ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 33 страница

Криваві стабілізаційні реформи Мехмеда Кьопрюлю та його наступників-візирів Фазіль-Ахмета Кьопрюлю (1661 - 1676) й Кара Мустафи (1676 - 1683), прилюдні страти корупціонерів і хапунів, наведення елементарного порядку в діловодстві дали змогу османам ще на 20 років реанімувати ефективність традиційних порядків, але наприкінці XVII ст. останні резерви турецької хижацької державності східного типу вичерпалися.

В 1683 р. турки знову обложили Відень, проте здобути місто штурмом не змогли, а коли в тил османам ударили гусари польського короля Яна ІІІ Собеського, 170-тисячна султанська армія була розтрощена. Турки втратили 20 тис. убитими, 300 гармат і останню ініціативу, а в Європі відродилась антиосманська “Священна Ліга” (Австрія, Польща, Венеція, Мальта, Росія), яка завдала мусульманам кілька великих поразок підряд. У 1697 р. австрійська армія Євгена Савойського добила турків на р.Тиса: тут загинуло ще 30 тис. османів, причому був убитий великий візир, а султан Мустафа ІІ (1695 - 1703) дивом уник полону. Оновлена Європа сама перейшла до експансії, й за Карловицьким миром 1699 р. Туреччина втратила Угорщину, Трансільванію, Славонію, Морею, Далмацію, Правобережну Україну, Поділля та ряд островів грецького архіпелагу.

На початок XVIII ст. Османська імперія розгубила залишки колишньої могутності й почала невідворотно перетворюватися на другорядну державу, що перестала відігравати активну роль у міжнародних справах. Лише крайня мілітаризація й суннітський фанатизм дали туркам змогу зберегти свою державну незалежність, але про перевагу над Європою довелося забути. Туреччина прощалась із середньовіччям в умовах воєнних поразок, загострення міжетнічних та міжрелігійних суперечностей, занепаду економіки й політичної чехарди навколо султанського престолу. Східний деспотизм вичерпав свій ресурс, але для впровадження нових порядків туркам треба було пожертвувати своїм панівним статусом етносу-хижака, який не працює, а живе пограбуванням “невірних”, і почати працювати самим - до таких “жертв” османи ще “не дозріли”. Турки вперто продовжували правити старими методами (терор, збільшення податків, війна, дріб'язкова регламентація, бюрократичний контроль, фальсифікація монети), але у XVIII ст. ККД цих “заходів” з нульового перетворився на від'ємний, і замість вступу до Нового часу Османія впала в колапс постсередньовіччя, агонія якого тривала до ХХ ст.

1Указ Баязида І //История средних веков: Хрестоматия: В 2 т. М., 1988. Т.2. С.38 - 39.

2Степанова В.Е., Шевеленко А.Я. История средних веков (XV - XVII_вв.): Хрестоматия: В 2 т. М., 1974. Т.2. С.47.

3Цит. за: Петросян Ю.А. Османская империя: могущество и гибель. М., 1990. С.28.

4Рансимен С. Падение Константинополя в 1453 г. / Пер. с англ. М., 1983. С.63.

5Там само. С.136.

6Цит. за: Петросян Ю.А. Древний город на берегах Босфора. М., 1991. С.138.

7Цит. за: Петросян Ю.А. Османская империя: могущество и гибель. С.50-51.

8История законов янычарского корпуса / Пер. с тур. И.Е.Петросян. М., 1987. С.108.

9Цит. за: Петросян Ю.А. Османская империя: могущество и гибель. С.57.

10Цит. за: Там само. С.60.

11Назарук О. Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха (Сулеймана Великого) - завойовника й законодавця. Львів, 1930. С.55.

12Там само. С.56.

13Бушев П.П. История посольств и дипломатических отношений русского и иранского государств в 1586 - 1612 гг. М., 1976. С.44.

14Цит. за: История стран зарубежного Востока в средние века. М., 1957. С.355.

15Назарук О. Вказ. праця. С.56.

16Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. К., 1995. Т.7. С.462 - 463.

17Цит. за: Всемирная история экономической мысли: В 6 т. М., 1987. Т.1. С.352.

ТЕМА ІІІ

ПІВДЕННА АЗІЯ

В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

До складу Південної Азії входять острів Цейлон (Шрі-Ланка), півострів Індостан, Індо-Ганзька рівнина та Гімалаї. Регіон - надзвичайно строкатий з природно-кліматичної, етнічної, культурно-господарської точок зору. Динамічно змінювалися в епоху середньовіччя політичні кордони держав Південної Азії, а загальна кількість мов і релігій, що існували на цих неозорих просторах, залишається загадкою для науковців. У середньовічній Азії не було цивілізаційного конгломерату, строкатішого за південноазіатський, але за всієї аморфності він завжди залишався певною спільнотою, утворюючи так званий індусо-буддійський світ. Головні цивілізаційні ознаки цього субконтиненту сформувалися переважно під впливом індуїстської та буддійської філософсько-релігійних систем, які, попри всі свої відмінності, становили певну спільність, що виявлялася в проповідуванні тлінності й ілюзорності земного буття, фаталізму, примату ненасильницького співіснування та єдності людини з природою через концепцію переселення душ у різних її модифікаціях. Звичайно, такий погляд на світ можна сприймати по-різному, але він існував і зберігся, незважаючи на будь-які вторгнення ззовні (у формі релігійної пропаганди, завоювання або етно-мовної дифузії). Й хоча фундаментальні основи індусо-буддійського світу не виходять за межі визначальних рис структури східного типу, унікальність і неповторність його початково-характерних принципів не підлягає найменшому сумнівові. Саме вони породили специфічні регіональні особливості розвитку Південної Азії в межах середньовічного Сходу, що спонукає розглядати її історію в контексті єдиного цивілізаційно-культурного організму.

Лекція 16

Доісламська Індія

Природно-кліматичні умови

Основні етноси середньовічної Індії

Індія на світанку середньовіччя

Північна Індія в епоху Гуптів і Харші. Крах індійського буддизму

Південна Індія в доісламську епоху

“Індуїстська революція” та її наслідки. Північна Індія напередодні ісламського завоювання

Природно-кліматичні умови. Географічно цивілізаційний ареал середньовічної Індії значно ширший від кордонів сучасної Республіки Індія. Він охоплює також терени нинішніх Пакистану, Непалу, Бутану, Бангладеш і частково Афганістану, утворюючи обширний Індійський субконтинент, єдність якого в середні віки визначали спільні особливості культурно-господарського життя й менталітету населення.

Розташована обабіч північного тропіка, захищена від холодних вітрів горами Гімалаїв і пісками Каракумів, середньовічна Індія вирізнялася жарким кліматом, близьким до екваторіального на півдні та гірським субтропічним на крайній півночі, з трьома чітко визначеними сезонами. Літо й початок осені - сезон дощів, які приносять з Індійського океану вологі екваторіальні мусони. Протягом сезону дощів у країні стоїть жара, щоденно йдуть безперервні зливи й панує 100%-на вологість. Із середини осені вологі океанічні мусони поступалися місцем північно-західним континентальним, з якими наставала відносна прохолода й суша. Починалася райська індійська зима, яка тривала до березня-квітня, з її помірною прохолодою (+20 - +30оС) та відносною сухістю. Але з березня-квітня приходив сухий сезон тривалістю до травня-червня. Протягом цих жахливих місяців припинялися дощі, а нещадне сонце доводило температури майже до +50оС, пересихали колодязі й дрібні річки, а в тих, що залишалися, температура води дорівнювала температурі людської крові. Це спричинювало нестачу питної води, падіж худоби, аж поки вологі мусони не приносили знову жадані дощі й не починався новий сезон дощів.

Щодо регіональних особливостей Індія може бути поділена на три основні краї, географічні відмінності яких суттєво відбилися на історії їхніх мешканців.

1. Долина річки Інд (північний захід), де клімат сухіший і спекотливіший від інших районів, що робило неможливим регулярне рільництво без зрошувальної іригації.

2. Долина річки Ганг (північний схід) - район вологішої жари з частими повенями в сезон дощів, болотистою дельтою та буйною тропічною рослинністю (джунглями).

3. Південний півострів Індостан, або Декан (Дакшина - “південь”), переважну частину якого займає найбільше у світі однойменне плоскогір'я з надзвичайно складним рельєфом, жарким і дуже вологим кліматом (але за збереження відчутної потрійної сезонності).

Клімат гірських районів залежить не від сезонності, а від висоти, тому там можна натрапити й на вічну зиму снігових вершин, і на вічну весну заростей кедра, якого називають деодар (“дерево богів”). А втім, це стосується лише небагатьох найвищих гір Південної Індії та Гімалаїв (Хімалая - “оселя холоду”).

Дуже неоднорідні в Індії грунти: від надзвичайно родючих алювіальних земель Індо-Ганзької рівнини до відносно бідних грунтів Декану, а багатство тваринного й рослинного світу гідне подиву.

В середні віки жахливе перманентне людське перенаселення тисло на природу, проте до екологічних катастроф китайського масштабу справа ніколи не доходила: далися взнаки цивілізаційно-психологічні особливості мешканців індусо-буддійського світу, для яких природа ніколи не була “майстернею”, відокремленим джерелом ресурсів для забезпечення життєдіяльності людського суспільства. Саме тому, за всієї поширеності антропогенних ландшафтів, у середньовічній Індії завжди зберігалися савани, населені дикими копитними, азіатськими левами, гепардами й носорогами; джунглі кишіли слонами, мавпами, зміями, леопардами, тиграми й тими ж копитними; у горах жили ведмеді, барси, рисі, дикі коти, яки, гірські козли та барани; в річках і болотах було безліч риби, черепах, крокодилів, змій і навіть річкових дельфінів; а флора й фауна океану перевершувала найсміливіші фантазії. Що ж до птахів, комах та рослин, то їхня різноманітність узагалі не піддається описові.

На весь світ славилася Індія багатством своїх надр, особливо запасами залізних руд, слюди й коштовних каменів (алмази, смарагди, рубіни тощо). Відомі були також природні індійські лаки й перли.

Колосальної шкоди природним ресурсам середньовічної Індії завдало вторгнення на субконтинент чужинних цивілізаційних принципів, особливо в період панування мусульманських династій. Жахливі за масштабами царські полювання ісламських володарів, які не сприймали фундаментальну індусо-буддійську доктрину єдності людини й природи, суттєво скоротили в середні віки популяції азіатських левів, тигрів, носорогів, гепардів, благородних оленів. Проте більшість підданих зберегла своїх богів і не піддалася спокусі брати в навколишнього середовища все, що можна. Це дало можливість зберегти в середньовічній Індії балансову рівновагу людини й природи з мінімальною шкодою для останньої.

Основні етноси середньовічної Індії. Середньовічна Індія - не просто країна й не просто цивілізація, це субконтинент, на якому жили народи найрізноманітніших культурних, мовних, релігійних та антропологічних типів. Поняття “індійці” охоплювало кілька сотень етносів, безліч мов та діалектів.

Найдавнішим антропологічним субстратом Індостану були ведоїдна і південноіндійська раси (їх відносять або до великої негроїдної, або до великої австралоїдної рас) та представники південноазіатської гілки великої монголоїдної раси (на північно-східних окраїнах субконтиненту), але ще в епоху давнини їх потіснив індо-середземноморський тип великої європеоїдної раси. В результаті суміші виникла величезна кількість перехідних підтипів, які й переважали в Індії в епоху середньовіччя.

На півночі й у центрі Індостану більшість населення користувалася в середні віки мовами індоарійської групи, в центральній Індії були поширені австроазійські говірки мунда, на півдні панували мови дравідійської сім'ї, а на північно-східних окраїнах мешкали гірські народи, що спілкувалися мовами сіно-тибетської сім'ї. Проте впродовж майже всього середньовіччя всі ці мови здебільшого не вийшли за межі просторічних говорів. Мовами науки, державного управління та культури були санскрит (в індуїстських та буддійських державах) або перська чи арабська (в державах ісламу).

Саме санскрит протягом тривалого часу забезпечував культурну суперетнічну єдність індійців. Ця мова - штучна, тому вирізняється чітко нормалізованою та уніфікованою граматичною системою, доведеною до формальної досконалості (4 тис. правил). Морфологію санскриту характеризували три роди, три числа, сім відмінків (плюс клична форма) й надзвичайно розвинута дієслівна система часів, дієвідмін та способів дії. Лексичну основу санскриту становили слова індійських (індоарійських) мов індоєвропейської мовної сім'ї.

Щодо писемної фіксації санскритських текстів, то середньовічні індійці від стародавньої Індії успадкували два види складового алфавіту: брахмі (писали зліва направо) і кхароштхі (писали справа наліво), але в епоху середньовіччя кхароштхі не витримало конкуренцію й було забуте, а вдосконалене брахмі переросло в остаточно кодифіковану складову абетку деванагарі.

Матеріалом для письма в Індії служили папірус, берест, пальмове листя та папір, причому спочатку вважалося, що папір в Індію принесли мусульмани, але сучасні індійські науковці, аналізуючи Веди, доводять, що папір був відомий в Індії ще задовго до нашої ери. На доказ наводять вірш, де говориться, що документ спочатку писали на дошці й лише потім переносили на “лист” (патру). Якби патра була листом пальми (який нічого не коштував, бо його просто зірвали з дерева), то навіщо для чернетки використовувати цінну дощечку з деревини? Звідси робиться висновок, що мова йшла про коштовний папір. Це, звичайно, гіпотеза, але майже доведеним є факт існування паперового виробництва в Північно-Західній Індії та Кашмірі ще в перших століттях нашої ери, а з ХІ ст. папір поширився на весь Індостан. Для збереження паперу від комах його просочували миш'яком.

Писали паличкою (дерев'яною або свинцевою), а чорнило виготовляли зі смаженого рису й лампової сажі, до яких додавали для блиску трохи цукру й сік рослини кесурте. Для письма використовували також кіновар.

Поняття “індієць” - категорія не етнічна, а суперетнічна, а отже, за масштабом дорівнює термінам “європеєць”, “індіанець” або “африканець”. Проте, попри всю етнічну строкатість, цементуючою підвалиною індійського середньовічного суперетносу залишалася жорстка варново-кастова система, що породила певну схожість основних побутових, господарських та сімейних традицій, звичок та психологічних орієнтирів.

Первинним осередком соціальної організації середньовічних індійців була велика патріархальна родина. Раджі (царі) та високі державні люди (згідно з фундаментальними принципами будь-якої суспільної структури східного типу) тримали, як правило, великі гареми, але простий індус мав право привести в хату нову дружину лише якщо попередня вмирала, захворювала або довго залишалася бездітною. Право на одруження купувала родина нареченої, тому дівчину намагалися якомога скоріше засватати, і якщо до 9 років у неї ще не було “судженого”, вона ставала “старою дівою”. У бідних сім'ях частим було вбивство дівчат. Веди забороняли шлюб жінкам до 15 років, а чоловікам - до 25 років, та в середньовічній Індії від цього староіндійського стандарту відійшли. Існували чотири види одруження: шлюб підлітків, шлюб дітей, шлюб малюків і навіть шлюб в утробі.

В останньому випадку одружувалися дві вагітні жінки. Якщо після такого “шлюбу” народжувалися два хлопчики чи дві дівчинки, вони оголошувалися братами (сестрами), а офіційно запрошений брахман одразу документально оформляв “розлучення”. Проте в разі, коли народжувалися діти двох статей, скасувати такий шлюб не мав права ніхто.

Левова частка всіх шлюбів організовувалася батьками шляхом заручин, а фінансові проблеми шлюбу ускладнювалися тим, що релігія забороняла індусам парубоцтво, а вибір супутника (супутниці) був обмежений рамками своєї касти.

В разі смерті дружини індус мав можливість одружитися ще раз, але якщо помирав чоловік, то в жінки залишався небагатий вибір: або саті (самоспалення разом з тілом померлого), або жахлива доля вдови.

В разі, коли жінка відмовлялася від саті, після спалення чоловіка колишній дружині збривали все волосся (навіть брови), знищували всі її прикраси (й забороняли носити нові). Із вдовою заборонялося розмовляти. Спала, їла та працювала вона окремо, а зустріч із нею вважалася призвісткою нещастя. Справа в тому, що передчасну смерть чоловіка пояснювали поганою кармою (“відплата” - сума поганих і добрих учинків людини за всі її попередні народження) його дружини. Не дивно, що досі в Індії щорічно реєструють тисячі випадків саті. Що вже казати про середньовіччя: в історії Віджаянагару (південноіндійське індуїстське царство) зафіксовані випадки, коли з махараджею (точніше, з тілом “великого царя”) на багаття йшли до трьох тисяч (!) його дружин і наложниць.

Завжди непростою в середньовічній Індії залишалася демографічна ситуація, особливо в містах, де жахливе перенаселення породжувало перманентні епідемії та шалену дитячу смертність навіть серед соціальних верхів. Проте колосальна народжуваність і ранні шлюби покривали всі демографічні збитки. Тому населення Індії протягом середньовіччя повільно, але постійно зростало (з 25 млн на початку нашої ери до 50 млн на схилі середніх віків).

Як уже зазначалося, фундаментальною основою соціальної структури середньовічної Індії була унікальна варново-кастова система. Поділ суспільства на чотири варни (“колір”) - брахманів (жерців), кшатріїв (вояків), вайш'їв (ремісників, землеробів, торговців) і шудр (залежних) зберігся ще з давнини, але з початком нашої ери перетворився просто на одну з форм класифікації різноманітних каст (джаті - “народження, походження”).

З точки зору індуїзму всі касти об'єднує те, що члени кожної джаті мають спільну карму. Кастою була група людей, яка претендувала на певний тип праці або спеціальної діяльності як на своє “кастове” заняття й чітко усвідомлювала свою відмінність, навіть протилежність щодо інших каст. Кожна джаті мала певний ступінь ритуальної “чистоти” або “нечистоти” (залежно від кастової професійної орієнтації), а належність до певної касти визначалася походженням. Абсолютна більшість каст дотримувалися ендогамії, але існувала певна кількість екзогамних джаті, а серед соціальної верхівки нормою вважалося брати собі наложниць із “нижчих” каст.

Жорстка ієрархічність варново-кастової системи зумовила слабкість державно-політичної адміністрації середньовічної Індії, особливо низової централізованої бюрократії, потреби в якій не було, бо соціальні низи жили за законами саморегульованих кастових принципів та общинних норм. Усе це породило аморфність і надзвичайну нестабільність будь-яких держав в Індії (аж поки свою жорстку державну систему не насадили в Південній Азії мусульмани). Проте ця ж система забезпечувала стійкість суспільства в умовах будь-яких політичних катаклізмів на відміну від ісламського світу або держав китайсько-конфуціанського типу, де криза держави неминуче спричинювала тимчасовий цілковитий розвал суспільства. Політичні катаклізми “нагорі” мало відбивалися на житті основної маси індійців, яким варново-кастова система забезпечувала непорушний статус-кво на нижніх поверхах суспільства.

Варново-кастова система породила й унікальні особливості соціально-економічного устрою середньовічної Індії, в межах якого співіснували два автономних, майже не пов'язаних між собою уклади - сільський та міський.

Ядром сільського укладу залишалась автономна община, організована на принципах самоврядування, де домінували повноправні землероби-общинники, що володіли общинними наділами й мали спадкове право на них. До общини входили представники різних каст, кожна з яких займалася певною виробничою діяльністю згідно з “джаджмані” (“системою каст”). Кожний виконував свої обов'язки, обслуговував членів общини, давав іншим те, що мав давати, чим забезпечувалося функціонування всіх необхідних елементів системи; і кожен при цьому, у свою чергу, отримував необхідні для життя продукти й послуги відповідно до свого місця в ієрархії касти. Всі питання внутрішнього управління, включаючи судові, вирішувала сама община, яка мала своїх кастових спадкових суддів, жерців, науковців, землеробів, ремісників, артистів, навіть сміттярів та куртизанок, отже, функціонувала на засадах абсолютно натурального господарства. Такий соціальний мікроорганізм був надзвичайно міцним, не потребував ніякої держави, котра лише здирала з нього податки, але породжував крайню кустарність, недосконалість, рутинність сільськогосподарської праці, бо все - від календарних підрахунків і нових конструкцій плуга до агрономічних хитрощів і організації розваг - самоізольована та самодостатня община вигадувала переважно сама. Це ускладнювало обмін ідеями й гальмувало розвиток суспільства в загальноіндійських масштабах, а також спричинило майже цілковиту відсутність у середньовічній Індії будь-якої внутрішньої торгівлі між селом і містом як центром ремесел та торгівлі, бо всім необхідним сільська община забезпечувала себе сама.

Що ж до “годування” міст, то вони існували лише за рахунок податків, які стягувала з села центральна влада. Кошти йшли на утримання двору, чиновників та армії, тому серед міських ремесел процвітало виробництво зброї, коштовних тканин, ювелірних виробів та інших “див”. Колосальне виробництво зброї й прикрас сприяло значному поширенню зовнішньої торгівлі, яка, на відміну від внутрішньої, буяла, а це, у свою чергу, створило у світі легенду про “казково багату країну Індію”. Іноземець, що прибував до Індії, звичайно приїздив у місто (а не в село) і майже не зустрічав там виробників лопат, серпів або лемешів, але бачив десятки, сотні тисяч (!) виробників коштовних раритетів, життя яких забезпечували доходи від зовнішньої торгівлі або замовлення від владних структур, що розплачувалися прибутками від ренти-податку з села. А значну частину грошей та ювелірних виробів індійські правителі та їхнє оточення просто складали в скарбниці, що органічно поєднувалося з марнотратством і бездумним розбазарюванням коштів.

Панівною ланкою економіки середньовічної Індії було сільське господарство, насамперед орне землеробство. Стародавні індійці першими на планеті навчилися розводити рис, бавовник, цукрову тростину та свійську птицю, а середньовічні індійці культивували також пшеницю, ячмінь, просо, безліч бобових та олійних культур, сочевицю, бетель, часник, цибулю, гарбузи та огірки. Серед фруктів до відомих давнім індійцям манго, апельсинів, винограду й бананів додалися персики й груші; з технічних культур поширеними залишилися коноплі, арахіс і джут; а південь, де отримували тепер 2 - 3 врожаї на рік, славився ще й першокласними спеціями (перець, кориця, гвоздика тощо), які дуже цінувалися в середньовічних суспільствах, де не знали холодильників. На селі вироблялась і левова частка засобів виробництва.

Їли середньовічні індійці майже виключно рослинні страви й молочні продукти, пили молоко та воду, практично не вживали м'яса та алкогольних напоїв, а домашніх тварин (зебу, верблюдів, буйволів, слонів тощо) використовували тільки як тяглову силу.

Традиційний індійський одяг - не зшитий. Він являв собою кількаметровий відріз тканини, яким людина обгортала своє тіло й ноги, роблячи зборки на поясі, а вільний край перекидався через плече на груди.

Жіночий різновид такого одягу називався сарі, а чоловічий - дхоті (на півночі) або лункі (на півдні). До приходу ісламу індійці не носили взуття й головні убори (лише в жахливу спеку жінки запинали голову вільним кінцем сарі). Типовими зачісками були довге волосся у жінок і напівдовге в чоловіків. Портрет типової індійки довершували обов'язкові розкішні прикраси (навіть серед соціальних низів), розпис на руках, долонях і ступнях та напіврелігійна тілака - крапка в центрі лоба.

Мусульмани принесли в Індію головні убори (чоловічі тюрбани), туфлі та черевики (переважно для чоловіків), а також шитий одяг: шальвари, спідницю та чолі (коротку щільно прилягаючу до тіла кофту, яку одягали під сарі) для жінок і штани, сорочку (каптан) та ачкан (сюртук) для чоловіків.

Надзвичайно різноманітним було в середньовічній Індії традиційне житло, типи якого відповідали певним географічним, кліматичним, етнічним або соціальним особливостям.

На засушливих рівнинах півночі й північного заходу були поширені прямокутні цегляні будови з плоским дахом; на заході країни (Гуджарат) та півночі Декану переважали бамбукові або солом'яні будови каркасного типу з дво- або чотирисхилим дахом на стовпах, великою верандою та більш ніж ілюзорними стінами, бо тут досить жарко. На півдні та сході Індії, де мусони періодично переростають в урагани, будувалися міцні споруди з каркасними стінами й дахом, який спирався і на капітальні стіни, і на стовпи всередині будинку; а в гірських передгімалайських районах виводили дво- й навіть триповерхові будинки з використанням дерева, цегли, каменю, цегли-сирцю, навіть глини.

Уже в ранньому середньовіччі склався канон типового індійського міста, жорстка стандартизація й типізація якого визначалися залізною кастовістю будівельних організацій (шрені). Канон передбачав усе: конструкцію, будматеріали, пропорції, скульптурну насиченість, навіть колір, не кажучи вже про розміри будов, які залежали від їхнього призначення (храм, житло, оборонна споруда, міст) і соціального рангу хазяїна, причому храми, палаци, фортеці тощо будували переважно з тривких матеріалів (камінь, цегла), а більшість міських будівель - із дерева, тростини або глини.

Особливості природно-кліматичних і географічних умов, варново-кастова система та інші цивілізаційно-культурні ознаки сформували унікальний менталітет середньовічних індійців. Він вирізнявся фаталізмом, кастово-общинною корпоративністю, доведеною до цілковитого нехтування власної особистості (навіть на своїх виробах індійські майстри майже ніколи не ставили власне ім'я, що робить проблемою проблем питання авторства більшості середньовічних індійських шедеврів), надзвичайною релігійністю, звичкою ніколи не клясти долю та бажати лише того, що тобі належне за кастою (звідси звичка задовольнятися мінімумом). Індійцям не були властиві особлива працьовитість, трудова дисципліна або терплячість, і якщо їхній “легітимний мінімум” не забезпечувався, бунтували вони не гірше за сусідів. Проте мінімум становив для низів такий мізер, що подібних ситуацій виникало дуже мало, а варново-кастова система забезпечувала соціальний комфорт і стабільність в умовах разючої диференціації доходів, яку б не витримало жодне інше азіатське середньовічне суспільство.

Середньовічні індійці ніколи не вирізнялися зайвою політизацією, були позбавлені почуттів державного патріотизму (особливо соціальні низи), а етнодержавну спільноту заміняли варново-кастові зв'язки, з якими не могли змагатися навіть родинні узи. Всіх іноземців вражали надзвичайна політична інертність, виняткова покірливість індійців, а також їхній дивовижний для середньовіччя потяг до ненасильницького світу й віра в можливість абсолютної гармонії людини й природи на засадах невиокремлення себе зі світу рослин і тварин. Значне сластолюбство, а також доведена до науковості відвертість середньовічних індійців у питаннях сексу теж дивували сусідів, але не більше, ніж священні тварини (наприклад, мавпи або корови), які жили й ходили, де хотіли, їли та брали те, що хотіли, й користувались абсолютною свободою навіть в індійських містах.

Індія на світанку середньовіччя. Індія успадкувала від давнини розвинуту економіку, недержавну, але жорстку й освячену релігійними традиціями соціальну структуру та хронічну нестійкість державних інститутів. Стабільно працювала індійська економіка, а імпорт (європейські вина, єгипетський папірус, аравійський ладан, китайський шовк, олії, кольорові метали, мед, сезам тощо) країна з лишком покривала експортом (цінна деревина, прянощі, коштовне каміння, перли, бавовняні тканини, парфуми, шафран, барвник марена й дивовижні тварини). Причому якщо з Китаєм та арабами торгівля була паритетною, то товари Європи не могли покрити індійський імпорт, і масовий відплив срібла й золота на Схід став однією з причин фінансових негараздів у Римській імперії.

Досить заплутана політична ситуація склалася в країні на рубежі ІІ - ІІІ ст. н.е. Значні території Північно-Західної Індії входили до могутньої Кушанської імперії зі столицею в Пурушапурі (суч. Пешавар), розквіт якої припав на правління Канішки та Хувішки (ІІ ст. н.е.).

Кушанська держава становила результат своєрідного симбіозу степової військової доблесті самих кушан (кит. да-юечжи), а також культурно-цивілізаційних досягнень елліністичного світу, Ірану та Індії. В імперії панувала цілковита віротерпимість, поряд з маловідомими етнічними культами власне кушан мирно уживалися боги Ірану (Мітра, Атш, Ардохш, Мао, Вретранга, Ахурамазда, Фарр), Індії (Шива, Махасена, Скандакумара, Будда) та елліністичні Гефест, Селена, Геліос, Геракл. Обов'язковим для всіх підданих було лише обожнювання царя.

Поиск по сайту: