Поняття, зміст та класифікація господарських зобов’язань. Підстави виникнення та припинення господарського зобов’язання

Згідно ст. 173 господарського кодексу України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) від­носин у сфері господарювання з підстав, передбачених господарським ко­дексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, на­дати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

З наведеного визначення видно, що господарські зобов’язання можуть виникати між різноманітними суб’єктами, але вони будуть визнані як господарські лише за наявності певних ознак. Такими ознаками господарських зобов’язань є:

- господарські зобов’язання виникають з підстав, передбачених господарським кодексом України;

- господарські зобов’язання виникають між учасниками господарських відносин, де беруть участь дві або більше визначені особи, з яких хоча б одна є суб’єктом господарювання, а інші є учасниками відносин у сфері господарювання;

- господарські зобов’язальні правовідносини виникають та функціонують у сфері господарсько-виробничих та організаційно-господарських правовідносин;

- об’єктом господарських зобов’язань є певні позитивні дії господарського чи управлінсько-господарського характеру;

- змістом господарського зобов’язання є сукупність суб’єктивних прав і суб’єктивних обов’язків його учасників;

- належне виконання господарських зобов’язань забезпечується засобами державного примусу у формі господарсько-правових санкцій: окрім відшкодування збитків, стягується ще й пеня, штраф або неустойка.

Отже, як і будь-яке інше правовідношення, господарське зобов’язання містить такі елементи: суб’єкти, об’єкт, зміст.

Суб’єктами в зобов’язанні є його учасники, яких законода­вець називає кредитором і боржником. Кредитор – це особа, яка має право вимагати виконати певну дію, або утриматися від певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його, тому і називається «кредитором». Боржник - протилежна сторона зобов’язання – повинен вчинити певні дії або утриматися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її називають «боржником». Кредитора звичайно називають активною сторо­ною, боржника – пасивною.

В окремих правовідносинах одна сторона виступає виключ­но в ролі кредитора, а інша – виключно в ролі боржника. Так, у зобов’язанні, яке виникає з договору позики, право вимоги має одна сторона, друга ж є зобов’язаною. В більшості зобов’язань кожна із сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого – зобов’язана виконати певні дії, наприклад, сторони купівлі-продажу, поставки, контрактації тощо.

У зобов’язальних правовідносинах може брати участь один кредитор і один боржник. Якщо ж на боці кредитора чи на боці боржника, або одночасно і на боці кредитора, і на боці боржника виступають декілька осіб, то в цих випадках говорять про множинність осіб у зобов’язанні. За множинності осіб законода­вець розрізняє зобов’язання пайові (часткові) і солідарні.

Зобов’язання вважається пайовим, якщо кожний із боржни­ків зобов’язаний виконати певну дію в певній частині. Частки у виконанні зобов’язань вважаються рівними, якщо інше не передбачене законом чи договором.

Солідарні зобов’язання відзначаються, коли кожен із борж­ників повинен виконати зобов’язання повністю. Солідарні зобов’язання виникають лише якщо це передбачено законом чи договором. Так, ст. 74 Закону України «Про господарські товарист­ва» прямо зазначає, що якщо під час ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна товариства не вистачає для оплати всіх боргів, то за недостатню частину майна солідарно відпові­дають учасники товариства всім своїм майном. Солідарну відповідальність несуть також особи, які спільно заподіяли шкоду.

Особа, яка за певних обставин, визначених законом чи договором, виступила у ролі – боржника і надала кредиторові належне право, то вона набуває права регресу. Регресні зобов’язання – це зобов’язання, за якими одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми, наприклад, страхова компанія набуває право регресу після сплати банку збитків від несплати боржником свого боргу.

Поруч з пайовими (частковими) і солідарними зобов’язаннями законодавець називає і субсидіарні або додаткові зобов’язання, їх суть полягає в тому, що за невиконання чи неналежного виконання боржником його зобов’язань відповідальність, за певних обставин, може бути покладена на додаткового боржника. Субсидіарні зобов’язання можуть виникати як на підставі закону, –наприклад, якщо заподіюється шкода неповнолітніми у віці від 15 до 18 років за відсутності у них майна чи заробітку, достатнього для відшкодування шкоди, її відшкодовують їх батьки чи особи, що їх замінюють, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з вини неповнолітніх, – так і внаслідок укладеного договору, наприклад, з договору поруки.

Об’єкти зобов’язань – це те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, тобто це певні дії щодо речей, грошей, послуг тощо. Ці дії можуть полягати в:

- діях спрямованих на передавання речі у власність чи в користування;

- діях спрямованих на виконання певної роботи;

- діях по сплаті грошей, відшкодуванні збитків тощо.

Таким чином, саме дії зобов’язаної особи є юридичним об’єктом зобов’язання, а речі, гроші, послуги і таке інше – це матеріальні об’єкти зобов’язання.

Об’єкт господарських зобов’язань складається з предметів зобов’язань. Під предметом зобов’язання розуміють ті блага, які креди­тор набуває внаслідок виконання цього зобов’язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором купівлі-продажу, поставки, контрактації або річ в новій якості, якщо на боржника покладався обов’язок її відремонтувати, або надана послуга.

У грошових зобов’язаннях предметом виконання є грошова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в національній валюті, окрім випадків, передбачених законодавством.

Змістом зобов’язання є сукупність прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання. Зобов’язальне право нарівні із правом власності є однією з головних категорій майнового права. Більшість зобов’язань являють собою майнові відносини. Разом з тим, деякі зобов’язання можуть бути і немайновими, наприклад, деякі зобов’язання, що виникають у галузі авторського права, коли автор вимагає виправлення спотворень в своєму творі, коли автор виконує планову роботу, за яку не сплачується гонорар; коли виконується доручення немайнового характеру.

Згідно ч. 2 статті 173 ГК, законодавець виділяє два основних види господарських зобов’язань. Такими видами господарських зобов’язань є майново-господарські зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, які виникають у процесі управління господарською ді­яльністю між суб’єктом господарювання і суб’єктом організа­ційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити в інтересах іншої сторони певну управлінсь­ко-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сто­рони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарські зобов’язання, у свою чергу, підроз­діляються на господарсько-оперативні, управлінські та внутріш­ньогосподарські.

Майново-господарськими зобов’язаннями визнаються цивіль­но-правові зобов’язання, що виникають між учасниками госпо­дарських відносин при здійсненні господарської діяльності, у силу яких зобов’язана сторона повинна зробити певну господарську дію в інтересах іншої сторони або утриматися від цієї дії, а управ­нена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони вико­нання її обов’язку.

Серед майново-господарських зобов’язань у господарських від­носинах виділяють зобов’язання з передачі майна у власність, у господарське ведення або оперативне управління; зобов’язання щодо оплатної реалізації майна; зобов’язання з передачі майна в користування за плату; зобов’язання з провадження робіт; зобов’язання з надання послуг; зобов’язання з перевезень; зобов’язання, пов’язані із розрахунками та кредитуванням; зобов’язання зі страхування; зобов’язання зі спільної діяльності; охоронні зобов’язання.

Використовуючи різні властивості господарських договорів і зобов’язань, що виникають з них, пропонуються різні класифіка­ції господарських зобов’язань.

Такими критеріями є підстави виникнення зобов’язань, співвідношення прав та обов’язків, визначеність предмета виконання, характер взаємозв’язку, сукупність прав та обов’язків, якими володіють суб’єкти тощо.

Залежно від особливостей змісту, специфіки об’єкта і підстав виникнення зобов’язання в господарському праві, як і в цивільному праві, розрізняють односторонні та взаємні види зобов’язань.

Якщо одній стороні зобов’язання належить право, а іншій – обов’язок, зобов’язання вважається одностороннім. До односторонніх зобов’язань належать договори позики, дарування.

Якщо кожна із сторін набуває, поряд з правами, ще й певні обов’язки, то зобов’язання вважається взаємним (купівля-продаж).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов’язання вони поділяються на однооб’єктні, альтернативні, факультатив­ні. За однооб’єктним зобов’язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної визначеної дії. Так, за договором купівлі-продажу нерухомості продавець повинен передати покупцеві саме ту нерухомість, що є предметом договору, а не якусь іншу річ, чи виконати будь-які інші дії.

Альтернативне зобов’язання – це зобов’язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов’язок виконати одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов’язання. Право вибору, якщо інше не випливає з закону чи тексту договору, або із суті договору, – належить боржнику. Він вирішує, які саме дії має вчинити. За спеціальними вказівками закону право вибору може бути надане і кредитору. Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» надає покупцеві під час покупки неякісного товару право вимагати від продавця заміни речі чи її ремонту, чи зменшення її ціни, чи прийняти куплену річ та повернути покупцеві сплачені за річ гроші.

Факультативні зобов’язання – це такі зобов’язання, за якими боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість неї виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього він може виконати певну роботу, якщо передача майна стає неможливою. Кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Зобов’язання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати її вчинення, називають зобов’язанням з позитивним змістом. Якщо ж кредитор має право вимагати від боржника, щоб той утримувався від вчинення певної дії, і той зобов’язаний її не вчиняти (наприклад, автор не повинен передавати рукопис іншому видавництву), то такі зобов’язання називаються зобов’язаннями з негативним змістом.

Цивільне законодавство розрізняє також головні та додаткові (акцесорні) зобов’язання.

Додатковим є зобов’язання, мета якого – забезпечити виконання головного зобов’язання. Наприклад, угода про заставу забезпечує виконання основного договору – договору позики. Додаткові зобов’язання тісно пов’язані з головним і припинення головного зобов’язання відповідно припиняє і додаткове.

Залежно від сукупності прав і обов’язків, якими володіють суб’єкти господарських відносин, варто розрізняти про­сті і складні зобов’язання.

Підставами виникнення зобов’язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов’язує виникнення тих чи інших прав та обов’язків.

Різноманітність суспільних відносин, врегульова­них господарським правом, пояснює і різноманіття юридичних фактів, що є підставами виникнення господарських зобов’язань. Вичерпного переліку таких підстав чинне законодавство не мі­стить, але в ст. 174 господарського кодексу України законодавець наводить ряд підстав, що виникають з найбільш поширених юридичних фактів.

Згідно названої статті господарські зобов’язання можуть виникати:

- безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

- з акту управління господарською діяльністю;

- з господарського договору та інших угод, передбачених зако­ном, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

- внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господа­рювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

- у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Підставами припинення господарського зобов’язання також є юридичні факти за наявності яких сторони перестають бути учасниками зобов’язальних правовідносин. Припинення зобов’язання означає, що учасники зобов’язання втратили свої права та обов’язки за зобов’язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов’язку щось виконувати.

Такими підставами є:

- повне і належне виконання боржником свого зобов’язання;

- у зв’язку з відступанням кредитора від вимоги;

- у зв’язку з переведенням боргу;

- припинення зобов’язання шляхом взаємного зарахування виконаних дій;

- припинення зобов’язання за угодою сторін;

- у зв’язку з мировою угодою;

- у зв’язку з прощенням боргу;

- через неможливість виконання зобов’язання;

- у зв’язку зі смертю боржника чи кредитора за умови, що вони не можуть бути виконані без особистої участі боржника чи кредитора;

- у зв’язку з ліквідацією суб’єкта господарювання (ліквідація юридичної особи чи припинення господарської діяльності фізичною особою-підприємцем.

Основною підставою припинення зобов’язання є його виконання.

Виконання зобов’язання – це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати внаслідок договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послуги, відшкодувати шкоду тощо, а кредитор повинен прийняти виконане.

Зобов’язання вважається виконаним належно, якщо зобов’язаною стороною (боржником) дотримані всі вимоги, що пред’являються стосовно суб’єкта, предмета, місця, часу і способу виконання зобов’язання. Якщо під час виконання зобов’язання порушується одна з наведених вище вимог, воно вважається виконаним неналежно і кредитор має право відмовитися від прийняття виконаного.

Строки виконання зобов’язання можуть бути встановлені законом (термін сплати за комунальні послуги), договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов’язання визначений моментом витребування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинився в скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає із змісту зобов’язання.

Для належного виконання істотне значення має місце виконання зобов’язання, яке звичайно визначається з договорів, випливає із змісту зобов’язання або передбачене в законі.

Якщо немає можливості встановити місце виконання, то застосовуються загальні правила, встановлені в законі. Виконан­ня повинно відбутися:

- за зобов’язаннями з передачі будівлі – за місцем знаходження майна;

- за грошовими зобов’язаннями – за місцем знаходження кредитора у момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання з віднесенням на його рахунок усіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;

- в інших випадках – за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа – за місцем її знаходження.

Спосіб виконання визначається предметом і змістом вико­нання. За загальним правилом зобов’язання не може виконуватися частинами, якщо інше не випливає із закону, договору чи суті зобов’язання. Наприклад, договором може бути передбачена поставка продукції певними партіями, поетапне здавання робіт за договором підряду. В інших випадках виконання частинами вважається належним, якщо на це є згода кредитора.

Спосіб виконання може бути передбачений і у договорі, – наприклад, поставка продукції саме автомобільним транспортом.

Відступання вимоги являє собою двосторонню угоду, в якій беруть участь кредитор, який відступає своє право вимоги, і особа, яка стає кредитором і набуває це право внаслідок укладеної між ними угоди. Така заміна кредитора називається цесією, кредитор, який відступає своє право, цедептом, а особа, яка право набуває – цесіонарієм.

Відступання вимоги іншій особі не повинно суперечити закону і допускається, якщо вона не суперечить договору або не пов’язана з особистістю кредитора. Так, не допус­кається від ступання вимоги про відшкодування майнової шкоди, спричиненої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті.

На відступання вимоги згода боржника не потрібна, але він повинен бути про це сповіщений. Якщо боржника не повідомили про відступання вимоги, то виконання ним зобов’язання первісному кредитору вважається й виконанням належному кредиторові.

Право вимоги, що належить кредиторові за зобов’язанням, може перейти до іншої особи не лише на підставі угоди, а і за законом, коли третя особа виконала перед кредитором обов’язки його боржника. Надбання третьою особою всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання цією третьою особою обов’язків боржника щодо кредитора, називається субротацією. Так, якщо страхова компанія відшкодує страхувальнику вартість зіпсованого чи знищеного майна, у неї виникає право вимоги до особи, з вини якої настав страховий випадок.

Заміна боржника в зобов’язанні називається переведенням боргу. Внаслідок переведення боргу місце старого боржника займає нова особа, яка і стає боржником за зобов’язанням. Переведення боргу допускається лише за згодою кредитора, оскільки йому не байдуже, хто повинен виконувати зобов’язання.

Відступання вимоги і переведення боргу мають бути здійснені у тих самих формах, що й угоди, на яких вони ґрунтуються. Тобто якщо договір укладався у письмовій формі, то угода щодо заміни особи в зобов’язанні також потребує письмової форми.

Припинення зобов’язання шляхом взаємного зарахування виконаних дій. Зарахування припиняє зустрічні зобов’язання, якщо вони рівнозначні за сумою або вартістю. Практичне значення зарахування полягає в тому, що воно створює певні зручності для суб’єктів зобов’язання, звільняє їх від необхідності вимагати виконання їх вимог, зменшує кількість судових справ. Заява про зарахування є односторонньою угодою, вона створює правові наслідки незалежно від згоди контрагента на зарахування.

Зарахування можливе за таких умов:

- зараховуються однорідні (за змістом) вимоги;

- зобов’язання, які підлягають зарахуванню, повинні бути зустрічними, тобто кредитор за одним зобов’язанням є боржни­ком за іншим, і навпаки;

- зобов’язання, які зараховуються, повинні бути безспірними, тобто не погашеними позовною давністю, не оспорюватися контрагентом;

- зарахування не відбувається автоматично, необхідно, щоб щонайменше одна із сторін виявила волю щодо цього, тобто звернулася із заявою;

- зарахування допускається законодавством. Скажімо, не підлягають зарахуванню вимоги щодо відшкодування заподіяної життю та здоров'ю шкоди, про довічне утримання, стягнення аліментів тощо.

Припинення зобов’язання за угодою сторін. За змістом уго­ди про припинення зобов’язання можуть бути здійснені шляхом укладання: мирової угоди, прощення боргу, припинення договору за взаєм­ною згодою сторін.

Мировою угодою називається угода сторін про припинення судового спору між собою через взаємні поступки. Контроль за законністю мирової угоди покладається на господарські суди та суди загальної юрисдикції, які можуть її не затвердити, якщо вона суперечить законодавству чи порушує законні права й інтереси осіб (ст. 179 ЦПК України).

Прощення боргу – це відмова кредитора від своїх вимог. Прощення боргу не буде юридично значущим, якщо воно обмежує правоздатність особи. Відмова від права на отримання компенсацій, на відшкодування за втрату працездатності тощо не припиняє зобов’язання боржника на їх виконання.

За згодою сторін зобов’язання можна припинити, надаючи замість предмета виконання зобов’язання відступне (сплата грошей, передача майна). Розмір і порядок надання відступного встановлюють самі сторони.

За узгодженням сторони в будь-який час можуть припинити зобов’язання. Зобов’язання може бути розірвано й по волі однієї з сторін, але одностороннє розірвання угоди як спосіб припинен­ня зобов’язання є винятком, наприклад, внаслідок особливого характеру договору-доручення, повіритель може скасувати доручення, а повірений - відмовитися від доручення в будь-який час, – в інших випадках припинення зобов’язання в односторонньому порядку допускається лише тоді, коли це прямо передбачено умовами договору або законом.

Зобов’язання припиняється і через неможливість його виконання, якщо вона зумовлена обставинами, за які боржник не відповідає, і які виключають відповідальність боржника, наприклад, загибель майна, що зумовлена стихійним лихом. Якщо ж неможливість виконання спричинена винними діями боржника, тобто обставинами, за які він відповідає, то зобов’язання не припиняється, а змінюється: замість обов’язку виконання настає відповідальність боржника за невиконання зобов’язання. У грошових зобов’язаннях неможливість виконання як підстава їх припинення виключається.

Зобов’язання припиняються також у зв’язку зі смертю боржника чи кредитора за умови, що вони не можуть бути виконані без особистої участі боржника чи кредитора. Наприклад, договір доручення припиняється із смертю повіреного, а смерть відчужувача припиняє договір довічного утримання.

Ліквідація суб’єкта господарювання, тобто ліквідація юридичної особи чи припинення господарської діяльності фізичною особою-підприємцем, також є підставою припинення зобов’язання.

Поиск по сайту: