ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 1 страница

Книга є першим в Україні навчальним посібником для вищої школи із середньовічної історії Сходу. Розкривається специфіка історичного процесу в основних середньовічних афро-азіатських цивілізаціях. Цілісно розглядаються питання політичної, соціально-економічної історії та духовного розвитку східних народів. Історія людських спільнот подається в нерозривній єдності з історією природи, значну увагу приділено висвітленню ролі особи в історії, змальовано індивідуальні портрети діячів східних цивілізацій.

Для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів.

ПЕРЕДМОВА

Україна - європейська держава, але її історія пов'язана не тільки з Європою. Гунни й авари, хазари й печеніги, половці й монголи, кримські татари й турки - все це народи Сходу, проте уявити без них історію України так само неможливо, як і без росіян, поляків, угрів чи німців. Знання Сходу - це не примха, а життєва необхідність для країни, що межує з Європою й Азією, на землях якої мешкають не лише християни та атеїсти, а й мусульмани, іудеї та кришнаїти, чия етнічна діаспора розкидана не тільки по Європі, Америці й Австралії, а й по країнах Азії та Африки*Докл. про це див.: Енциклопедія української діяспори: В 7 т. Київ; Нью-Йорк; Чікаго; Мельбурн, 1995. Т. 4. (Австралія - Азія - Африка).>.

У 1996 р. вийшов у світ перший україномовний посібник з історії стародавнього Сходу*Крижанівський О.П. Історія стародавнього Сходу: Курс лекцій. К., 1996.>. Даний курс з історії середньовічного Сходу є логічним продовженням попереднього видання і спирається на ту базу матеріалу, що викладена в лекційному курсі з історії стародавнього Сходу.

До останнього часу вузи України змушені були користуватися підручниками з історії середньовічного Сходу, виданими в колишньому СРСР*История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987; История стран Азии и Африки в средние века. М., 1968; История стран зарубежного Востока в средние века. М., 1957; История стран зарубежной Азии в средние века. М., 1970.>, проте всі вони безнадійно застаріли морально (включаючи останній двотомник 1987 р. видання), перевантажені фактичним матеріалом (обсяг якого перевищує потреби й можливості навчального процесу), а також ніколи не видавалися українською мовою.

У 1993 р. був виданий новий російський підручник з історії Сходу*Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. М., 1993. Т. 1.,_вільний від ідеологічної заданості. Втім у ньому явно бракує фактичного матеріалу; відсутній аналіз ментальності східних народів; історія людських спільнот розглядається без урахування природних умов, не розкриваються етнічні процеси в регіоні; не аналізується більшість релігійно-філософських систем (що визначали ідейно-політичний клімат у суспільстві), вкрай мало уваги приділено ролі й характеристикам видатних діячів в історії афро-азіатського середньовіччя.

Даний посібник є першою в Україні спробою цілісно викласти історію середньовічних цивілізацій Сходу з урахуванням найновіших здобутків історичних, сходознавчих, філософських та соціологічних наук, звільнити навчальний процес від ідеологічних штампів та втискування історичного матеріалу в готові соціологічні схеми. Історія людства розглядається у нерозривній єдності з історією природи, більше уваги приділено висвітленню ролі особи в історії, повніше змальовані індивідуальні портретні риси східних цивілізацій доби середньовіччя.

Посібник є доповненим та переробленим курсом лекцій, що читається студентам-історикам Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.

З технічних причин у даному виданні не подається історія середньовічних країн Південно-Східної Азії та Шрі-Ланки, проте опанування студентами історії фундаментальних, основних цивілізацій афро-азіатського середньовіччя (історія яких викладена в посібнику) дасть можливість майбутнім спеціалістам у разі потреби самостійно розібратися в історії традиційних суспільств і держав В'єтнаму, Індокитаю, Індонезії та Цейлону. Що ж до історії Золотої Орди та її уламків (Кримського, Казанського, Астраханського та Сибірського ханств, Великої та Ногайської орд), то їх вивчення передбачається у вузівських курсах історії України та Росії.

BСТУП

Захід і Схід: протягом тисячоліть ці два поняття сприймаються майже як символи протилежності, скажімо як вода й вогонь, світ і темрява, біле і чорне. Проте, незважаючи на таку тривалу історію (а протиставлення Сходу і Заходу виникло ще за часів греко-перських воєн V ст. до н. е.), науковці поки що не змогли дати повну й вичерпну дефініцію їхніх відмінностей. В усякому разі з цивілізаційних позицій ці поняття вже давно втратили “географічну чистоту” (для Європи Африка (як частина Сходу) скоріше південь, а Марокко - навіть південний захід). Проте на почуттєвому, ментальному рівні європейці завжди відчували свою протилежність Сходу як цивілізації, а існування такої багатогалузевої науки, як сходознавство, свідчить про визнання її існування і в академічних сферах. Що ж таке Схід узагалі і середньовічний Схід зокрема?

Зрозуміло, що час появи цивілізаційної дихотомії Схід - Захід треба шукати саме на Заході, бо східні цивілізації зародилися значно раніше і довгий час існували, не маючи ніяких соціокультурних антиподів. Отже, лише поява античного суспільства (Заходу) гальванізувала цей цивілізаційний розкол. І тут проблема дещо спрощується, бо зародження європейської цивілізації античного типу майже одностайно відносять до реформ Солона (VI ст. до н.е.). Саме тоді з'явилася соціальна структура, опорою якої стали: гіперболізоване панування приватної власності, громадянське суспільство (і сам інститут громадянства, на відміну від Сходу, де були лише піддані), ринковий характер економіки (з опорою на вільних громадян - приватних власників), законодавство, що враховувало не лише права, а й обов'язки громадянина тощо.

Схід не переживав такої соціальної мутації, і хоча ніколи не був монолітним (його цивілізаційна мозаїчність не підлягає сумніву), але бодай в одному він був однотипним. Традиційний Схід ніколи не знав панування приватної власності в господарстві (хоча приватна власність існувала, але вона ніколи не була тут основою економіки) й узагалі не знав поняття “громадянське суспільство”. Якщо в центрі уваги в процесі розвитку європейської класичної цивілізації завжди був індивідуум, людина, її права та свободи, обов'язки і майно, життя й честь, то на Сході над усе стояли інтереси колективу і держави як найбільшого відомого людству соціально організованого колективу, волю якого висловлював старший, начальник, вождь, намісник і, нарешті, правитель як верхівка соціальної піраміди.

Отже, Схід як соціокультурне поняття охоплює собою цивілізації, основами яких виступали: абсолютний примат колективних, общинних, державних інтересів над індивідуальними, значне (а іноді й тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний характер влади, джерелом існування якої були не податки, що їх приватні власники сплачували державі для виконання нею суспільно необхідних функцій (захист кордонів, розробка законів, підтримка порядку в країні тощо), а рента державі як тотальному співвласнику всіх засобів виробництва в країні. Останнє кардинально відрізняло податкову систему на Заході від аналогічних поборів на Сході, де вони хоча й мали форму податків, а також частково використовувалися владою для виконання аналогічних суспільно необхідних функцій, але по суті залишилися державною власницькою рентою.

Все це породило також якісні особливості соціально-майнової стратифікації в східних суспільствах. На відміну від Заходу, де насамперед наявність власності та її обсяг у руках конкретного індивідуума визначали його соціальний статус у суспільстві, на Сході все було навпаки. Тут саме ступінь причетності до влади насамперед визначав суворо регламентований (хоча й у певних межах) обсяг доходів, які отримував індивід від засобів виробництва в країні. Лише співпричетність до станово-владної структури (а точніше, місце в ній) визначала рівень добробуту людини, і ті, хто намагалися вийти за межі негласно (а іноді й гласно*Прикладом законодавчого регулювання розподілу матеріальних благ за принципом: “кожному стільки, скільки йому належить”, може слугувати наказ кашмірського правителя VIII ст. Лалітадітьї: “Необхідно слідкувати за тим, щоб у селян не було зерна більше, ніж потрібно на рік, і більше волів, ніж потребує обробка землі... Селяни не повинні купувати одяг, прикраси, вовняні покривала, їжу, коней, жінок, житло, які личать місту”. Цит. за: Всемирная история экономической мысли: В 6 т. М.,1987. Т. 1. С._277. Аналогічні законодавчі акти відомі в різні часи майже всім цивілізаціям традиційного Сходу.>) визначених для них споживацьких рамок, одразу ставилися владою на місце. Кожен на Сході мав стільки, скільки йому належить, скільки призначено, а не скільки він заробив. І хоча в межах різних неєвропейських цивілізацій в різні часи ця схема працювала по-різному, але непохитність цього закону завжди брала врешті-решт гору, що влаштовувало як “верхи” (із зрозумілих причин), так і “низи”, для яких, по-перше, формально ніколи не закривався шлях до політичних (а значить і майнових) верхів, а по-друге, частка належних доходів мала не лише верхню, але й нижню межу, нижче якої влада, номінально, не зважувалася опускати простих людей. Саме з цією метою східні володарі періодично накопичували скарбниці, запаси продовольства й т. ін., щоб викинути на ринок або просто роздати підданим у важкі часи епідемій, воєн, стихійних лих тощо.

Все це, звичайно, гальмувало розвиток людської особистості, її ініціативи та природних здібностей, і, зрештою, стало причиною глобального відставання східних цивілізацій від Заходу. Але так було не завжди, що приводить нас до іншої глобальної проблеми - що таке Схід середньовічний, що це за епоха в його розвитку?

На відміну від Заходу, розвиток якого мав, певною мірою, циклічний характер (від античності, через феодалізм, до капіталізму, в межах якого були повністю відроджені й далі розвинуті згадані вище фундаментальні основи греко-римського суспільства, частково деформовані в середньовічній Європі), розвиток традиційного Сходу позначався скоріше лінійним характером, без кардинальних зламів існуючих соціальних структур. Не дивно, що останнім часом дехто з науковців навіть пропонує взагалі відмовитися від поділу східної історії на стародавню і середньовічну, замінивши її поняттям “традиційний Схід”. Проте історія традиційного Сходу надто тривала, щоб залишити її без будь-якої періодизації. Крім того, Схід також розвивався (хоча й не так, як Європа), тому ніяк не можна вмістити в один цивілізаційний етап розвитку ранні держави Шумеру та Аккаду і Арабський халіфат, Китай епохи Чжоу і епохи Мін, Індію буддійських часів і часів “індуїстської революції”.

Що ж вважати початком середньовіччя для Сходу?

Історики-марксисти (прибічники формаційної теорії розвитку людства), як і інші історики-європоцентристи, майже одностайно відстоювали думку, що кінець давнини і початок середньовіччя в історії всього людства припадає на V ст. н. е., коли на далекому заході Євразії зазнала краху антична цивілізація з її громадянським суспільством, товарним рабством і досконалим римським правом, а на її місці почала формуватися сучасна етнополітична карта Європи. Але Західна Європа - це ще не все людство, і на Сході фазовий перехід від давнини до середньовіччя охоплює значно ширші хронологічні межі III - V ст. н. е.

Це були часи, коли суспільства Сходу (і не тільки Сходу) пережили величезну кількість якісних соціальних змін. Із Близького Сходу зусиллями персів-зороастрійців, очолюваних Сасанідами, було витіснено залишки “європейських вільностей” (еллінізм), над якими взяли гору традиції східного деспотизму. У Східній Європі почалася консолідація східнослов'янських племен (у V ст. Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь заснували Київ). На півдні Азії (в Індії) занепадав як ідеологія та система цінностей буддизм, і на його руїнах визрівала “індуїстська революція”. На Далекому Сході з урагану етнічних зіткнень, у якому загинуло 27 народів (у тому числі давні китайці та хунни), народжувався середньовічний Китай, а далі на схід міцніли новостворені корейські царства.

Уперше в державотворні процеси включилися слов'яни, германці, “Чорна Африка”, Індокитай, Малайський архіпелаг, Японія, які перестали бути “дикою” периферією цивілізованого світу. Водночас у великому євразійському Степу в кочовиків на зміну родоплемінній протодержавності прийшла орда - своєрідна, але повнокровна державна система. Середньовічні китайці, тюрки, японці, індуси чи перси відрізнялися від давніх китайців, хуннів, “народу ва”, давніх індійців чи еллінізованих парфян не менше, ніж італійці від римлян, а українці від русичів. Ось чому саме III - V ст. стали для народів Азії та Африки, як і для всієї людської спільноти Старого Світу, початком середньовічної історії.

Щодо верхньої межі середньовічної епохи на Сході, то її хронологічне визначення також продовжує викликати чимало дискусій. Європоцентристи обстоюють думку, що середньовічна епоха на Сході завершилася наприкінці XV_cт., прив'язуючи це до епохи Великих географічних відкриттів, західноєвропейського Ренесансу та зумовленого ними початку буржуазно-капіталістичної трансформації Заходу. Проте, як ми вже переконалися, доктрина європоцентризму є малопродуктивною при дослідженні історії традиційного Сходу, на який великі європейські зрушення XV - XVI ст. майже не вплинули.

Ще одіознішою постає марксистська концепція, яка датувала кінець середньовічної епохи на Сході початком... Англійської буржуазної революції (40-ві роки XVII ст.), яка не лише на Азію та Африку, а й на розвиток Європи не дуже вплинула.

Дехто з науковців пропонує вважати кінцем середньовічної епохи на Сході XIX ст., коли система колоніалізму, озброєна дешевими товарами капіталістичної машинної індустрії, здійснила кардинальну трансформацію традиційної внутрішньої структури Сходу, пристосувавши її до нових реалій капіталістичного світового ринку, в якому східним народам залишили місце сировинного додатку до Європи. Але й ця, на перший погляд, аргументована й приваблива концепція, знову ж таки, базується на європейських реаліях: промисловій революції в Європі та її наслідках для Сходу.

Якщо ж обгрунтовувати концептуальні дослідження цивілізаційними зрушеннями саме східних суспільств, то лише кінець XVII - початок XVIII ст. не поступаються за масштабами перетворень на Сході III - V ст., і тому можуть хронологічно відповідати вимогам фазового переходу від середньовіччя до Нового часу в Афро-Азіатському регіоні. Саме тоді розпочалася масштабна внутрішня криза традиційних східних суспільств, базованих на гіпертрофованій ролі держави в економічному та соціальному житті й відсутності громадянського суспільства та пов'язаних із ним прав і свобод. Саме на рубежі XVII - XVIII cт. у смугу глибокої кризи вступили Туреччина, Іран, країни Судану, зазнали краху деспотичні імперії: “Великих Моголів” у Індії, південноафриканська Мономотапа, Індонезійська Матарам, втратили свою державність монголи та китайці (їх завоювали значно відсталіші маньчжури), а Японія, Корея, Тайланд та Ефіопія для збереження своїх традиційних порядків самоізолювалися від зовнішнього світу. Тоді ж масові колоніальні експансії розпочала на Сході Європа (африканське узбережжя Атлантики та Індійського океану, Індія, Шрі-Ланка, Індонезія, Малакка, Тайвань тощо). Все це свідчило про те, що традиційна східна структура вичерпала на тому етапі розвитку людства свої можливості, і саме її агонію можна вважати кінцем середньовіччя на Сході.

Отже, курс історії країн Азії та Африки середніх віків висвітлює історію формування та еволюції традиційних середньовічних цивілізацій Сходу від III ст. до кінця XVII ст. Що ж до якісних відмінностей епохи середньовіччя на Сході від стародавніх часів, то їх можна виділити як мінімум чотири:

1) Зазнала якісних змін етнічна карта Афро-Азійського регіону.

Місце вавилонян, єгиптян, хеттів, урартів і парфян зайняли на Близькому Сході араби, перси (спочатку зороастрійці, а потім шиїти) і тюрки; інші тюркські народи разом із монголами змінили у Великому Степу хуннів і сяньбійців; на місці Согду виник Туркестан; бантумовні негроїди стали володарями Центральної та Південної Африки (витіснивши пігмеїв у зелене пекло вологих екваторіальних лісів, а представників койсанської раси у безводні пустелі півдня); місце давніх ханьців заступив строкатий суперетнос середньовічних китайців і т. ін.

2) Значно збільшилися географічні масштаби цивілізаційного ареалу на Сході.

Повнокровні державно-політичні та соціально-економічні структури східного типу з'явилися в Японії, Великому Степу, Індонезії, частині Індокитаю та Шрі-Ланки, на Тибеті, Мадагаскарі, майже на всій території “Чорної Африки”.

3) Епоха середньовіччя - це період абсолютного культурного, економічного та технологічного домінування Сходу над Західною Європою. Остання протягом цих півтори тисячі років залишалася далекою, бідною і напівдикою в культурному плані окраїною Євразійського материка. Схід у ті часи розвивався значно динамічніше, що якісно відрізняє цю епоху від часів давнини (періоду відносної культурно-цивілізаційної рівноваги античної Європи й стародавніх суспільств Сходу) і Нового часу (періоду культурно-цивілізаційної, насамперед економічної та технологічної, переваги Європи над Сходом).

4) Нарешті, саме в середні віки на Сході постало таке нове ідеологічне явище, як транснаціональні, а врешті-решт_ - світові релігії.

Буддизм із Індії поширився на Тибет, Шрі-Ланку, Східну та Південно-Східну Азію; мітраїзм із Середньої Азії прийшов на Тибет і до монголів; конфуціанство охопило, крім Китаю - Корею, Японію та В'єтнам; іслам із Аравії поширився на весь Близький Схід, на значні простори “Чорної Африки”, Індії; навіть індуїзм прийшов в Індокитай та Індонезію.

Таких процесів Стародавній Схід не знав, що дає підстави нам охарактеризувати середньовічну історію Афро-Азіатського регіону як якісно новий етап його цивілізаційного розвитку.

В епоху середньовіччя в Афро-Азіатському регіоні всі структури традиційних східних суспільств досягли апогею у своєму розвитку, але, вичерпавши себе, прийшли до логічного занепаду і кризи, чим скористався Захід, який завдяки колоніалізму спробував перебудувати Схід на свій зразок. Що з цього вийшло - досліджують інші дисципліни (Нова історія Сходу та Історія сучасного Сходу), а ми повернемося до історії Афро-Азіатського середньовіччя.

Географічні межі та культурно-господарське районування середньовічного Сходу. Розгляд принципових розбіжностей між Заходом і Сходом викликає спокусу сприймати останній як щось монолітне та моноцивілізаційне. Проте, на відміну від західного типу цивілізації, Схід ніколи не був єдиною культурно-господарською спільнотою, а його фундаментальна несхожість із Заходом не повинна затушовувати мозаїчність східної структури, що мала кілька модифікацій. З іншого боку, строкатість Сходу не мала нічого спільного з еклектичною мішаниною. В епоху середньовіччя на безкраїх просторах Африки та Азії виділяються шість культурно-господарських суперцивілізацій, кожна з яких за масштабами, ментальними та ціннісними орієнтирами, етнокультурними та соціально-економічними особливостями створює певну цивілізаційну спільноту.

1) Східна Азія або Далекий Схід (Китай, Корея, Японія, певною мірою В'єтнам) - спільнота, яку умовно називають суперцивілізацією китайсько-конфуціанського типу.

2) Великий Степ - велетенська спільнота кочових культур.

3) Західна Азія (Іран, Ірак, Аравія, Західне Середземномор'я, Туреччина) та Північна Африка або Близький Схід - суперцивілізаційна спільнота, культурно-стрижневим фундаментом якої став арабо-персько-турецький ісламський світ.

4) Південна Азія (Індія, Шрі-Ланка) та Тибет - суперцивілізація буддійсько-індуїстського типу.

5) Південно-Східна Азія (Індокитай, Малакка, Малайський (Індонезійський) архіпелаг, Філіппіни) - синкретична спільнота змішаного походження, що виникла внаслідок культурно-цивілізаційного зіткнення буддійсько-індуїстської та китайсько-конфуціанської суперцивілізацій, ускладнена в епоху середньовіччя вторгненням ісламу.

6) “Чорна Африка” (Судан, Ефіопія, Екваторіальна та Південна Африка) - надзвичайно строкатий полікультурний ареал цивілізаційних вогнищ, до якого географічно примикає Мадагаскар. Визначальною рисою цієї спільноти було загальне тотальне культурно-господарське відставання у розвитку від інших регіонів як Сходу, так і Заходу.

Східне суспільство і феодалізм. З початку XIX ст. європейські підручники, наукові дослідження, енциклопедії та посібники називали середньовічний Схід феодальним. Пояснювалося це дуже просто: якщо в Європі в ці століття панував феодалізм, то чим Азія чи Африка гірші? Схему накреслили ще до того, як дослідили сам предмет аналізу, бо лише відсутність достатніх знань про афро-азіатське середньовіччя могла породити таку кричущу наукову нісенітницю. Та тільки-но стала на ноги європейська орієнталістика, тільки-но до рук істориків, філософів і соціологів потрапив фактичний матеріал про реальну історію східних суспільств, апріорі надумана концепція розвалилася на очах. Ш._Л._Монтеск'є, Д._Дефо, Вольтер, Ф._К'єне, А._Сміт, Г._В._Гегель, В._Вебер, навіть, частково, К._Маркс і Ф._Енгельс майже в один голос визнали несхожість Сходу й Заходу, неможливість оперувати західними соціологічними схемами на східному матеріалі. А.Тойнбі взагалі відкинув поняття єдиного всесвітньо-історичного розвитку, “роздробивши” людство на сукупність несхожих і самодостатніх цивілізацій (рахунок яким збільшував з кожною наступною працею). У дослідженнях професійних європейських сходознавців рубежу XIX - XX ст. вже навіть не згадується про “феодальний Схід” або “феодалізм на Сході” з його пережитками.

В радянській науці перші дискусії щодо “азіатського способу виробництва” та “феодального Сходу” розпочалися в 1920-х роках. Їх учасники оперували переважно цитатами К.Маркса та Ф.Енгельса, але в 30-х роках дискусії припинилися. “Азіатчиків” перевиховали або знищили, а для розуміння історичного процесу, з легкої руки тов. Сталіна й завдяки теоретичним обгрунтуванням акад. В.В.Струве, введено істматівську п'ятичленку ладів (первіснообщинний - рабовласницький - феодальний - капіталістичний - комуністичний, з першою фазою - соціалізмом), за межі якої виходити не рекомендувалося. Встановивши східну деспотію в СРСР, вожді від “диктатури пролетаріату” не бажали залишати в умах підданих зайвих асоціацій, і хоча після смерті Й.Сталіна за “азіатчину” в сходознавстві перестали переслідувати, такого роду дослідження не схвалювалися.

Епоха тоталітарного однодумства канула у небуття (сподіваємося - назавжди), але “феодалізм на Сході” продовжують шукати (і не тільки на пострадянському науковому полі). “Знаходять” феодалізм у традиційній Японії, його “пережитки” - в Африці та Середній Азії, “феодалізують” сучасний Іран та Афганістан і т. ін. Помилка породжує помилку.

То був феодалізм на середньовічному Сході, чи його не було?

Ні, не було, причому це стосується і економіки, і політики.

Соціально-економічною основою феодального ладу вважається інститут спадкової феодальної земельної власності, тобто власності станової (землею можуть володіти виключно представники повноправного панівного стану) та умовної (землю давали у спадкову власність за службу сюзеренові). На середньовічному Сході тотальним власником або співвласником всіх земель виступала держава, а в останньому варіанті співволодіння фундаментальних станових обмежень на спільне з державою володіння землею, як правило, не існувало.

Візиткою класичного феодалізму в політиці завжди була феодальна політична роздробленість. На середньовічному Сході нормальним станом суспільства, політичним ладом, за якого всі потенції цивілізаційної структури східного типу виявлялися в повній мірі, залишалася централізована держава, що спиралася на повновладний бюрократичний апарат, а роздробленість сприймалася тимчасовим відхиленням від норми, хворобливим, регресивним, кризовим станом соціального організму.

Феодальний лад і східна цивілізація - абсолютно різні типи людського суспільства, причому типи фундаментально протилежні, несхожі, несумісні. Вони майже позбавлені соціально-економічних або державно-політичних потенцій для злиття, тож використання в науковому обігу словосполучення “феодальний Схід” є абсолютним архаїзмом.

Тема I

СХІДНА АЗІЯ.

ТИБЕТ І ВЕЛИКИЙ СТЕП

У СЕРЕДНІ ВІКИ

За своїми культурно-цивілізаційними, соціально-економічними, державно-політичними, навіть просто етнічними ознаками китайсько-конфуціанський осілий Далекий Схід і кочовий Великий Степ являли собою протягом середньовіччя дві типологічно різні макроцивілізації східного типу, але їхня політична історія була настільки тісно пов'язана, а економічні й культурні контакти такими інтенсивними, що розглядати їхню середньовічну історію можливо лише в комплексі. Практично, це стосується й напівосілого Тибету, хоча за своїми глибинними культурно-релігійними ознаками останній більше тяжів до макроцивілізації буддійсько-індуїстського типу. Все це дає можливість узагальнити вивчення середньовічної історії народів Китаю, Кореї, Японії, Тибету та номадів і напівномадів Великого Степу в єдину велику тему, розглядаючи в комплексі перипетії їхнього культурного та етнодемографічного розвитку часів середньовіччя.

Лекція 1

Китай

Природно-кліматичні умови

Середньовічний китайський етнос

Китай на світанку середньовіччя

Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства

Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи

Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав

Імперія Суй

Імперія Тан.

Природно-кліматичні умови. Китай - основна країна Східної Азії, її форпост, серцевина й, протягом тисячоліть, “цивілізаційне обличчя” Далекого Сходу, яке в різних модифікаціях брали за зразок майже всі його середньовічні сусіди. Незважаючи на те, що кордони Китаю протягом III - XVII ст. досить динамічно мінялись, колискою та провідним осередком середньовічної китайської цивілізації залишалась “Чжун Го”(“Серединна держава”) або “Центральна рівнина” - великі алювіальні долини двох гігантських річок_ - Хуанхе і Янцзи. Це була та екологічна ніша, в межах якої і за рахунок якої існував середньовічний китайський етнос, на відміну від інших територій, що в різні часи входили до складу китайських імперій, але залишались лише завойованим, а тому тимчасовим і чужорідним елементом у структурі китайської цивілізації.

Хуанхе (“Жовта річка”) - одна з найбільших річок не лише Китаю - за довжиною (5,5 тис. км) і площею басейну (75,5 тис. км2) вона посідає п'яте місце у світі. Хуанхе надзвичайно вузька (місцями до 50 - 70 метрів), але швидка течія робить її серйозною перешкодою для форсування. Проте сумну славу “Жовтій річці” здобула інша її особливість: береги Хуанхе містять переважно м'які грунти бурого кольору. Тому у воді постійно присутні пісок та мул, які під час паводка становлять до 46 % водопотоку. В результаті, у пониззі Хуанхе її дно постійно замулювалося, і в середні віки, як і в давнину, річка неодноразово міняла русло, що кожного разу супроводжувалося природними катаклізмами з десятками, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами жертв.

Китайці боролися (й борються досі) з цим лихом, будуючи дамби і греблі, але це призводило до того, що вже починаючи з Кайфину дно Хуанхе внаслідок намивання піднімалось на кілька метрів вище оточуючої місцевості, і це “висіння” у залізних лапах дамб урешті-решт знову проривалося ще катастрофічнішою повінню. Тому загроза повені залишалася постійним “головним болем” навколишнього населення.

Блакитна Янцзи (“Блакитна річка”) - повна протилежність брудним потокам Хуанхе. Ця грандіозна водна артерія (до 5 км завширшки) - найбільша в Азїї і четверта в світі за об'ємом стоку. З часом вона стала не менш важливою для середньовічного Китаю річковою магістраллю (і як транспортний шлях, і як джерело води для зрошування). Проте до початку н. е. Янцзи не входила в обрій китайської цивілізації, і лише на світанку середньовіччя, внаслідок переважно політичних чвар у Північному Китаї, “ханьці” почали освоювати її долину. Цей процес продовжувався протягом усього середньовіччя.

Інші річки - Хуайхе, Чжуцзян, Хайхе, Ляохе - теж відігравали певну роль у природно-господарській системі традиційного Китаю, а після завершення будівництва Великого каналу (VII ст.) були об'єднані разом з двома ріками-колосами у спільну водну транспортно-іригаційну систему, яка працювала відтепер як єдиний гідромеханізм.

Грунти в Китаї не дуже родючі, але за умови чіткого сезонного поливу (мусонними дощами), щедрого cонця, досконалої іригації тисячолітньої землеробської культури (добрива, сівообмін тощо) дають непогані врожаї. Клімат теплий, субтропічний з переходом в екваторіальний на південь від Янцзи, мусонний: із сухою та холодною зимою (коли мусони дмуть з континенту) і вологим та жарким літом (коли мусони дмуть з моря).

Поиск по сайту: