ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 21 страница

Еран-шахр вистояв, але Хормузд ІV боявся популярних лідерів і наказав у 589 р. Бахраму здати армію. Чубіне не став чекати і збунтувався. Знать також не збиралася більше терпіти витівки кривавого шаханшаха: у 590 р. заколотники скинули й осліпили Хормузда, посадивши на престол малолітнього Хосрова ІІ Парвіза (590 - 628). Проте Бахрам Чубіне сам зажадав стати шаханшахом і коронувався в тому ж році, вигнавши Хосрова ІІ із столиці. Першою акцією нового шаха була страта сліпого Хормузда ІV.

Іран розколовся, але Хосров ІІ проявив себе здібним політиком. Віддавши Візантії Вірменію, Картлі й Північну Месопотамію, він уклав “вічний мир” і союз з імператором Маврікієм (582 - 602). Об'єднана ірано-візантійська армія розбила військо Бахрама Чубіне, і Парвіз знову став повновладним шаханшахом. Бахрам утік до тюркютів, де загинув внаслідок інтриг сасанідської дипломатії. Від нової тюркської навали знесилений Еран-шахр врятувала китайська імперія Суй, яка в 603 - 604 рр. зламала хребет великому степовому каганату.

Хосров ІІ Парвіз (590 - 628) був останнім “стабільним” володарем із династії Сасанідів. Він дуже полюбляв рибні страви, чим дивував своїх підданих. Його дружиною була красуня-вірменка Ширін, а оскільки вірмени сповідували монофізитське християнство, в Еран-шахрі знову запанувала віротерпимість. При дворі Парвіза творив славетний музикант, співак і композитор Барбед, ім'я якого стало на Близькому Сході символом генія музики, а храмово-палацовий комплекс Такі-Бостан, збудований поблизу сучасного Керманшаха на рубежі VІ - VIІ ст., вважався шедевром сасанідського зодчества.

Але мир, спокій та ідилічна дружба із Заходом тривали недовго. У 604 р. спалахнула нова ірано-візантійська війна. Візантія на той час переживала справжню громадянську війну, тому за 18 років виснажливих походів перси захопили Північну Месопотамію, Сирію, Вірменію, окупували Єгипет і тричі облягали Константинополь. Антивізантійськими союзниками Сасанідів стали могутні авари, та енергійний імператор Іраклій (610 - 641) зумів переломити хід подій. На озброєння візантійського війська надійшла нова зброя - “грецький вогонь” (горюча суміш смоли, селітри, сірки, нафти, масел, секрет якої залишився невідомим) - справжній рідкий напалм.

Секретну суміш нагрівали в герметичних котлах, а потім відкривали мідний сифон. Кипляча рідина під великим тиском викидалася з котла, запалюючись у повітрі, й живим вогнем знищувала ворога. Загасити її водою було неможливо.

У 626 р. авари та перси на чолі з Сарвазаром втретє облягли Константинополь і вперше зіткнулися з “грецьким вогнем”. Візантійці здобули повну перемогу, й до 628 р. повернули всі захоплені персами землі. Рятуючи становище, Хосров ІІ увів надзвичайні податки, але країну спіткала екологічна катастрофа: жахлива повінь Тигру та Євфрату знищила весь месопотамський врожай. Війну програли, господарство занепало, в імперії запанував голод, і в 628 р. Хосрова ІІ вбили заколотники.

У державі Сасанідів почалася вакханалія убивств і переворотів. За наступні чотири роки змінилося шість шаханшахів. Із них один зарізав у боротьбі за престол батька й 18 братів, одного під час офіційної коронації вразив кривавий понос, а двоє взагалі були жінками. Лише останньому Сасаніду Йєздигерду ІІІ (632 - 651) вдалося затриматися на престолі, але знесилена імперія уже гинула.

Новий хазяїн “Білого палацу” (офіційної резиденції шаханшахів), онук Парвіза, Йєздигерд ІІІ (632 - 651) був здібним правителем. Він дбав про відродження сасанідської економіки, зменшив податки з виробників. Великі державні запаси коштовностей, золота й срібла спрямували на відбудову месопотамської іригації, розвиток культури і науки. Черговим генієм музики при дворі став Шахін, вершиною сасанідської історіографії визнана “Книга владик” (“Хвадай-намак”) - повне канонічне зведення історії Ірану. Вірною опорою молодого, енергійного і не дуже жорстокого шаханшаха стала армія на чолі з досвідченим полководцем Рустамом. Візантію роз'їдали соціально-політичні усобиці “зеленої” та “блакитної” партій і релігійні чвари халкедонітів і монофізитів, тому серйозної небезпеки для Ірану вона не становила, але часу для відбудови Еран-шахр уже не мав.

У 633 р. араби на чолі з Мусанною ібн Харісом захопили Хіру і розтрощили персів у “ланцюговому бою”. Іранці боялися фанатичних мусульман і скували себе ланцюгами, щоб ніхто не міг утекти. Але під час бою це завадило персам маневрувати і навіть бігти, тому всі вони або загинули, або потрапили в полон.

У 634 р. Рустам взяв у арабів відчутний реванш: полоненого ісламського командувача Абу Убейда прилюдно й урочисто розтоптали слоном. Проте генеральну битву 637 р. поблизу Кадісії перси програли начисто.

Різанина тривала три дні, але на четвертий день з півдня подув вітер пустелі. Хмари піску засліпили сасанідських вояків, бо дуло їм в обличчя, а арабам - у спину. Перські коні й слони в паніці почали топтати своїх, а мусульмани довершили розгром. Араби захопили іранську столицю Тісфон з усіма державними багатствами, військова здобич переможців сягнула 900 млн дирхемів (!), городян перетворили поголовно на рабів (навіть дочку шаханшаха продали до гарему Хусейна - онука пророка Мухаммеда).

Еран-шахр залишився без скарбниці і регулярної армії, а спішно зібрані ополченці були легко розсіяні мусульманами в битві поблизу Нехавенду (642).

Дев'ять років після цієї поразки Йєздигерд ІІІ метався по колишній імперії, тікав від арабів і шукав вихід, але жоден намісник не підтримав шаха, що опинився без війська і грошей. У 651 р. покинутого усіма “царя царів” зарізав на околиці Мерву безвісний мельник, поласившись на багатий одяг невідомої йому людини.

1 Книга деяний Ардашира сына Папака / Пер. со среднеперс. О.М.Чунаковой. М., 1987. С. 72.

2 Цит за: История древнего мира: В 3 т. М., 1989. Т. 3. Упадок древних обществ. С. 266.

3 Фрагмент о вознесении Мани // Поэзия и проза Древнего Востока. М., 1973. С. 534.

4 Цит за: История древнего мира. Т. 3. С. 269.

5 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987. Т. 1. С. 100.

6 Цит. за: Фирдоуси. Шахнаме / Пер. с перс. Ц.Б.Бану-Лахути и В.Г.Берзнева: В 6 т. М., 1989. Т. 6. Примечания. С. 569.

7 Цит. за: Там само. С. 596.

8 Цит. за: Там само. С. 595.

9 Прокопий Кесарийский. Война с персами / Пер. с греч. А.А.Чекаловой. М., 1993. С. 37.

10 Там само. С. 37.

11 Цит. за: Фирдоуси. Вказ. праця. С. 604 - 605.

12 Цит. за: Там само. С. 625.

13 Цит. за: Там само. С. 626.

Лекція 10

Араби в середні віки. Виникнення

ісламу та арабської державності

Природно-кліматичні умови Аравії

Середньовічний арабський етнос

Аравія на світанку середньовіччя

Доісламська Аравія

Зародження ісламу. Створення загальноарабської держави

Природно-кліматичні умови Аравії. Аравійський півострів є одним з найбільших у світі (майже 3 млн км2), найбільшим в Азії й являє собою її південно-західну кінцівку. Із заходу його омивають води Червоного моря, зі сходу - Перська та Оманська затоки, а з півдня - Аденська затока й Аравійське море. За площею півострів дорівнює майже чверті всієї Європи, а за природними умовами поділяється на три не схожі одна на одну зони.

1. Південна Аравія, або Ємен (“Країна, що розташована праворуч”, тобто на півдні - згідно з давньоаравійським поділом на сторони світу), з найдавніших часів славилася своїми родючими землями (внаслідок сумлінної іригації), жарким, але не засушливим кліматом, непоганими бухтами та відносно багатими флорою й фауною. Теплі води Аравійського моря, й Аденської затоки зокрема, кишіли в епоху середньовіччя рибою та молюсками (в тому числі перлинними), а на суші водились антилопи, страуси, вовки, лиси, газелі, віслюки, зайці, тигри, леви, гієни тощо. Разом із Єменом Південну Аравію утворювали два краї, розташовані трохи східніше: Хадрамаут (“Берег ладану”) - гірсько-рівнинна країна, відома завдяки своїм верблюдам і ладану (пахощі, що отримували зі смоли місцевих ладанових дерев), та гірський Оман, уславлений надзвичайно родючими на рубежі нашої ери грунтами та безліччю зручних портів, які називали “дверима в Китай”.

2. Західна, або Кам'яниста, Аравія, або Хіджаз (“Перепона”) - аравійське узбережжя Червоного моря, яке в давнину називали також Аравійською затокою. Грунти тут кам'янисті й неродючі, річок і, відповідно, іригаційних систем немає, флора та фауна дуже бідні (непогано росли лише фінікові пальми, а серед тварин переважали верблюди, кролики, лиси, дикі коти та гірські орли з воронами), але відносно часто траплялися природні джерела води й струмки, навколо яких розросталися невеликі оазиси та пасовиська. Клімат жаркий, а Червоне море - тепле, багате на рибу й корали (добувати які небезпечно через велику кількість місцевих акул), але не глибоке й перенасичене рифами, що робило його малосудноплавним.

3. Решту Аравії (а територіально абсолютно переважаючу частину її площі) утворювала велика Аравійська пустеля. Опади тут не рідкість (Аравія з трьох боків оточена водою), але вдень спека така, що дощова вода іноді випаровується, не досягаючи поверхні землі (де температура повітря часом сягає +57оС!), а вночі доходить до заморозків. Жорсткість клімату зробила безводні засушливі степи Аравійської пустелі надзвичайно бідними на рослинність і тварин, у природі тут панували піщана буря та нефд (“дюна”). Виживали лише верблюди, ящірки, змії, а рослинний покрив становили верблюжі колючки. Лише взимку, коли дощі частішали й жара спадала, на цих теренах ненадовго оживала зелена рослинність, але новий подих спеки знову випалював землю, а місцями зливи спричиняли засолонення грунтів, роблячи порізану річищами дощових потоків землю абсолютно безживною.

Єдиним винятком на тлі цього сумного пейзажу залишалася вузька смуга Бахрейну - низинного аравійського узбережжя Перської затоки. Його землі переважно родючі (хоча місцями заболочені або перетворилися на солончаки), особливо на фініки; води багаті на перлини, а узбережжя порізане бухтами щільніше за Оман або Ємен.

В Аравії не було великих річок (лише ваді - сухі річища - в період зимових злив ненадовго перетворювалися на брудні потоки), тому вода завжди становила головне багатство місцевих мешканців. Для її збереження робили штучні ставки, копали колодязі й канали, споруджували цистерни та відстійники. Проте бідною на природні ресурси Аравію не назвеш. Крім згаданих перлів, червоних і чорних коралів та ладану, на всю Євразію славились аравійські мірра, бальзам, алое, кориця, шафран; гірські хребти півдня рясніли білим мармуром, оніксом та лігдіном (різновид алебастру). На півострові траплялися золото, срібло, олово, свинець, залізо, мідь, сурма, деяке коштовне каміння (смарагди, берили, бірюза), вдосталь було соляних родовищ. І все ж головним багатством Аравії протягом століть залишалося географічне положення: через її територію проходила ціла низка транзитних торговельних шляхів, що поєднували Європу з країнами Сходу (насамперед Індією, Китаєм та Східною Африкою).

Середньовічний арабський етнос. Араби - народ, відомий ще в епоху стародавності, але в ті часи вони залишалися далекою напівдикою периферією цивілізованого світу, не мали єдиної державності й не дуже відчували свою етнічну єдність, що проявилося навіть у легендах про їхнє походження. Згідно з біблійними переказами, араби чітко поділялися на північних - нащадків Ізмаїла, сина Авраама від його опальної наложниці-єгиптянки Агарі, яку разом із сином вигнала жіночими інтригами в пустелю старша дружина Авраама Сарра (Кн.Буття: гл.16,21); і південних, пращуром яких Святе Письмо вважає Кахтана (Іоктана) - праправнука <%-2>легендарного потопного Ноя через його сина Сіма (Кн.<%0>Буття: гл.10). Отже, із сивої давнини мешканці Аравії чітко розмежовувалися на південних (єменіти, або племінна група кахтан, до якої належали племена лахм, хім'яр, кинда, гасан тощо) і північних, які вважали своїм безпосереднім предком нащадка Ізмаїла - Нізара (Маада). Відповідною була самоназва північних арабів - нізарити (маадити), або ізмаїліти. Серед безлічі північноарабських племен знайшло свою політичну й господарську нішу плем'я курейш, із якого вийшов майбутній творець нової світової релігії та першої загальноарабської держави Мухаммед.

Витоки розмежування єменітів і ізмаїлітів були значно глибшими, ніж проста пам'ять про відмінність походження: різнилися їхні господарський уклад життя, одяг і побутові традиції, культура та сімейні канони, антропологічний тип і ментальність.

В абсолютній своїй більшості південні араби належали до індо-середземноморського типу великої європеоїдної раси, північні - до балкано-кавказького типу тої ж раси. Не було в доісламській Аравії єдиної літературної мови: безліч племінних діалектів утворювала умовні західну й східну групи. Писали тогочасні аравійці сабейським, набатейським або арамейським шрифтами, і лише на рубежі VІ - VІІ ст. остаточно склалася, а в Корані була кодифікована загальноарабська норма класичної літературної мови, яку відносять до семітської мовної сім'ї.

Її вирізняють надзвичайна кучерявість, складна система словотворення, напівжорсткий порядок слів у реченні (спочатку йде присудок, потім підмет, а визначуване слово завжди передує означенню), наявність таких граматичних категорій, як рід, число, особа, стан, вид, та трьох відмінків (які втратили сучасні арабські діалекти). Тоді ж остаточно склалося й фонетичне арабське національне письмо - в'язь із 28 приголосних фонем, три з яких паралельно використовувалися для відтворення на письмі довгих голосних, і система додаткових позначок, яку ввели наприкінці VІІ_ст. Писали середньовічні араби справа наліво й обов'язково в межах певного графічного стилю (пошибу) - дівані, магриб, талік, насталік, сульс, куф, насх тощо.

Абсолютно унікальною була арабська система антропонімії (особових імен). Араби не мали прізвищ у звичному для Європи або Далекого Сходу розумінні, зате система імен іноді утворювала ланцюг із десятків слів. По-перше, відзначимо алам - первинне, особове ім'я людини у вузькому розумінні слова. Існувала кунья - тектонім, до якого обов'язково входили елементи абу (“батько”) або умм (“мати”), що розумілися в широкому сенсі як “володар” чогось (Абу-л-Хасан - “батько Хасана”, Абу-л-Хайр - “володар добра, добрий” тощо). Далі йшов насаб - по батькові, яке оформлялося через елемент ібн (“син” такого-то). Четвертий - лакаб - прізвисько або епітет, який для простолюдина просто приєднувався (...Тавіл - “Довгий”), а для сановних людей оформлявся через шляхетний елемент -дін, ад-дін, -мульк, -іслам тощо (Нур ад-дін, Шамс ад-дін тощо). Нарешті, замикала все нісба - етнічний, релігійний, соціальний або географічний детермінант (аль-Хорезмі - “Хорезмієць”, Бекрі - “прибічних Абу-Бекра”, Шиї - “шиїт”, Алфі - “тисячник”, тобто раб, якого купили за 1000 монет, тощо). Традиційний порядок елементів включав кунью, алам, насаб, лакаб та нісбу, що утворювали іноді кумедні для європейця іменні ланцюги, тому в нашому посібнику імена всіх діячів арабського середньовіччя подаватимуться в конкретній скороченій формі, яка вже прижилася в європейському сходознавстві.

Основу господарського життя арабів півдня становили насамперед землеробство та мореплавство.

Єменці культивували пшеницю, рис, просо, цукрову тростину, льон, бавовник; з городніх культур - бобові, огірки, кавуни, дині, гарбузи, ріпу, цибулю, салат, перець, моркву; сади рясніли виноградом, мигдалем, гранатами, маслинами, яблуками, горіхами, абрикосами, персиками, бананами і, звичайно, славетними фініками. Іноземцям Ємен здавався справжнім раєм, де іригаційна система, мусонні дощі й працелюбність мешканців забезпечували досить високий, бодай гарантований від голодної смерті рівень життя. Єменіти розорали навіть гори, покривши їх терасами: це дало 5 млн га обробленої оранки (що становило до 80% усіх земель Південної Аравії). Допоміжну роль у сільському господарстві відігравало скотарство, спеціалізоване насамперед на великій рогатій худобі.

Другим масовим заняттям єменців була заморська торгівля, в якій араби довгий час утримували світову першість і яка згадується вжє в Біблії (Третя Царств: гл. 9,10). Ще за 1000 років до н.е. вони почали торгувати з Індією та Африкою, першими у світі перейшовши від каботажного плавання до прямих морських та океанічних подорожей з урахуванням течій і мусонів. Південноаравійські порти (Аден, Клісма, Аїл тощо), а також бахрейнський Хатт приголомшували сучасників масштабами торговельних операцій та їхньою прибутковістю (яка ніколи не була меншою за 50% вкладених коштів). Єменські купці міцно тримали в руках монополію на десятки видів товарів, бо ретельно берегли свої професійні секрети (про маршрути подорожей, ринки, джерела сировини тощо), й тому не дивно, що римський історик Пліній Старший (І ст. н.е.) писав: “Араби живуть тим, що дають їхні моря"1.

Кораблі “Щасливої Аравії” привозили із-за моря китайський шовк, бавовну-сирець, тканини та списи з Північної Індії; корабельну деревину, коштовне каміння та перець із Південної Індії; слонову й носорогову кістку, рабів і золото з Африки; перець, срібло, олово й корицю з Цейлону; срібло, папірус, вино та хліб із Заходу. Що ж до експорту, то поряд із транзитними товарами єменіти пропонували й власну продукцію - ладан, алое, мірру, білий мармур і зброю, що сприяло розвиткові місцевого ремесла. Крім цього, кахтан видобували вдома сіль, золото, срібло, сердолік, онікс, хризоліт, кували чудові мечі, а з моря отримували рибу, перли й корали, якими кишіли моря навколо Аравії.

Господарське життя ізмаїлітів якісно відрізнялося від південно-аравійського: <P10MI>основним заняттям північних арабів залишалися кочове скотарство, караванна торгівля, мито з купців (“плата за покровительство”) і прямий бандитизм, яким іноді жили цілі племена бедуїнів (“людей пустелі”).

Для більшості з них усе господарство крутилося навколо колодязя, фінікової пальми та верблюда, причому лише доместикація останнього наприкінці ІІ тис. до н.е. дала змогу арабам (“бродяги, кочовики”) стати володарями пустелі. Крім верблюдів (які могли нести до 300 кг вантажу, проходити в день до 160 км і при температурі понад +50о триматися 5 діб без води), бедуїни розводили віслюків, мулів, дрібну й велику рогату худобу та коней (славетних арабських скакунів), проте останніх було мало, годувати їх треба було дефіцитним ячменем і поїти дорогоцінною водою, а тому скакуни вважались елементом розкоші в пустелі. Крім скотарства, яке давало бедуїнам шкіру, м'ясо, вовну, молоко й транспорт, кочові араби збирали дикий мед, полювали в оазисах, а також контролювали славетну “дорогу ладану” - торговельний шлях із Ємену через Кам'янисту Аравію (уздовж Червоного моря). Звичайно, північні араби самі теж приторговували (шкіри, м'ясо тощо), але частіше стягували з купців мито, а якщо складалися сприятливі умови - жили грабіжництвом.

Унаслідок відмінностей господарського життя різнилися в арабів їжа, побут та одяг.

Бедуїни носили довгополу сорочку з довгими рукавами, головну хустину та розстібний плащ (аба), споживали м'ясо й верблюже молоко, прісні коржі з пшениці, проса або ячменю та фініки, а жили в чотирикутних палатках-шатрах із чорної (переважно козячої) вовни. Жіночий одяг був майже таким, як і чоловічий (різнився лише способом носіння та особливостями оздоблення), зате бедуїнки носили безліч прикрас (каблучки, серги, браслети на руках і ногах), татуювали й фарбували обличчя, долоні, ступні та інші інтимніші частини тіла.

Надзвичайно сильними в бедуїнів залишалися сімейні, родоплемінні та кланові зв'язки, які цементувалися пам'яттю про спільного пращура та кровною помстою, бо в пустелях людина без роду й племені вижити не могла. Щодо внутрішніх сімейних канонів, то при збереженні патріархальних основ суспільства статус дружини-бедуїнки, яка вела господарство, доки чоловіки воювали або полювали, вважався досить високим, що не виключало елементів полігамії, особливо якщо мова йшла про наложниць-невільниць. Соціальний статус останніх був надзвичайно низьким, а покарання за їхню неправильну поведінку могли позмагатись із садизмом. (Так, за усну сварку з хазяїном-чоловіком невільниці могли відрізати язика й запхати його в кусс - статевий орган2.) Наречену жених або купував за калим у майбутнього тестя, або крав, причому особливо шанувався крос-кузенний шлюб.

Що ж до єменітів, то їхній одяг складався із запнутої спідниці (фута) й головної пов'язки або круглої шапочки, у спекотні дні фута заміняла поясна спідниця - відріз тканини, обмотаний навколо стегон. Одяг жінок - пряме темне покривало, що надягалося поверх сукні вільного крою. Основу їжі становили: зернова каша, козяче молоко, овечий сир, зелень, бобові та овочі, м'ясо (баранина та яловичина), безліч фруктів, прянощі, велика кількість алкогольних напоїв (із фініків, ячменю, проса, меду, винограду та ізюму), а на узбережжі ще й риба (включаючи сардини та в'ялене м'ясо акули). Жили єменіти в печерах та кам'яних домах-фортецях у горах або в глинобитних хатинах із гостроверхим дахом із соломи та пальмового листя на узбережжі.

Стосовно сімейних традицій єменітів, то в небагатьох родинах “чистих” землеробів панував тотальний патріархат, але в більшості сімей, де чоловіки активно займалися торгівлею, жінка почувала себе надзвичайно привільно (що й не дивно, бо чоловік часто-густо плавав за тридев'ять земель). Шлях до шлюбу розчищав лише калим, який платив майбутній чоловік батькам нареченої: умикання нареченої в єменітів майже не практикувалося.

Щодо ментальності арабів, то всі іноземці відзначали їхні гордість, мужність, вільнолюбство й потяг до незалежності, священну гостинність, колосальний родоплемінний сепаратизм і сімейність, багату фантазію, жадобу до грошей і багатства, схильність до пияцтва й розпусти, любов до поезії та сластолюбство. Араби вирізнялися відносною віротерпимістю, нестриманістю у вчинках, політичним скептицизмом і неготовністю терпіти знущання від владик, бунтівливістю та войовничістю, оспіваною в безлічі поем. Середньовічні араби не були надто працьовитими, тому рільництво й ремесло вважались у них заняттями “плебейськими”, а до елітних занять належали торгівля, лихварство, поезія та воєнні подвиги.

Колосальних змін зазнало етнічне обличчя арабів із приходом ісламу, й особливо зі створенням світової мусульманської імперії. З одного боку, це породило значну етнічну уніфікацію арабів, хоча релікти протистояння південних - північним, а осілих арабів-городян - бедуїнам проявлялися протягом усього середньовіччя. Перетворившися за життя одного покоління з принижених васалів або цивілізаційних провінціалів на “панів світу”, араби відчули себе надлюдьми, свою релігію й культуру - найвищими, свою зброю та військове мистецтво - найкращими у світі.

Якісно новим стало господарське життя. В межах халіфату, що розкинувся на трьох континентах, араби познайомилися з цитрусовими, які запозичили з Індії, - й найкращим плодом вони тепер вважали лимон. Розширився діапазон городніх культур, а “найкращим овочем” визнали цикорій. У захоплених регіонах з'явилася нова регіональна спеціалізація: Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну й цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія - фініки й ладан; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран та Азербайджан - бавовну, городні й баштанні культури та білий мов сніг цукор. Повсюдно поширилося конярство. Багдадські килими, сирійські тканини, єрусалимські дзеркала, золототкана матерія Тунісу, аравійська фарба індиго, шкіри Аравії, папір, скло та зброя Дамаска славилися на весь світ і активно йшли на експорт, за що араби отримували: прянощі, алое, коштовне каміння та цінну деревину з Індії й Південно-Східної Азії; шовк, порцеляну й мускус з Китаю; слонову кістку й невільників з Африки; рабів зі Степу та Східної Європи тощо. Багдад, Дамаск, Каїр, Бухара, Самарканд, Басра, Александрія, Аден як ісламські міста перетворилися на центри світової торгівлі. І все це за життя трьох поколінь!

Проте етнічні процеси, що їх пережив халіфат, виявлялись іноді несподіваними. Коран дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин і безліч наложниць залежно від його фізичних і фінансових можливостей, а також соціального статусу, тому мусульманські завоювання часто супроводжувалися вирізанням чоловіків і захопленням жінок, яких ділили між собою переможці.

Звичайно, арабська сім'я була патріархальною, і жінка в ній мала набагато менше прав порівняно з чоловіком. У суді голос чоловіка дорівнював двом жіночим, вона зобов'язана була слухати й поважати чоловіка (батька, старшого сина), за провину або внаслідок фінансової скрути чоловік міг її вигнати, вона ховала на вулиці обличчя від сторонніх, та й сам інститут гаремної полігамії може розцінюватися як приниження жінки. На відміну від бедуїнок або єменіток, які вели все господарство, жінку тепер майже цілком вилучили з виробничої сфери, залишивши їй виховання дітей і побутові турботи (особливо в родинах соціально-майнової верхівки), а з цим “канули в Лету” всі її колишні “вільності”. Втім, думка про те, що жінка за ісламу - зразок забитості - не зовсім правильна. Порівняно з доісламськими часами дружина дістала чіткий юридичний статус, за нею завжди зберігався її посаг, її не можна було вигнати без причини, тим паче продати, якщо вона мусульманка. Чоловік повинен був повністю утримувати своїх жінок, ублажати їх фізично й матеріально, а в разі проблем дружина йшла до мулли (релігійно-духовного мусульманського настоятеля й наставника), і той примушував чоловіка приділяти жінці належну увагу (ці “пільги” не поширювалися тільки на невільниць). Не дивно, що більшість жінок на ісламському середньовічному Сході була цілком задоволена життям, а деякі ставали навіть правительками держав.

Багатшою стала арабська кухня, а з цим забулися жахливі випадки заривання бедуїнами своїх дочок живими в землю, бо не було чим їх годувати. Щоправда, іслам запровадив певні харчові табу (на мертвечину, алкоголь, свинину тощо), але, якщо вірити джерелам, сприйняли араби не все: зокрема, вина вони пили чимало й охоче. Заборонив Коран і содомію, але цей гріх, перейнятий арабами в розбещених візантійців, зберігся в ісламських містах. Що ж до лесбіянства, то воно процвітало в грандіозних гаремах мусульманської політичної верхівки.

На нових землях, особливо в містах, поступово розвалилася міцна бедуїнська родоплемінна система, а канони степової доблесті, гордості, вільнолюбства та взаємодопомоги загинули під тиском бюрократичної деспотії та безконтрольного всевладдя політичної верхівки. Родинні зв'язки заступив непотизм, доблесть змінилася користолюбством, гордість - раболіпством перед начальством, вільнолюбство - потягом до розкоші та життєвих утіх, а взаємодопомога - “качанням прав” перед владою. Лише “дикі, неосвічені й нецивілізовані” бедуїни, які не купилися на грабіжницькі трофеї й залишилися жити в пустелі, зберегли свій менталітет недоторканим.

За все треба платити. Перемоги наповнили арабські гареми персіянками, “румійками”, вірменками, грузинками, “франками”, тюрчанками, слов'янками, індійками, берберками, “зінджанками”, абіссінками, согдійками тощо, але доки чоловіки воювали або вершили державні справи, дітей виховували матері - й кожна, звичайно, в традиціях свого народу. Наслідки цих неконтрольованих шлюбів виявилися жахливими. Рідні брати (через батька, але народжені та виховані різними матусями) діставали абсолютно різне виховання і засвоювали різний стереотип поведінки, що робило їх абсолютно чужими один одному й батькові. Син гречанки полюбляв вино й філософію, “зінджанки” (африканки) - мелодичні пісні й ритми “тамтамів”, син слов'янки вмивався під проточною водою, а син західноєвропейки - бовтався в тазу, син персіянки любив азартні ігри, а син тюрчанки - скакати на конях тощо, і за століття єдність арабського етносу розвалилася на шматки. Піддані халіфа перестали відчувати себе етнічною спільнотою й різалися між собою тотальніше, ніж з “невірними”, а місце етнічної ознаки заступила релігійна належність. Поняття “вітчизна” замінилося на поняття “держава”, а патріотизм поступився місцем відданості правителю - і це стало кінцем панування “чистих” арабів у власній державі. Їхні традиції панували в літературі, науці, одязі, естетиці від Атлантики до Індської долини, від Середземномор'я, Кавказу та Середньої Азії до портів Східної Африки й нігерійських степів, але арабська войовничість, степова дружба й кровна помста стали надбанням легенд, а народ вільних родів-бедуїнів перетворився на неспокійних, іноді бунтівливих, але врешті-решт заляканих і покірних підданих всесильного владики.

Аравія на світанку середньовіччя. З давнини політичний, соціально-економічний та культурний розвиток на теренах Аравійського півострова відбувався вкрай нерівномірно. Північні араби жили родоплемінними кочовими й напівкочовими об'єднаннями, які ще не вийшли за межі вождівства (“чіфдому”). Такі об'єднання, чисельність кожного з яких через суворі природно-кліматичні умови не перевищувала 600 осіб (більша кількість на такому бідному ландшафті не могла прогодуватися), очолювалися напіввиборними-напівспадковими вождями, які мали титул сейїд (“оратор”), що значною мірою пояснює джерело їхнього політичного авторитету. Державоутворюючі процеси й господарська еволюція за цих обставин просувалися вкрай повільно, а нетривалі й хиткі міжплемінні союзи бедуїнів формувалися так само блискавично, як і розвалювалися. Метою цих союзів були набіги на сусіда для умикання тварин, жінок і дітей, яких потім повертали за викуп. Лише колективна взаємодопомога, родинна солідарність і закон кривавої помсти стримували розгнуздане насилля, що царювало у відносинах між бедуїнськими племенами, тому вбивати ворогів під час “спортивних” грабіжницьких набігів не рекомендувалося.

Поиск по сайту: