Поняття права власності та його значення у господарській діяльності

Право власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Під правом власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, які регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності – це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи щодо власності над речами (тобто надана особі можливість володіти певною – належною їй – річчю). Складовими суб’єктивного права власності є правомочність – воло­діння, користування і розпорядження речами. Названі правомоч­ності становлять юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Володіння– це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба розуміти не тільки як постійний матеріальний зв’язок власника з річчю, а й як постійну можливість такого матеріального зв’язку. Воно тісно пов’язане з волевиявленням власника. Право володіння для власника забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її властивості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції закон­ності фактичного володіння, тобто припускають, що той, у кого знаходиться річ, є її законним власником, якщо не буде доведено протилежне у встановленому законом порядку.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним, давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму, зберігання, оренди тощо), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає підставу законне володіння називати титульним володінням.

Незаконне володіння не ґрунтується на правовій основі, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, у свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Добросовіс­ним є таке володіння, за якого власник не знає і не повинен знати про його незаконність, наприклад, громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного власника.

Різновидом добросовісного володіння є володіння давнішнє. Володіння визнається давнішнім, коли особа – не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як власним упродовж строку, що перевищує строк, встановлений законом.

Якщо власник майна знає або повинен був знати про незакон­ність свого володіння, він називається незаконним недобросовіс­ним власником (привласнення знахідки, вкраденого майна). Недобросовісне володіння, у залежності від способу заволодіння, може бути самовільним, насильниць­ким, підробленим, тобто фальшивим. Прикладом самовільного володіння є знахідка або крадіжка, насильницького – грабіж або розбій, підробленого – шахрайство.

Правомочність володіння – є початком права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов’язує з моментом передачі і отримання речі, а одержання і є початком володіння.

Користування– це основана на законі можливість вилучення та використання корисних властивостей речі (майна) для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для господарсь­кої та іншої не забороненої законом діяльності. Користуючись майном, власник зобов’язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укладання договору оренди, зберігання, застави тощо. Право користування проявляється через розпорядження майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі цивільно-правових або господарсько-правових договорів.

Розпоряджання– це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов’язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від його майна на певний час. Правомоч­ність розпоряджання проявляється в тому що, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найом тощо. Якщо власник речі знищує або викидає її, то він, з точки зору права, розпоряджається нею, тобто виявляє свою волю односторонньо, укладаючи таким чином односторонню угоду, оскільки така воля власника спрямована на відмову від права власності.

Право власності може припинятися і внаслідок беззворотнього використання речі, – наприклад, власник спалює дрова в печі, фарбує речі, згодовує зерно тваринам, – то воля власника в такому випадку спрямована зовсім не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості, і, в такому разі, мова йдеться лише про право користування річчю, а не про право розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов’язане з особою власника. Це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано – через представників.

В законі про власність було зроблено спробу надати правомочності розпоряджання самостійного значення, запроваджуючи в юридичну практику поняття «право повного господарського відання», яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України (ст. 37 Закону України «Про власність»).

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним, спричиненим кон’юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування засобів самозахисту.

Отже, зміст права власності складається із права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме поєднання прав та обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, які випливають з цього.

Таким чином, суб’єктивне право власності – це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, здійснюючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до своєї власності над належним йому майном.

З визначення випливає, що суб’єктивне право власності є абсолютним правом івласникові як уповноваженій особі усі інші особи, що йому протистоять, зобов’язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб’єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси, безпосередньо впливаючи на речі, що належать йому за правом власності.

З точки зору цивільно-правового інституту, право власності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України «Про власність»). До суб’єктів права власності зараховано також органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України).

Народ України як єдине джерело державної влади в країні здійснює правомочності власника через референдум, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України, відповідно до законодавства, має право користуватися природними об’єктами для задоволення своїх потреб. Він зобов’язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України «Про власність»).

До громадян як суб’єктів права власності законодавство зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов’язки, якщо інше не передбачено чинним законодавством України.

Поиск по сайту: