Об'єкти ветеринарної діяльності

Головним об'єктом діяльності працівників ветеринарної медицини та звичайно, і основним об'єктом досліджень у ветеринарній науці, є до­машні та промислові тварини, включаючи звірів, птахів, риб та бджіл. За питомою вагою на першому місці серед цих об'єктів - сільськогосподар­ські тварини, які є одним із засобів виробництва в сільському господарс­тві.

Проте здоров'я тварин, їх нормальна продуктивність залежить від багаточисленних факторів і перш за все від умов їх утримання, годівлі та виробничого використання. Завдяки цьому коло об'єктів ветеринарної діяльності окрім тварин включає:

- тваринницькі будівлі, пасовища та місце напування;

- тваринницькі приміщення, територія ферм;

- продукти та сировина тваринного походження;

- підприємства з забою тварин, переробки тваринницької продук­
ції, місце торгівлі цією продукцією;

- транспортні засоби, що використовуються для перевезення тва­
рин, продукції та сировини тваринного походження.

Спеціалісти ветеринарної медицини впливають на вказані об'єкти різними способами чи методами, головною, кінцевою метою яких є за­безпечення збереження чи відновлення здоров'я тварин, їх нормальної продуктивності чи працездатності, а також попередження захворювання людей хворобами, що передаються від тварин людині та харчових ток-сикоінфекцій. У цьому суть ветеринарних заходів, суть ветеринарної справи.

Ветеринарна справа тісно пов'язана з багатьма галузями народного господарства, в тому числі і з охороною здоров'я. Цим визначається ва­жливе народногосподарське та соціальне значення ветеринарної спра­ви. Найбільш важлива її роль в таких галузях, як тваринництво; промис­ловість, що переробляє продукцію тваринництва (м'ясна, консервна, холодильна, молочна) та сировину тваринного походження (з обробітку шерсті, шкір, утилізаційна); транспорт (залізничний, водяний, повітря­ний, автомобільний), пов'язаний із перевезенням тварин та продукції тваринного походження; торгівля тваринами та сирими продуктами тва­ринництва; імпорт і експорт.

Ветеринарна справа займає певне місце і в обороні держави. На сьогодні це в першу чергу робота спеціалістів ветеринарної медицини із забезпеченням благополуччя тваринництва військових господарств, ор­ганізація заходів з захисту тварин від різних засобів нападу, з надання допомоги ураженим тваринам, а також проведення пов'язаних з цим ве­теринарно-санітарних заходів, з охорони особового складу армії від ток-сикоінфекцій чи будь-яких хвороб.

Економічне значення ветеринарної справи визначається з одного боку збитком, який завдають тваринництву хвороби, загибель худоби та птахів, а з іншого боку, тим ефектом, який дають ветеринарні заходи у скороченні цих збитків.

Практика засвідчує, що ефективність ветеринарних заходів вища там, де краще організована ветеринарна справа.

Правильна організація ветеринарної справи - це чітка організаційна побудова всієї системи організацій та установ ветеринарної медицини, без чого не можливе успішне та своєчасне проведення ветеринарних заходів; це правильна, що базується на новітніх досягненнях науки та практики, побудова ветеринарних заходів, які забезпечують їх найбіль­шу ефективність; це також така побудова ветеринарних заходів, при якій останні органічно зливаються з виробничими процесами у тваринництві,

що забезпечує високу ветеринарну культуру та підвищення продуктив­ності праці на фермах.

Особливостями організації ветеринарної справи в Україні є:

- державна форма організації ветслужби (керівна, організуюча та
контролююча функції);

- єдність служби ветеринарної медицини, що досягається єдиним
керівництвом ветеринарною справою Державним департаментом вете­
ринарної медицини (ДДВМ) Мінагрополітики;

- профілактичне спрямування ветеринарної діяльності;

- плановість ветеринарних заходів у боротьбі з хворобами тварин;

- єдність ветеринарної науки та практики;

- широка участь у ветеринарній справі працівників тваринництва і
органів виконавчої влади;

- активне співробітництво з органами охорони здоров'я у боротьбі
з хворобами, спільними для людини та тварини;

- поглиблення співробітництва ветеринарної служби країни з вет-
службами зарубіжних країн і міжнародними веторганізаціями.

Протягом тривалого часу уряд неодноразово розглядав питання ве­теринарної медицини та приймав рішення з подальшого вдосконалення ветеринарної справи в державі і покращення ветеринарного обслугову­вання тваринництва.

Важливу роль відіграли постанови уряду "Про покращання ветери­нарної справи та посиленню державного ветеринарного контролю в державі" (1963), "Про заходи щодо покращання ветеринарного обслуго­вування тваринництва" (1978), "Про подальше покращання організації та підвищення ефективності ветеринарного обслуговування" (1985).

Не легкі часи пережила ветеринарна медицини України після роз­паду Радянського Союзу. Особливо незадовільний стан склався з за­безпеченням засобами захисту тварин, зокрема біопрепаратами.

За останні роки багато зроблено з покращання матеріально-технічної бази науково-дослідних та практичних установ ветеринарної медицини, забезпечення їх сучасними приладами і обладнанням, по­ліпшення умов праці спеціалістів.

Вперше на терені незалежних держав СНД в Україні був розробле­ний і введений в дію у 1992 р. Закон України "Про ветеринарну медици­ну", а 5 грудня 1996 р. та 15 листопада 2001 р. згідно постанов Верхов­ної Ради України прийняті зміни до цього Закону.

В розвиток Закону України "Про ветеринарну медицину" видано 19 постанов Кабінету Міністрів України.

Вагомий внесок у становлення ветеринарної медицини в Україні, покращання організації ветеринарної справи, наробку законодавчих ак­тів з питань ветеринарної медицини внесли керівники служби держави М.І. Горбань, Є.І. Дубровін, С.Р. Дідовець, П.П. Достоєвський та вносить сьогодні Голова Державного департаменту ветеринарної медицини Мі-нагрополітики України, Головний Державний інспектор ветеринарної ме­дицини України П.І. Вербицький.

Нині у нашій державі є понад 5,5 тис. установ державної ветеринар­ної медицини. В усіх галузях народного господарства працює понад 50 тис. спеціалістів ветеринарної медицини. Щороку 12 факультетів вете­ринарної медицини вищих навчальних закладів випускають 1600 лікарів.

Координацію та науково-методичне керівництво дослідженнями в галузі ветеринарної медицини здійснює відділення ветеринарної меди­цини Української академії аграрних наук (УААН).

Переважну більшість наукових досліджень в державі забезпечують п'ять науково-дослідних інститутів: інститут експериментальної і клініч­ної ветеринарної медицини УААН (м. Харків); державний науково-дос­лідний контрольний інститут ветеринарних препаратів та кормових до­бавок (м. Львів); інститут ветеринарної медицини УААН (м. Київ); держа­вний науково-дослідний інститут біотехнології і штамів мікроорганізмів (м. Київ); інститут епізоотології УААН (м. Рівне).

Велике значення в пропаганді та впровадженні досягнень науки і передової практики має започаткований в незалежній Україні фаховий друк. Питання ветеринарної медицини висвітлюється в реферативному журналі, "Ветеринарній газеті" та газеті "Здоров'я тварин і ліки", збірни­ках наукових праць науково-дослідних інститутів та вищих навчальних закладів.

Особливе місце займає щомісячний виробничо-науковий журнал "Ветеринарна медицина України", що видається накладом понад 15 тис. примірників.

З багатьох напрямів ветеринарної науки, переважної більшості на­вчальних дисциплін створені фундаментальні монографії, довідники для спеціалістів ветеринарної медицини, підручники та навчальні посібники державною мовою.

Указом Президента України від 1 листопада 2001 р. за №1035/2001, установлене професійне свято "День працівників ветеринарної медици­ни", яке відзначається щорічно у другу неділю серпня, а Указом Прези­дента України від ЗО квітня 2002 р. за №426/2002 запроваджене почесне звання "Заслужений працівник ветеринарної медицини України".

Серед перших нагороджених лікарі ветеринарної медицини А.В. Бе-резовський, В.М. Герун, В.М. Горжеєв, І.О. Горячев, Є.І. Єфімов,

О.М: Костіков, М.М. Круглик, М.Ф. Курило, О.В. Ляшко, Ю.Ю. Садварі, В.Ю. Чумаченко, В.В. Шуба, Ю.С. Яковлев.

Побудова курсу "Організація та економіка ветеринарної справи"

Дисципліна "Організація та економіка ветеринарної справи" знайо­мить студентів факультетів ветеринарної медицини з організацією вете­ринарної справи, роботою установ та спеціалістів ветеринарної медици­ни у відповідності з завданнями розвитку тваринництва у державі, з ве­теринарним законодавством та принципами планування ветеринарної справи, а також навчає майбутніх лікарів ветеринарної медицини органі­зації ветеринарних заходів в господарствах, в промисловості, на транс­порті, державному кордоні та складанню і веденню основної ветеринар­ної документації.

Організація та економіка ветеринарної справи поділяється на зага­льну та спеціальну частини. Загальна частина передбачає вивчення за­гальних організаційних питань: короткої історії розвитку ветеринарної медицини в державі, законодавства з питань ветеринарної медицини в Україні, організаційної структури ветмедицини та керівництва ветерина­рною справою в Україні, принципів планування та економіки ветеринар­них заходів.

Вивчення решти питань згідно з типовою програмою передбачене у спеціальній частині - це важливі і потрібні питання, які не розглядалися ні однією дисципліною чи предметом.

Організація та економіка ветеринарної справи тісно пов'язана з ін­шими дисциплінами, в першу чергу з епізоотологією та інфекційними хворобами, паразитологією, ветсанекспертизою, зоогігієною, акушерст­вом, хірургією, зоотехнією та іншими науками.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення понять "Ветеринарна медицина", "Ветеринарна спра­
ва".

2. Дайте визначення дисципліни "Організація та економіка ветеринарної
справи".

3. Назвіть об'єкти ветеринарної діяльності.

4. В чому полягає суть ветеринарної справи?

5. Які Ви знаєте особливості ветеринарної справи в Україні?

6. Що таке правильна організація ветеринарної справи?

7. Побудова предмета "Організація та економіка ветеринарної справи" та
його зв'язок з іншими дисциплінами.

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПИТАННЯ

1.1. Коротка історія виникнення і становлення законодавчих актів з питань ветеринарної медицини

Ветеринарна медицина, її започаткування у вигляді народної прак­тики в лікуванні худоби, виходить з далекого минулого. Ще в IV сторіччі до нашої ери вчений стародавньої Греції Аристотель описав сап, як за­разну хворобу коней. Збереглися перші повідомлення про сибірку (979 р.), про сказ (1077 р.).

Протягом багатьох сторіч, починаючи з періоду до нашої ери і аж до ХУІІІ-ХІХ віків, ветеринарна справа на території нашої держави розви­валася надзвичайно повільно і перебувала по суті в започаткованому стані.

Мова йде про примітивну лікувальну допомогу, яку надавали скота­рі, пастухи. Перші повідомлення про лікування тварин з'явилися у сло­в'ян, що жили на берегах Балтійського моря, Дніпра, Дунаю. Народна практика в лікуванні худоби без сумніву відіграла позитивну роль.

Проте, не дивлячись на це, люди протягом тривалого часу були безпорадними у боротьбі з заразними хворобами, які спричиняли в різні часи величезний збиток конярству та скотарству.

Перші представники ветеринарної спеціальності - "коневиє лєкарі", "кровопуски", "коновали" та інші, що займалися лікуванням тварин, з'я­вилися у XV сторіччі.

Започаткування законодавчих актів з питань ветери­нарної медицини

Хвороби тварин та людини, в т.ч. заразні, відомі з глибокої давнини і називалися тоді "моровими" чи "пошесними" (в давніх арабських рукопи­сах сибірка іменувалася як "шоста єгипетська виразка" або як "персид­ський вогонь").

Проте в ті часи не могло бути і мови про будь-які законодавчі акти, інструкції у зв'язку з низьким рівнем пізнань про суть хвороб. Для цього знадобилися тисячоріччя.

Появу перших указів з питань ветеринарної медицини варто віднес­ти до XV-XVI сторіч, що було обумовлене спустошливими епізоотіями сибірки, чуми великої рогатої худоби та інших інфекційних хвороб.

В 1711-1714 рр. у Європі загинуло від чуми 1,5 млн. голів великої рогатої худоби, в Голландії за ці роки від чуми загинула майже вся вели­ка рогата худоба.

У зв'язку з таким становищем до XVI сторіччя відноситься введення на Русі карантину по боротьбі з епідеміями та епізоотіями ("моровими поветриями"):

- влаштування застав навколо заморних місць;

- ізоляція хворих тварин, закопування трупів;

- використання деяких засобів та способів дезінфекції.
Зокрема, до 1602 р. відноситься розпорядження царя Бориса Году-

нова про влаштування прикордонних застав "по всьому Смоленському тракту з Литвою у зв'язку з виниклою там "моровою хворобою", щоб ні­хто з Литви та в Литву не ходив". Це був початок організації прикордон­них застав та охорони кордонів держави.

1640 року видається перший урядовий указ "Про попередження від загибелі тварин та людей від хвороб", в якому викладені перші організа­ційні, профілактичні, протиепізоотичні та протиепідемічні заходи по бо­ротьбі з сибіркою в Росії.

В подальшому видається ще кілька указів сенату з інфекційних хво­роб. В указі від 1761 р. вимагалося, щоб мешканці Петербурга віддавали заразну худобу поліції, "яка б розстрілявши її, заривала у глибокі ями", а також "Про боротьбу з загибеллю худоби".

Перші законодавчі акти стосувалися окремих небезпечних хвороб, вони були віддані на відкуп поліції та волі приватних власників худоби.

В ті часи ще не існувало посади "ветеринарний лікар".

Вперше така посада заснована при управлінні поліції в Москві у 1811 р., в Петербурзі — в 1814 році.

Після цього зроблені перші кроки з ветеринарного законодавства. При виданні 2-ої книги ХІІІ-тому зведень законів Російської імперії (1832 р.) був опублікований спеціальний розділ "Про заходи щодо попе­редження загибелі худоби", який пізніше доповнювався інструкціями та постановами.

Тривалий час у якості урядового органу, що займався ветеринар­ною справою, виступало МВС. Спочатку при ньому був створений тим­часовий Комітет у справах ветеринарії, потім "Особливий комітет з по­кращання ветеринарної частини і з заходів припинення загибелі худоби", "Ветеринарний комітет" та "Ветеринарне відділення" у складі Медичного департаменту МВС. У 1889 р. процес створення ветеринарного органу, незалежного від Медичного департаменту, завершився перетворенням Ветеринарного відділення у Ветеринарне управління при МВС.

У 1901 р. при МВС на правах департаменту створене Ветеринарне управління та Ветеринарний комітет, у склад яких входили представни­ки різних міністерств і відомств.

14

Це був значний прогрес в організації ветеринарної справи. В склад губернських управлінь включені посади ветеринарних інспекторів. МВС мало залізничні, ґрунтові і охоронно-карантинні пункти, ветбаклаборато-рії та протичумні станції.

У розвитку ветеринарної справи на селі позитивну роль відіграла земська ветеринарія, організована в 70-х роках XIX сторіччя. Земства, які мали значні кошти, ввели дільничну систему ветеринарного обслуго­вування тваринництва, утримували дільничних лікарів і фельдшерів, фінансували заходи та будівництво лікарень і лабораторій.

При губернських земських управах було ветеринарне бюро, а в по­вітах - повітові земські лікарі. Навантаження на одного ветеринарного лікаря було надзвичайно високим (65 тис. лише великої рогатої худоби), але постійно скорочувалося.

В 1912 р. всі діючі акти з ветеринарії були опубліковані у "Збірнику узаконень та урядових розпоряджень з ветеринарної частини МВС". Включений в нього "Статут лікарський" (1905 р.) містив важливі поло­ження з попередження та припинення заразних хвороб, про порядок влаштування та утримання боєнь, реєстрацію заразних хвороб, теле­графне повідомлення сусідів та Ветеринарне управління про появу чуми і інших хвороб.

Організаційні та законодавчі заходи в деякій мірі покращили епізоо­тичний стан у країні (чуму відтіснили з центральних районів, зменшила­ся захворюваність сибіркою, чому сприяло широке впровадження вак­цини Л.С. Ценковського).

Проте про єдине для країни законодавство говорити було ще рано: воно не розповсюджувалося на всю територію, зокрема на власників худоби земських та і неземських губерній; земства на місцях самі вида­вали обов'язкові постанови, часто з протиріччями та по захисту лише своїх місцевих інтересів.

Крім того, кадри спеціалістів були малочисельними, фінансова база дуже слабкою, деякі акти існували, але не виконувалися із-за відсутності надійних біопрепаратів тощо.

В 1919 р. ветеринарна справа, крім ветеринарної частини армії, пе­редається у підпорядкування Наркомзему, а у 1921 р. була об'єднана військова та цивільна ветеринарія. Керівним органом стало Центральне ветеринарне управління Наркомзему.

Соціальна перебудова, організаційне об'єднання всієї ветеринарної служби у Наркомземі, декрети з питань ветеринарії створили передумо­ви для розробки ветеринарного закону.

У 1923 р. затверджений Ветеринарний кодекс РРФСР, який став основою для складання та видання таких же статутів в Білоруській РСР (1924 р.) і Українській РСР (1925 р.) та інших республіках.

Цими законами були визначені основні завдання та функції держа­вної ветеринарії в галузі охорони здоров'я населення від антропозооро-зів, в розвитку тваринництва, промисловості, яка переробляє продукти та сировину тваринного походження, охорони території країни від зане­сення заразних хвороб з іноземних держав та інші питання.

На підставі урядових декретів та постанов, ветеринарного статуту були розроблені і опубліковані перші інструкції щодо профілактики та боротьби з найбільш небезпечними інфекційними хворобами, правила з ветсаннагляду і інших питань ветеринарії.

Це сприяло покращанню епізоотичної ситуації. За короткий час бу­ли ліквідовані чума та пошесне запалення легенів великої рогатої худо­би, зменшена захворюваність іншими інфекційними хворобами.

Створення матеріально-технічної бази важкої та легкої промисло­вості забезпечило організацію нових галузей: біологічної промисловості та спеціальних заводів з виробництва ветеринарних товарів.

Поиск по сайту: