Момент виникнення права власності

Важливе теоретичне і практичне значення має правильне встановлення конкретного моменту виникнення у особи права власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК України під час відчуження речі ризик випадкової загибелі або її випадкового псування переходить до набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не передбачено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.

Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Наведеною нормою встановлено загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а також здавання транспортній організації для відправлення набувачеві і здавання на пошту для пересилання набувачеві речей, відчужених без зобов’язання доставки. До передачі прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа про речі (ч. 2 ст. 128 ЦК). Водночас сторони на свій розсуд мають право визначити угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом передачі речі. Разом з тим, у ЦК України відсутні норми, які б безпосередньо визначали законодавчо той чи інший момент виникнення права власності. Лише останнім часом подібні норми було закріплено у деяких законодавчих актах, зокрема у законодавстві про приватизацію, про що буде сказано нижче.

У новому законодавстві дещо розширився перелік випадків обов’язкового нотаріального посвідчення угод з подальшою їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об’єкта приватизації підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкома­ми рад народних депутатів упродовж одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль, не зазначено, якого).

По-іншому було вирішено це питання у початковій редакції Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», у ст. 24 якого прямо зазнача­лося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користування та розпорядження цим об’єктом з моменту удару молотка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства – з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп.

Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відповідно до якої право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим в нотаріальному порядку з подальшою реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут уже начебто обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнення у набувача об’єкта приватизації (переможця аукціону, конкурсу) права власності. Однак надалі ще більше ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за якою договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську установу, і покупець зобов’язаний здійснити зумовлені платежі упродовж 30 календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об’єкт приватизації. Тим самим законодавець знову дає підставу для неоднозначного тлумачення статей 24 і 25 закону щодо моменту виникнення права власності на об’єкт приватизації.

На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може набувати переважне перед усіма іншими особами право на укладення з ним договору купівлі-продажу об’єкта приватизації. Тому цілком обґрунтовано законодавець у новій редакції Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 15 травня 1996 р. усунув цю недоречність, ввівши норми про те, що «право володіння, користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу» (ст. 22). І хоч у цій статті не йдеться про момент виникнення права власності, але це припускається, оскільки зазначені правомочності саме і становлять зміст права власності.

Дещо по-іншому вирішено це питання у Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» у редакції від 19 лютого 1997 р. У ст. 27 цього закону визначено, що «право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі – продажу». Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна одній. Проте наявність подібних розходжень у приватизаційному законодавстві щодо врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому процесі. На наш погляд, краще вирішено питання права власності на об’єкт приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.

У певний спосіб врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, який посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних депутатів (державні адміністрації) і форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23). Такий порядок переходу права власності встановлено незалежно від правової підстави набуття земельної ділянки у власність – у порядку безоплатного надання землі для ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для садівництва, для дачного і гаражного будівництва, а також на підставі успадкування, купівлі – продажу, дарування та обміну, отримання частки землі у спільному майні подружжя, що визначено ст. 6 Земельного кодексу. Це означає, що Земельним кодексом встановлено два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність – у порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на загальних цивільно-правових підставах (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

Встановлення законодавцем для набуття земельних ділянок за цивільно-правовими угодами такого самого порядку переходу до набувача права власності, як і для безоплатної передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизначеним, зокрема в період від моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у цей період проблематичною стає можливість успадкування спадкоємцями придбаної померлим земельної ділянки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю законодавчо визначеного терміну такої реєстрації.

У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділянках (ст. 30). Так, якщо переходить право власності на будівлю і споруду, разом з цими об’єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким правом володів продавець) земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою у випадках, перерахованих у ст. 30 Земельного кодексу, посвідчується радами народних депутатів. Отже, якщо громадянами відчужуються будівлі та споруди, земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може перейти у власність набувача або в момент нотаріального посвідчення договору, або в момент передачі йому будівель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в інший момент, зумовлений сторонами у договорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК України поки що не приурочує момент виникнення у набувача права власності на нерухомість до моменту реєстрації договору, укладеного за участю громадянина, у державних органах (БТІ).

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачає відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1). Така приватизація здійснюється через безоплатну передачу громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 кв.м на сім’ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (ст. 3).

Отже, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково безоплатна та частково сплатна передача житла у власність громадян. В обох випадках закон не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. У такому разі відчуження квартири (житлового будинку) від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі – без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належно єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що ним повинен бути момент видання свідоцтва про право власності, а його реєстрація є лише адміністративним актом.

Спеціальній реєстрації підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об’єкти. Так, відповідно до ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних засобів зобов’язані зареєструвати їх упродовж десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не пов’язує виникнення у особи права власності. У разі набуття транспортних засобів за договором повинні застосовуватися відповідні загальні правила цивільного законодавства про перехід права власності.

Досить складними є відносини з переходу права власності на акції та інші цінні папери. Тут можливі різні варіанти встановлення моменту виникнення права власності залежно від виду цінних паперів (іменні чи на пред’явника, документарні чи бездокументарні), від підстави чи способу придбання їх набувачем. Треба враховувати правила спеціальних законодавчих актів, зокрема закони «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів».

У ст. 5 Закону України «Про національну депозитарну систему і особливості обігу» перехід права власності на цінні папери визначають так:

Іменні цінні папери, випущені у документарній формі (якщо умовах емісії спеціально не зазначено, що вони не підля­гають передачі), передаються новому власнику через повний індосамент.

У разі відчуження знерухомлених цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок нового власника у зберігача.

Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які виникають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників цінних паперів.

Право власності на цінні папери на пред’явника, випущені у документарній формі, переходять до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів.

У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право власності на цінні папери переходить з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Право власності на цінні папери, випущені у бездокументарні й формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Питання для самоконтролю:

1. Право власності як основа господарювання.

2. Форми власності.

3. Право повного господарського ведення й оперативного керування.

4. Виникнення і припинення права власності.

5. Поняття і правове значення фондів підприємства.

6. Гарантії і захист прав власності.

Поиск по сайту: