Господарське право та державне управління економікою

Формування Україною власної економічної політики пов’язується з визначенням головних її напрямів на основі принципів демократії, свободи підприємництва і відкритості для інтеграції у світове еконо­мічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави.

Перехід до ринкового механізму регулювання економічних від­носин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загальнодержавних програм розвитку економіки, приватизації державної та комунальної власності, демонополізації, конкуренції тощо. Важливе значення надається по­шуку оптимальних форм організації економіки, її галузей та комп­лексів, прискоренню підприємництва, стимулювання науково-техніч­ного прогресу, введення нових технологій, підвищення ефективності та інтенсифікації інвестиційної і зовнішньоекономічної діяльності.

Хоча відповідно ч. 1 ст. 8 Господарського кодексу держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання, але господарське пра­во, як галузь права, регулює відносини щодо державного управління еконо­мікою, яке здійснюється саме цими органами у певних правових формах і за допомогою певних методів.

Необхідність державного регулювання переважною більшістю економічних процесів та господарським життям в Україні обумовлена, перш за все, Конституцією України.

По-перше, згідно ч. 1 ст. 13 Конституції України, у державній власності знаходиться значна кількість майна і у зв’язку з цим держава за допомогою відповідних органів та установ, створених у відповідності з чинним законодавством, здійснює управління державним сектором економіки.

По-друге, функція управління економікою та господарським життям у державі, Конституцією України визнається як одна із важливих функцій держави, – «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки»(ч. 5 ст. 13 Конституції).

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. 3 ст. 8 ГК).

Державне керівництво у сфері економіки має за мету органічне поєднання заходів економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, стабілізацією та наступним підвищенням життєвого рівня населення, його платоспроможного попиту.

Держава реалізує економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах – у формі довгострокової (стратегічної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).

Поняття «економічна стратегія» та «економічна тактика» визначені статтею 9 господарського кодексу України.

Так, економічна стратегія, згідно ч. 2 ст. 9 ГК, це обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення широкомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання.

Економічна тактика згідно з ч. 3 ст. 9 ГК – це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Основними напрямками державного керівництва у сфері економіки, що визначаються державою, відповідно до ст. 10 ГК є:

- структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

- інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

- амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

- політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

- цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та ви­дами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

- антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

- бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

- податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

- грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

- валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

- зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 ГК, держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення (ч. 3 ст. 10 ГК).

Для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економіч­ного і соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основні засоби регулюючого впливу держави на діяль­ність суб’єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До них належать:

- державне замовлення, державне завдання;

- ліцензування, патентування і квотування;

- сертифікація та стандартизація;

- застосування нормативів та лімітів;

- регулювання цін і тарифів;

- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності ви­значаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

Державне регулювання економіки здійснюється у наступних правових формах:

- прогнозування і планування економічного і соціального розвитку. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку – це нау­ково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, ок­ремих галузей економіки або окремих адміністративно-територі­альних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досяг­нення параметрів економічного і соціального розвитку[3].

Згідно статті 11 ГК, здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовано на створення економічних, організаційних і правових умов, завдяки яким суб’єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних та програмних документів економічного та соціального розвитку.

Принципи державного прогнозування і розробки програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження і відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань, визначаються згідно Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України».

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного і соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку (ч.3 ст. 11 ГК). Порядок розробки, завдання і реалізація цих програм визначаються вище названим законом.

- державний контроль і нагляд за господарською діяльністю.

Контроль, як правова форма державного регулювання економіки – це система правових і організаційно-технічних заходів, що забезпечують систематичну перевірку компетентними органами держави виконання суб’єктами господарювання встановлених державою правил, норм і нормативів у сфері господарської діяльності з метою виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, вжитті заходів щодо їх усунення та застосування до порушників господарсько-правових санкцій.

Органи державної влади і посадові особи повинні здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, з дотриманням вимог чинного законодавства та повагою прав і законних інтересів суб’єктів господарювання (ч. 6 ст. 19 ГК). Отже, проведення інспектування і перевірок полягає у втручанні контролюючих органів в оперативно-господарську діяльність підконтрольних суб’єктів, даванні їм обов’язкових для виконання вказівок та вжитті примусових заходів до порушників.

Здійснення нагляду полягає у виявленні та попередженні правопорушень у господарській діяльності, усуненні наслідків таких порушень та притягнення винних до відповідальності, без права втручання наглядових органів в оперативну господарську діяльність суб’єктів господарювання.

Відповідно до ч. 3 ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:

- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни[4];

- цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами
господарювання державних цін на продукцію і послуги[5];

- монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин – за використанням і охороною земель;

- водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю;

- за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою;

- за дотриманням стан­дартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності[6];

- споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати пер­винний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистич­ну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб’єктів гос­подарювання надання статистичної інформації та інших да­них, не передбачених законом або з порушенням порядку, вста­новленого законом.

- нормативно-правове регулювання – як правова форма державного регулювання економіки – полягає у розробці та виданні компетент­ними державними органами законодавчих та підзаконних нормативних актів, що встановлюють правила здійснення господарської діяльності. За допомогою цих актів здійснюється визначення правового режиму майна суб’єктів господарювання та їхнього статусу правового, встановлюються правові основи підприємництва, правила антимонопольного регулювання і добросовісної конкуренції, порядок ук­ладання та виконання господарських договорів, заходів май­нової відповідальності за порушення у здійсненні господарсь­кої діяльності, регулюється порядок здійснення зовнішньоекономічної та митної діяльності тощо.

Перелічені правові форми державного регулювання економіки здійснюються за допомогою різноманітних методів впливу на поведінку суб’єктів господарювання. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти передбачені чинним законодавством способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу держави, її виконавчих органів та посадових осіб, у межах встановленої законодавством компетенції, на поведінку суб’єктів господарювання, за допомогою яких досягаються необхідні суспільству резуль­тати в усіх сферах господарської діяльності.

Методи державного регулювання економіки проявляються через взаємодію між державними органами і органами місцевого самоврядування, які чинним законодавством наділені господарською компетенцією, та суб’єктами господарювання. Розрізняють дві групи методів, що застосовуються державному керівництві економікою – це адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи – це такі способи і прийоми впливу держа­ви на економічні процеси та на суб’єктів господарювання, за допомогою яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (владного припису) компетент­ного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарюван­ня, незалежно від його власного бажання та від того, чи вигідно це виконання йому еконо­мічно, чи ні.

Економічні методи – це такі способи і прийоми впливу держави на економіку та на суб’єктів господарювання, за допомогою яких необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців шляхом стимулювання сус­пільного виробництва. Прикладом можуть слугувати методи матеріального заохочення та майнової відповідальності за результати господарської діяльності.

Адміністративні та економічні методи застосовуються державою в комплексі, в межах чинного законодавства і залежно від мети і завдань, що стоять перед державою і суспільством у конкретних економічних, політичних та інших умовах, що склалися в державі на певному історичному етапі її розвитку.

Таким чином, державне керівництво економікою спрямоване на створення такої системи заходів, які забезпечать сприятливі рівні умови розвитку господарської діяльності суб’єктів господарювання у державному, колективному та приватному секторах економіки України.

Поиск по сайту: