняє історію південної Русі-України й Московського князівства і в

цьому питанш виявляє солідарність з позицією польських учених того часу, однак навряд чи автор "Літопису" був поляком: у книзі чітко по­ставлена проблема генезису самостійної української культури, наявність якої польськими авторами-сучасниками заперечувалася. У "Густинсь-кому літописі" вперше викладено історію українського козацтва, якому присвячено окремий розділ "Про початок Козаків".

В цілому нарис культурної історії України XVII ст свідчить про те, що Україна була в цей час не лише периферією загальноєв-ропейського розвитку, а й самобутнім культурним феноменом.

Питання для самоперевірки.

1. Які культурно-історичні обставини зумовили специфіку картини світу в культурі XVII ст.?

2. Охарактеризуйте особливості художнього стилю бароко?

3. Які ще художні стилі притаманні були європейській культурі зазна­ченого періоду?

4. Охарактеризуйте культурно-регіональну специфіку українського бароко.

Поиск по сайту: