ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 13 страница

Останнім підтвердженням неспроможності нормального подальшого розвитку корейської економіки, культури, державності в межах традиційних східних цивілізаційних принципів стала самоізоляція країни у 1637 р. За королівським указом під страхом смерті всім корейцям заборонялися виїзд за кордон і будь-які контакти з іноземцями. Всі порушники закону з числа підданих підлягали страті, а іноземцям, які наважувалися порушити цю заборону, загрожувала або безжалісна смерть, або довічне ув'язнення, яке було не краще за смерть. Усіх мешканців приморських територій переселили у внутрішні райони півострова, а кораблі, які могли плавати в інші країни, демонтували. Лише з Японією торгівля продовжувалася, щоправда, в мізерних масштабах (продавали женьшень, продовольство й тканини; купували мідь, олово, сірку, фарби, прянощі та фарфор) і під повним контролем держави. Цинам сплачували данину золотом, сріблом, шовком, тканинами, папером, рисом. В обмежених масштабах торгували і з Китаєм (оскільки Чосон став цинським васалом, а в 1644 р. Китай також захопили маньчжури), але всі торговельні операції суворо регламентувалися державою.

Як і в Китаї, традиційні структури в Кореї вичерпали себе. Майже припинилося зростання посівних площ (протягом 1639 - 1719 рр. вони збільшилися з 1, 3 млн до 1, 4 млн кьолів), а поширення нових культур (тютюн, батат, перець) лише посилювало тягу Кореї до автаркії. З 1619 р. на півострові знову дозволили користуватися грошима, але податки, як і раніше, майже повністю збирали рисом. Ремесла розвивалися в мізерних масштабах і тільки для задоволення внутрішніх потреб (бо розорені селяни купувати вироби ремісників не могли, зовнішньої торгівлі майже не було, а після маньчжурського поневолення скоротилися й замовлення військового відомства). І хоч апологети концепції сірхак Лю Хьонвон (Панге, 1622 - 1673) та Пак Седан (Соге, 1629 - 1703) продовжували направляти владі доповідні записки з фантастичними планами модернізації Кореї, це не змінювало стану речей.

У літературі зародився жанр роману, геніальним представником якого був Кім Манчжуна (1637 - 1692), у царині живопису плідно творили пейзажист Кім Сік (ХVІ ст.), “побутовик” Юн Досу (1668 -?) та “універсал” Чон Сен (1676 - 1759), але самобутня корейська естетика остаточно зникла з їхніх картин - її заступили китайські канони.

Корея прощалася з середньовіччям в умовах стагнації економіки, стабільного падіння життєвого рівня населення навіть за мирного часу, втрати державного суверенітету і спроб зупинити час, законсервувати відживаючі традиційні порядки завдяки самоізоляції країни від зовнішнього світу.

1 Рукописная книга в культуре народов Востока: В 2 т. М., 1988. Т. 2. С. 274.

2 Там само. С. 284.

3 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987. Т. 1. С. 233.

4 Цит. за: Конрад Н.И. Избранные труды. История. М., 1974. С. 442.

5 Цит. за: Рукописная книга... Т. 2. С. 284.

6 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века. М., 1968. С._385.

7 Цит. за: История Кореи: В 2 т. / Пер. с кор. М., 1960. Т. 1. С. 327.

Лекція 6

Японія

Природно-кліматичні умови

Середньовічний японський етнос

Японія на світанку середньовіччя

Японія в епоху Ямато. Поява буддизму

Переворот Тайка. Нарська монархія

Правління Фудзівара (період секкан)

Зародження самурайського стану

Правління інсей

Природно-кліматичні умови. Географічно Японія являє собою великий острівний архіпелаг у західній частині Тихого океану, поблизу від материкового узбережжя Східної Азії. Його серцевину становлять чотири найбільші острови (Хоккайдо, Хонсю, Сікоку, Кюсю), але північний Хоккайдо не входив в епоху середньовіччя до складу японської держави, залишаючись під контролем айнів, а невеликий, надзвичайно гористий та лісистий Сікоку (на південь від Хонсю) залишався протягом середніх віків глибокою політичною та культурно-господарською периферією японської цивілізації. Провідним центром соціально-економічного й політичного життя був найбільший, центральний острів Хонсю, на якому при переважанні гірського ландшафту знаходилися відносно великі (за японськими мірками) долини, де проживала левова частка населення, функціонували основні цивілізаційні центри “Країни Вранішнього Сонця”. Південно-західний Кюсю залишався важливим осередком господарського життя, торговими й політичними “воротами” Японії у зовнішній світ.

Більша частина території середньовічної Японії являла собою лісисті гори, надзвичайно багаті на флору та фауну, хоча й дещо біднішу від материкової (внаслідок острівної ізоляції), але досить своєрідну, представлену переважно дрібнішими, ендемічними формами (японські ведмідь, вовк, олень, гірська антилопа, кабан, лисиця, макака тощо). Птахи переважали морські або перелітні, а стрімкі гірські ріки та блакитні озера кишіли рибою. Багатою була фауна навколишніх морів (Охотське, Японське, Східно-Китайське, Внутрішнє Японське), рибу, водорості, молюсків, ракоподібних та ссавців, яких активно споживали середньовічні японці. Що ж до рівнин, то їх японці уже на світанку середньовіччя перетворили на суцільний антропогенний ландшафт, унаслідок надзвичайної обмеженості придатних для сільськогосподарського використання земельних ресурсів (не більше 20 % території країни).

Клімат Японії мусонний, але вологіший і тепліший, ніж у Кореї, внаслідок термального впливу теплої океанічної течії Куросіо. Влітку мусони приносили вологу спеку, зливи й тайфуни, взимку - снігопади і температури до 0<198>С. Природні буйства доповнювали вулкани (серед них найвища вершина Японії - Фудзіяма (Фудзісан), щоденні землетруси та періодичні цунамі, бо архіпелаг розташований в зоні тектонічного розлому.

Грунти в країні бідні, але за умови стабільного клімату й терпеливої, наполегливої та сумлінної обробки давали пристойні врожаї. Серед корисних копалин у середні віки практичне значення мали обмежені родовища срібла, міді, олова, свинцево-цинкової та залізної руд.

Середньовічний японський етнос. Прямими предками середньовічних <%-2>японців були монголоїдні “люди <MI>Ва<D>“ або “ямато”, що прийшли на острови в І тис. до н.е. В результаті асиміляції ними місцевих племен різної етнолінгвістичної та расової належності (ідзумо, тенсон, кумасо-хаято, морських циган і, частково, айнів) антропологічні ознаки пришельців зазнали суттєвих змін, наслідком яких стало формування синкретичного за походженням середньовічного японського етносу перехідного расового типу: монголоїдів з елементами австралоїдів.

Генетичні зв'язки класичної японської мови (бунго) повністю не з'ясовані: в ній убачають паралелі з алтайськими та аустронезійськими мовами, а також значне нашарування китаїзмів.

Її вирізняє музичний наголос (два тони), бідніший від китайської мови звуковий склад, жорсткий значимий порядок слів у реченні, майже цілковита відсутність таких граматичних категорій, як рід та число, і два часи (минуло-сучасний та сучасно-майбутній). Остаточне формування бунго завершилося в ІХ - X ст., і хоча з ХІV ст. жива мова стала дуже відрізнятися від класичної, літературною залишилася класична. Водночас, протягом середньовіччя авторитетною, а то й панівною мовою верхньої страти японського суспільства була китайська - “латинь Далекого Сходу”. Писемність спочатку повністю складалася з китайської ієрогліфіки, але її остаточна кодифікація пов'язана зі створенням двох складових абеток та формуванням синкретичного ієрогліфічно-азбучного письма. Засоби для письма також були запозичені з Китаю.

Первинним осередком соціальної організації традиційного японського суспільства залишалася в середні віки патріархальна сімейно-кланова система, де жінка посідала найнижчу сходинку. Шлюб під тиском конфуціанських канонів був, на відміну від стародавніх часів, міцним, а сім'я - переважно моногамною, одначе соціально-політична верхівка дозволяла собі тримати гареми, в залежності від суспільного статусу чоловіка.

Базою традиційного японського господарства залишалося орне поливне рисівництво. Вирощували японці також овочі й фрукти, а в середні віки почали культивувати чай, апельсини й, на рубежі нового часу, - тютюн. Майже все землеробство мало зрошувально-іригаційний характер.

Основа традиційної японської системи харчування - зварений без солі рис, до якого подавали різноманітні приправи з овочів та фруктів. Середньовічні японці майже не знали м'яса, зате дуже активно споживали рибу, ракоподібних, молюсків і морські водорості, причому переважно сирими. Пили воду, пиво, соки та рисову горілку саке.

Одяг (кімоно) мав чітко виражений становий характер. Простолюд носив вузькі штани, широку куртку вільного крою, сандалії-дзорі на плоскій підошві та солом'яний бриль, підв'язаний стрічкою (і жінки, й чоловіки). Взуття представників військового стану (самураїв) було таким самим, але одяг складався з халата й камісімо - штанів-спідниці з крилаткою, що одягалася поверх халата. Голову прикрашала екзотична зачіска (череп спереду голили, а з волосся ззаду робили “кінський хвіст”). Аристократи, демонструючи багатство, надягали по кілька кімоно (куртка і штани-спідниця), носили таку саму зачіску й гета - дерев'яні сандалії-колодки на високих підставках. Кімоно для знатних дам відрізнялось яскравішим кольором, курткою з обов'язковим зах<F51008P8.5M>о<F255P255D>дом, довгими рукавами та широким поясом з великим бантом на спині. Зачіски з довгого волосся робили будь-які, а брови вищипували та малювали значно вище, щоб очі здавалися вужчими (цього вимагав еталон жіночої вроди).

Традиційне японське житло складалось з несучої конструкції (дерев'яної рами) й даху. Паперово-тростинні розсувні стіни (сьодзі) водночас слугували й вікнами, а внутрішнє планування будинку створювалось за допомогою пересувних паперових простінків - фусума. Підлогу застеляли татамі (циновки з тростини). Меблів японці майже не знали, а центром інтер'єру вважалася декоративна ніша (токонома), в якій поміщали сувій живопису, рослинну композицію (ікебана) чи вазу з квітами. Влітку така будова забезпечувала прохолоду й була дуже зручною, але взимку промерзала, і навіть переносні печі-”буржуйки” (котацу або хібаті) не рятували, бо легкі стіни не тримали тепла.

Непрості природні умови (обмеженість ресурсів, періодичні землетруси, тайфуни) виховали в японцях незвичайну працелюбність, організованість, винахідливість, терплячість та воістину “філософське” ставлення до швидкоплинного людського буття, а острівне розташування Японії породило ряд специфічних особливостей її розвитку. Географічна віддаленість країни не призвела до її культурної ізоляції. Події на континенті з найдавніших часів впливали на її історичний розвиток, на формування японського етносу, господарства, писемності, релігії тощо. Середньовічні японці запозичували у сусідів багато й з радістю, але володіли унікальною здібністю все це капітально переробляти та перетворювати на своє, що дало можливість “Країні Вранішнього Сонця” зберегти цивілізаційну самобутність. Вирізняли японців також клановий корпоратизм, шана до влади, обережне ставлення до будь-яких нововведень, фанатичне обожнювання сакральної імператорської династії (яка ніколи не переривалася), повага, на відміну від прочиновницького Китаю, до військової служби та дисциплінована войовничість, доведена до стану масової готовності на самопожертву заради вождя. До цього треба додати потяг до законності та порядку, національну чванливість, віру в унікальність, обраність та божественність своєї країни, схиляння перед начальством, культ сили та стійкості й виняткову особисту охайність японців, які так часто милися, що це дивувало всіх іноземців, які приїздили на острови.

Японія на світанку середньовіччя. На рубежі н.е. Японія була сукупністю протодержавних утворень, які в науковій літературі дістали назву “чіфдом” або “вождівство”. Протодержави являли собою групу общин, адміністративно підпорядкованих центральному селищу, де перебувала резиденція вождя, завданням якого було забезпечити захист “чіфдома” від нападу сусідів, створити якомога ефективнішу систему управління та оптимально організувати виробництво для отримання максимально високого сукупного додаткового продукту. З'явилася первинна стратифікація суспільства на вождів та їхніх наближених, жерців, адміністраторів, дружинників і простий люд. Але межі між ними залишалися ще досить аморфними та умовними, тому засобом політичної стабілізації “чіфдома” стало обожнювання, сакралізація влади вождя. Народні збори поступово втрачали свою роль, а їхні функції переходили до освячених фігур вождів, опорою яких ставали їхній ранг першосвященика племінного культу та особиста дружина. Технологічною базою “чіфдомів” залишалися мотика, рало та копалка епохи ранніх металів (з міді, бронзи, каменю чи дерева).

Початок середньовіччя пов'язаний в Японії з технологічною революцією та появою на островах перших повнокровних державних утворень, лідерство серед яких захопила держава Ямато. У господарстві почали використовувати залізні знаряддя праці, що дало можливість збільшити обсяг та якість обробки землі й кількість вироблюваної продукції, поліпшити якість ремісничих виробів. Рільництво остаточно набуло рис іригаційно-зрошувального типу, а постійне зростання виробництва продукції рослинництва створило умови для збільшення поголів'я домашньої худоби - більше стало кормів. Мотику замінив плуг, куди впрягали волів. Швидко зростало населення архіпелагу: від 1 млн на рубежі н.е. до 5 млн на поч. VІI ст.

Рельєфнішою стала соціальна стратифікація японського суспільства, про що переконливо свідчить поховальний інвентар. Поряд з безвісними кістяками з'явилися кургани, нашпиговані коштовними предметами (дзеркала, мечі, землеробські знаряддя праці, прикраси), а на ранній стадії - кістками принесених у жертву тварин і людей, яких потім замінили керамічні статуетки - ханіва. Саме в курганах у труні з дерева або каменю ховали японці на початку середньовіччя своїх царів, тому епоху Ямато (ІІІ ст. - 645 р.) називають іще кофун (“епохою курганів”), а ханіва стали важливим свідченням розвитку ранньосередньовічного мистецтва Японії. Крім того, вони містили багату інформацію про розвиток її матеріальної культури (зображення одягу, знарядь війни та праці, домашніх тварин тощо).

Прогрес господарства активізував державотворчі процеси. Японська міфологія вважає творцем острівної цивілізації богиню Сонця Аматерасу, яка, вручивши своєму божественному онуку Нінігі меч, яшму та дзеркало, як символи священної влади, відправила його з Неба на Землю правити й керувати Японією. У супроводі кількох богів Нінігі спустився на гору Такатіхо (острів Кюсю), розпочавши тим самим правління небесних божеств на Землі. Його правнук Дзімму став першим японським імператором, який заклав основи державності й започаткував династію, що веде, таким чином, свій родовід від богині Сонця Аматерасу (через її онука Нінігі). Воцаріння Дзімму японська міфологія датує 11 лютого 660 р. до н.е., проте реальне зародження держави Ямато науковці відносять до рубежу ІІІ - ІV ст. н.е.

Походження Ямато мало військовий характер, та конкретне відтворення цих подій залишається предметом дискусій. Перша концепція відштовхується від японської міфології й базується на тезі про “східний похід” першого царя Дзімму з острова Кюсю на Хонсю, завоювання нових територій і утворення Ямато у 295 - 300 р. н.е. безпосередньо протояпонцями (вадзін або ямато). Друга (“теорія вершників”) приписує утворення Ямато кочовикам Східної Маньчжурії, які в ІІ - ІІІ ст. вдерлися до Японії через Корею, підкорили аборигенів і, поваливши шамансько-теократичну владу місцевих царів, утворили тут мілітаризовану державу на зразок кочових континентальних імперій. На доказ цієї гіпотези подають матеріали археологічних досліджень і свідчення норіто (тексти заклинань і молитов), у яких згадується притаманний виключно кочовикам спосіб транспортування вантажів у в'юках, коли їдуть “по стежках сухопутних - до коней поклажу тасьмою міцно прив'язавши”1. Землероби в таких випадках користувалися возами.

Єдиної думки науковці не дійшли, але більшість із них вважає, що рід японських імператорів був прийшлим, родом завойовників, а Ямато з'явилося не в VІІ ст до н.е., а в ІІІ ст. н.е., і його культура мала “транзитний” характер.

Інших ознак, аніж у давнину, набув за часів “кофун” процес завоювань. Якщо раніше війни закінчувалися пограбуванням і винищенням супротивника або включенням його до складу переможців, то тепер підкорених сусідів залишали на їхніх землях, зобов'язавши сплачувати данину. Раніше кількість виробленого і споживаного племенем продукту майже збігалася, що унеможливлювало накладання данини (інакше підкорені мусили б померти з голоду). Одначе підвищення продуктивності праці (внаслідок застосування залізних знарядь праці!) та збільшення обсягу додаткового продукту посилило інтеграційні процеси й в економіці, й у політиці. Серед населення з'явилася категорія залежних людей (бемін), яка формувалася за рахунок внутрішніх джерел (із аборигенів, що потрапили в залежність за вчинений злочин, чи внаслідок завоювання), або через імміграцію з континенту. Рятуючися від кривавих усобиць і кочових навал ІІІ - VІ ст., частина китайського та корейського населення втекла до Японії. Ці іммігранти, що значно переважали остров'ян у культурно-технологічному відношенні, сприяли прискоренню процесу суспільно-господарського розвитку Ямато, його перетворенню з вождівства на державу.

Офіційно на чолі Ямато стояв “цар” - оокімі (кит. тенсі), але його влада спиралася не стільки на військово-економічний потенціал, скільки на те, що царі вважалися першосвящениками, верховними жерцями сінтоїзму - національної японської релігії.

Сінто (“шлях богів”) склався на базі стародавньої віри в духів природи та обожнювання померлих предків. Доктринальною основою сінтоїзму була класична японська міфологія, а філософськи сінто стверджує, що світ єдиний і не поділяється на живе та неживе, тому що в усьому природному є камі (“дух”), чим заперечується можливість існування потойбічного життя і визначається концепція переселення душ (“духів”). Крім анімізму й культу предків, природною складовою сінтоїзму були фетишизм і тотемізм (шанували лисицю, мавпу, черепаху, змію). Одначе з діяльністю сінтоїстських богів пов'язувалося походження не всіх людей узагалі, а лише японців, тому сінто не міг прийняти іноземець: сінтоїстом можна було тільки народитися (від батька й матері сінтоїстів).

Японія в епоху Ямато. Поява буддизму. Царський рід Ямато вважався носієм особливої магічної сили, яка забезпечувала ефективне спілкування оокімі з іншими богами. Та й сам цар, як нащадок Аматерасу, вважався живим богом. Сакральність забезпечувала стабільність царської родини як політичного інституту, але пріоритетами в економічному чи військовому відношенні тенсі не виділялися в порівнянні з іншими аристократичними родами, які теж вели свій родовід від богів, щоправда, нижчих рангом аніж Аматерасу. Збільшити свій воєнно-економічний потенціал і політичний авторитет оокімі спробували шляхом зовнішніх воєн, тим паче, що за допомогою до Японії звернулося південнокорейське царство Пекче, затиснуте Сілла та Когурьо. На запрошення пекчесців у 363 - 370 рр. на півдні Корейського півострова десантувався японський експедиційний корпус, який допоміг Пекче відстояти незалежність. Платою за це стало утворення на самому півдні півострова японського володіння Мімана. Одначе багатств і великої здобичі походи царям не принесли, зате видатки від заморських експедицій були відчутними, тому на початку V ст. реальну владу в країні захопив аристократичний клан Кацурагі, залишивши оокімі лише релігійні функції сінтоїстського першосвященика та офіційну шану царя.

Кацурагі спробували розширити заморські володіння Японії, але правитель Когурьо Хоте-ван “розбив і прогнав японців, що вдерлися у володіння племені кая, яке мешкало уздовж колишньої течії річки Нактонган”2. Поразка у війні та пов'язані з нею негаразди ослабили позиції Кацурагі, й, вирізавши конкурентів, у середині V ст. диктатором Японії став рід Хегурі, але виправити ситуацію йому також не судилося. Зовнішньополітичні провали призвели до краху гегемонії клану Хегурі. В 498 р. після кривавих сутичок на політичний Олімп Японії зійшов Отомо Канамура - лідер воєнізованого клану Отомо, що вів свій родовід від бога Оокуменусі, який під час спускання Нінігі на землю прокладав йому шлях військовим жезлом. Війна стала професією цього мілітаристсько-аристократичного клану, а наприкінці V ст. його провідна гілка (родина Сахекі) за особливі військові заслуги здобула право служити в особистій царській варті (а отже, повністю контролювати дії оокімі).

Опинившись біля державного керма, Отомо зажадали відновити авторитет Ямато в Кореї. Похід, здійснений у 536 - 539 рр. славетним полководцем Отомо Садехіко, завершився блискучою перемогою над Сілла, але це був останній спалах яматоських перемог у Кореї. Скориставшися черговими смутами в Китаї, у справи втрутилося Когурьо, яке разом із Сілла, а потім і Пекче поступово тіснили Мімана аж доки не ліквідували його остаточно в середині VІ ст.

Провал корейської авантюри й утрата Мімана підірвали авторитет Отомо. Політичним лідером країни став клан Мононобе, але й Отомо та тісно пов'язані з виконанням сінтоїстських культових дій родини Накатомі, Імбе та Урабе зберегли свій вплив.

Усі вони були аристократичними, вели свій родовід од богів, і тому становили серйозну конкуренцію політико-релігійному авторитетові царів Ямато, які дуже бідували, втратили владу, а сімнадцятий цар Нінтоку шість років узагалі був позбавлений будь-якого фінансування, жив у занедбаному палаці й носив лахміття. Навіть гарячкові спроби царів Анкана (531 - 535) і Сусюна (587 - 592) збільшити свій економічний потенціал завдяки розширенню власних земельних масивів не привели до реальних змін на їхню користь у балансі політичних сил. У країні в цей час зусиллями корейських просвітників (Аті Омі, Вані, Хата) поширились китайська писемність, китайські цифри, десятична система, застосовувались циркуль, кутомір, японці опанували всі чотири арифметичні дії, та це не дуже тішило політично безсилих оокімі.

В боротьбі за збереження залишків своєї влади оокімі почали спиратися на іммігрантів та служилу неродовиту знать, серед якої провідну роль відігравав клан Сога. Царська підтримка та тісний зв'язок із нащадками корейських просвітників забезпечили швидке зростання авторитету та воєнно-економічної могутності Сога, одначе їм бракувало ідеологічного підгрунтя. Сога не могли похвалитися божественною генеалогією, бо вели родовід од знаменитого походами на “східних варварів” (айнів) полководця Такеті, тому вирішили підвищити престиж свого роду прийняттям буддизму, оголосивши Будду своїм удзі-гамі (охоронцем роду).

Сприяла поширенню буддизму й політична ситуація в регіоні. В 552 р. Пекче, шукаючи підтримки в Ямато, відправило до оокімі посольство. Серед інших подарунків посли привезли бронзову статую Будди та кілька сувоїв сутр, і Сога встановили статую у сінтоїстському храмі, але проти цього рішуче виступили Накатомі, підтримані Мононобе. Боротьба загострилася після втрати Мімана в 562 р. та епідемії, яка спалахнула на островах. Скориставшися невдачами Сога й заворушеннями серед населення, Накатомі та Мононобе оголосили, що розлючені сінтоїстські божества вимагають кари й викупної жертви, і скинули статую Будди у води каналу Наніва. Проте перемога супротивників буддизму виявилась нетривкою. На островах вибухнула епідемія моровиці, під час якої буддисти схилили царя Кіммея (539 - 571) на свій бік, і Сога Умако дістав дозвіл відновити культ Будди. Тоді ж Сога захопили контроль над державною скарбницею Японії.

Наступний цар Бідацу (572 - 585) знову заборонив буддизм, і Накатомі та Мононобе спалили буддійські храми та статуї, а монахів відшмагали й порозганяли.

Розпочалася відкрита релігійно-політична війна просінтоїстських аристократів Накатомі - Мононобе з пробуддійськи орієнтованими неродовитими служаками Сога. Її фіналом стала “битва сьомого місяця” 587 р., в якій вояки Сога Умако розгромили дружини Мононобе, а їхнього лідера (Мононобе Морія) знищили разом з усією родиною. На відзначення цієї події переможці збудували два буддійські храми, а на царський престол зійшов Судзюн (політичний протеже Сога), який активно почав насаджувати в країні буддизм. Фактично Сога узурпували всю владу в країні.

Політичне диктаторство Сога, які відтіснили від реальної влади не тільки інші роди, а й клан царів, тривало в Японії з 587 до 645 р. Створивши для себе державну посаду легітимного “управителя” (сумерагі) країни при безвладному оокімі, Сога, з метою стабілізації свого статусу спочатку ввели правило, щоб тенсі брали собі дружин тільки з родини Сога. В 592 р. Умако вбив царя Судзюна й посадив на престол свою небогу Суйко - вдову попереднього царя Бідацу. Влада Сога стала безмежною, а з нею ширилася буддизація країни, причому оокімі спочатку свідомо підтримували таку ідеологічну еволюцію, оскільки вона обмежувала політичні апетити родової аристократії. Одначе з часом буддизація суспільства вдарила по самій царській владі, принижуючи авторитет оокімі як глави сінтоїстського жрецтва. Шоковою подією стало також зведення на трон жінки, бо в попередніх офіційних літописах не зареєстровано жодного випадку жіночого царювання.

Компромісом стало призначення у 593 р. на посаду спадкоємця царевича Умаядо, який увійшов в історію під своїм посмертним ім'ям Сьотоку Тайсі (“Принц Сьотоку”, 574 - 622). Аристократію влаштовувало його божественне походження, Сога - прихильне ставлення до буддизму, а державу - неординарний талант політика та реформатора.

Образ царевича Сьотоку (“Свята доброчинність”) пообростав легендами ще за його життя. Середньовічні мислителі одностайно називали його опорою японського буддизму і навіть бодхісаттвою. Школа “національних наук” (кокугаку) ХVІI - ХVIІI ст. інтерпретувала його життєдіяльність як “антиприклад” - за відданість іноземному буддизму замість національного сінто, а після “Реставрації Мейдзі” (1867 р.) принца, навпаки, визнали “творцем японського державного організму”. Крім того, всі дорослі японці знають його зовнішній канонічний вигляд, бо до 1984 р. портрет Сьотоку Тайсі красувався на грошовій банкноті вартістю в 10 тис. єн.

Його батьком був цар Йомей (585 - 587), матір'ю - племінниця Сога Умако, а народився принц у стійлі, звідки пішло його ім'я Умаядо - “Конюшня”. (Ісус Христос теж народився в яслах, і це породило легенду, що тут не обійшлося без впливу християнства, хоча перші дані про послідовників Христа (несторіан) в Японії припадають на 635 р.) Хроніки стверджують, що з самого народження Сьотоку вмів розмовляти й передбачати майбутнє. Така людина у 20-річному віці стала спадкоємцем престолу в Ямато.

Реформи Сьотоку перевернули життя країни, заклали підвалини повнокровної японської державності, зробили її авторитетною силою на Далекому Сході. Зразком реформаторові послужив політичний устрій Китаю, який у цей період вийшов із 300-річної кризи, відродившись в єдиній імперії Суй. У 603 р. принц, за китайським зразком, увів чиновницькі ранги. В 604 р. власті обнародували “Закон 17 статей” - своєрідну Конституцію країни, базою якої стали принципи буддизму й конфуціанства. В тому ж році запроваджено китайський 60-річний тваринний календар. Розбудова держави вимагала кваліфікованих кадрів, і в 607 р. до Китаю відправили на навчання групу учнів, які після повернення взяли активну участь у “китаїзації” японського суспільства.

Японці вперше зафіксували сонячне й місячне затемнення, а для орієнтування стали використовувати Полярну зірку. При дворі почали вестися хроніки китайською мовою - “Теннокі” (“Літопис царів”) і “Кокукі” (“Літопис держави”). Японці навчилися виготовляти кольорові фарби, а в 610 р. вперше отримали високоякісний (з додаванням крохмалю) папір, почалася активна розробка копалин срібла, міді, олова, вугілля, нафти (останню використовували як паливо і в лікувальних цілях).

З метою досягнення рівноправного статусу з сусідами змінили титулатуру японського царя: замість оокімі або тенсі (“Син Неба”) він став називатися тенно (“Небесний монарх”), що традиційно перекладається європейцями терміном “імператор”. Сама держава дістала нове ім'я: замість Ямато - назви родоплемінного союзу - країну відтепер проголосили Ніппон або Ніхон (“Корінь Сонця”), звідки пішла європейська назва “Японія”.

Найменування Ніхон, можливо, теж є калькою з самоназви Китайської імперії Тянь Ся (“Піднебесна”), бо ієрогліфи, з яких складаються ці назви, близькі за змістом:

ні - “день”, “сонце”; тянь - “небо”, “день”;

хон - “корінь”, “основа”; ся - “фундамент”, “основа”, “під”; а словосполучення ама-но сіта (“Піднебесна” японською мовою) японці також широко використовували для поетичної назви своєї країни.

Поиск по сайту: