Вдосконалення ветеринарної справи в державі, створення державної, відомчої та приватної ветеринарної медицини

Питання подальшого вдосконалення ветеринарної справи, шляхи покращання ветеринарного обслуговування тваринництва були обгово­рені у 1926 році на І ветеринарному науково-організаційному з'їзді.

В кінці 20-х років ветеринарія досягла значних успіхів. Були ліквідо­вані чума та контагіозна плевропневмонія великої рогатої худоби, змен­шилася захворюваність сапом та коростою тощо. Значно зросла мережа установ ветеринарно-санітарного нагляду в м'ясній та шкіряній промис­ловості, на транспорті та кордоні.

У зв'язку з колективізацією сільського господарства та організацією радгоспів назріла необхідність перебудови організаційних форм ветери­нарії.

В цей час все керівництво ветеринарною справою, крім військового відомства, концентрується в Наркомземі земельних справ, створюється відомча ветеринарна медицина.

Для забезпечення ветеринарних установ та господарств зоовете­ринарними товарами у 1930 р. організовується Державний трест "Вет-постачпром", а у 1939 р. - Головне управління біологічної промисловості.

У зв'язку з такими суттєвими перетвореннями в тваринництві та ве­теринарії в 1936 році був затверджений єдиний загальносоюзний Вете­ринарний статут СРСР, що мав законодавчу силу для всіх союзних рес­публік протягом 15 років.

Прийняттю 1-го статусу передувало прийняття ряду постанов, спрямованих на усунення недоліків в організації ветеринарної справи та посиленні державної ветеринарії: "Про реорганізацію ветеринарної справи", "Про стан ветеринарної справи та боротьби з епізоотіями", "Про організацію ветеринарної справи" - покращання державного ветеринар­ного контролю, у зв'язку з чим запровадили посади ветеринарних, інспе­кторів у райземвідділах та створили курси для підготовки 1000 ветери­нарних інспекторів. Цією ж постановою передбачалося ширше розгорну­ти та укріпити дільничу ветеринарну мережу.

На Наркомзем та його Головне ветеринарне управління були по­кладені завдання: планування ветеринарних заходів, розробка загаль­них положень ветеринарного законодавства, контроль ветеринарно-санітарних заходів, виробництво та розподіл предметів ветеринарного постачання, ведення ветеринарної статистики, обліку, підготовки та роз­поділу ветеринарних кадрів, керівництво наукою.

Постанова зобов'язувала всі відомства, які мають ветеринарну службу, виконувати вказівки Наркомзему з ветеринарних питань. Ці всі основні положення і були закріплені в І Ветеринарному Статусі СРСР.

На державну службу ветеринарної медицини покладене обслугову­вання рибних господарств та бджіл.

На базі існуючих ветеринарних дільниць та пунктів, а також зооді-льниць у 1940 р. організовується єдина зооветеринарна мережа зоове­теринарних дільниць та пунктів, які існували до 1953 р., коли ветеринар­не обслуговування було покладене на машино-тракторні станції (МТС) і була реорганізована єдина зооветеринарна мережа, створені ветеринарні дільниці та пункти, які передані у підпорядкування МТС.

Внаслідок проведеної реорганізації машино-тракторних станцій ве­теринарні дільниці та пункти передаються у підпорядкування районних ветеринарних лікарень. У штаті утворених районних інспекцій з сільсько­го господарства вводиться посада головного ветеринарного лікаря ра­йону.

Другий Ветеринарний Статут СРСР був затверджений у 1951 р. В ньому відображені зміни, що пройшли у розвитку сільськогосподарсько­го виробництва та визначені завдання державної ветеринарії на наступ­ний період.

З 01.01.1968 р. діяв Ветеринарний Статут СРСР, затверджений По­становою Ради Міністрів СРСР №1142 від 22.12.1967 р.

24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою. Постало питання мати своє Ветеринарне законодавство. У цей час службу вете­ринарної медицини очолювало Головне управління ветеринарії з дер­жавною ветеринарною інспекцією МСГ України.

25 червня 1992 року Верховна Рада України Постановою №24990111 ввела в дію Закон України "Про ветеринарну медицину". Кабінету Мініс­трів України було доручено підготувати і додати на розгляд ВР пропози­ції про зміни і доповнення чинних законодавчих актів України, що впли­вають із цього Закону.

Постановою ВР України №567/96-ВР від 05.12.1996 р. введений у дію Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про ветеринарну медицину".

Постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.1997 р. №1277 утворений Державний департамент ветеринарної медицини (ДЦВМ) Мі­ністерства агропромислового комплексу як вищий орган ветеринарної медицини в державі.

Нині діючий Закон України "Про ветеринарну медицину" прийнятий Верховною Радою України 15 листопада 2001 року. Цим законом введе­но ряд нових термінів згідно з Міжнародним ветеринарним кодексом МЕБ і відповідно до вимог ЄС, чітко визначена вертикаль органів дер­жавного управління - ДДВМ та його територіальні органи, їх компетенція і фінансування.

З переходом до ринкових умов господарювання почала запрова­джуватися в нашій державі приватна ветеринарна практика. З кожним роком кількість приватно практикуючих лікарів збільшується і на перспе­ктиву буде ще збільшуватися.

Контрольні запитання

1. Започаткування законодавчих актів з питань ветеринарної медицини.

2. Вдосконалення ветеринарної справи в Україні, створення державної, ві­
домчої та приватної ветеринарної медицини.

3. Назвіть основні законодавчі акти, прийняті в Україні за роки незалежності.

1.2. Основи ветеринарної справи в Україні. Законодавство з питань ветеринарної медицини

Регламентувати будь-яку справу (заходи, порядок їх проведення, організацію, структуру, методи, функції, матеріальні засоби, управління тощо) у законодавчому порядку, тобто в такому порядку, що встановлю­ється уповноваженим на те органом, - означає визначити єдині обов'язкові форми та норми, а також умови організації справи, які за безпечать його ефективність і виконання відповідних завдань.

Це в повній мірі відноситься і до ветеринарної справи, і до ветери­нарного законодавства. Що ж таке Ветеринарне законодавство і на яких положеннях воно базується?

Законодавство про ветеринарну медицину - це Конституція Украї­ни, Закон "Про ветеринарну медицину", постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів і інші урядові акти, що регламентують організаційні питання ветеринарної медицини, а також видані органами управління ветеринарною службою положення, інструкції, правила, настанови, вка­зівки та інші нормативні документи з загальних і спеціальних питань ве­теринарної медицини.

Ретельно дотримуватися встановлених ветеринарних норм перш за все потрібно для того, щоб краще зберегти поголів'я тварин та птиці, не допустити неправильного їх утримання, годівлі та виробничого викорис­тання, попередити безконтрольні перевезення тварин, реалізацію не­доброякісних продуктів та інші подібні порушення.

Разом з тим потрібні чіткі певні правила та обов'язкові заходи на випадок появи заразних хвороб, з тим, щоб швидко розпізнавати їх, не дати їм розповсюдитися і ліквідувати в найкоротші терміни та з най­меншими витратами в первинному вогнищі хвороби.

Для того, щоб спеціалісти ветеринарної медицини могли ефективно виконувати свої функції, необхідно регламентувати взаємовідносини їх з власниками тварин, надати цим працівникам при виконанні службових обов'язків певних прав та встановити ступінь відповідальності посадо­вих та приватних осіб за порушення ветеринарних норм і правил. Всі ці питання вирішені різними законодавчими актами, постановами уряду та законами Верховної Ради.

Потрібно мати на увазі, що не кожне питання у ветеринарній справі потребує регламентації. Наприклад, методи лікування при незаразних хворобах, правила хірургічної та акушерської роботи, способи кастрації тварин тощо звичайно не викладаються у формі інструкцій чи настанов.

Регламентація потрібна лише у випадках:

- коли вимагається ретельне проведення певного комплексу захо­
дів, невиконання якого ставить під загрозу ветеринарне благополуччя
тваринництва;

- коли недотримання встановлених правил може стати причиною
захворювань людей чи тварин;

- коли справа стосується постановки діагнозу на заразну хворобу
чи підтвердження благополуччя гурта;

- коли необхідно встановити відповідальність керівників госпо­
дарств, підприємств, окремих громадян за виконання ветеринарних ви­
мог, а також визначити права і обов'язки спеціалістів ветеринарної ме­
дицини чи установ.

Предметом законодавства з питань ветеринарної меди­цини є:

- ветеринарні заходи, обов'язкові для виконання в господарствах,
підприємствах, зайнятих розведенням і вирощуванням тварин;

- обов'язкові зоогігієнічні та ветеринарно-санітарні правила утри­
мання, годівлі і виробничого використання тварин;

- порядок та умови карантинування тварин, охорони господарств,
населених пунктів, територій, водойм від занесення збудників заразних
хвороб;

- ветеринарні вимоги при реалізації тварин, продуктів та сировини
тваринної походження;

- правила ветеринарно-санітарної експертизи;

- способи та умови застосування біологічних, хіміотерапевтичних та
дезінфікуючих препаратів, їх дозування;

- методики проведення діагностичних досліджень, спрямованих на
виявлення заразних хвороб тварин та інших спеціальних заходів;

- порядок та критерії оцінки результатів діагностичних досліджень;

- обов'язкові норми матеріального забезпечення заходів;

- норми витрат праці спеціалістів ветеринарної медицини на вико­
нання ветеринарних робіт;

- система державного контролю та нагляду, порядок його організа­
ції, гарантії прав посадових осіб, які здійснюють державний ветеринар­
но-санітарний контроль і нагляд;

- право на ветеринарну діяльність спеціалістів з вищою та серед­
ньою ветеринарною освітою;

- система та порядок фінансування ветеринарної діяльності;

- організаційна структура служби ветеринарної медицини;

- правові питання ветеринарної справи.

В основу законодавчої регламентації ветеринарної справи покла­дені досягнення науки та практики в гал^і ветеринарної медицини. При цьому враховані матеріально-технічні можливості і організаційно госпо­дарські умови. Ветеринарне законодавство є результатом творчої праці великого колективу спеціалістів ветеринарної медицини. Проекти інстру­кцій, настанов та правил найчастіше розробляють науково-дослідні установи ветеринарної медицини, потім їх обговорюють у керівних вете­ринарних органах.

Багато інструкцій та правил з ветеринарно-санітарної справи попе­редньо погоджують з зацікавленими відомствами. Це роблять з метою повного обліку особливостей тієї галузі, на яку розповсюджується дія даної інструкції. Положення та вказівки часто попередньо обговорюють­ся широкими колами працівників ветеринарної медицини, а потім за-

тверджуються з врахуванням критичних зауважень і даних передового досвіду.

Закон України "Про ветеринарну медицину", прийнятий Верховною Радою України 15 листопада 2001 року, регулює діяльність органів та спеціалістів ветеринарної медицини.

Це державний закон, що визначає завдання служби ветеринарної медицини, права та обов'язки спеціалістів ветеринарної медицини дер­жавної мережі, колективних, сільськогосподарських, промислових під­приємств, керівників господарств і індивідуальних власників із питань збереження поголів'я, попередження та ліквідації заразних хвороб тва­рин, по охороні населення від захворювань, що передаються людині.

Порушення вимог Закону "Про ветеринарну медицину" розгляда­ється як порушення будь-якого закону України з певною відповідальніс­тю винних.

У цьому нормативному акті викладені основи організації ветеринар­ної справи, що відповідають завданням розвитку тваринництва, чітко говориться про систему державної ветеринарної медицини, компетенції органів її управління, державний ветеринарний контроль та нагляд, ка­рантин тварин, міжнародне співробітництво тощо.

Законом України "Про ветеринарну медицину" покладено керівниц­тво службою ветеринарної медицини в країні на Міністерство аграрної політики України, яке на виконання закону, постанов та розпоряджень уряду видає інструкції, положення, настанови та інші документи, обов'язкові для виконання усіма міністерствами, відомствами й іншими організаціями та громадянами.

У Законі "Про ветеринарну медицину" накреслені організаційні принципи служби ветеринарної медицини в Україні, в ньому передбачені єдині загальнодержавні норми та правила з ветеринарної медицини.

Основу Закону складають загальні правила охорони тварин від хво­роб, а також найважливіші положення з організації ветеринарних захо­дів.

Спеціалісти ветеринарної медицини, де б вони не працювали, зав­жди керуються положеннями закону. Практичні працівники ветеринарної медицини на місцях, проводячи ветеринарні заходи, пред'являють кері­вникам господарства чи місцевим органам влади вимоги, що ґрунтують­ся також на положеннях закону.

Все це свідчить про величезне значення закону для практичної дія­льності ветеринарних органів та спеціалістів. Там, де виконуються вимо­ги закону, неодмінно досягаються позитивні результати з профілактики і ліквідації захворювань худоби та птиці.

Закон України "Про ветеринарну медицину" включає 11 розділів та 40 статей.

У першому розділі викладені загальні положення про ветеринарну медицину в Україні, визначення основних термінів і понять, завдання ветеринарної медицини.

Основними завданнями ветеринарної медицини є:

- охорона території України від занесення з території інших дер­
жав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;

- профілактика і діагностика інфекційних, інвазійних і незаразних
хвороб тварин та їх лікування;

- державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за якістю
та безпекою продукції тваринного, а на ринках - і рослинного походження;

- захист населення від хвороб, спільних для тварин та людей;

- ветеринарно-санітарна експертиза продукції тваринного, а на
ринках і рослинного походження, що використовуються для харчування
або виготовлення харчових продуктів, а також готових кормів, кормів
рослинного і тваринного походження та кормових добавок;

- державний ветеринарно-санітарний контроль за якістю ветери­
нарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок та за­
собів ветеринарної медицини;

- бактеріологічний, радіологічний, паразитологічний і токсикологіч­
ний контроль на підприємствах з переробки сировини тваринного похо­
дження;

- сприяння підвищенню кваліфікації спеціалістів ветеринарної
медицини;

- сприяння впровадженню в практику досягнень ветеринарної
медицини.

Розділ 2 присвячений державному управлінню в галузі ветеринар­ної медицини, яке здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально упо­вноважений центральний орган виконавчої влади з питань аграрної по­літики (Міністерство аграрної політики), Державний департамент вете­ринарної медицини, його територіальні органи і регіональні служби дер­жавного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні і транспорті.

До компетенції Кабінету Міністрів України належать:

- забезпечення здійснення державної політики у галузі ветеринар­
ної медицини;

- розроблення і виконання відповідних загальнодержавних про­
грам;

- здійснення заходів щодо охорони території України від занесен­
ня збудників інфекційних хвороб тварин з інших держав, забезпечення

ветеринарного і епізоотичного благополуччя, встановлення карантину тощо;

- забезпечення фінансування і матеріально-технічного постачання
державних установ ветеринарної медицини;

- реалізація державної політики щодо ліцензування в галузі вете­
ринарної медицини;

- укладання міжнародних договорів.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики забезпечує проведення державної політики у галузі ветеринарної медицини, спрямовує та координує діяльність дер­жавних органів ветеринарної медицини щодо забезпечення ветеринар­ного і епізоотичного благополуччя, додержання порядку здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду.

ДДВМ та його органи реалізують державну політику у галузі ветеринарної медицини.

Розділ 3 регламентує державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд. Вказано, що його здійснюють лікарі державних установ вете­ринарної медицини.

Державний ветеринарно-санітарний контроль на об'єктах Міністерс­тва оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України здійснюється підрозділами ветеринарної медицини цих органів.

У 4 розділі Закону приводяться дані про наукове забезпечення ве­теринарної медицини, про державні фармакологічну та надзвичайні про-тиепізоотичні комісії.

Наукове забезпечення ветеринарної медицини здійснюють наукові установи НАН України, УААН, наукові установи та факультети ветери­нарної медицини вищих навчальних закладів.

Державна фармакологічна комісія ветеринарної медицини діє при ДДВМ і є експертно-дорадчим органом з питань регламентації безпечно­го і ефективного застосування ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів та кормових добавок, їх реєстрації; видає висновок щодо їх застосування.

Державні надзвичайні протиепізоотичні комісії утворюються при КМ України, Раді Міністрів АР Крим, обласних, Київській та Севастопольсь­кій міських, районних державних адміністраціях для оперативного конт­ролю, керівництва і координації діяльності органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій щодо запобігання і ліквідації масових захворювань або отруєнь тварин.

Розділ 5 присвячений фінансуванню та матеріально-технічному за­безпеченню. Воно здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Заходи щодо запобігання і ліквідації інфекційних захворювань тварин, лабораторно-діагностичних та планових радіологічних досліджень про­дукції тваринного і рослинного походження, дослідження на трихінельоз, інші ветеринарно-санітарні та протиепізоотичні заходи (згідно з затвер­дженим КМ України переліком) здійснюється за рахунок коштів відповід­них бюджетів.

Оплата протиепізоотичних заходів при решті хвороб, лікування хво­рих тварин, лабораторні дослідження, ветсанекспертиза продукції та оплата послуг при експортно-імпортних операціях здійснюються за ра­хунок власників тварин чи продукції.

Тарифи на ветеринарні послуги затверджуються відповідно до за­конодавства про ціни та ціноутворення.

Розділ 6 регламентує порядок встановлення карантину, заходи, що здійснюються в умовах карантину, гарантії прав юридичних та фізичних осіб.

Карантин встановлюється чи скасовується КМ України, Радою Міні­стрів АР Крим, місцевою державною адміністрацією на відповідних те­риторіях та виконавчими органами органів місцевого самоврядування міст обласного значення.

Про встановлення карантину при хворобах списку А повідомляється Міжнародне епізоотичне бюро (МЕБ), а при хворобах, спільних для тва­рин та людини - Головний державний санітарний лікар України.

Перелік карантинних захворювань тварин затверджується КМ Укра­їни. Карантин встановлюється протягом доби після виявлення каран­тинної хвороби тварин.

У разі виникнення на території України особливо небезпечних інфе­кційних хвороб тварин, у тому числі таких, що раніше не реєструвалися, вони знищуються шляхом спалювання, закопування або іншим спосо­бом, що гарантує припинення поширення зазначених хвороб.

У розділі 7 регламентована лабораторна діагностика, виробництво та реалізація ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кор­мових добавок та засобів ветеринарної медицини.

Лабораторну діагностику хвороб тварин, а також оцінку якості та безпеки продукції, кормів здійснюють: центральна, республіканська АР Крим, зональні, обласні, міжобласні, міські, районні та міжрайонні державні лабораторії ветеринарної медицини.

Виробництво та реалізація ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок та засобів ветеринарної медицини

повинні здійснюватися відповідно до технічних умов, фармакопейних статей і стандартів.

Ветеринарні препарати можуть вироблятися суб'єктами підприєм­ницької діяльності за наявності ліцензії, що видається відповідно до за­конодавства.

Розділ 8 присвячений ветеринарній практиці, підготовці та статусу спеціалістів ветеринарної медицини.

Юридичні або фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проживають на території України) можуть займа­тися ветеринарною практикою на підставі ліцензії, що видається відпо­відно до законодавства України. При державних установах ветеринарної медицини можуть утворюватися госпрозрахункові підрозділи для надан­ня ветеринарних послуг на договірній основі.

Професійна підготовка спеціалістів ветеринарної медицини прово­диться лише за стаціонарною формою навчання. Підвищення кваліфі­кації спеціалістів проводиться не рідше ніж один раз на п'ять років.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самовряду­вання, підприємства, установи та організації усіх форм власності забез­печують створення спеціалістам ветеринарної медицини належних ви­робничих та житлових умов, їх медичне і транспортне обслуговування.

У разі каліцтва, професійного захворювання або загибелі у зв'язку з виконанням службових обов'язків спеціалістам ветеринарної медицини або спадкоємцям виплачується одноразова грошова допомога у поряд­ку, на умовах та у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Спеціалісти державних установ ветеринарної медицини для вико­нання службових обов'язків забезпечуються спеціальними службовими транспортними засобами.

За час роботи в осередках інфекційних хвороб тварин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, спеціалістам ветеринарної медицини посадові оклади виплачуються в подвійному розмірі.

Розділ 9 регламентує відповідальність суб'єктів господарювання за правопорушення у галузі ветеринарної медицини.

Суб'єкти господарювання несуть відповідальність у формі штрафу за порушення ветеринарно-санітарних правил, діючих інструкцій щодо профілактики та ліквідації інфекційних хвороб тварин, невиконання за­ходів щодо карантину, ухилення від обов'язкової ветсанекспертизи про­дукції, приписів державних інспекторів ветеринарної медицини за реалі­зацію в Україні не зареєстрованих засобів захисту, кормів тощо.

Розміри штрафів коливаються від трьох до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф підлягає сплаті суб'єктом господа­рювання у місячний строк з дня отримання постанови.

У розділі 10 говориться про міжнародне співробітництво у галузі ве­теринарної медицини, яке забезпечується участю в роботі Міжнародного епізоотичного бюро та інших міжнародних організацій, участю у міжна­родних договорах, гармонізацією законодавства в галузі ветеринарної медицини до законодавства Європейського Союзу.

Розділ 11 стосується прикінцевих положень.

Організація виконання Закону України "Про ветеринар­ну медицину"

На ветеринарні органи та посадових осіб служби ветеринарної ме­дицини покладений обов'язок доводити до відому керівників госпо­дарств, підприємств, працівників тваринництва і населення основні по­ложення ветеринарного законодавства, організувати виконання закону та виданих у його розвиток документів, безпосередньо на тваринниць­ких і інших підприємствах та в організаціях.

З іншого боку, багато залежить від контролю за виконанням закону, від його організації та дієвості. В коло обов'язків кожного спеціаліста ве­теринарної медицини входить систематична перевірка виконання вимог закону.

Законодавство з питань ветеринарної медицини періодично вида­ється у вигляді збірників: в яких публікується текст Закону України "Про ветеринарну медицину", всі інструкції, настанови, правила, вказівки то­що.

Важливе значення має видання органами місцевої влади обов'яз­кових рішень з питань ветеринарної медицини, в яких викладаються ті чи інші положення Закону, вказуються конкретні заходи, що сприяють його виконанню.

Як правило, вони стосуються заходів боротьби з епізоотіями, вико­нання на території області, району, міста певних ветсанправил, органі­зації ветеринарного обслуговування тваринництва тощо.

Ці рішення є обов'язковими для виконання і відіграють велику роль у покращенні ветеринарного стану тваринництва.

Розробка та внесення на розгляд місцевих органів влади проектів рішень є обов'язком органів ветеринарної медицини областей, головних державних інспекторів ветеринарної медицини міст, районів.

Крім рішень, органи ветеринарної медицини періодично видають збірники, випускають брошури, листівки, плакати про вимоги Закону, правила охорони тваринницьких господарств від занесення інфекцій тощо.

Значну допомогу органам ветеринарної медицини та спеціалістам зобов'язані надавати органи державної влади - державні адміністрації, Ради народних депутатів сіл, районів, міст, областей.

Контроль за виконанням законодавчих актів з питань ветеринар­ної медицини. Здійснення державного контролю за виконанням колекти­вними сільськогосподарськими підприємствами, установами, організаці­ями, громадянами вимог ветеринарного законодавства покладається на головних державних інспекторів ветеринарної медицини, їх заступників та державних інспекторів ветеринарної медицини.

Вони координують діяльність усіх служб ветеринарної медицини, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також юридичних і фізичних осіб, які здійснюють ветеринарну практику.

Державний ветеринарний контроль - сукупність організаційних та правових заходів, спрямованих на додержання юридичними і фізичними особами законодавства про ветеринарну медицину.

Першочергове значення має контроль за виконанням Закону "Про ветеринарну медицину" та інших положень ветеринарного законодавст­ва. Такий контроль ведеться постійно і скрізь: у господарствах будь-яких форм власності, в населених пунктах, на забійних та інших промислових підприємствах, на ринках, залізницях, водному і повітряному транспорті, державному кордоні. Його здійснюють спеціалісти ветеринарної меди­цини, що працюють у господарствах, підприємствах і в установах дер­жавної ветеринарної медицини.

Відповідальність за порушення законодавства з питань ветери­нарної медицини. Відповідальність за виконання вимог закону України "Про ветеринарну медицину" у сфері своєї діяльності несуть керівники сільськогосподарських підприємств, м'ясокомбінатів та інших підпри­ємств і організацій, а також інші посадові особи, в тому числі спеціалісти ветеринарної медицини, в обов'язки яких входить охорона здоров'я тва­рин чи забезпечення виконання інших ветеринарно-санітарних правил. Законодавством передбачена відповідальність і окремих громадян за не виконання вимог закону.

Законодавством передбачена відповідальність за порушення:

- правил з карантину тварин (тобто правил охорони господарств
від занесення заразних хвороб, карантинних заходів в господарствах і
населених пунктах, неблагополучних з заразних хвороб тварин тощо);

- інших ветеринарно-санітарних правил (у відношенні заготівлі,
транспортування, забою тварин, торгівлі ними та продуктами тваринного
походження, їх імпорту-експорту тощо);

- рішень органів місцевої влади з питань боротьби з епізоотіями та
інше.

Громадяни та посадові особи, винні у порушенні цих законів, інших нормативно-правових актів, а також особи, які займаються незаконною

ветеринарно-фармацевтичною діяльністю, притягуються до відповіда­льності переважно у вигляді накладання штрафів, якщо їх дії не несуть кримінальної відповідальності за діючим законодавством. Суми штрафів зараховуються:

- 20% - до Державного бюджету України;

- 40% - до відповідного місцевого бюджету;

- 20% - на рахунок Державного департаменту ветеринарної меди­
цини;

- 20% - на рахунок відповідного управління державної ветеринар­
ної медицини і спрямовані на розвиток матеріальної бази відповідних
установ.

Законодавством нашої держави визначена кримінальна відповіда­льність за порушення ветеринарних правил (якщо вони носять елемент злочину).

Кримінальний кодекс України (стаття 251) передбачає, що пору­шення ветеринарних правил, яке спричинило поширення епізоотії або інші тяжкі наслідки, - карається штрафом від ста до двохсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Коментарій до цієї статті дає визначення поняття ветеринарних правил, вказуючи, що їх завданням є проведення профілактичних захо­дів та боротьби з хворобами тварин, збереження їх здоров'я, здійснення ветсаннагляду, охорона території України від занесення заразних хво­роб, охорона людей від антропозоопозів.

Спеціалістів ветеринарної медицини, що порушили положення за­конодавства з питань ветеринарної медицини, не прийнято штрафувати, їх як правило притягають до дисциплінарної відповідальності, якщо їх дії не викликають кримінальної відповідальності (догана, сувора догана, зауваження, переведення на нижчу посаду, звільнення).

Документи, що видаються у розвиток Закону України "Про вете­ринарну медицину". У практичній діяльності спеціалістів організацій та установ державної ветеринарної медицини, в роботі ветеринарних орга­нізацій, установ, міністерств і відомств, навчальних закладів та науково-дослідних інститутів важливу роль відіграє знання і правильне застосу­вання комплексу різних нормативних документів загального та спеціа­льного характеру.

Кожен лікар, фельдшер ветеринарної медицини при виконанні своїх обов'язків керується цими документами. На користуванні ними ґрунту-

ються всі ветеринарні заходи. Перш за все це стосується профілактики та ліквідації хвороб тварин, а також ветеринарно-санітарного контролю взагалі, управління службою ветеринарної медицини в країні, областях, містах та в сільських адміністративних районах.

Нормативний документ (нормативний акт) - виданий компетентним органом держави акт, що встановлює будь-яку норму, правило. Так, ос­новним діючим в Україні нормативним актом в галузі ветеринарної ме­дицини є Закон України "Про ветеринарну медицину".

На підставі цього закону видаються всі інші нормативні та нормати­вно-технічні документи з ветеринарної медицини. Як правило, вони яв­ляють собою акти, що регулюють правові стосунки та діяльність праців­ників служби ветеринарної медицини і регламентують заходи щодо бо­ротьби з хворобами тварин, а також по охороні здоров'я людей від хво­роб, загальних для людини та тварин.

В них викладені методи діагностики захворювань, правила застосу­вання профілактичних і лікувальних заходів проти заразних хвороб, ве­теринарно-санітарні правила тощо.

Видання нормативних документів з питань ветеринарної медицини входить у компетенцію Мінагрополітики України та його Державного де­партаменту ветеринарної медицини.

Накази, інструкції, вказівки цього міністерства та департаменту ве­теринарної медицини із вказаних питань обов'язкові для виконання всі­ма міністерствами, відомствами, сільськогосподарськими підприємства­ми, організаціями та установами, а також громадянами.

Іншими словами, вказані документи відносяться до так званих імпе­ративних (обов'язкових) нормативних актів. Відхилення від них не допу­скається.

В 1980 р. була встановлена номенклатура нормативно-технічних та інших службових документів, що видає вищий орган ветеринарної меди­цини. До нормативно-технічних документів (НТД) з ветеринарної меди­цини відносяться:

- інструкції;

- настанови;

- правила (ветсанправила);

- методичні вказівки.

Інструкції стосуються, як правило, двох груп питань:

- регламенту обов'язкових заходів (профілактичних, вимушених,
санітарних) по боротьбі з хворобами тварин, переважно заразними;

- регламенту виготовлення та контрою біологічних препаратів.
Настанови призначені для викладення порядку, способу дозування і

застосування біологічних та хіміотерапевтичних препаратів.

Правила регламентують ветеринарно-санітарні та зоогігієнічні умо­ви, норми та режими утримання тварин на фермах, комплексах та в ін­ших господарствах, а також вимоги ветеринарно-санітарного контролю.

До останніх, зокрема, відносяться правила ветсанекспертизи про­дуктів тваринництва на всіх етапах їх виробництва та реалізації, транс­портування, імпорту та експорту тварин, продуктів та сировини тварин­ного походження.

Методичні вказівки стосуються вибраних ДДВМ обов'язкових мето­дик та схем лабораторної діагностики хвороб тварин.

Крім перерахованих документів до нормативно-технічної докумен­тації відносяться також стандарти та технічні умови.

У більшості вони стосуються продуктів тваринництва, кормів, вете­ринарних препаратів, виробництва ветеринарної техніки тощо.

Порядок розробки та затвердження НТД встановлює Держстандарт України. Враховуючи значення ретельного дотримання стандартів та ТУ в забезпеченні високої якості ветеринарних препаратів Державним де­партаментом ветеринарної медицини затверджена і введена в дію Ін­струкція по державному контролю за впровадженням та дотриманням нормативно-технічної документації в тваринництві і ветеринарній меди­цині.

НДТ з ветеринарної медицини розробляють науково-дослідні уста­нови, вищі навчальні заклади, а затверджують голова ДДВМ чи НТР Мін­агрополітики.

ДДВМ видає і інші службові документи, необхідні для управління службою ветеринарної медицини (вказівки, накази, положення, типові положення).

У вказівках, як правило, містяться будь-які завдання з окремих при­ватних питань ветеринарної роботи, разові доручення безпосередньо підлеглим та іншим підвідомчим ДДВМ організаціям, що стосуються ви­конання окремих завдань, робіт, підсумків перевірки стану чи роботи відповідних служб, установ, організацій, а також змін і доповнень в дію­чих нормативно-технічних документах.

Накази видають з питань боротьби з хворобами тварин в конкрет­них місцевостях і умовах, у них вказані впровадження в практику нових препаратів, підсумки перевірки епізоотичного стану господарств, служ­бові відрядження спеціалістів на боротьбу з хворобами тварин і птиці, перевірки діяльності безпосередньо підлеглих ДДВМ установ, організа­ції та реорганізації цих установ, а також кадрові і інші питання, що сто­суються компетенції ДДВМ.

В положеннях регламентуються завдання, обов'язки, права та юри­дичний статус безпосередньо підлеглих ДДВМ установ, організацій та службових осіб.

ЗО

Що стосується установ державної ветеринарної медицини та спеці­алістів ветеринарної медицини місцевого значення, то типові (приблиз­ні) положення про них затверджує заступник міністра агрополітики. На їх підставі місцеві сільськогосподарські органи затверджують положення про підлеглі їм установи та організації.

Приведена номенклатура систематизує більшість нормативних, но­рмативно-технічних та інших службових документів з ветеринарної ме­дицини.

Разом з тим є окремі винятки, пов'язані з практикою, що склалася раніше.

Так, наприклад, затверджені положення, що стосуються порядку апробації ветеринарних біологічних препаратів, розробки та затвер­дження методичних вказівок з лабораторної діагностики заразних хвороб.

Регулюються основними положеннями, затверджені Мінагрополіти-ки, завдання, умови організації, обов'язки, права лабораторії ветерина­рної медицини, тваринницького комплексу, птахофабрики.

У ветеринарній практиці інколи випускають так звані рекомендації з того чи іншого питання (про будь-яку заразну хворобу, як вберегти від неї тварин, про нові ветеринарні препарати, тощо). Вони не відносяться до НТД, так як розробляються науково-дослідними інститутами, вищими навчальними закладами і публікуються ними з дозволу ДДВМ. В них не­має обов'язкових для виконання вказівок, а тим більше вказівок, які б перечили ветеринарному законодавству чи офіційній інструкції з даного питання.

Нормативні та нормативно-технічні документи з питань ветеринар­ної медицини є складовою частиною Ветеринарного законодавства. їх уважне вивчення та пунктуальне виконання - важливі умови забезпе­чення високої ефективності ветеринарних заходів.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення, що таке Ветеринарне законодавство.

2. Що є предметом законодавства з питань ветеринарної медицини?

3. Назвіть розділи Закону України "Про ветеринарну медицину" та дайте
коротку характеристику їх.

4. Які основні завдання ветеринарної медицини в Україні?

5. В чому полягає організація виконання Закону України "Про ветеринарну
медицину"?

6. Яка передбачена відповідальність за порушення законодавства з пи­
тань ветеринарної медицини?

7. Назвіть та дайте визначення документів, що видаються у розвиток За­
кону України "Про ветеринарну медицину".

1.3. Організаційна структура ветеринарної медицини та керівництво ветеринарною справою

в Україні

Структура ветеринарної медицини в Україні визначена Законом "Про ветеринарну медицину", прийнятим Верховною Радою України 5 грудня 1996 року.

В організаційному відношенні служба ветеринарної медицини охоп­лює систему установ, організацій та служб, пов'язаних спільністю за­вдань, які виконують спеціальні функції і, відповідно, розподіляються на державну, відомчу і приватну ветеринарну медицину.

Всю службу ветеринарної медицини можна розділити на 2 групи: спеціалісти, які здійснюють ветеринарну службу; друга - організації, установи, які забезпечують функціонування та розвиток цієї служби. В першій групі зайнято більше 80% працюючих.

До першої групи належать:

1) організації та установи державної ветеринарної медицини;

2) спеціалісти та організації (служби) відомчої ветеринарної меди­
цини;

3) спеціалісти приватної ветеринарної медицини.
Другу групу установ і організацій складають:

1) науково-дослідні інститути, зональні спеціалізовані лабораторії з
хвороб тварин, міжобласні спеціалізовані лабораторії з хвороб птиці;

2) ветеринарна біологічна промисловість;

3) промислові підприємства і товаропровідна система корпорації
"Укрзооветпромпостач", державного підприємства "Укрветпромпостач",
асоціації "Украгробіовет";

4) установи з підготовки кадрів - вищі та середні навчальні устано­
ви ветеринарної медицини.

Державна ветеринарна мережа - це сукупність державних ветери­нарних підприємств і організацій, які безпосередньо виконують практич­ну ветеринарну роботу.

По призначенню та профілю роботи розрізняють наступні установи і організації державної ветеринарної медицини в Україні:

1) лікувально-профілактичні установи: районні державні лікарні ве­
теринарної медицини, дільничні лікарні, дільниці, пункти ветмедицини,
міські лікарні ветеринарної медицини;

2) діагностичні установи: центральна лабораторія ветеринарної
медицини, районні державні лабораторії, міські державні лабораторії,
зональні спеціалізовані державні лабораторії з хвороб тварин, державні
лабораторії ветеринарно-санітарної експертизи на ринках;

і

3) ветеринарно-санітарні установи і організації: регіональні служби
державного ветеринарного контролю на державному кордоні і транспор­
ті з підпорядкованими їм прикордонними пунктами державного ветери­
нарного контролю; обласні госпрозрахункові ветзагони з відділеннями в
районах, відділи відомчої міліції;

4) протиепізоотичні установи і організації: станції по боротьбі із ска­
зом; протиепізоотичні експедиції, їх загони; експедиції по заходах бороть­
би з ящуром, бруцельозом, лейкозом тощо.

Таблиця 1 Загальна схема ветеринарної медицини України

Організації, установи і спеціаліс­
ти, які здійснюють ветеринарну
___________ службу____________

Організації та установи державної
вет еринарної м едицини__________

Організації та спеціалісти відомчої
ветеринарної медицини__________

Спеціалісти приватної ветеринарної медицини

Ветеринарні навчальні установи

Перераховані вище лікувально-профілактичні установи є закладами загального профілю. Вони виконують різноманітні ветеринарні заходи, лікування хворих тварин, надають хірургічну та акушерську допомогу, організовують і проводять ветеринарно-санітарні заходи тощо.

Інші установи і організації державної мережі ветеринарної медици­ни виконують спеціальні функції.

Діяльність організацій і закладів державної ветеринарної медицини відбувається в трьох формах:

1. Ветобслуговування - проведення ветеринарно-санітарних про­
філактичних, протиепізоотичних заходів у всіх господарствах відповідно­
го регіону.

2. Ветеринарно-санітарний контроль та нагляд у всіх господарст­
вах, організаціях, незалежно від відомчої належності і підпорядкованості.

3. Загальне методичне керівництво ветеринарною медициною (на­
станови, інструкції, облік і звітність, семінари, методична література то­
що).

Для всіх закладів і організацій державної ветеринарної медицини затверджені Типові положення, в яких сформульовані завдання, визна­чені функції і права.

Організації і установи державної ветеринарної медицини відіграють головну роль в розробці, організації і проведенні ветеринарних заходів. Вони виконують функції міжвідомчої загальнодержавної ветеринарної служби. Спеціалісти державної ветслужби мають право виступати в яко­сті організаторів ветсправи, уповноважених органами виконавчої влади, керувати ветслужбою в районі, місті, області, республіці, а також конт­ролювати ветеринарні заходи у всіх господарствах, незалежно від фор­ми власності.

Державна ветеринарна медицина незалежна від господарств, під­приємств, міністерств і відомств, тому вона завжди може дати об'єктив­ну оцінку епізоотичного стану господарства, району, що особливо важ­ливо для забезпечення ветеринарного благополуччя тваринництва й охорони здоров'я населення від заразних хвороб, загальних для людини і тварин.

Ветеринарне обслуговування і ветеринарно-санітарний контроль та нагляд організується за територіальним принципом. Організаційна побу­дова державної ветеринарії відповідає адміністративному поділу України.

Відомча ветеринарна медицина - це сукупність ветеринарних орга­нізацій і установ, які знаходяться в підпорядкуванні відповідного мініс­терства або відомства, які не відносяться до державної ветеринарної мережі.

До відомчої ветеринарної медицини відносяться спеціалісти, які працюють в господарствах, комплексах, птахофабриках, відгодівельних господарствах, заготконторах, кооперативних організаціях, на підприєм­ствах з переробки продуктів і сировини тваринного походження тощо.

Органи і працівники відомчої служби не користуються міжвідомчими правами. їхні функції і права обмежені рамками даного міністерства, ві­домства (господарства, підприємства, організації). Вони працюють під загальним керівництвом і контролем організацій та установ державної ветеринарної медицини.

Система державної ветеринарної медицини включає: - Державний департамент ветеринарної медицини Міністерства агрополітики України з підпорядкованими йому управліннями державної ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим; обласними, Київ­ським та Севастопольським міськими управліннями державної ветери­нарної медицини; Центральною державною лабораторією ветеринарної медицини; зональними спеціалізованими лабораторіями ветеринарної

медицини з хвороб тварин; міжобласними спеціалізованими державни­ми лабораторіями ветеринарної медицини з хвороб птиці; корпорацією "Укрзооветпромпостач"; асоціацією "Украгробіовет"; підприємствами з виробництва засобів захисту тварин та заходів ветеринарної медицини; Державним науково-дослідним контрольним інститутом ветеринарних препаратів і кормових добавок, іншими науково-дослідними установами; регіональними службами державного ветеринарного контролю на дер­жавному кордоні та транспорті; підрозділами ветеринарної міліції із за­безпечення карантинних ветеринарних заходів тощо;

- управління державної ветеринарної медицини Автономної Рес­
публіки Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління
державної ветеринарної медицини з підпорядкованими їм, відповідно,
республіканським, обласним та міськими державними закладами вете­
ринарної медицини, обласними госпрозрахунковими ветеринарно-сані­
тарними загонами, районними та міськими управліннями державної ве­
теринарної медицини, обласними державними лабораторіями ветери­
нарної медицини, обласними державними підприємствами "Ветзоо-
промпостач", підрозділами відомчої ветеринарної міліції із забезпечення
карантинних ветеринарних заходів;

- районні управління державної ветеринарної медицини з підпо­
рядкованими їм районними державними лікарнями, дільничними лікар­
нями, дільницями, пунктами ветеринарної медицини та державними ла­
бораторіями ветеринарно-санітарної експертизи на ринках;

- міські управління державної ветеринарної медицини з підпоряд­
кованими їм міськими державними лікарнями, дільничними лікарнями,
дільницями державної ветеринарної медицини, державними лаборато­
ріями ветеринарної медицини, державними лабораторіями ветеринар­
но-санітарної експертизи на ринках;

- регіональні служби державного ветеринарного контролю на кор­
доні і транспорті з підпорядкованими їм прикордонними та транспортни­
ми пунктами державного ветеринарного контролю.

Організаційна структура і штатна чисельність підприємств, установ та організацій державної ветеринарної медицини визначаються, відповідно, Державним департаментом ветеринарної медицини, управлінням дер­жавної ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласни­ми, Київським та Севастопольським міськими управліннями державної ветеринарної медицини, а міністерств та інших центральних органів ви­конавчої влади - начальником служби ветеринарної медицини відповід­ного міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади за погодженням з Державним департаментом ветеринарної медицини.

Реорганізація, створення нових закладів, підприємств, установ, ор­ганізацій, управлінь державної ветеринарної медицини проводяться в межах коштів, виділених на утримання системи державної ветеринарної

медицини.

Управління державної ветеринарної медицини Автономної Респуб­ліки Крим, в областях, містах і районах організаційно входять до складу Уряду Автономної Республіки Крим, відповідних державних адміністра­цій, підпорядковуються вищим органам державної ветеринарної меди­цини у питаннях, що належать до їх компетенції, як місцеві органи Дер­жавного департаменту ветеринарної медицини.

Поиск по сайту: