ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 39 страница

Негус Іясу І виявив себе видатним правителем.

“У своїй мужності був він грізним, як лев, і міцним, як мідь, перед усіма... І не було такого, хто б не боявся... грізного приходу його...”11, “перед котрим мудрість наймудріших виглядає як краплина роси перед відром”12.

Терором і залякуванням, обіцянками й хитрими династичними шлюбами Іясу І припинив усобиці, упорядкував побори, налагодив вигідні торговельні контакти з мусульманами, ввів чітку ієрархію вельмож у Центральній Раді, обмежив повноваження вищих ієрархів монофізитської церкви й, зосередивши абсолютну владу, кинув останні сили своєї 10-мільйонної імперії на работоргівлю. Сусіди півночі й півдня не змогли вистояти перед оснащеною вогнепальною зброєю ефіопською армією, якій допомагали турецькі інструктори - і сумні каравани з десятками тисяч полонених невільників потягнулися до портів Червоного моря й Аденської затоки, на будівельні майданчики та криваві центри “виробництва євнухів” (останні користувались особливим попитом в ісламських країнах). У самій Ефіопії кількість рабів сягнула 3 - 4 млн осіб (і це в країні з 10-мільйонним населенням!), і щорічно тисячі йшли на експорт туркам і арабам. Фінанси процвітали, а Іясу І прозвали Великим.

Та кров породжує кров. Ворогами Ефіопії стали всі її сусіди. Мілітаризована економіка втратила останні ресурси для самозабезпечення. Зовнішні джерела работоргівлі швидко вичерпувалися, і на початку XVIII ст. дійшло до розвалу.

У 1705 р. проти Іясу І Великого збунтувався син Текле-Хайманот, у негуса померла улюблена дружина, в країні спалахнула епідемія моровиці, а сам імператор тяжко захворів на гонорею. Все це доконало нещасного Іясу, і в 1705 р. він зрікся престолу на користь бунтівливого сина. Вдячний спадкоємець у 1706 р. знищив величного екс-імператора, його самого зарізали за батько- та царевбивство в 1708 р. Країну роздирали релігійно-сепаратистські чвари на тлі поновленого церковного розколу, а престиж Соломонідів так занепав, що після дивовижно швидкої смерті негуса Феофіла (1711) престол захопив баджеронд (“міністр економіки”) Юст - людина не царського роду. Після чергового перевороту Юстові в 1716 р. відрубали ноги (від чого він помер), наступного імператора Давида ІІІ отруїли в 1721 р. і т.д.

Негуси контролювали лише столицю, провінційна знать воювала вся проти всіх, у країні лютувала епідемія віспи, а неврожай і голод стали вічними супутниками хронічно хворої ефіопської економіки, чиї традиційні східні порядки остаточно вичерпали свій ресурс. Від європейського колоніального поневолення Ефіопію врятували лише послідовна політика на самоізоляцію від Заходу, крайня жорстокість ефіопів щодо чужинців-європейців, а також відсутність у Заходу життєвої заінтересованості в оволодінні країною з бідними природними ресурсами, хижим населенням і браком зручних бухт. Проте для більшості ефіопів колапс постсередньовіччя виявився ненабагато кращим від злодіянь колонізаторів.

Міста-держави східного узбережжя Африки. Задовго до нашої ери на східноафриканському узбережжі Індійського океану з'явилися торговельні факторії арабських купців. Спочатку це були невеличкі форпости мореплавців і торговців, та в VII ст., коли політико-релігійні війни змусили велику кількість арабів і персів покинути батьківщину, колишні поселення перетворилися на справжні купецькі міста - Ламу, Малінді, Геді, Момбаса, Ванга, Танга, Пангані, Занзібар, Дар-ес-Салам, Кілва, Мозамбік, Куа, Софала тощо. Слідом за виходцями із Західної Азії прибули індійці, а в XV ст. в Африці з'явилися китайці.

Політичну владу в містах тримала арабомовна купецька верхівка, що займалася посередницькою спекулятивною торгівлею між внутрішніми районами Африки й усім ісламським світом Індійського океану. Пронозливі торговці придбали в африканців золото, залізо, мідь, слонову кістку, ріг носорога, пальмову олію, панцирі черепах, мангрову деревину, страусове пір'я та рабів (за часи середньовіччя звідси було вивезено не менше за 1 млн “голів”) і продавали арабам, персам, туркам, індійцям, китайцям, індонезійцям та іншим бажаючим, а на обмін завозили для африканців внутрішніх районів континенту списи, сокири, мечі й шила з Аравії, скло Персії, коштовності та тканини Індії, шовк і порцеляну Китаю. Цінова різниця щедро годувала міста.

Чиста спекуляція приносила місцевим арабським купцям шалені бариші, але ходити в глиб Африки вони боялися, тому на сухопутних шляхах континенту в них з'явилися темношкірі партнери, які здійснювали торговельні операції між глибинними районами Африки та океанічними портами, де сиділи могутні посередники. Звали їх суахілі (від араб. сахель - “берег”), а спільною мовою чорних бізнесменів стала строката сукупність бантумовних, арабських, індійських, перських і малайських слів, до яких із часом додалися шари португальської та турецької лексики. Називалася ця мова також суахілі, а її писемністю була арабська в'язь.

Вісім століть процвітали східноафриканські торговельні міста-факторії. Вони забудовувалися “високими й ошатними кам'яними спорудами з широкими вулицями... Жінки одягнені в чудовий шовк і носять на собі багато золота... Тут... завжди багато кораблів... ряснота продуктів харчування. Тут є чудові курдючні вівці, багато корів, курей і надзвичайно великих кіз, багато рису й пшона, багато апельсинів, солодощів і гіркого пива, лимонів, індійського інжиру та найрізноманітніших овочів, а також дуже хороша питна вода”13.

Та, незважаючи на спільність мови й релігії, купецькі міста Східної Африки не утворили єдиного політичного союзу. Кожне портове місто залишилося самостійним, а державний устрій купецьких державок репрезентував весь політико-правовий спектр (від деспотичних султанатів до демократично-олігархічних республік). Причиною політичної роздробленості була відчайдушна конкуренція, яку підхльостували фантастичні прибутки; тому коли наприкінці XV ст. в регіоні з'явилися португальці, сугубо мирні, надзвичайно багаті, проте військово безсилі купецькі міста не зуміли організувати належний опір значно біднішим, але добре озброєним європейським колонізаторам. Одне за одним міста узбережжя зазнали варварського розгрому й грабунку, що супроводжувалося цілковитим розвалом караванно-океанічної торгівлі.

200 років португальці хазяйнували на східному узбережжі Африки, але відбудувати прибуткові транзитні шляхи не змогли, бо замість торгівлі надавали перевагу піратству й грабуванню, власних товарів майже не мали, а караванну торгівлю з внутрішніми районами Африки (звідки йшли золото, слонова кістка, раби та інші експортні товари) зламали, не створивши нічого нового. Наприкінці XVII ст. на тлі загального ослаблення Португалії та зміцнення військової сили арабського султанату Оман (базою якого в регіоні став острів Занзібар) мусульманам поталанило вибити португальців із портів Східної Африки, але відродити колишню велич арабські торговельні міста вже не встигли. Масштабна криза, що вразила традиційні суспільства Сходу на рубежі XVII - XVIII ст., позбавила їх щедрих покупців, а те, що недограбували європейці, доруйнували войовничі первісні племена африканців зімба, чия навала поставила хрест на надіях щодо цивілізаційного відродження регіону в межах традиційних порядків. Східноафриканське узбережжя остаточно перетворилось у XVIII_ст. на культурно-економічну руїну, й епітафією його колишній могутності стали сумні рядки анонімного поета:

“Таракан, крилами шумлячи, пролітає пустими залами;

Де збирались вельможі, цвіркун пронизливо верещить”14.

1Африка: Взаимодействие культур. М., 1989. С.57.

2Надписи ранних царей Аксума / Пер. с эфиоп. Г.М.Бауэра // История Африки в древних и средневековых источниках: Хрестоматия. М., 1990. С.178.

3Ибн Хаукал. Книга облика Земли / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.285.

4Сказание о походе царя Амда Сиона / Пер. с эфиоп. Б.А.Тураева_// Там само. С.336.

5Ибн Васиф Шах. Большая книга чудес // Арабские источники ХII - XIII веков по этнографии и истории Африки южнее Сахары / Пер. с араб. В.В.Матвеева и Л.Е.Куббеля. Л., 1985. С.92.

6История царя Баэда Марьяма // Абиссинские хроники XIV - XVI_вв._/ Пер. с эфиоп. Б.А.Тураева. М.; Л., 1936. С.99.

7Эфиопские хронографы и житийная литература / Пер. с эфиоп. С.Б.Чернецова // История Африки в древних и средневековых источниках. С.406 - 407.

8Цит. за: Платонов В.М., Чернецов С.Б. Эфиопская рукописная книга_// Рукописная книга в культуре народов Востока: В 2 т. М., 1987. Т.1. С.209.

9Ланге П.В. Континент коротких теней: История географических открытий в Африке / Пер. с нем. М., 1990. С.96.

10История царя царей Аэлаф Сагада // Эфиопские хроники XVII - XVIII вв. / Пер. с эфиоп. С.Б.Чернецова. М., 1989. С.4.

11Житие царя нашего честного именем Иясу // Там само. С.269.

12История царя царей Адьям Сагада // Там само. С.66.

13Цит. за: Шинни М. Древние африканские государства / Пер. с англ. М., 1982. С.79.

14Цит. за: Там само. С.82.

Лекція 19

Судан

Західний Судан на початку середніх віків

Гана

Малі

Сонгай

Центральний Судан на світанку середньовіччя

Канем

Борну

Західний Судан на початку середніх віків. З давніх-давен Західний Судан заселяли осілі мандемовні племена негроїдів-землеробів, які, використовуючи технологію самозрошувального рільництва (завдяки розливам річок Нігер та Сенегал), вирощували різноманітні сорти проса, квасолю, дурру, цибулю, кавуни, огірки й гарбузи, ловили рибу, полювали на антилоп, жирафів, слонів і бегемотів та торгували з північними сусідами. Продавали вони золото й рабів, а купували вкрай необхідну суданцям сіль.

У жаркому кліматі Судану людина сильно потіє, й організм втрачає з потом воду й сіль. Від спраги рятувала вода річок і колодязів, але в знесоленому організмі “від такої спеки кров загниває, тому люди вмирали б, якби не сіль”1, яка була для суданців воістину умовою життя, продуктом, без котрого люди загнивали живцем, проте своїх родовищ солі в Судані майже не було. Купці Середземномор'я давно дізналися про цю особливість регіону і почали ходити караванами в Судан, продаючи неграм сіль і коней за шаленими цінами (кінь коштував 9 - 14 рабів, а сіль іноді міняли на золото за курсом 1:1!).

Труднощі тримісячного караванного переходу через Сахару були величезними. Арабський історик Якут ар-Румі (1179 - 1229) свідчив: “Воду купці везуть... у бурдюках і пальмових стовбурах. Вони їдуть і бачать, що вона зіпсувалася... від води... залишилася лише рідка консистенція; і везуть вони воду... і п'ють самі й поять своїх верблюдів. Спочатку від того, що вони п'ють, змінюється їхній темперамент; і особливо хворіють ті, хто раніше не мав звички до пиття цього... І коли висихає та вода, що є в них у пальмових стовбурах, а мандрівникам бракує води, вони вбивають верблюда, п'ють невеликими ковтками те, що міститься в його животі... і швидко йдуть з великими тяготами”2.

До нестачі води та їжі треба додати здирство войовничих сахарських кочовиків - берберів-туарегів, котрі збирали “належну частку з тих, хто їде повз них у торговельних справах - з кожного верблюда й з кожного в'юка; так і з тих, хто повертається із золотим піском із країни чорних”3. І купці платили, бо без дозволу туарегів пройти пустелю годі було й думати. Іноді бербери грабували каравани, та, як правило, задовольнялися даниною, що давала їм постійний прибуток, за який “леви пустелі” купували в осілих народів зерно й ремісничі вироби. Не треба забувати також про змій і скорпіонів, а далі на південь - про левів, тропічні хвороби, крокодилів, носорогів та муху цеце. Проте кількість бажаючих здійснити смертельний марафон не зменшувалася: аж надто великим був бариш. Купці Середземномор'я везли на продаж скло, мідні прикраси, сіль і коней, а поверталися з мішками золота й табунами рабів.

Спочатку берберів задовольняла роль статиста, що паразитує на золото-соляній спекуляції, та в III - IV ст. заінтересованість у захопленні прибуткових караванних транссахарських шляхів виявили римляни, яким хронічно бракувало грошей. Зусиллями Максиміана (III ст.) та Феодосія (IV_ст.) частина берберів була знищена або поневолена, та прорватися через безкраї піски Сахари римляни не зуміли, а більшість туарегів відійшла під тиском агресора на південь і осіла в межиріччі Сенегалу й Нігеру, де мешкали розрізнені рибальсько-землеробські племена мандемовних негроїдів сонінке. Пришельці поневолили місцеве населення і панували тут кілька століть, але з 30-х років VIII ст. ці території викликали інтерес арабів. У війнах з мусульманами міць берберів ослабла, і приблизно 770 р. в країні стався державний переворот, унаслідок якого до влади в нігеро-сенегальському межиріччі прийшла династія Сараколлє - виходці з народу сонінке. Так наприкінці VIII ст. утворилася перша могутня західносуданська імперія - Гана (770 - 1076).

Гана. Основою могутності ганського володаря, який мав два пишних титули - тунка (“цар”) і каямага (“володар золота”), - справді стало золото. Проте власних великих золотоносних родовищ на теренах самої Гани не було: основне джерело золота в регіоні становив край Вангара, розташований південно-західніше Гани вздовж лівого берега Сенегалу.

“Країна Вангара, - писав арабський історик аль-Ідрісі (1100 - 1165),_ - це країна золота, відома його багатством і хорошою якістю... В серпні спека стає нестерпною, а Ніл (р.Сенегал) виходить із берегів і розливається... Потім вода починає відступати... і спадати, всі, хто є в країнах Судану, кидаються... на пошук золота... і жоден не залишається без здобичі”4.

Та, володіючи багатющими родовищами золота, вангарці не мали солі, яку отримували тільки від арабських купців_ - і ті йшли через пустелю трьома караванними шляхами.

1. Із Сіджілмаси (Марокко) через Тегаззу (де посеред пустелі Сахари видобували сіль) і далі через Гану в золотоносну Вангару.

2. Із Тріполітанії через сахарські оазиси Гадамес і Гат до східного крила закруту Нігеру (де розташовувалося торговельне місто Гао), звідки один шлях ішов на Гану, інший_ - до озера Чад (до держави Канем).

3. Від Єгипту діагонально через усю Сахару до Гани, проте цей третій шлях поступово зник, бо “безупинні вітри накидалися на каравани й поодиноких подорожніх... і згубили не один караван і не одного подорожнього... І... народи відмовилися від того шляху, полишили його та почали їздити дорогою до Сіджілмаси”5.

А що Гана? Її верхівка жила, по-перше, митними зборами з купців за транзит, забираючи “динар золота при ввозі в країну й два при вивозі”6 з кожного в'юка, а по-друге - експортом рабів, яких ганська армія захоплювала в кривавих набігах на південних сусідів - первісні племена ламлам (“м'ясо” - так араби зневажливо називали чорних невільників).

Шалені прибутки дали змогу тунка утримувати 200-тисячне військо (40 тис. вояків-лучників), щорічно купувати сотні коней (які швидко вмирали від несприятливого клімату) й цілком звільнити всіх сонінке від податків. На відміну від політичної верхівки більшість сонінке мирно займалися землеробством, тваринництвом, рибальством, ткацтвом і металообробкою в межах замкненого натурального господарства.

Розквіт Гани припав на ІХ - першу половину ХІ ст., коли каямаги об'єднали під своєю владою все межиріччя, експортували 2 млн (!) рабів і захопили наприкінці Х ст. берберське місто Аудагост - форпост на кордоні Сахари й Судану. Населення ганської столиці Кумбі-Сале зросло до 30 тис. мешканців.

Офіційно імперією керував тунка, престол успадковував син його сестри, але поступово владу узурпував ганський “великий візир” тунка-лемінне (“дитина царя”). Панівною релігією в імперії, незважаючи на постійні торговельні контакти Гани з мусульманським світом, залишалось язичництво, яке включало обожнювання царів, “віру магів і шанування істуканів”7, священних дерев і гаїв з масовими жертвопринесеннями для померлих владик, з котрими в могилу закопували тіла забитих слуг і жертовних тварин, насипаючи зверху куполоподібні кургани.

Захоплення Аудагоста стало найгучнішою перемогою Гани, та цим завоюванням тунка яскраво продемонстрував свої агресивні наміри щодо туарегів, у яких каямага намагався тепер перехопити контроль над транссахарською караванною торгівлею, щоб позбутися агресивних, жадібних і абсолютно зайвих для купців посередників. Стало зрозумілим, що неодмінною умовою збереження незалежності берберів є єднання для відсічі сонінцькій агресії, перед якою в розрізнених племен шансів вистояти не залишилося.

Об'єднувачем туарезьких сил, рятівником сахарських кочовиків і могильником ганської могутності стала держава Альморавідів (1050 - 1146) - об'єднання берберських племен під прапором суннітського ісламу. В 1054 р. Альморавіди відбили в сонінке Аудагост, а через 20 років остаточно завоювали Гану. Піхота каямаги не витримала удару туарезьких вершників, і в 1076 р. Альморавіди здобули штурмом і дощенту зруйнували Кумбі-Сале. Городян продали в рабство, тунка Менен під тиском переможців прийняв іслам і зобов'язався платити Альморавідам данину. Золотоносні копальні ненадовго опинилися в руках берберів, але несприятливий клімат швидко змусив сахарців покинути негостинні землі Судану.

Перша велика західносуданська імперія впала, та потреби цілісного торговельно-економічного комплексу штовхали суданців до нового возз'єднання. Політична нестабільність зробила небезпечними караванні шляхи, без північноафриканської солі вижити суданці не могли, а “царство Гани послабшало, і влада їхня зійшла нанівець”8. На початку ХІІІ_ст. претензії на гегемонію в регіоні заявив вождь народу сосо Сумаоро Канте, який вдруге захопив і спалив Кумбі-Сале, після чого “царство Гани розпалося, і над ним запанували сусідні з ними мешканці сосо з числа чорних народів: вони поневолили тих і всіх примусили схилитися перед собою”9. Але новим володарем Західного Судану Сумаоро Канте не став, бо починалась “ера великого Малі”.

Малі. Корінні землі держави Малі становили верхів'я р._Нігер південніше Гани, де мешкав інший мандемовний негроїдний народ - малінке. Основою господарського життя малінке було мотичне рільництво (дурра, бавовник, екзотичний злак фоніо, рис, пшениця), мисливство й тваринництво (коні, віслюки, мули, корови, вівці) відігравали допоміжну роль, а первинним осередком їхньої соціальної організації залишалася велика патріархальна родина, котра, крім родичів, включала вільновідпущеників (дьонгорон) та рабів як колективну власність усієї сім'ї. Верховні вожді малінке походили з місцевого роду Кейта й мали титул манса (“цар”), проте панівний прошарок малійського суспільства, хоч як це дивно, складався зовсім не із самих малінке.

Фінансову базу царського уряду становили податки з підданих, данина з васалів і власна розробка скромних золотоносних покладів, а опорою центральної влади були армія та чиновницький апарат, що формувалися виключно (!) з царських рабів та вільновідпущеників (на кшталт єгипетських мамлюків). Будучи рабами манси, вони професійно служили за державну платню, що спочатку гарантувало вірність і відданість чиновників та вояків своєму “благодійникові”.

Довгий час усі малінке залишались язичниками. Берберська навала кінця ХІ ст. змусила мансу та їхнє оточення прийняти іслам, але більшість підданих-простолюдинів залишилася вірною поганським богам.

Засновником Великого Малі вважається манса Сундьята Кейта, який після остаточного розвалу Гани очолив боротьбу малінке проти вождя народу сосо Сумаоро Канте за гегемонію в Західному Судані. Вирішальна битва сталась у 1235 р. на березі Нігеру біля поселення Кріна (південніше Кумбі-Сале). Військо сосо було знищене, полонених продали в рабство, а сам Сумаоро Канте таємниче зник.

Після Крінської перемоги Сундьята швидко захопив контроль над нігеро-сенегальським межиріччям, але наслідки 150-річної політичної анархії виявилися смертельними для ганської спадщини. По-перше, хронічна нестабільність відштовхнула купців, порушила караванні зв'язки Вангари з Північною Африкою, а по-друге - набув відомості новий золотоносний район Біто, розташований у межиріччі річок Біла й Чорна Вольта південніше від закруту Нігера (на схід від Малі, на півночі сучасної держави Гана). Все це спричинило перенесення центру суданської золото-соляної торгівлі з межиріччя до нігерського закруту, де утворився “золотий трикутник” купецько-транзитних міст - Дженне, Томбукту й Гао. А коли на сході від “трикутника” відкрили колосальні родовища міді (край Такедда), стало очевидним, що для гегемонії в Західному Судані потрібні не землі колишнього царства каямаги, а контроль над закрутом Нігеру. Останньою важливою акцією Сундьяти було заснування у верхів'ях Нігеру нової малійської столиці Ніані (6_тис. будівель), після чого славетний манса чи то помер у 1250 р., чи то випадково загинув на полюванні від сліпої стріли в 1255 р.

Наступні малійські володарі кинули всі свої сили на завоювання нових вузлових центрів золото-соляної торгівлі. Розпорошені сусіди не вистояли перед ударами професійного війська рабів-гвардійців манси, і після кривавої та виснажливої війни, що тривала 50 років, міста “золотого трикутника” були поневолені царями Ніані. За правління манси Сакури Кейта (1285 - 1300) єдність західносуданської торговельно-транзитної імперії відновилася, але в значно більших порівняно з Ганою масштабах - тепер, крім межиріччя Сенегалу й Нігеру, Велике Малі охопило весь нігерський закрут.

Розквіт Малі припав на царювання Муси І (1312 - 1337) та його брата Сулеймана (1341 - 1360), коли влада манси охопила територію від Гао до Атлантики й навіть частина берберських кочовиків сплачувала йому данину. Протягом століття в Західному Судані не знаходилося сили, яка б могла вистояти перед натиском організованої та вимуштруваної рабської гвардії манси, а монополія в політиці зробила правителя Малі (як і свого часу ганського тунка) “володарем золота”. Податки з підданих, данина з васалів, експорт рабів і золота збагачували царські фінанси, манси щедро платили своїм горлорізам, а ті справно служили “хазяїну”. Навіть імпорт північноафриканської солі й ремісничих виробів не міг похитнути фінансову стабільність режиму.

Шоком для ісламського світу та Європи стало ходіння на прощу манси Муси І до Мекки, яке він як правовірний мусульманин-сунніт здійснив у 1324 - 1325 рр.

Такого Близький Схід ще не бачив. Муса виступив з Ніані в супроводі величезного почту (8 тис. рабів-вояків, 9 тис. рабів-слуг) і віз із собою 100 в'юків золота по 3 кінтари кожен (загалом 12,7 т золота!). Щедрість Муси в Каїрі настільки знизила курс золота, що він поновився в Єгипті лише через 12 років, а в Мецці манса роздав як милостиню 20 тис. (!) золотих. Міжнародний резонанс цього хаджу був таким великим, що в ісламських хроніках почали писати: “Малі... - обширна країна й велика земля, з містами й селищами. І рука султана Малі простягнута над усім із суворістю й владністю... Малі вміщує майже 400 міст, а земля його щедротна благом”10. А в Європі на португальських картах Африки з'явилося таке визначення манси: “Це негритянський володар на ім'я Муса Малі, володар негрів Гвінеї. В його країні так багато золота, що він найбагатший та найшляхетніший цар у світі”11. Та вже за правління Сулеймана (1341 - 1360) у країні з'явилися перші ознаки політико-соціальних негараздів.

У доісламському Малі дружина манси вважалася майже рівним своєму чоловікові співволодарем, бо часто-густо була його рідною сестрою. Навіть іслам не одразу зламав реліктову політичну традицію матріархату, але поступове посилення позицій мусульманської релігії в Малі давалося взнаки. Манси рідко офіційно одружувалися з власними сестрами, і посада цариці втратила колишню політичну вагу. “Традиціоналісти” не змирилися, і наприкінці царювання Сулеймана Кейта його спробувала позбавити влади цариця-дружина Каса (“цариця”) - його кузина й співправителька. Заколот розкрили, Касу Сулейман ув'язнив, “а замість неї поставив іншу свою дружину - Бандью; проте та не належала до числа царських дочок. Люди багато про це говорили й засуджували вчинок Сулеймана”12.

Другою причиною негараздів виявилася відсутність чіткого правила наслідування малійського престолу, що залишалося чудовим грунтом для двірцевих переворотів.

Проте вирішальним чинником занепаду влади манси стала рабська гвардія, котра (як преторіанці Стародавнього Риму, мамлюки Єгипту або гулями Багдада) почала міняти правителів на власний розсуд. Масла у вогонь додав манса Марідьята ІІ (1361 - 1375) - сатрап і деспот, який захопив престол шляхом кривавого перевороту, безглуздо прогайнував багатства, накопичені попередниками, а потім захворів на сонну хворобу після укусу цеце, промучився два роки та помер в апатичному сні, остаточно втративши контроль над країною.

З ослабленням військово-політичної та фінансової могутності володарів Ніані від Малі швидко відпали всі васали, а за відсутності власних золотоносних родовищ манси миттєво розгубили залишки колишнього авторитету. З перенесенням центру золото-соляної торгівлі в “золотий трикутник” нігерського закруту цілком природно саме сюди перейшла й політична гегемонія в регіоні. Починалась епоха третьої великої імперії Західного Судану - держави Сонгай.

Певний господарський ренесанс пережило Малі в 1430-х роках, коли на західносуданському узбережжі Атлантики з'явилися португальці, які обмінювали золото на колоніальні “брязкальця”. Караванні шляхи до португальських прибережних факторій проходили через Малі, але в XVII_ст. навали народу мосі зі сходу та кочовиків фульбе з півночі довалили державність малінке - і наприкінці століття від могутньої імперії клану Кейта залишилося кілька поселень на схід від нігерського початку.

Сонгай. Вождівство Сонгай склалось у VII ст. у східній частині великого закруту Нігеру. Тоді ж заснували місто Гао, куди у 890 р. перебрався сонгайський володар. Етнічною основою майбутньої імперії став народ сонгай (землероби, рибалки та мисливці), мову якого досі не можуть віднести до жодної мовної сім'ї.

Посилення раннього язичницького Сонгаю припадає на ІХ ст., коли араби назвали його “найвеличнішою державою чорних, найславнішою з них долею і найбільшою з них ділами... Багато царств йому підкоряються та визнають його зверхність...”13. Проте могутність ця виявилася досить відносною, бо у ХІІ ст. під загрозою альморавідської навали сонгайські правителі (сонні або ши) прийняли іслам, а з кінця ХIII ст. опинилися у васальній залежності від Малі. Тільки з ослабленням імперії манси на рубежі XIV - XV ст. сонгайцям пощастило відновити цілковиту незалежність.

Різке посилення влади Сонгай пов'язане з правлінням сонні Алі Бер (Алі Великий, 1464 - 1492), котрий виявив себе непереможним і вкрай жорстоким завойовником. “Був він непереможним і не повертався з жодної землі, не розоривши її. Військо його ніколи не зазнавало поразки: був він переможцем, а не переможеним”14. У 1469 р. ши Алі Бер захопив Томбукту, в 1471 р. - Дженне, а в 1483 р. відбив напад народу мосі (котрі теж претендували на “малійську спадщину”).

Секрет його перемог полягав не лише в талантах полководця. Опір сусідів паралізувала печерна жорстокість кривавого сонгайського володаря, який сповідував крайній хариджизм, а тому лютував і проти язичників, і проти мусульман-суннітів. “Він наказував кинути малюка в ступку, а матері наказував його товкти. І мати товкла дитину живцем, і його згодовували коням. Був ши Алі розпутним і порочним... А скільки він зруйнував селищ! Їхніх мешканців він убивав полум'ям, піддаючи людей стражданню в різних тортурах: то палив вогнем і вбивав їх, то споруджував будинок на живій людині, і та вмирала під будинком, то розпорював живіт живій жінці та виймав її зародок”15 і т.д.

Величезну армію Алі Бера підтримував колосальний річковий флот (400 кораблів).

Терором та воєнними перемогами Алі Бер більше ніж на століття утвердив гегемонію Сонгай у Західному Судані, проте доля не дарувала йому злодіянь, перед якими меркли звірства Чінгіс-хана, Тимура та Чжу Юаньчжана, разом узяті. Повертаючись у 1492 р. з чергового походу, сонні Алі потонув під час переправи через річку Нігер, а його сина-спадкоємця Баро через чотири місяці розгромив і скинув з престолу головком сонгайської армії, міністр оборони аскія (“маршал”) Мухаммед Туре (1493 - 1529), що став засновником другої сонгайської династії. (За іронією долі Мухаммед І Туре був сонінке за національністю, тобто походив з народу, що панував у першій великій “імперії золота” - Гані.) Надалі царі нової Західносуданської імперії мали титул аскія.

За 37 років свого правління аскія Мухаммед здійснив безліч походів і здобув десятки гучних перемог, утворивши грандіозну Сонгайську імперію, що охопила землі від річки Кадуна (Центральний Судан) і соляних копалень Теказзи (центр Сахари) до Атлантики. Поневолених ворогів аскія палив, морив голодом, живцем заривав у землю, але внаслідок кривавих перемог Західний Судан уперше, крім золота й рабів, отримав власну сіль, ставши економічно незалежним від транссахарської караванної торгівлі. Основним досягненням першого аскії залишилося створення першого в регіоні централізованого розгалуженого бюрократичного апарату та здійснення адміністративно-територіального поділу держави без урахування традиційних родоплемінних кордонів.

Поиск по сайту: