ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 36 страница

Опору Бахлол-шаха (1451 - 1489) становили привілейовані загони афганських племен. Його майже сорокарічне правління минуло в безперервних війнах, але результатом стало відродження державної централізації та авторитету влади, забезпечене жахом перед жорстокими афганськими головорізами. Син Бахлола Сікандар-шах (1489 - 1517) продовжив політику батька, довівши до крайньої межі мілітаристську централізацію країни. Для встановлення тотального контролю влади над ситуацією в державі Сікандар відродив розгалужену мережу таємної поліції та донощиків, а тюрко-афганська єдність спиралася на агресивний суннітський фанатизм, спрямований і проти шиїтів, і проти індуїзму як релігійної організації: було зруйновано безліч індуїстських храмів. У 1504 р. Сікандар переніс столицю з Делі до Агри (трохи західніше), звідки збирався розпочати походи з метою розширення султанату, але організувати їх так і не встиг.

Делійський султанат знову піднімався з руїн. Кількість підданих сягнула 15 - 20 млн. У країні працював славетний індо-мусульманський історик Ях'я ібн Ахмад Сірхінді (ХV ст.). Незважаючи на ісламський тиск, продовжувала розвиватись індійська література. Бенгальську літературу прославив поет-крішнаїт Чондідаш (ХV ст.) - автор гімну “Пісня про славу Крішни”; гордістю хіндумовної літератури стали романтичні балади Нарпаті Нальха (ХІV ст.).

У 1517 р. на делійський престол сів Ібрахім-шах Лоді (1517 - 1526). Його пишне коронування одразу засвідчило, що молодий султан відійшов від аскетичних традицій своїх грізних попередників і гроші лічити не любить, але це було півбіди. Біда полягала в тому, що Ібрахім скасував усі привілеї афганців у державі, позбавивши династію етнічної опори. Заявивши, що в правителя не буває родичів та одноплемінників, а є лише піддані та слуги, молодий султан намагався зробити свою владу необмеженою, але втратив і те, що мав. Навіть успішні завоювання не додали йому авторитету, а султанове марнотратство спустошило скарбницю. У середовищі афганської військової знаті спалахнули чвари, а дядько султана Ала ад-дін Алім-хан офіційно звернувся до кабульського Тимурида Бабура з проханням звільнити султанський престол від молодого тирана, і той не примусив довго умовляти себе.

Захіруддін Мухаммед Бабур (1482 - 1530) вважав себе нащадком Тимура й одночасно Чінгіс-хана (по жіночій лінії). Мабуть, від них успадкував цей володар колосальне честолюбство й безліч талантів, серед яких були здібності політика, дипломата, воєначальника, науковця й навіть поета. Наприкінці ХV ст. Бабур після смерті батька сів на престол правителя Фергани, але царював там дуже недовго. Взимку 1499 - 1500 рр. вся Середня Азія (включаючи Фергану) була завойована ордами кочових узбеків, яких привів із межиріччя Уралу й Сирдар'ї інший нащадок Чінгіс-хана - Мухаммед Шейбані.

Розбитий Бабур осів у Кабулі, але царювання над бідною країною з непокірними племенами, яку являв собою тоді Афганістан, його не приваблювало. Отже, похід на Індію був неминучим і без запрошень.

Здійснивши кілька вдалих набігів на Пенджаб (1518, 1524), Бабур повернув своїм воїнам упевненість у власних силах і бойовий дух, що занепав після поразок від узбеків. Дали ці походи й значний фінансовий прибуток. І все ж коли 12-тисячне військо Бабура вирушило наприкінці 1525_р. на Делі, це нагадувало авантюру. Ібрахім Лоді зустрів агресора на Паніпатському полі (біля Делі) у квітні 1526 р., маючи до 100 тис. вояків проти 25 - 30 тис. у Бабура (до якого приєдналися вороги Лоді з числа місцевої афганської та тюркської знаті). Але Бабур мав уже чвертьстолітній досвід полководця, віддане військо фанатиків і вогнепальну зброю, якої не було в його супротивника.

Бій почався атакою делійської кінноти, яку зупинили бабурівські гармати. Шок від їхнього гуркоту паралізував афганців, а коли їх із двох боків обстріляла з луків легка кіннота Бабура, супротивник не витримав. Індо-мусульмани в паніці розбіглися, залишивши на полі битви 15 тис. трупів. Загинув і сам Ібрахім Лоді.

Престол Делі звільнився, і в тому самому році Бабур, захопивши Делі, оголосив себе падишахом (“великим царем”). Делійський султанат упав, а на його руїнах виникла “Імперія Великих Моголів”<$F”Моголами” в Індії називали всіх мешканців Середньої Азії та Афганістану, тобто територій, завойованих у минулому монголами, а їхні землі іменували “Моголістаном”. Оскільки Бабур прийшов до Індії саме звідти, його й усіх новоприбулих стали називати “моголами”.>, засновником якої став колишній ферганський утікач. Столицею імперії Бабур зробив Агру, яку перетворив на неприступну фортецю.

Держава Бахмані (1347 - 1525). За часів руйнівних і безглуздих експериментів делійського султана Мухаммеда Туглака Хуні (1325 - 1351) Декан дедалі більше гнітила залежність від малозрозумілої північної влади. Бездумні побори Мухаммед-шаха спричинили зростання сепаратистських тенденцій в імперії й проголошення в 1347 р. в межиріччі Крішни, Тунгабхадри (південь) і Тапті (північ) незалежної держави, засновником якої став лідер місцевих бунтівних емірів Абу-л Музаффар Ала ад-дін Бахман (1347 - 1358). Він перейняв на себе титул султана, а столицею зробив Ахсанабад (Гулбаргу).

На цих територіях індуїстський елемент завжди був значно могутніший, ніж на півночі, тому концепції індо-ісламського синкретизму посідали відповідне місце в політичній доктрині держави Бахмані. Частково індуїстським (можливо, по жіночій лінії) було й коріння новоствореної династії, про що свідчить її ім'я (“Бахман” походить від слова “брахман”).

Другою особливістю місцевого режиму став відчутний вплив шиїзму на відміну від здебільшого жорстко суннітського Делійського султанату. На Декані кількість пануючих мусульман залишалася занадто малою порівняно з тубільцями, тому всі ісламські елементи мусили триматися спільно й до певного часу заплющувати очі на внутрішньоісламські релігійні чвари.

Стрімке посилення держави Бахмані припало на правління Ала ад-дін Ахмед-шаха (1422 - 1435), який зосередив усі зусилля на розширенні підвладних територій та боротьбі з південноіндуїстською імперією Віджаянагар. Нагнітання ісламістського психозу й пограбування південних індусів забезпечили певну стабільність країні, а багатство державної скарбниці дало можливість султанові збільшити свою армію до 300 тис. вершників (!), 300 слонів і 100 бойових гепардів. Таких сил не мали тоді навіть делійські султани, не кажучи вже про дрібніших мусульманських владик Індії.

Територіально держава Бахманідів охопила землі від Орісси на сході до Аравійського моря на заході й почала претендувати на загальноіндійське домінування. Проте релігійна невизначеність влади, яка попервах становила силу династії (бо консолідувала всіх мусульман і частково індусів навколо султанського престолу), стала причиною її краху.

Основою бахманської армії були переважно тюрки-сунніти, яких у султанаті називали декані, але чиновницький апарат, як і в інших індо-ісламських державах, становили хорасанці-шиїти, що їх у Бахмані прозвали афакі (“чужинці”). Доки династія Бахманідів міцно тримала владу, а релігійні війни сприяли антиіндуїстській консолідації всіх деканських мусульман, шиїто-суннітські чвари залишалися мінімальними. Султанат досяг апогею могутності, символом якої стала нова розкішна бахманська столиця - Бідар. Та релігійно-двірцева ворожнеча між декані й афакі підривала державну єдність, а після смерті лютого Ахмед-шаха Бахмані перетворилася на стрижень внутрішньополітичного життя.

У 1463 р. на бідарський престол сів малолітній Мухаммед ІІІ, але реальним правителем султанату став його візир Махмуд Гаван (1405 - 1481).

Махмуд Гаван народився у Східному Гіляні (південно-західне узбережжя Каспію) в родині впливового місцевого чиновника. Коли сім'я потрапила в опалу, став купцем. У 1455 р. прибув у торговельних справах до Бідара, де сподобався Ахмед-шаху й, будучи шиїтом-афакі, виявив неабиякі таланти чиновника та полководця. Успішно воював з індусами, а в 1463 р. став візирем, здобувши владу ще й завдяки прихильності матері молодого султана.

Махмуд Гаван чимало зробив для зміцнення бахманської державності, обмеження сепаратистських рухів і посилення централізації. В умовах шиїто-суннітського протистояння та наявності значного індуїстського елемента в державі (що аж ніяк не сприяло її консолідації) візир подробив намісництва (з чотирьох зробив вісім), щоб ослабити силу провінційних губернаторів. Лише центральній владі були підпорядковані всі фортеці з гарнізонами, а кожен воєначальник (більшість яких становили декані) відтепер отримував лише стільки державних коштів, скільки реально виставляв вояків, а не безконтрольно багато, як раніше.

Наведення порядку в країні дало змогу Махмудові Гавану продовжити успішні війни з індусами півдня: він кілька разів грабував Віджаянагар, відібравши в цієї індуїстської імперії алмазні копальні Райчуру, захопив і пограбував знаменитий багатствами індуїстський храм Канчі. Попутно Гаван підкоряв і деяких ісламських владик: здобув Гао й завоював Мальву. Поміркована митна політика сприяла активізації бахманської зовнішньої торгівлі, за що Махмуд Гаван дістав прізвисько “пан купців”. Саме в ці часи Індію відвідав тверський купець-посланник Афанасій Нікітін, який залишив безцінні записи своєї подорожі - “Хоженіє за три моря”.

Популярність у країні здобули ідеї бхакті (індо-мусульманського синкретизму), які обстоював хіндумовний поет-ткач Кабір (1440 - 1518). Шедевром бахманідської архітектури гаванівських часів стало бідарське медресе середньоазіатського типу з цегли, облицьованої кольоровими плитками.

Але військова тюркська знать (сунніти-декані) не простила Гаванові його централізаторських владних замашок, а те, що він був афакі, підігріло їхню ненависть до візира.

Тільки-но підріс Мухаммед-шах ІІІ Бахман, декані подбали про те, щоб представити молодому султанові стосунки матері з візирем у найганебнішому вигляді, а потім подали правителю сфабрикований донос на Гавана.

Заколотники на чолі з Малік Хасаном написали від імені візира підроблений лист до правителя сусідньої Орісси з пропозицією вдертися в країну й скинути бахманідську династію, а щоб усе було переконливо, викрали в Махмуда печатку з його монограмою (тугрою) і проштампували донос.

У 1481 р. Махмуда Гавана обезголовили, а на афакі обрушилися репресії. Хитка релігійно-політична рівновага, якою вирізнялася рання історія Бахмані, “канула в Лету”, а з нею розвалилась і єдність султанату. Вже в 1490 р. від неї відпав Біджапур, за ним - Берар та Ахмеднагар, з 1512 р. здобула незалежність Голконда, а в 1525 р. династія Бахманідів упала, і володарем Бідара став колишній бахманідський сановник Касим Барід. На руїнах Бахманського султанату утворилося п'ять незалежних князівств, найсильнішими з яких були Біджапур (узбережжя Аравійського моря, колишня південно-західна окраїна Бахмані) та Голконда (узбережжя Бенгальської затоки в межиріччі річок Крішни й Годаварі).

Основою зовнішньої політики новостворених мусульманських державок залишилася запекла боротьба з індуїстським Віджаянагаром, але новою проблемою ісламських владик стали європейці.

В 1498 р. до південноіндійського порту Калікут (Малабарське узбережжя Аравійського моря) вперше прибула ескадра португальців на чолі зі славетним мореплавцем і піратом Васко да Гамою, якого привів до Індії арабський лоцман Ахмед ібн Маджид. Відкриття прямого морського шляху з Європи до Індії навколо Африки стало складовою частиною Великих географічних відкриттів, з якими пов'язаний початок нової європейської історії. Проте для Індії ця звістка не була втішною. До ескадри Васко да Гами невдовзі приєднались інші португальські пірати - Кабрал і Альфонсу д'Альбукеркі, кораблі яких почали грабувати купців в Аравійському морі, здійснювати спустошливі набіги на західне індійське узбережжя. В 1510 р. португальці відібрали в Біджапуру острів Гоа, який зробили, разом з Ормузом (Перська затока), Малаккою й фортецями на Молукках і Цейлоні, базою португальської колоніальної експансії в регіоні. Оснащені вогнепальною зброєю, високодисципліновані, бідні, а тому надзвичайно пожадливі та жорстокі загони європейських піратів, яких підтримував португальський королівський двір, швидко довели свою перевагу над численними, але гірше озброєними й погано організованими арміями індійських держав - як ісламських, так і індуїстських. Економіка Сходу ще продовжувала динамічно розвиватися, а добробут його населення ще був вищим за європейський, але військово-технологічна перевага Заходу вже давалася взнаки, і першою в Азії це відчула Індія.

Якщо в боях з індусами мусульмани ще здобували перемоги (в 1565 р. п'ять ісламських держав Декану, об'єднавшись, розгромили віджаянагарське військо на р. Крішна - битва при Талікоті, після чого Віджаянагар тимчасово розпався), то подібний антипортугальський союз 1570 р. не приніс успіху. 300 тис. індо-мусульман так і не зуміли відбити в португальців Гоа.

Із колишніх бахманських володінь динамічно розвивалася лише Голконда. Її торгівля, орієнтована насамперед на країни Південно-Східної та Східної Азії, менше потерпіла від португальських піратів, поливне рисівництво давало непогані врожаї (до трьох на рік), а фінансову стабільність гарантували славетні алмазні копальні. Голконда славилася своїми тканинами, чудовою сталевою зброєю, а внутрішній спокій забезпечував відносно високий статус афакі й індусів (серед останніх траплялися навіть багаті купці та лихварі). Правляча династія Кутб-шахів вирізнялася релігійною терпимістю й потягом до мистецтва, а правитель Мухаммед Кулі Кутб-шах (1580 - 1611) став класиком урдумовної поезії в жанрах перської поетики (газель, касида, рубаї, месневі, марсія). Його колега-сусід та сучасник володар Біджапуру Аділь-шах Ібрахім (1580 - 1627) теж славився як поет і меценат, але відсутність релігійного проісламського фанатизму якісно відрізняла внутрішню ситуацію в Голконді від її найближчих сусідів.

Гальмували розвиток деканської економіки варново-кастова система, грабіжницька торгівля скакунами й португальське піратство, а політичні, релігійні та етнічні чвари становили перешкоду новому возз'єднанню. Тому коли з півночі на Декан прийшли Великі Моголи, більшість місцевих царств була ними завойована, а решту дорозорили в ХVII_ст. набіги маратхів. Лебединою піснею незалежної ісламо-деканської культури став знаменитий біджапурський мавзолей Ібрахіма Рези (ХVII ст.). Останні ісламські держави Декану підкорилися моголам наприкінці ХVII ст.

Держава Гуджарат (1398 - 1572). Унаслідок тимурівської навали на Індію постав іще один незалежний від Делі мусульманський султанат, який створив колишній делійський намісник Гуджарату (Західна Індія) ісламізований індус Зафар-хан. У 1398 р. він оголосив незалежність, заснувавши власну султанську династію Танк.

Економічно Гуджарат був одним з найрозвинутіших країв Індії. Індиго та цукрова тростина становили основу аграрного сектора країни, гуджаратські бавовняні й шовкові тканини, тафта й оксамит славилися за межами Індії, а місцевий порт Камбей залишався найбільшим центром трансокеанічної торгівлі на західному індійському узбережжі. В Гуджараті осіли в VІІ ст. зороастрійські перси - біженці від арабів-мусульман (парси), які полегшували контакти Гуджарату з Персією, а терпимість влади до індусів (сама династія була індійського походження) забезпечувала соціальну стабільність.

Гуджаратський султан Ахмед-шах І (1411 - 1442) створив регіональну систему адміністративного управління та провів кілька успішних воєн з раджпутами на своїх північно-східних кордонах, а динамічний розвиток економіки збагачував державну скарбницю. Символом гуджаратської могутності стала нова столиця країни, яку султан заснував у 1411 р., назвавши її на свою честь Ахмедабадом. Населення красуні-столиці швидко зростало й невдовзі досягло 600 - 900 тис. мешканців, а місцева мечеть Сіді-Саїд (ХVІ ст.) з найтоншими різьбленими ажурними віконними решітками стала гордістю гуджаратської архітектури.

Політику жорстокої централізації та зовнішньополітичної експансії продовжив Махмуд I Бегара (1458 - 1511). За його правління Гуджарат суттєво розширив свої володіння на сході, а всередині країни були захоплені та зруйновані неприступні фортеці Гірнар і Чампанір - осередки децентралізаторського сепаратизму провінційних намісників.

Серйозний опір чинив Гуджарат європейській колоніальній агресії. Уклавши союз з Єгиптом (держава мамлюків), Махмуд Бегара знищив португальську флотилію в порту Чаул, але в 1505 р. допомогу своїм піратам надав лісабонський двір: у 1505 р. Франсішку Альмейда призначили віце-королем португальських володінь в Індії, а для підтримки метрополія вислала додаткові резерви. В 1509 р. біля Діу Альмейда потопив союзний гуджарато-мамлюцький флот, і заради перемир'я султан віддав колонізаторам порт Діу в цілковите володіння.

Португальське піратство суттєво підірвало економічні позиції Гуджарату на морі, тому наступний султан Бахадур-шах (1526 - 1537) вирішив компенсувати це масштабними завоюваннями на суші. Об'єктом агресії стали войовничі раджпути, центром яких була неприступна фортеця Чітор. Опір гуджаратцям очолила мати малолітнього чіторського раджі Джавахір Бай, але сили виявилися нерівними, і в 1534 р. опір раджпутів зламали. Джавахір Бай загинула при обороні Чітора, після чого всі чоловіки-раджпути одягнули святкове шафранове (жовте) вбрання й кинулися в атаку. Загинули всі, жоден раджпут не здався в полон, а їхні жінки за раджпутським звичаєм здійснили джаухар (колективне самоспалення з дітьми живцем), щоб не потрапити до рук мусульман. Шоковані гуджаратці покинули спалений, але не підкорений Чітор. Прибутків ця війна не дала, а раджпути невдовзі знову зажили самостійно.

Останнього удару Гуджарату завдали моголи. Їхньою першою навалою вирішили скористатися португальці, які вдарили Бахадур-шахові в спину. Для врегулювання спірних питань та зосередження сил проти моголів султан прибув на португальську ескадру для переговорів з Альмейдою, де був у 1537 р. зрадницьки вбитий. Після смерті Бахадур-шаха жодного законного спадкоємця не залишилось, і Гуджарат поринув у двірцеві усобиці, ускладнені загальним господарським регресом. У 1572 р. Гуджарат завоювали армії могольського падишаха Акбара.

Держава Віджаянагар (1336 - 1670). Період розвалу Делійського султанату в часи безумного правління Мухаммед-шаха Туглака (1325 - 1351) породив ще одну велику державу, засновниками якої стали делійські намісники крайніх південних володінь імперії Харіхар і Букке. Ісламізація майже не торкнулася Південного Індостану, тому навіть на високі посади місцевих намісників делійські султани змушені були призначати індусів, і тільки-но могутність султанату послабшала - земля тамілів першою звільнилася від мусульманського панування. В 1336 р. Харіхар та Букке з роду Сангама перестали коритися далекому делійському володарю і, заснувавши на березі річки Тунгабхадри сильну фортецю Віджаянагар (“Місто перемог”), почали активно розширяти власні володіння. Назва столиці дала ім'я державі, що охопила в 70-х роках XIV ст. весь південь Індостану до річки Крішна на півночі.

Віджаянагар став єдиною на той час корінною індійською державою, де індуїзм знову здобув статус панівної релігії, а державність будувалася на тамільському етнічному фундаменті.

На чолі імперії стояв махараджа, але вплив ісламських традицій відбився в політичній структурі Віджаянагару. Так, владні повноваження махапрадхани (першого міністра) відповідали функціям мусульманського візира. В країні був створений високоцентралізований та надзвичайно розгалужений управлінський апарат - як у центрі (державна рада, міністерства, відомства), так і в провінціях (куди махараджа особисто призначав на 2 - 3 роки намісників). Значну автономію зберігала сільська община, але з'явилися вже виключно державні землі та система араманайаків (мілітаристських земельних пожалувань на кшталт мусульманських ікта). Податки були зафіксовані на рівні 1/3 врожаю.

Формування міцних державних інститутів сприяло посиленню Віджаянагарської імперії і якісно відрізняло її від усіх попередніх індуїстських держав, головною вадою яких була в минулому неодмінна аморфність і нестабільність будь-яких політичних утворень. Індуси вперше спробували побудувати свою індуїстську імперію з використанням структурних принципів ісламського державного організму. Шлях цей виявився надзвичайно продуктивним, а досвід створення індуїстської варново-кастової держави з владним апаратом мусульманського зразка - унікальним.

100 років махараджі Віджаянагару успішно керували Південним Індостаном, а їхні війни з Бахманідами йшли з перемінним успіхом. Друге народження переживав індуїзм: міста Віджаянагар, Чідамбарам, Рамесварам, Мадураї, Веллур, Срірангам були в XV - XVI ст. перенасичені кам'яними храмами-монстрами з лісом колон, рясніли зображеннями реальних і фантастичних тварин, рослин, чудовиськ та людських постатей.

Видатним політичним, культурним центром Південного Індостану стала віджаянагарська столиця, населення якої сягнуло 350 тис. мешканців. Зразковий порядок у цьому колосальному макрополісі забезпечували 12 тис. вояків міської варти (поліції), які утримувалися за рахунок прибуткового податку з публічних домів міста (цей податок на проституток становив 12 тис. золотих монет на день). Така оригінальна система фінансування столичних органів правоохорони зробила їх безплатними для держави, а прибутки від значного експорту (тканини, корали, мідь, ртуть, шафран, опіум, сандалове дерево, камфора, перли, раби, слони тощо) махараджі спрямовували на утримання пишного двору, будівництво палаців, храмів, оборонних споруд та на закупівлю коней для армії, що дало змогу поступово виправити ситуацію на фронтах.

У 1486 р., після вдалих воєн Махмуда Гавана, Бахманіди здійснили останній переможний похід на південь. Поразки підірвали авторитет династії, і її ліквідував видатний віджаянагарський воєначальник Нарасімха Салува. Скориставшись ослабленням Бахмані, він повернув Віджаянагару втрачені в минулому землі, та після його смерті сини войовника-махараджі побилися між собою. Відбувся новий переворот, і в 1505 р. ще один полководець Віра Нарасімха став імператором Віджаянагару, започаткувавши династію Тулува (1505 - 1565).

Апогею могутності Віджаянагар досяг за правління Крішнадевараї (Крішни Дева Раджі, 1509 - 1529), який відбудував централізований державний апарат, упорядкував збирання податків і уклав союз з португальцями, через яких індуїстська імперія отримувала багато коней із Персії та Аравії. Водночас європейці, які вже контролювали торгівлю в Аравійському морі, різко обмежили на прохання Крішнадевараї експорт коней до ісламських султанатів Декану. Кіннота залишалась основою тогочасних індійських армій, тому така торговельна політика сприяла відчутним воєнним перемогам індусів над мусульманами. До цього треба додати, що за великі гроші португальські найманці охоче служили в армії Віджаянагару, що зробило її якісно сильнішою від північних конкурентів, бо з європейцями прибула їхня вогнепальна зброя. Решту війська становили малабарці войовничої касти наїрів та найманці з ланкійського царства Канді.

Професійна армія здобула гучні перемоги й швидко окупила витрати на її утримання воєнною здобиччю. В країні динамічно розвивалися сільське господарство, зовнішня торгівля та лихварство (останнім займались індуїстські храми - своєрідні віджаянагарські банки, які брали за кредит 5 % річних)5.

Зажив слави Крішнадеварая й на ниві літератури: писав вірші мовою телугу, яку вважав “найкращою з мов”, але його спадкоємець Ач'юта (1530 - 1542) дуже поступався своєму попередникові в талантах політика й воєначальника. Спаливши на траурному багатті з тілом великого попередника 3 тис. його дружин і наложниць, Ач'юта швидко втратив контроль над країною, а після його смерті реальним володарем імперії став махапрадхан Рама Рай, на безсилу маріонетку якого перетворився махараджа Садашива.

Чвари ослабили державу Віджаянагар, і коли в 1565 р. коаліція п'яти ісламських владик Декану розбила індусів при Талікоті, Рама Рай сховався і зник, а мусульмани зруйнували й спалили індуїстську столицю. Новим махараджею став брат Рама Рая - Тірумала - засновник останньої віджаянагарської династії Аравіду (1565 - 1670).

Найвидатнішим правителем династії Аравіду був Венката II (1586 - 1614) - геніальний полководець, жорстокий та підступний політик, якому вдалося ненадовго відродити імперію в її колишніх кордонах. Але ситуація трималася вже надзусиллями: експортний потенціал Південного Індостану вичерпався, не вистачало грошей на коней та найманців, а сформувати велику боєздатну армію із самих індусів було неможливим з відомих кастових причин. Тому смерть Венкати II стала каталізатором остаточного розпаду імперії, махараджі якої не мали грошей. Усобиці та двірцеві інтриги перетворилися на норму життя віджаянагарської верхівки, а за правління останнього махараджі Шріранги II (1642 - 1670) землі Віджаянагару захопили й поділили між собою Біджапур і Голконда. Життя своє Шріранга II закінчив як нахлібник своїх колишніх васалів.

“Імперія Великих Моголів” (1526 - 1754). XV - XVI ст., незважаючи на політичні конфлікти, стали епохою стрімкого культурно-господарського піднесення Північної Індії. За винятком посушливої Західної Індії (де процвітали ремесла й торгівля, особливо в Гуджараті), по всій Індо-Ганзькій рівнині збирали два, а подекуди - три врожаї на рік. Вирощували високоврожайний рис (21 сорт!), пшеницю, ячмінь, горох, сочевицю, безліч садових, городніх та баштанних культур. Розширювалися посіви бавовнику, індиго, цукрової тростини, джуту (для вироблення першокласної джутової олії), шовковиці - бази шовківництва. Позначки 45 - 50 млн сягнуло загальне населення Індійського субконтиненту. Нормальним явищем стали міста з 200 тис. мешканців (Патна, Делі, Лахор, Масуліпатам тощо).

Бурхливо розвивалась історична наука (Абу-л Фазл, XVI ст., Бадауні, XVI cт.), а персомовну літературу Індії прославили вірші та прозові спогади падишаха Бабура (“Бабур-наме”). Розквітли національні індійські літератури: варто згадати проповідника, автора священної книги сікхів (різновид руху бхакті) “Адігрантх” Нанака (XV - XVI ст.); бенгальських поетів: реформатора Чайтанью (XVI ст.) і крішнаїта-одописця Гобіндодаша (XVI ст.); унікального хіндумовного любовного лірика Відьяпаті (XIV - XV_ст.).

Ставши падишахом такої країни, Бабур здійснив свою мрію, але владу треба було відстояти. Останній опір вояків Делійського султанату очолив брат покійного Ібрахіма Лоді_ - Махмуд. На допомогу він запросив войовничих раджпутів, пообіцявши їм у нагороду право грабувати колишніх підданих султанату, і раджпутський правитель Рана Санга вирушив у похід, маючи 120-тисячне військо.

Бабур не дав об'єднатися ворогам. Нечисленних махмудівців розбили й вигнали в джунглі Бенгалії, де їх добили жахливий клімат і місцеві царки, а раджпутів падишах зустрів біля Сікрі в 1527 р. Долю битви знову вирішили бабурівські гармати, які впритул розстріляли атакуючих пішки раджпутів. Решту справи зробила кіннота. Долина Гангу залишилася за Бабуром, де він правив до 1530 р.

Будуючи могольську державність, перший падишах запровадив систему джагірів (земельних пожалувань своїм воякам за зразком ікта), а в чиновницький апарат залучив індусів, які краще знали місцеві традиції та максимально можливі обсяги зборів з кожного регіону долини. Індуси не вирізнялись особливою бунтівливістю, а за умов, коли загальний обсяг податків зменшився порівняно з часами Делійського султанату, відчуття дискомфорту в підданих значно зменшилося. Державна машина Могольської імперії запрацювала стабільно, і по смерті Бабур залишив своєму синові Хумаюну невелику, але міцну імперію, що охопила Афганістан, Пенджаб і Ганзьку долину.

Хумаюн виявив себе хоробрим полководцем, чудово знав класичну перську літературу, але не мав здібностей політика, погано знався на людях, вирізнявся нестямним сластолюбством і, на завершення, був хронічним наркоманом (курив опіум). Така людина не могла втримати хиткий корабель влади, а спроба завоювати Гуджарат скінчилася невдачею. В 1540 р. проти Хумаюна відкрито збунтувався його бенгальський намісник Шер-хан Сур (“Сонячний лев-хан”). Дві битви біля Біхара падишах програв і втік до Сінду, де одружився з 14-річною дочкою місцевого воєначальника. Від цього шлюбу в 1542 р. народився майбутній падишах-реформатор непереможний Джелал ад-дін, який увійшов в історію під іменем Акбар (“Великий”).

Шер-хан захопив у 1540 р. Делі й оголосив себе Шер-шахом. Правив він недовго (1540 - 1545), але встиг багато зробити для відновлення державної єдності та централізації. Опорою влади знову стали афганські войовничі роди, до яких належала родина Сур. Прискіпливої ревізії зазнала система джагірів: права їхніх володарів (джагірдарів) надалі перевірялися на щорічних військових оглядах. Створення нових джагірів припинили, а решту найманого війська перевели на жорсткий грошовий оклад. Стабільними, але диференційованими залежно від якості грунтів стали за правління Шер-шаха податки. Щонайменші непокора або прояви сепаратизму нещадно придушувалися владою.

Поиск по сайту: