ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 12 страница

3) видавати приписи страховикам про усунення виявлених
порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у
разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих
страховиків до усунення виявлених порушень або приймати
рішення про відкликання ліцензій та виключення з державно­
го реєстру страховиків (перестраховиків);

4) проводити тематичні перевірки діяльності страховика у
випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах,

- 475 -

заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дору­ченням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надход­ження інформації від страхувальників про порушення;

5) одержувати від страхових та перестрахових брокерів ус­
тановлену звітність про їх діяльність та інформацію про укла­
дені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;

6) видавати приписи страховим посередникам про усунен­
ня виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконан­
ня приймати рішення про виключення страхового або пере­
страхового брокера з державного реєстру страхових та пере­
страхових брокерів;

7) одержувати в установленому порядку від аварійних ко­
місарів інформацію, необхідну для виконання покладених на
нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і при­
чини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

8) створювати комісії та робочі групи для проведення пере­
вірок діяльності страховиків та страхових посередників;

9) здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інфор­
мації, що надається учасниками страхового ринку;

10) одержувати безоплатно від органів виконавчої влади
інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконан­
ня покладених на нього завдань;

11) звертатися до суду з позовом про скасування державної
реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посе­
редника у випадках, передбачених законом.

Як одну з форм державного регулювання страхової діяль­ності можна розглядати примусову санацію страховика, про­ведення якої Уповноважений орган має право призначити у разі:

- невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками про­
тягом трьох місяців;

- недосягнення ним визначеного законом розміру статутно­
го фонду;

- настання інших випадків, визначених чинним законодав­
ством України.

Примусова санація передбачає:

- проведення комплексної перевірки фінансово-господарської
діяльності страховика, в тому числі обов'язкової аудиторської
перевірки;

- 476 -

- визначення Уповноваженим органом управляючої особи,
без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське
і кадрове управління страховиком;

- встановлення заборони на вільне користування майном
страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу
Уповноваженого органу;

- встановлення обов'язкового для виконання графіка здій­
снення розрахунків із страхувальниками;

- прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію стра­
ховика.

ГЛАВА 2 7

Правове регулювання цін та ціноутворення

§ 1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення

Основу ціни як економічної категорії становить вартість то­вару, величина якої визначається суспільно необхідними затра­тами праці. Як зазначав відомий український економіст М.І.Ту-ган-Барановський, «ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу вироби­ти товару стільки, скільки його потребує ринок»¹. Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошо­вого або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціно­утворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. У багатьох випадках цей рівень був досить дале­ким від суспільно необхідних витрат. Відірвані від об'єктив­ної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільно необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноут­ворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспіль­но необхідних затрат праці.

За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме:

1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Вико­
нуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників
народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прий­
няття господарських рішень;

2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме
через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і спожи­
ванням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного роз­
поділу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на
ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають су­
спільно необхідним затратам;

3) стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни
можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і
споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не
забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків,
не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів вироб­
ництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати
надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслу-
жені економічні привілеї і водночас можуть викликати розши­
рення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

4) розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилен­
ня ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну
продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти
шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги)¹.

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на карди­нальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворен­ня. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, — з іншого, визначили лінію на де­мократизацію політики ціноутворення.

Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

- рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх
форм власності, економічної самостійності підприємств, орга­
нізацій та адміністративно-територіальних регіонів держави;

- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

- протидії монопольним тенденціям виробників продукції,
товарів та послуг;

¹ Туган-Барановський М. І. Політична економія: Курс популярний. — К.: Наук, думка, 1994. — С ПО.

- 478 -

¹ Див.: Политическая экономия: Учебник для вузов // В. А. Медведев, Л. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — М: Политиздат, 1990. — С. 556—557.

- 479 -

- об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та
сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність
обміну;

- розширення сфери застосування вільних цін;

- підвищення якості продукції;

- соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних
та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенса­
ційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;

- створення необхідних економічних гарантій для виробників;

- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світово­
го ринку.

Відповідно до ст. 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»¹ політика ціноутворення на території Украї­ни належить до її компетенції і визначається її законодав­ством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон Ук­раїни від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення», який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на тери­торії України. Закон поширюється на всі підприємства та орга­нізації незалежно від форм власності, підпорядкованості й ме­тодів організації праці та виробництва.

§ 2. Види цін та порядок їх встановлення

Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворен­ня, сфери застосування тощо та відповідно до чинного зако­нодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

- вільні ціни і тарифи, що, в свою чергу, поділяються на
договірні та ціни, що встановлюються самостійно суб'єктами
господарювання;

- державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.
Суб'єкти господарювання, як встановлено ч. З ст. 189 ГК,

можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни (ч. 1 ст. 190 ГК). Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутріш-

ньогосподарських відносинах — також за рішенням суб'єкта господарювання (ч. 2 ст. 190 ГК).

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встанов­люються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що ма­ють суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазна­чених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 191 ГК).

Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання — природ­них монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначе­них суб'єктів затверджуються Кабінетом міністрів України (ч. 2 ст. 191 ГК).

Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами (ч. 4 ст. 191 ГК).

Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:

а) фіксованих державних та комунальних цін;

б) граничних рівнів цін;

в) граничних рівнів торговельних надбавок і постачальниць­
ких винагород;

г) граничних нормативів рентабельності або

д) шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни
цін (ч. 5 ст. 191 ГК).

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. № 733 «Про ціноутворення в умовах реформування еконо­міки»¹ намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штуч­ними монополіями.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив Повноваження централь­них органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів цією по-

Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 34. — Ст. 499.

- 480 -

¹ ЗПУ України. - 1995. - № 1. - Ст. 18.

31—4-2636 _ 481 -

становою віднесені Мінекономіки¹, Мінтранс, Мінфін, Мінос­віти, інші міністерства та відомства², а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.

Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву со­бівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рен­табельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.

Крім розглянутих вище Кабінет Міністрів України може вводити інші методи державного регулювання цін.

Певні особливості має ціноутворення при здійсненні екс­портних та імпортних операцій. Відповідно до ч. 4 ст. 189 ГК та ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» у розра­хунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності України має Указ Президента Ук­раїни від 10 лютого 1996 р. «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності» та затверджене ним Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності³.

За загальним правилом контрактні ціни у сфері зовнішньо­економічної діяльності визначаються її суб'єктами на договір­них засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Проте у ряді випадків Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари, які є обов'язковими до використання суб'єк-

¹ Див., напр., наказ Мінекономіки України від 5 квітня 1995 р. № 51
«Про встановлення оптових цін і рентної плати на газ природний та та­
рифів на його транспортування» (зареєстровано Мін'юстом України 14 квітня
1995 р. № 110/646).

² Див., напр., наказ Мінпрому України від 18 січня 1996 р. № 14 «Про
тимчасове запровадження державного регулювання цін на продукцію
підприємств Мінпрому України».

³ Урядовий кур'єр. — 1996. — 13 лютого.

тами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладанні та здійсненні зовнішньоекономічних угод.

Під індикативними розуміються ціни на товари, які відпо­відають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законо­давством України.

Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук­раїни може запроваджувати індикативні ціни на товари:

- щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи
або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в
Україні або за її межами;

- щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури
відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономіч­
ну діяльність»;

- щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцен­
зування;

- щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

- експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20
Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

- в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань
України.

Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх еконо­мічних зв'язків торгівлі України та уповноважені ним органі­зації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від мит­них, фінансових, статистичних державних органів, банківсь­ких, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому вра­ховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умо­ви поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо мож­ливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповід­ного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнк­турно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук­раїни.

Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються •Ііністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук-

- 482 -

- 483 -

раїни або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядо­вий кур'єр» не менш як раз на місяць.

З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та това­ри, усі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні.

Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами і організаціями-товаровиробниками і спо­живачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна в та­ких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість¹. Якщо продукцію (то­вар) віднесено у встановленому законодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається акцизний збір — непря­мий податок на високорентабельні та монопольні товари². У такому разі податок на додану вартість обчислюється з ураху­ванням суми акцизного збору.

У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачаль­ницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою³.

Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (на­цінки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприєм­ствами торгівлі та населенням, що споживає товари.

При розрахунках за продану сільськогосподарськими това­ровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.

§ 3. Правове регулювання контролю

за додержанням дисципліни цін та відповідальність за її порушення

Контроль за додержанням державної дисципліни цін є од­ним із видів державного контролю за діяльністю господарю­ючих суб'єктів. Державний контроль за цінами здійснюється

¹ Див.: п. 4.1. Закону України від 3 квітня 1997 р. «Про податок на
додану вартість» // Відомості Верховної Ради України. — 1997 — № 21 —
Ст. 156.

² Див.: ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р.
«Про акцизний збір» // Відомості Верховної Ради України. — 1993 —
№ 10. - Ст. 82.

³ Див., напр., Указ Президента України від 3 листопада 1993 р. № 508
«Про заходи щодо стримування темпів зростання цін».

- 484 -

головним чином при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зок­рема, шляхом декларування) та додержання вимог антимоно­польного законодавства.

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи — державні інспекції з контро­лю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з кон­тролю за цінами, що функціонує у складі Міністерства еконо­міки України. В умовах переходу економіки на ринкові прин­ципи органи державного контролю за цінами перебудовують свою роботу в напрямі здійснення перевірок основних засад формування собівартості продукції (робіт, послуг) у структурі цін, а також вимог антимонопольного законодавства.

Закон «Про ціни і ціноутворення» не регулює детально пра­вовий статус державних органів контролю за цінами, права та обов'язки їхніх посадових осіб. Він лише містить норму, відпо­відно до якої державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'яз­ки і несуть відповідальність, передбачені Законом України «Про державну податкову службу в Україні»¹, крім повноважень, передбачених пунктами 6—9 ст. 11 вказаного Закону. Виходя­чи з того, що завдання і функції державних податкових інспекцій і державних інспекцій з контролю за цінами суттєво відрізняються, в Законі «Про ціни і ціноутворення» доцільно повніше і детальніше визначити правовий статус державних органів з контролю за цінами.

Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з контролю за цінами мають, зокрема, право:

- здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях
нез&іежно від форм власності перевірки грошових документів,

пітерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;

- одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснен­
ня, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок;

- обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні
приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від
форм власності та місця їх знаходження;

- вимагати від керівників та інших службових осіб підпри-
в, установ, організацій усунення виявлених порушень за­
конодавства про ціни;

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 15. — Ст. 84.

- 485 -

- зупиняти операції підприємств за розрахунковими, валют­
ними, іншими рахунками в банках у разі відмови у проведенні
документальної перевірки та в інших передбачених законом
випадках;

- накладати адміністративні штрафи на керівників та інших
службових осіб підприємств, установ, організацій за порушен­
ня державної дисципліни цін.

Закон зобов'язує господарюючих суб'єктів у встановлено­му порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Відповідальність господарюючих суб'єктів за порушення державної дисципліни цін встановлена Законом України «Про ціни і ціноутворення» (ст. 14), а також іншими актами законо­давства, чинними на території України. Так, вся необгрунто­вано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає ви­лученню в доход відповідного бюджету залежно від підпоряд­кованості підприємства, організації. Крім того, у позабюд­жетні фонди місцевих рад народних депутатів стягується штраф у двократному розмірі необгрунтовано одержаної суми вируч­ки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і органі­зацій у банківських установах за рішенням суду (арбітражного суду) на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами. У разі незгоди підприємства, установи, організації з рішенням державної інспекції з контролю за цінами воно може бути оскаржене в господарському суді.

Певні санкції (як майнові, так і оперативно-господарські) щодо підприємств і організацій, що порушили дисципліну цін, мають право застосовувати самі суб'єкти господарювання. Так, підприємства, організації та інші юридичні особи мають пра­во оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій і вимагати відшко­дування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства про ціни.

Згідно з Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення (п. 24) та Положенням про поставки товарів народного споживання (п. 19) покупець в односторон­ньому порядку має право відмовитися від виконання договору (повністю або частково) при завищенні продавцем ціни на продукцію.

ГЛАВА 28

Правові засади бухгалтерського обліку, фінансової звітності та статистичної інформації

§ 1. Організація та ведення

бухгалтерського обліку в господарських організаціях

Як встановлено ч. 8 ст. 19 ГК, усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгал­терський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї гос­подарської діяльності, інші дані, визначені законом. Заборо­няється вимагати від суб'єктів господарювання надання ста­тистичної інформації та інших даних, не передбачених зако­ном або з порушенням порядку, встановленого законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 16 липня 1999 р. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі — Закон) бухгалтерський облік — це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ве­деться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, грунту­ються на даних бухгалтерського обліку (ч. 2 ст. З Закону).

Метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінан­сової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів:жємства (ч. 1 ст. З Закону).

- 486 -

- 487 -

Реформування бухгалтерського обліку в Україні характери­зується практичною реалізацією реформи бухгалтерського об­ліку, яка полягає в формуванні нормативно-правових засад бухгалтерського обліку, затвердженні нових і удосконаленні чинних національних стандартів бухгалтерського обліку, за­стосуванні нового Плану рахунків бухгалтерського обліку акти­вів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, а також відповідних облікових регістрів.

Бухгалтерський облік та фінансова звітність грунтуються на певних принципах, під якими розуміють правила, якими належить керуватися при виявленні, оцінці і реєстрації госпо­дарських операцій і при відображенні їх результатів у фінан­совій звітності.

Основними принципами бухгалтерського обліку та фінан­сової звітності є:

обачність — застосування в бухгалтерському обліку методів оцінки, які повинні запобігати заниженню оцінки зобов'язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства;

повне висвітлення — фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки госпо­дарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі;

автономність — кожне підприємство розглядається як юри­дична особа, відокремлена від її власників, у зв'язку з чим особисте майно та зобов'язання власників не повинні відобра­жатися у фінансовій звітності підприємства;

послідовність — постійне (із року в рік) застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених національ­ними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, і повинна бути обгрунтована та розкрита у фінансовій звітності;

безперервність — оцінка активів та зобов'язань підприєм­ства здійснюється виходячи з припущення, що його діяльність буде тривати далі;

нарахування та відповідність доходів і витрат — для ви­значення фінансового результату звітного періоду необхідно порівняти доходи звітного періоду з витратами, що були здій­снені для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів;

превалювання сутності над формою — операції облікову­ються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юри­дичної форми;

історична (фактична) собівартість — пріоритетною є оцін­ка активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання;

єдиний грошовий вимірник — вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці;

періодичність — можливість розподілу діяльності підприє­мства на певні періоди часу з метою складання фінансової звітності.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперерв­но з дня реєстрації підприємства до його ліквідації.

Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або упов­новаженого органу (посадової особи) відповідно до законодав­ства та установчих документів.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарсь­ких операцій у первинних документах, збереження обробле­них документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює ке­рівництво підприємством відповідно до законодавства та уста­новчих документів.

Поиск по сайту: