Мистецтво Слобідщини

Слобідщина, що протягом XVII—XVIII ст. наповнилася пересе­ленцями з усіх українських земель, поміж якими не забракло навіть галицьких бойків та гуцулів, дуже скоро почала творити свою обра­зотворчу культуру. Подібно, як етнічний склад населення так і при­рода та підсоння Слобідщини були однородні з рештою України, так теж і літературна й мистецька творчість тої «нової» України, була суто-українська в своїй основі. А все таки певні різниці в умовах політичного й економічного життя, не залишилися без впливу на загальний характер мистецтва Слобідщини.

Уже положения Слобідщини на самому сході української тери­торії, як теж і те, що на Слобідщині ніколи не станула нога католиць­кого місіонаря, позбавило її культуру безпосередніх європейських впливів. Більше зате помітні тут традиції занесені групами її поселенців з поодиноких територій «старої» України та впливи безпосередньо сусідуючої з нею Полтавщини.

Майже вся друга половина XVII ст. була для Слобідщини добою забезпечування нових осель деревляними й мурованими «замками» та розбудови міст. Характеристичною для цього часу була спільна праця загалу з мистцями, що були тільки кваліфікованими виконавця­ми нуртуючих серед населення естетичних ідей. Так прим, сумський будівничий Д і д а ш є н к.о, згоджений громадю с. Ворожби до будови церкви, мав визначні собі розміри й форми, словом весь план будівлі, а сам уже мав подбати, щоби робота була солідна й мала «правдиві пропорції».

Розуміння тих «пропорцій» було загальне так само, як і всі ділянки слобідського мистецтва до половини XVIII ст. мали народній і суто демократичний характер Змінилися умови щойно з часів су­спільних реформ, переведених московським урядом у другій половині XVIII ст. Козацька старшина Слобідщини, переведена на права москов­ського дворянства, пориває тоді свій звязок з рештою населения й ґрунтом рідньої культури, стараючися заспокоювати свої естетичні вимоги мистецькою продукцією, імпортованою з західної Европи через Петербург. Закріпощений тоді народ жив далі своїм традицій­ним мистецтвом, але по панських маєтках росли псевдо-класичні палати й церкви, чужі ідеалам місцевої образотворчости. Правда, слобідське дворянство цікавиться на свій спосіб народнім мистецтвом, заводячи в своїх маєтках майстерні килимів, вишивок і деревляних різьб, але продукція тих майстерень, мала більше фабричний аніж. мистецький характер. Нарешті на переломі XVIII й XIX ст. коли бу­динки державних установ підведено під один «казьонний» шнурок, пануючий тоді «ампір» до решти затирає характер місцевого будів­ництва.

Найціннішою групою памятників слобідського будівництва XV ІІ—XVIII ст. є низка мурованих церков, яких форма й конструкція переведена живцем з деревляної архітектури. Покровська церква в Сумах, Воскресенська в Славяиську, собор у Лебедині, собор в Ізюмі, Покровська церква в с. Ворожбах, Покровська церква в селі Вільша­ній і нарешті найцінніший між ними Покровський собор у Харкові, оце репрезентативна галєрія мистецьких досягнень старої Слобідщини. На тлі решти церковних будівель, що особливо з кінця XVIII ст. по­чинаючи, передають тільки зварваризовані форми західньо-европейського барока й ампіру, вибиваються ці памятники як справжні кар­мазини нашої архітектурної самобутносте.

Перше місце поміж ними займає Покровський собор у Харкові. По словам його дослідника С. Таранушенка, це найстар­ший архітектурний памятник Слобідщини (збуд. в Ї686 р.) а в парі з тим одна з найцікавіших будівель цілої України, Початий в перші роки гетьманування Самійловича, а закінчений при Мазепі, він «майже дослівно передає українську, деревляну церкву й у тому його най­більша цінність».

Його, трьохзрубна й трьохбанна елевація, незвичайно легка й струнка «наче тісно стулені між собою три свічки трикірія, розділена від самої землі на три цільно льогічні вежі, але гармонійно обєднані в одну цілість» (Д. Антонович).

В поземому плані творить покровський собор три обєднані з собою осьмикутники, з яких середущий найширший. З могутнього поземелля, утвореного з глухих, ренесансових аркад, виростає три трьохповерхі вежі; кожен поверх, вузчий від попереднього, виростає зі зрізаної барокової бані, щоб стрілити в небо стрункою ліхтарнею й незвичайно легкою маківкою. Усі простінки веж виповнені стрункими вікнами в дуже смачному обрамуванні з полукольон і причілків.

«Висока архітектурна вдосконаленість будівничого цеі церкви виявилася головним чином у мистецько витриманій гармонії кожного поверха кожної вежі, в відношенні їх між собою і в незвичайно щасливому полученню тих ніби самостійних частин в одно ціле. Таке майстерне получення архітектурних мас в одну цілість зустрічаємо хіба в розвинених будівлях Браманта, з ломбардського періоду його творчости» (Д. Антонович).

Неменче від мурованих, цінні й деревлян! церкви Слобідщини, що «розгортають перед нами картину багацтва типів, великої різноманіт­носте форм та високої техніки будування» (С. Таранушенко). Недавні досліди над деревляними церквами Слобідщини виявили кілька їх ти­пів чи то «шкіл», з яких кожна має свою сферу поширення. З творців тої архітектури знаємо по імені тільки згаданого вже Дідашенка з Сум, та Якима Погрібняка, з с Нових Водолаг, що збудував девятибанний запоріжський собор у Самарі.

Слобідське малярство XVI!—XVIII ст. проходить більш-менш ті самі ступні розвитку що й на решті України. Вже в XVII ст. бачимо тут змагання внести в іконопис елементи місцевого побуту, то-діж зароджується портретне й історично-побутове малярство. У XVIII ст. слобідське малярство зриває остаточно з традиційною монументальністю композиції й графічністю рисунку та набірає життя руху і справжньої мальовничосте.

Слабше аніж стінопис і станкове малярство, розвинулася на Слобідщині культура ілюмінованих рукописів. Заставки, ініці­али та мініятури слобідських рукописів, здебільша виконані пером, рідше кистю, є зправила копіями таких же в друкованих книгах.

З ужиткового мистецтва цвіло на Слобідщині гутництво, різьбар­ство в дереві, гончарство, килимарство та золотарство.

Поиск по сайту: