ЛІТОПИСАННЯ ТА ЛІТЕРАТУРА

В історії української літератури XVII-XVI11 ст. визначне місце посідають літописи, головною темою яких було відображення визвольної війни 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Поширення цього жанру зумовлене тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знаменні події.

Літописи XVII-XVIII ст. різні за художнім рівнем, способом відображення подій. Кількісно переважають хронологічні описи історичних подій визвольної війни — Мгарський, Київський, Хмільницький, Львівський, Межигірський, Добромильський літописи та ряд хронік. Окремі з них — Хмільницький, Межигірський, Добромильсь­кий та інші — досить стислі, вони розповідають про найважливіші епізоди боротьби українського народу проти польських загарбників. Друга частина літописів — це великі полотна, в яких широко змальовані події визвольної війни 1648-1654 pp. У кожномуз них відбилась індивідуальна манера письма авторів, їх погляди нахарактер визвольної боротьби, її оцінка. Українські літописці, зображуючи героїчні сторінки боротьби наро­ду проти іноземної навали, намагалися своїтвори доводити до сучасності. Маючи перед собою переважно записки чужинців-мандрівників чи польських істориків-хроністів, українські письменники ними не задовольнялися і зверталися до народних творів, у яких історія знайшла своє осмислення. Це допомагало літописцям повніше зображувати події минулого і давати їм свою оцінку. Кожен літописець шукав у народній творчості, насамперед те, що відповідало його інтересам, у чому він вбачав свою ідеологічну опору.

Вершину українського літописання XVII-XVIII ст. складають твори Самовидця, Григорія ГрабянкитаСамійла Величка. Вони найповніше серед тогочасних літератур­них творів розповідають про визвольну війну 1648-1654 pp., життя народу, внутрішнє та міжнародне становище України.

Літопис Самовидця, як гадають фахівці, створювався за свіжими слідами історич­них подій 1648-1654 pp. Загалом у творі Самовидця охоплені події 1648-1702 pp. Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, що автором був підскарбій Роман Ракушка-Романовський. Приписувалося авторство кор-сунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті пи­саря Івана Биховця.

Однак усі зусилля вчених встановити справжнє ім'я автора цієї видатної пам'ятки не увінчалисьуспіхом. Можнатільки твердити, що його автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним своїм завданням вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але у ході війни з загарбниками він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідністьсвоєї нації, країни і виступає від їх імені. Літопис не прив'язаний до певної місцевості, а розповідає про події, шо відбува­лися в період визвольної війни 1648-1654 pp. та після її закінчення на всій українській території. Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець залишив поза своєю увагою інтереси простого люду. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, насамперед, реєстрового.

Самовидець навіть засуджує участь посполитого люду у війні, вважаючи, що тру­дящі маси не стільки воюють проти польської шляхти, скільки займаються грабунком. Йому не подобалась ідея злиття козацтва з масою посполитих. Літописець обурюється бунтом бідного козацтва в 1655 р. в полку Івана Золотаренка, називаючи козаків черню. Те ж саме помітне в оцінці Самовидцем факту вбивства рядовим козацтвом гетьмана І.Брюховецькогота його прибічників.

Однак у багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій. Так, описуючи блискучі перемоги козаків над польськими панами, літописець близь­кий у своїх поглядах і оцінках до народних мас. Переяславська рада дістала в літописця повне схвалення. Високо оцінюючи політику Б.Хмельницького, Самовидецьдосить стримано говорить про самого гетьмана як л юдину, вождя, полководця. Таке ставлення літописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цурався простого народу і боровся за його інтереси. Отже, літописець не був об'єктивним у став­ленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом у фольклорних творах—думах, історичних піснях, переказах та легендах.

Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не з'ясова­не. Справавтому, що оригінал твору не зберігся, а ім'я Грабянки названотількиузаго-ловкудвохсписків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить перу Григорія Грабянки. В «Обьявленіи к читателю» автор зазначає, що він хоче історію боротьби українського козацтва зберегти для потомства. Для цього він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій 1648-1654 pp. Письменник не завжди покладався на факти, наведені в літописах іно­земців, і тим більше на їх трактування. Критерієм вірогідності цих фактів він вважав оповіді живих свідків. Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скорі­ше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо поділив свій твір на окремі «сказанія», близькі до згаданого жанру давньоруської розпо-відноїлітератури.

У своїй роботі над твором Григорій Грабянка повсякчас спирався на народнопоетич­ну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об'єктивно відтворював її дух, характер. Як відомо, період війни породив велику кількість народ­них переказів і легенд, зокрема про Хмельницького. Саме їх часто використовує літопи­сець. На відміну від Самовидця, легенду про викрадення джурою Хмельницького листів у Барабаша Григорій Грабянка подає повніше. Він вводить нові художні деталі, зокрема, говорить про шапку, перстень і пояс, зняті джурою з Барабаша і використані як докази правдивості слівджури проте, що забрати листи йому доручив сам Барабаш. Легенда в інтерпретації Григорія Грабянки тісно пов'язується з відомою народною думою «Хмель­ницький і Барабаш». Щоправда, в легенді з літопису немає властивого фольклорній поетиці контрастного зображення персонажів і протиставлення їх ідейних позицій. І ншо-го висвітлення, ніж у Самовидця, набуває тут причина виникнення війни між Україною і Польщею. Вона криється не в особистій образі шляхтичем Чаплинським Хмельниць­кого, пояснює Григорій Грабянка, а в безчинстві польської шляхти в Україні. Своє особисте горе гетьман пов'язує з нещасливою долею всього українського народу.

Григорій Грабянка підкреслює виняткову одностайність народу у війні 1648-1654 pp. проти польської шляхти. Центральне місце влітописі посідають описи війни. Найваж­ливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у «сказаннях». Основою сюжету цих оповідань були літописні відомості, факти з діаріушів, польських хронік, розповіді очевидцівтощо. Письменникзапозичуєзнароднопоетичноїтворчості влучні порівняння, сатиричні прийоми, ритміку. Все це надало «сказанням» образності, сприя­ло розкриттю в них патріотичних ідей. Автор розповідає про безіменних героїв виз­вольної війни, які заради перемоги українського народу над ворогом вершили свої под­виги.

Середлітописноїлітератури XVI1-XVIII ст. чільне місце посідаєтвір Самійла Васи­льовича Величка «Летопись собьітій в юго-западной Россіи в XVI 1-м веке». Літопис складається з чотирьох томів. Він був написаний у с. Жуки Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р.

Самійло Величко, як він сам пише, був канцеляристом запорозького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648-1654 pp. Людина освічена, не без літературного хисту, автор зацікавлюється різними нотатками історичного характеру, діаріушами як співвітчизників, так і іно­земців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в 1648-1654 pp.

Твір Самійла Величка після його опублікування (1848-1864 pp.) став предметом уваж­ного вивчення українськими письменниками та істориками. Т.Г.Шевченко, ознайо­мившись ізлітописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допо­могли поетові певним чи ном розібратись у складних подіях історії У країни другої поло­вини XVII ст.

Твір Самійла Величка — це велика історична повість, що складається з низки опові­дань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам автор наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказаніє», життєва правда про героїчне минуле багатостраждального українського народу.

Надзвичайно важливими джерелами для істориків України єлітописи XVII ст., на­зви яким часто давалися за місцем їх появи чи зберігання (Густинський, Львівський, Київський, Добромильський та ін.). Вони являють собою зразок оригінальної літера­турної інтерпретації подій, характер яких зумовлений специфікою барокового історизму. Історична проза доби бароко зберігає тісний генетичний зв'язок із середньовічним східнослов'янським літописанням, але, водночас, становить новий, вищий етап у роз­витку літописного жанру.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Авторлітопи-су і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письменник-полемістЗахарія Копистенський,а Михайло Лосицький лише скопіювавз якогось списку та написав передмову. У передмові літописець заноту­вав, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Півден­ної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітнішітутоповідан-ня про початок козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії в Україні, свідком чого був, напевно, сам автор. Густинський літопис, написаний про­стою і зрозумілою мовою, є одним з найцікавіших в українській історіографії XVIІ ст.

Київський літопис відомий ще під назвою «Летописцы Волыни и Украины». Це невеликий збірник літописних оповідань, хронологічних даних від часів Київської Русі і до початку XVIІ ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті пролитовського напряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків, з яких він вибирав потрібні матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війта Богданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію в Росії, а та­кож Про гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Мова цього літопису дуже близька до народної розмовної. Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, можливо очевидцем. Вперше він був надруко­ваний Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів як вступ до літопису Самовидця (1878 p.). Тут подано стислу оповідьпро події від 1636 до 1650 р. в Україні, зокрема, про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козац­тва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописець-патр-іот виявляє до М.Кривоноса, який громив поляків у Немирові, Бердичеві, та в інших місцях Поділля. Говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б. Хмельницькому за його вимушене спілкування з кримським ханом, чим висловлює загальне невдоволення українського народу, який терпів від розбійницьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про гори козацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.

Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевсь-кого, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і обіймав різні духовній світські посади. Опис подій від 1498 ідо 1630 р. Михайло Гунашевський,які всі його сучасники, запозичує з різнихджерел, а від 1630 ідо 1650р. вжепишепроте, що сам пережив. Центральне місце в літописі посідає боротьба козацького війська проти шляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений, тому й називається літопис умовно Львівським. Літопис є, власне, літературно-історич­ними мемуарами особи, яка пережила описані нею події, а тому тут сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, відчуваються дух епохи, настрої суспільних груп тогочасної України.

Автор з неприхованою радістю пише про початок визвольної війни 1648-1654 pp., змальовує портрет Богдана Хмельницького, захоплюючись його талантом полководця, виявленим у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом. Щоправ­да, він і дорікає Хмельницькому за тісний зв'язок з повсталими народними масами. Якщо Хмільницький літопис прославляє М. Кривоноса, то Львівський, навпаки, за­суджує цього козацького улюбленця за жорстокість і немилосердність до польської шляхти. Отже, тут виявилася класова приналежність автора до козацької старшини. Але таких місць улітописі мало, і він сприймається якживе свідчення героїчних подій. До того ж і написаний твір живою, образною мовою з дотепним гумором і дошкульним сарказмом на адресу ворогів.

Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль у Гали­чині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших подій від 1648 до 1700 р. Про героїчні події 1648-1654 pp. тут сказано менше, але більше уваги приділено боротьбі християнських військ— українського козацтва Правобережжя і Польщі — проти магометанської і бусурмансько'ЇТуреччини. Літопис був опублікова­ний в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной й Западной Руси» (1888 р.).

Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля Спасо-Межигірсько-го монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися на Київщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 р., а в іншому — від 1608 до 1700 р. Географія цього літопису носила переважно локальний характер, йшлося про події у Києві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну історичну літературу.

Такий само локальний характер має і літопис Підгорецького монастиря з Галичини, який зветься «Синопсис, или Краткое собрание истории о созидании святыя обители общежительныя Подгорецкыя...» (1699 р.). Іван Франко надрукував невелику розвідку про цей літопис і звернув на нього увагу істориків. Хоч улітописі переважно говорилося про історію монастиря та монастирське життя, та невідомий автор згадує й про деякі важливі суспільно-політичні події на Західній Україні другої половини XVII ст. Він непримиренно ставився до зрадницьких дій гетьмана-дворушника Дорошенка, який разом із турецькими бусурманами грабував Поділля, і молився за об'єднання всіх сил християнського світу у боротьбі проти Туреччини. Ось чому Іван Франко називав цей твір цікавим джерелом для історії Прикарпатської Русі останньої чверті XVIІ ст.

Низку важливих фактів подає хроніка ченця Видубицького монастиря Леонтія Бо-болинського, вміщена вуривкахякдодатокдокозацькоголітопису Григорія Грабянки.

З літературного боку найцікавішим історичним твором є «Кройника злето-писцов стародавних» (1672 p.) ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Київської колегії Феодосія Сафоновича. До нас дійшли кілька списків цієї праці, яка так і не була надрукована. На початку своєї хроніки Феодосій Сафонович вказує, що він користувався літописами Київської Русі, зокрема «Повістю временнихліт» Несто­ра, атакож польськими джерелами. Першачастина, яка охоплює подіївід найдавніших часів і до кінця XIII ст., — компілятивна. Автор просто вибирав найцікавіші, на його погляд, факти з попередніх джерел, щоб потім пов'язати давню історію з новою, показа­ти генезис своїх земляків із спільного для півдеино-східного слов'янства кореня — Киї­вської Русі. Оригінальнішоюєдругачастиналітописуякзбірник історичних повістей про найвизначніші історичні події в північно-східній Русі, атакож в Україні від початку ХІУдоХУІІст. Написана мовою, близькою до народної розмовної, «Кройника» Феодо­сія Сафоновичадала поштовхдо створення першого короткого нарису з історії України та Росії під назвою «Синопсис».

«Синопсис» вперше був надрукований 1674 р. за велінням архімандрита Києво-Пе­черської лаври Інокентія Гізеля, тому тривалий час і приписували йому авторство. Диску­сійним в історіографії це питання лишається і дотепер. «Синопсис» був найпопулярні-шою історичною працею, він більше десяти разів перевидавався тільки в XVIІ і XVI11ст., тодіж його переклали грецькою і латинською мовами, поширювали в рукописних спис­ках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл аж до виходу в світ «Краткого российского летописца с родословием» (1760 р.) і, передусім, «Древней российской ис­тории» (1766р.) М.В.Ломоносова, який використав досвід свого попередника.

Українська література другої половини XVII ст. в усіх її видах, родах і жанрах розви­валася під впливом буремних історичних подій цього періоду. Це сприяло дальшому зближенню і взаємозбагаченню культур східнослов'янських народів, благотворно по­значилося на розвитку освіти, науки, книгодрукування, літератури, мови, образотвор­чого мистецтва.

У період інтенсивного розвитку в українській літературі рснесансно-барокових тен­денцій помітними досягненнями відзначалася історична, ораторсько-проповідницька, полемічно-публіцистичната агіографічна проза, репрезентована іменами талановитих письменників Феодосія Сафоновича, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Анто-нія Радивиловського, Михайла Андрелли, ДмитраТуптала. Деякі з них виступали і як теоретики церковного та світського красномовства, творчо поєднуючи традиційний зміст з новою мистецькою формою проповіді.

Серед віршовоїлітератури також виділяються твори історичної тематики, які відоб­ражали події визвольної війни українського народу та возз'єднання України з Росією. Помітною віхою в еволюції жанрово-стильової системи українського письменства була поезія Климентія Зиновіїва. Розвивалася любовна шкільнадуховналірика, культиву­валися етикетно-панегірична поезія, елегії та епіграми, курйозне віршування, талано­витим представником якого виступив Іван Величковський.

Драматична література другої половини XVIІ ст. мала виразно бароковий характер з елементами бурлеску («Алексій, чоловікбожій», «Слово озбуреню пекла»). З Київської школи XVII ст. вийшли й відомі драматурги Симеон Полоцький, що написав силабічни­ми віршами дві драми «Комедія притчи о блудном сыне» і «О Навходоносоре царе», Дмитро Туптало (Ростовський) — автор «Комедій надень рождества Христова» і «Ко­медій на успеніе богородицы». Творчість обох письменників відносять якдо українсь­кої, так і до російської, а Симеона Полоцького ще й до білоруської літератур.

Визначне місце в історії розвиткулітератури, філософської та педагогічноїдумки в Україні посідає творчість Григорія Савича Сковороди. Я к видатний гуманіст і просвіти­тель письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудо­вого народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відігра­ла помітну рольу становленні і розвитку новоїукраїнськоїлітератури. Сковорода нама­гався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема, прагнув дати обриси нового, справедливого суспільства, справжньоїлюдини. Він прагнув проторувати шляхдо но­вих відносин між людьми, заснованих на рівності, свободі, братерстві, вірив у силу людсь­кого розуму, досвіду, праці, засуджував феодально-кріпосницькі порядки, церковні забобони тощо.

Тривалий шлях розвитку пройшла українська інтермедія. І.Я. Франко зазначав, що для українськоїлітератури вона важила дуже багато. Шкільна поетика майже не давала ніяких рекомендацій щодо написання інтермедій. Але це дітище шкільного театру ви­росло в цікавий і оригінальний жанр драматургії, пройшло шлях розвитку від суто роз­важального до соціального твору, ставши тим літератури им жанром, в якому образно розкривались різні грані житуя українського народу, поклало початок українській ко­медії.

Поиск по сайту: