ОСВІТА І НАУКА

Кінець XVIІ-XVI11 ст. в історії української культури, зокрема освіти, можна вважа­ти якісно новим етапом. Час цей в історії освіти позначений переплетінням старого й нового, традицій і новацій, взаємопроникненням релігійного та світського джерел і, водночас, поступовим складанням окремих галузей спеціалізованої освіти — військової, технічної, медичної, духовної. Почала визначатися ступневість освіти - початкова, се­редня, вища. Це був період швидкого розвитку науки, просвітництва.

Центром культурно-освітнього життя залишався Києво-Могилянський колегіум, який у 1694 р. одержав статус академії. За царським указом академії надавалися права самоуправління і дозволялося читати курс богослов'я. Мовами навчання в академії були грецька, латинська і польська. Українська мова була у неофіційному вжитку і взагалі вважалася ознакою поганого смаку. Навчання мало схоластичний характер, але з кінця XVII ст. у систему освіти почали проникати гуманістичні тенденції. Ідея нерозривного зв'язку суспільного прогресу з поширенням освіти й науки знаходила втілення у харак­тері діяльності академії. Це була школа з демократичними традиціями. Виходячи з по­треб суспільного розвитку, академія намагалася надати навчальним дисциплінам прак­тичну спрямованість, використовуючи при цьому досягнення зарубіжної науки.

Тривалий час Києво-Могилянська академія була провідним ідеологічним центром, який протистояв католицькому наступу на українську культуру. І цю роль вона виконувала успішно. Найбільш ефективним засобом у боротьбі проти полонізації була рідна мова — мова народу, який відстоював власну національну незалежність.

Процес становлення української літературної мови був складним. Києво-Моги-лянська академія відіграла важливу роль у прискоренні цього процесу. Такі видатні її діячі, як І.Борецький, К.Сакович, П.Могила, Л.Баранович, І.Галятовський,Ф.Проко-повичтаінші писали своїтвори українською мовою. Важливе значення мавтойфакт, що для більшості професорів і студентів академії мовою спілкування була рідна мова. Попри всі перепони, зокрема й відомий указ Петра І (1720 p.), який забороняв видав­ництво книг українською мовою, вчені Києво-Могилянської академії продовжували вдосконалювати мову. Про це свідчить як навчальний процес, так і літературна спадщи­на письменників XVIII ст.

Досить популярними були курси поетики і риторики. Поетика розглядалася як ми­стецтво віршування. Набуло поширення підношення кантів та елегій відомим людям, проголошення віршів на громадянських, церковних, академічних святах. Царицею мис­тецтв вважалася риторика. Студенти, які досягали успіхів в ораторському мистецтві, були бажаними гостями на різних урочистостях. Велика увага в академічних курсах по­етики і риторики приділялася роботам грецьких і римських класиків — Гомера, Овідія, Езопа, Аристотеля, Вергілія, Цицерона та ін.,атакож авторам епохи Відродження.

Вчені Києво-Могилянської академії, створюючи вітчизняні підручники, творчо використовували досвід зарубіжної наукової думки і шкільної практики, збагачуючи національну культуру духовною спадщиною минулих епох і сучасності. У підручниках вміщувалися панегірики та схвальні промови на честь видатних діячів українського народу-— Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Могили та ін. У твор­чості професорів і студентів звучали відгуки на найважливіші політичні і культурні події вжитті України.

Вивчення філософії велося ще у Київській братській школі, а наприкінці XVII ст. філософія вводиться в академії як постійний предмет і виділяється в окремий клас. Кожен професор філософії готував власний курс. Філософські курси професорів академії цього часу вже не можна кваліфікувати як схоластичні. Схоластика використовувалася лише для об грунтування православ'я та розробки теологічноїсистеми. Філософська думка в академії була тісно пов'язана з життям країни. На підставі творчої спадщини античних авторів — Аристотеля, Демокрита, Епікура, викладачі філософії академії зверталися такождо праць учених-гуманістів Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше філософи академії все більшу зацікавленість виявляють до філософії Ново­го часу, до таких авторі в, як Галілей, Коперник, Декарт, Спіноза, Бекон та інших. Звер­нення до філософії Нового часу, особливо до природознавчих наук, підривали саму ос­нову релігії. Вчені зверталися до живої людини, її розуму, який може змінити світ. Так стверджувалася думка про необхідність самостійного розвитку науки, зміцнення її зв'язків з життям, про необхідність звільнення науки з-під опіки богослов'я. Серед учених Києво-Могилянськоїакадемі'ЇХУІІ- першої половини XVIII ст. провідні позиції у розвитку філософської думки посідали І.Кононович-Горбацький, І.Гізель, С.Яворсь-кий, В.Ясинський,Ф.Прокопович, І.Кониськийтаін. В академічних курсах цих представників філософської думки Києво-Могилянської академії часто заперечувалися цер­ковні догми як критерій істини. Лекції вміщували в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. Філософи шукали підтвердження своїм поглядам у природо­знавців — Галена, Авіценни, Гіппократа та ін. Ф.Прокопович увів у філософський курс розділ математики.

Отже, Києво-Могилянська академія стає провідним центром філософської думки в Україні XVIІ-першої половини XVIII ст., забезпечуючи підґрунтя новому історично­му етапу розвитку науки. У подальші роки академія не змогла продовжувати свою про­гресивну наукову діяльність. В умовах наступу феодально-церковної реакції та репре­сивних дій царизму проти національних культур в академії була введена жорстока цен­зура лекцій викладачів, оригінальні авторські курси заборонені і прийнятий єдиний підручник філософії Баумейстера. Все це робилося з метою обмеження творчої думки київських учених.

Попри офіційну заборону польського уряду, богослов'я у Києво-Могилянській академії викладали уже в першій половині XVII ст. Згодом київські вчені створюють власну богословську систему. Київські професори навчали студентів і у богослов'ї спи­ратися на наукові доведення, використовувати філологічно-критичний метод у вив­ченні різних теологічних видань, а богослов'я вивчати у зв'язку з загальною історією та історією церкви.

На початку XVIII ст. у зв'язку з посиленням інтересу до європейської суспільно-політичної та науковоїдумки зростає й інтерес до європейських мов. З ініціативи про­тектора академії митрополита Рафаїла Заборовського 1738 р. у цьому навчальному зак­ладі вводиться навчання німецькій мові та поновлюється вивчення давньогрецької. Згодом тут починають викладати і французьку мову.

Історія виділялася у самостійний академічний курс поступово. Цей процес відбував­ся одночасно із становленням історичної науки в Україні. Як відомо, історіографія по­чинає виділятися з історичної повісті й літописання у XVI11 ст. і як наука затверджуєть­ся, по суті, тільки у XIX ст. Завдяки прогресивній діяльності вчених Київської братсь­кої школи, колегіуму, а потім і Києво-Могилянській академії, історична думка в Україні формувалася як активна суспільно-політична сила, як ідейна зброя українського наро-дуу визвольній боротьбі. У цьому була велика заслуга вихованців академії— Інокентія Гізеля, Лазаря Барановського, Феодосія Сафоновича, ДмитраТуптала, Андрія Радиві-ловського таін. Випускниками академії були відомі історики XVII-XVI11 ст. П.І.Симо-новський, В.Г.Рубан, М.М.Бантиш-Каменський, М.Ф.Берлінський, математик І.Я.Фальковський, медики Н.М.Амбодік, М.М.Тереховський, І.А.Полетика, Д.С.Са-мойлович, відомі художники Г.Левицький, Д.Галяховський, Л.Тарасевич, І.Мігура, М.Карнавський.

Значна увага приділялася в академії вихованню студентів. Принципи виховної ро­боти грунтувалися на гуманістичнихтрадиціяхбратських шкіл — всестановості й рівності всіх у навчанні. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, вихованню у студентів почуття гідності, взаємоповаги. Морально-виховні принципи академії були зафіксо­вані у її найважливіших документах—академічних інструкціях.

Важлива роль у вихованні учнів належала студентській конгрегації (від лат. — зби­раю, об'єдную). Вона існувала ще у Київській братській школі під назвою «дитячого братства». Петро Могила перейменував братство в конгрегацію.

Конгрегацій було дві — для старших і для молодших учнів. Вступ у конгрегацію був добровільним і урочистим. Підчас вступу давалася клятва бути вірним традиціям ака­демії, збагачувати її славу, ніколи на забувати свою aiina mater і підтримувати її матері­ально. Конгрегація мала свою печатку і, у разі потреби, могла виступати в суді як само­стійна організація.

Маючи гарячу віру в просвітницькі ідеали, розум і моральні можливості людини, діячі Академії прагнули до соціальних перетворень шляхом виховання й освіти молодо­го покоління.

Помітну роль відіграла Києво-Могилянська академія у справі поширення про­світництва серед широких народних мас. Випускники академії, які ставали священика­ми, обов'язково повинні були брати участь в організації шкіл у своїх приходах. Учите­лювали в приходських школах дяки, які виконували й церковні обов'язки. Серед них було багато «мандрівних» (або «мандрованих») дяків, які переходили із села в село, із міста в місто. Вони навчали дітей, переписували книги, складали твори, в основі яких лежали традиції народної творчості. Часто це були талановиті музиканти, співаки, ху­дожники.

Академія справляла значний вплив на організацію і розвиток в Україні шкіл підви­щеного типу— колегіумів. 1700 р. був заснований Чернігівський колегіум. Засновни­ком його був випускник Києво-Могилянськоїакадемії, чернігівський архієпископ Іван Максимович. Майже всі викладачі цього колегіуму були вихованцями академії.

У низці цих навчальних закладів був і Харківський колегіум, заснування якого по­в'язане з ім'ям вихованця Києво-Могилянськоїакадемії бєлгородського єпископа Єпи-фанія Тихорського. Відомостей про нього маємо небагато, але відомо, що це була непе­ресічна особистість, освічена людина з передовими поглядами і невтомною енергією. 1722 р. він заснував школу при Бєлгородському миколаївському монастирі. Через деякий час (1726 р.) школу перевели до Харкова. Із заснуванням колегіуму тісно пов'я­зане становлення Харкова як центру Слобідської України. Колегіум проводив значну просвітницьку роботу у великому регіоні. Його викладачі й вихованці були активними учасниками культурного та громадсько-політичного життя краю. За тривалий період існування колегіуму з нього вийшло чимало діячів, які в подальшому відіграли визнач­ну роль у розвитку української культури. Випускники колегіуму працювали також у російських світських і духовних навчальних закладах. Посаду ректора Московської ака­демії обіймали вихованці Харківського колегіуму Г. Антонськийта І. Селунський, К. Флорінський був префектом цього колегіуму, С. Лебединський - префектом Астра­ханської семінарії, згодом ректором Казанської академії, І. Башинський був ректором Катеринославської, а І. Савченко — ректором Курської семінарії. Тривалий час у мос­ковському університеті працював І. Двигубський, який тричі обирався його ректором. Ректором Московського університету був і М.Т.Каченовський, який був ще й видавцем і редактором журналу «Вестник Европы» (разом із поетом В.А.Жуковським). Вихован-

цями Харківського колегіумубули: відомий професор, доктор медицини І.І.Базилевич, академік В.В.Петров, відомий поет М.І.Гнєдич, доктор медицини Н.К.Карпінський та багато інших. Зрештою, з Харківським колегіумом пов'язана діяльність Г.С.Сковоро­ди, чи не найяскравішої постаті в українській культурі другої половини XVIII ст. Творчість Г.С. Сковороди залишила помітний слід в історії української літератури та філософії. Великий гуманіст-просвітитель, енциклопедично освічена людина, він зба­гатив українську культуру оригінальними творами, філософськими трактатами і діало­гами. Жоден з його творів не був надрукований за життя філософа, але вони були дуже поширеними в Україні у рукописних списках. Оригінальна філософія Г.С.Сковороди не була запозичена від тодішніх європейських філософських течій, вона виросла з ук­раїнської духовної традиції. У його філософії втілилось пробудження української лю­дини і суспільства кінця XVI11 ст.

Світоглядна позиція мислителя знайшла своє втілення не тільки в його філософсь­ких ідеях, а, передусім, у способі життя філософа. Як українець він з болем у серці сприймав втрату свого, рідного і протистояв насадженню російського духу. Гостро відчу­ваючи трагедійність національного життя, Сковорода прагнув знайти вихід із станови­ща у творенні самобутньої релігійності. Філософ уособлював такі риси українства, як покірність і прихильність до життєвих нестатків, відсутність претензій на свою зна­чимість усвіті, перевагу внутрішніх переживань над зовнішньою діяльністю. Саме ці особливості сприяли формуванню особливостей його релігійності, що і знайшло відоб­раження у світобаченні Сковороди.

У 90-х роках XVIII ст. у Слобідській Україні діяв просвітницький гурток, який відіграв важливу просвітницьку роль не тільки у цьому регіоні, а і загалом установленні національної культури. Називали цей гурток «Попівська академія». Організатором його був сумський поміщик О.О. Пал іцин, членами гуртка — відомі громадські діячі, худож­ники, літератори, архітектори — В.Н.Каразін, М.І.Ушинський, О.І.Кордашевський, В.Я-рославський. Бував в академії і Г.С.Сковорода. Метою діяльності гуртка було вивчення здобутків західноєвропейської культури і просвітницька діяльність.

У другій половині XVIII ст. внаслідок посилення соціального гніту, закріпачення і розорення селян і козаків більшість шкіл на Лівобережній і Слобідській України при­пинили своє існування. На правобережній Україні і західноукраїнських землях, які за­лишалися під владою Польщі, шкіл було небагато. У результаті постійних обмежень і переслідувань з боку феодалів і католицької церкви братські школи почали занепадати. Діти шляхти, багатих міщан, духовенства навчалися у василіанських школах, які були створені уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Львові, Володимирі-Волинсь-кому, Теребовлі та інших містах. На Буковині та у Закарпатті існували лише окремі школи при церквах і монастирях. Після першого розділу Польщі у 1772 р. Австрія за­хопила західноукраїнські землі, а у 1774 р. — Буковину. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських містах організовуються державні початкові (триві­альні) і неповні середні (головні) школи, де навчання велося німецькою мовою. У селах при церквах існували школи з польською, німецькою і дуже рідко — з українською мовою навчання. У Східній Україні просвітництво розвивалося тими ж шляхами, що і в

Росії. Політичний і економічний розвиток країни, соціально-політичні рухи спонукали царський уряд створити школи для непривілейованих верств населення. Відповідно до «Уставу народних училищ» (1786 р.) у повітових містах українських губерн ій бул и організо­вані малі народні училища з двохрічним терміном навчання, а у 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання. Перші такі учи­лища з'явилися у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. Навчання в них велося російською мовою.

Поиск по сайту: