ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 15 страница

Зародження самурайського стану. Слово самурай (“служивий”) походить від давньояпонського дієслова самурау - “служити, охороняти”. Так називали озброєних слуг-супутників, що супроводжували аристократа в дорозі. Невелика частина самурайського стану справді вийшла з таких слуг, але основним джерелом походження низів воєнізованого дворянства Японії стали гьосі.

Досвід показав, що поєднання військової служби з селянською працею укупі з цілою низкою податків - шлях непродуктивний. Тому за умов розвалу державної надільної системи й загальної військової повинності для охорони кордонів і воєн з айнами держава створила загони гьосі - привілейованих вільних селян, військових поселенців, солдат-селян, які за користування землею несли військову службу, але не платили податків. Саме від гьосі й пішла більшість самурайства (в Японії популярніший термін бусі - “воїн”). Хоча не всі гьосі стали бусі, бо статус самурая давав не лише додаткові привілеї, а й багато до чого зобов'язував (зберігати вірність сюзерену, дотримуватися жорсткої дисципліни тощо). Прошарок гьосі залишався в системі японського традиційного суспільства протягом усієї середньовічної епохи, поповнюючись селянами, які поєднували в собі дух авантюризму, войовничість, схиляння перед законом. Певною мірою стан гьосі можна порівняти з нашими реєстровими козаками.

Розвал державності в період правління Фудзівара нікого не влаштовував, але для боротьби за владу самураям потрібні були організаційні структури. В тогочасній Японії партій не знали, а їхню роль відігравали клани, що грунтувалися на родинних зв'язках. Самурайські низи та гьосі формувалися без урахування родинності, й тут за справу взялася аристократія.

В Японії часів Фудзівара військова служба вважалася заняттям грубим, придатним лише для неуків-мужланів, тому до самураїв більшість родовитих сімей ставилися зневажливо. Однак аристократичних кланів у столиці було явно забагато (1182 роди), тому боротьба за “місце під сонцем” ішла шалена, й природно, що в ній траплялися роди-невдахи, яких витиснули зі столиці на службу в провінцію, де частіше був потрібен меч для придушення непокірних і воєн з айнами, аніж сувої з малюнками чи віршами. Для багатьох аристократичних родів управління провінціями завершилося крахом, бо вони не бажали виконувати “брудну роботу”. Однак ті, хто її не злякався, хто згуртував навколо себе гьосі, зробивши їх самураями (тобто включивши їх у систему свого клану), хто оперся на їхню військову міць - здобули вагомий козир у політичній боротьбі. Кланова система таких аристократичних родів стала каркасом, на який наклався неорганізований матеріал гьосі, і в такий спосіб сформувалися самурайські клани, на чолі яких опинилися відгалуження аристократичних сімей, що порвали зі своїми рафінованими столичними родичами, “огрубіли”, але тримали відтепер у руках реальну військову міць.

Виникнення самурайського стану відбулося наприкінці Х - на початку ХІ ст. внаслідок складного соціального процесу мілітаризації деяких аристократичних родів у провінції шляхом зміни “профілю діяльності” на військовий самих аристократів і частини їхніх слуг з одночасним включенням до складу цих кланів частини гьосі. Це породило соціальну мутацію таких кланів із аристократичних у самурайські й призвело до появи в суспільній структурі Японії нового стану - бусі (самурайства).

Правління інсей.

Панування Фудзівара влаштовувало далеко не всіх, навіть усередині правлячого клану, який розпався на чотири гілки. Його північне угруповання дійсно було правлячим. Решта родів і кланів, а також Фудзівара інших гілок були позбавлені навіть надії на можливість наблизитися до політичного Олімпу Японії. Влада Фудзівара гнітила імператорів, які не забули часів Нарської монархії, буддійські храми, для яких рід регентів-канцлерів був подвійним конкурентом (при розподілі захоплених сьоенів і в науці та мистецтві), а на політичну арену виходила нова сила - самурайство. Ситуацію ускладнила вкрай невдала економічна політика Фудзівара, точніше цілковита її відсутність, що породило самоізоляцію країни.

Для врятування своєї влади Фудзівара хапалися за все, включаючи магію, стверджували, що силач Ватанабе Цуна (953 - 1024) упіймав самого чорта, але ситуація від цього не поліпшилася. Продовженням жахливих бід стала політична анархія 10-х років ХІ ст., коли з восьми імператорів лише один пробув на троні більше року, а серед канцлерів з'явилися люди, позбавлені будь-яких талантів, і навіть п'яниці. Склалася ситуація, “коли те, що задумувалося на добре, безумовно ставало таким, за що потім доводилося каятися”8.

Політико-економічна криза поставила питання про необхідність зміни системи правління, ліквідацію влади секкан (регентів-канцлерів), але Фудзівара так глибоко вкоренилися у владні структури при дворі, що вирвати у них міністерські портфелі стало марною справою. Потрібна була політична мудрість, щоб розв'язати цей “гордіїв вузол” і водночас зберегти, не розвалити остаточно японську державність, для якої “великі потрясіння” за таких обставин були категорично протипоказаними. Країна потребувала реформ. Їх проведення пов'язують з іменами двох імператорів: Госандзьо та Сіракави - автора та виконавця новаторської політичної ідеї.

Ще наприкінці Х ст. для боротьби з Фудзівара тенно запровадили інститут курандо - особистий секретаріат при імператорі, через який “нащадки Аматерасу” намагалися вирішувати державні справи, обминаючи регентів-канцлерів. Переконавшись, що вирвати владу у Фудзівара при дворі неможливо, імператор Госандзьо у 1072 р. зрікся престолу і, прийнявши сан буддійського монаха, створив власний, паралельний двір екс-імператора, спираючись на який почав вершити державні справи.

Діяльність Госандзьо виявилася досить успішною. Вдалося упорядкувати державні фінанси, ввести єдину систему мір і ваги. Екс-імператор всіляко сприяв розвитку літератури й філософії. Раптова смерть (1073 р.) перешкодила йому довести справу до кінця. Лише його наступник Сіракава (тенно у 1072 - 1086 рр.) зумів побудувати після свого зречення у 1086 р. систему інсей (“храмових правителів”) - правлячих екс-імператорів-монахів.

Сіракава проявив себе фанатичним буддистом. Особисто здійснював паломництво до святих місць у гори Коя-сан і Кумано, побудував безліч пагод і буддійських статуй, заборонив убивати в країні будь-яку живність, і навіть у побуті намагався бути прикладом для своїх підданих. Якщо більшість тогочасних японців спала головою на схід (як Конфуцій) або на південь, то правлячий екс-імператор спочивав у позі Будди Шак'я-Муні: на правому боці, головою на північ і обличчям на захід.

Після офіційного зречення Сіракава прийняв постриг, залишив Хейан і переїхав до монастиря Хейдзан (Ходзюдзі), де створив власний двір, штат придворних і чиновників, варту та інші атрибути влади. Звідси він почав видавати укази та закони, керувати поточними державними справами, ігноруючи офіційний Хейан. Відбувся “тихий” державний переворот: Фудзівара офіційно не втратили своїх постів, залишилися на посадах регентів, канцлерів, міністрів, отримували відповідну платню, але замість влади тримали в руках повітря - реальну владу перехопив інсей. Політичної кризи це не викликало, бо Фудзівара ніколи не виказували особливого завзяття в державних справах. Вони з радістю зосередилися виключно на проблемах літератури й мистецтва. Екс-імператора підтримали сінтоїстські храми (адже імператор вважався першосвящеником сінто), буддійські секти зі своїми воєнізованими загонами монахів (бо інсей - це буддійський монах-імператор), армія та чиновницький апарат, яким набрид політичний і економічний безлад у країні.

В ХІ ст. екс-імператори спромоглись відібрати владу у Фудзівара, та коли це, зрештою, сталося, тенно-монахи опинилися перед невтішною реальністю: державна надільна система, на яку традиційно спирався імператорський двір, давно “канула в Лету”, а “сьоенізація” призвела до того, що становим хребтом японської економіки став вільний заможний селянин (мьосю - “іменний хазяїн”). Податний двір, сплативши податки, далі сам вирішував усі внутрішні проблеми, сам вів господарство, ставши співвласником і розпорядником землі. Це прискорило розвиток японської економіки. Було започатковано сівообмін, збільшилася кількість добрив, що вносилися в землю. Деякі селяни стали отримувати два-три врожаї на рік, населення країни перевищило 11 млн, але все це відбувалося без участі представників інсей, бо до керівництва приватними маєтками (сьоенами) їх не допускали, а державних земель майже не залишилося. На початку ХІІ ст. екс-імператори-монахи спробували повернути собі економічну владу завдяки збільшенню власного родового земельного домену, але, відбираючи землі, зіткнулися з опором колишніх союзників - буддійської церкви і самураїв. Селяни теж не виказали бажання повертатися під тотальний державний контроль і відповіли на нову політику серією повстань. Самурайські дружини і загони озброєних монахів придушили бунти, але перемога виявилася “пірровою”: cистема інсей себе дискредитувала.

Нестабільність посилили незгоди на півночі Хонсю, де в середині ХІ_ст. повстали айни на чолі з Абе Йорітокі: його озброєні отруйними стрілами вояки наводили жах на самураїв та гьосі. Лише після смерті непереможного вождя “варварів” японцям удалося придушити наприкінці ХІ ст. айнський масовий визвольний рух, але криваві сутички тривали.

Самураї відчули себе єдиною силою, спроможною навести порядок у країні. Відтепер вони взяли курс на встановлення в Японії військової диктатури.

1 Норито. Сэммё / Пер. со старояп. Л.М.Ермаковой. М., 1991. С.93.

2 Цит. за: Кузнецов Ю.Д. и др. История Японии. М., 1988. С.25.

3 Ман'йосю: Ні-кан сенсю. (Збірка десяти тисяч віршів): У 2 т. Токіо, 1982. Т.1. С.43 (№ 2).

4_Цит. за: Мещеряков А.Н. Герои, творцы и хранители японской старины. М., 1988. С.78.

5 Там само. С.93.

6 Сэй-Сёнагон. Записки у изголовья; Камо-но Тёмэй. Записки из кельи; Кэнхо-хоси. Записки от скуки. Классическая японская проза ХІ - ХІV веков / Пер. со старояп. М., 1988. С.352.

7 Там само. С. 370.

8 Гукансьо (Записки дурня). Токіо, 1967. С.325.

Лекція 7

Японія (закінчення)

Диктатура Тайра

Камакурський сьогунат

“Реставрація Кемму”. Утворення сьогунату Муроматі. Японія в епоху “двох династій”

Сьогунат Муроматі

Японія на шляху до возз'єднання

Утворення сьогунату Токугава (Едо). Самоізоляція країни та її наслідки

Диктатура Тайра. Самурайський клан Тайра вів свій родовід від принца Кадзурахари, п'ятого сина імператора Камму (781 - 806), а прізвище Тайра дістав принців онук, коли його вислали зі столиці служити губернатором у провінцію. Провінційне “животіння” Тайра не влаштовувало, і 937 р. їхній лідер Масакадо влаштував заколот. Фудзівара придушили виступ силою зброї та “чорної магії”: Масакадо убили “містичною стрілою” (мабуть, його отруїли фудзіварівські шпигуни).

Опинившися в провінції, колишній аристократичний клан Тайра став самурайським і почав розширювати земельні володіння навколо столиці, спираючись на самураїв, а після відчайдушної баталії за столицю у 1156 р. встановив у Японії свою диктатуру військового типу. Грізні вояки швидко зламали опір аристократів, а коли були переможені конкуренти з інших самурайських родів, диктатором країни став глава клану Тайра Кійоморі (1118 - 1181). Свою штаб-квартиру Тайра розмістили в Рокухарі (квартал Хейану), над якою тепер гордо майорів червоний прапор - клановий стяг Тайра.

Ігноруючи фудзіварівські традиції самоізоляції, Кійоморі відновив широку торгівлю з континентом, для чого побудував новий порт Хього (сучасний Кобе). Швидко прогресувало японське сільське господарство, а гордістю ремесла стали найкращі на Далекому Сході самурайські мечі.

Їхнє лезо нагадувало сандвіч із надзвичайно загартованої сталевої пластини, на яку з боків накладали смуги м'якого заліза, що запобігало руйнуванню твердої, але дуже крихкої вуглецевої серцевини.

Японія масово експортувала золото, срібло, ртуть, віяла, ширми, лак, мечі, деревину, а імпортувала шовк, парчу, пудру, фіміам, фарфор, мідні монети.

Японську літературу збагатили анонімна “Ейга-моногатарі” (“Повість про славу”) та історична хроніка “Мідзу-кагамі” (“Водне дзеркало”). Занепад влади китаїзованих естетів Фудзівара й вихід на арену японської історії самураїв революціонізували образотворче мистецтво, породивши поряд з кара-е (“китайським живописом”) стиль ямато-е (“японський живопис”), який вирізняли надривний ліризм, акцентовані журба й туга, емоційна перенасиченість творів, на відміну від надто холодного для японців кара-е. Кодифікаторами ямато-е вважаються Тоба Сьодзо (1053 - 1140), Фудзівара Такайосі (1150 - 1174) та Фудзівара Таканобу (1142 - 1205).

Зберігши офіційно всі владні посади (тенно, сессю, кампаку, інсей тощо), самураї залишили аристократам платню із їхніх же сьоенів, дали можливість досхочу займатися науками й мистецтвом, водночас жорстоко караючи за спроби політичних інтриг. Але з часом Тайра пригадали своє аристократичне походження й почали втручатися в спадкову номенклатуру державного апарату імператора, чим викликали активне невдоволення столичної аристократії.

Себе Кійоморі зробив Головним міністром, другу дочку - імператрицею, третю - видав за регента, четверту - за канцлера. Диктатора не зупинила навіть хронічна хвороба: щоб вимолити здоров'я, 50-річний Кійоморі прийняв у 1169_р. постриг, діставши в монашестві ім'я Дзьокай (“Океан чистоти”), і продовжував дивувати рафінованих аристократів.

Розширюючи власний сьоен, Тайра привласнили 30 провінцій країни з 66-ти, ставши, таким чином, володарями половини земель Японії. А коли дочка Кійоморі (імператриця) народила йому онука, диктатор у 1180 р. силою примусив імператора Такакуру зректися престолу і зробив тенно трирічного онука Антоку. Ситуація в країні загострилася до краю.

У відповідь на інтриги та відкритий протест диктатор заслав більш як сорок аристократів, а кількох стратив. Замість засланих і страчених, 16 представників клану Тайра стали вищими сановниками імператорського двору. А щоб надалі проблем з невдоволеними не виникало, Кійоморі вдався до масового терору, виконавцями якого були кабуро - банди 14 - 15-річних молодчиків, розбещених надзвичайними повноваженнями та правом чинити необмежене насильство. У 1177 р. відбулася жахлива пожежа в Хейані. Вигоріла третина міста, загинули тисячі людей, після чого відбудованій столиці дали нову назву - Кіото (“Стара столиця”). Зміна назви не допомогла: у 1180 р. на місто налетів жахливий ураган, який став причиною нових руйнувань. Кійоморі наказав перенести столицю до Фукухари (селище в родинних землях Тайра). Наказом всесильного диктатора всіх мешканців столиці (включаючи сановників і міністрів) примусили змінити місце проживання, а будинки Кіото ламали на дошки і сплавляли до Фукухари річкою, де їх, начебто, мали знову зібрати. Але це в теорії. Кіото розламали, та “ламати - не будувати” - еліта Японії залишилася без даху над головою напередодні зими. Стурбований Кійоморі повернув столицю в Кіото на старе згарище, коли вже почалася зима.

Це означало політичний крах диктатури Тайра, а економічні негаразди довершили справу. В 1181 р. країну вразив неврожай: навесні та влітку панувала засуха, восени та взимку - урагани й повінь. Ціни на продовольчі товари досягли космічного рівня, золото втратило свою колишню роль. Країну заполонили юрми жебраків. Наступного року ситуація ще більше погіршилася. В країні спалахнула епідемія, виникла й енергетична криза, бо лісоруби без їжі не могли працювати, і взимку Кіото залишився без палива. Від голоду, холоду й хвороб тільки в столиці вимерло 42 тис. мешканців. Японія була знекровлена, й проти Тайра повстала вся країна.

Жахливими репресіями самураї Тайра придушили виступи на південному заході архіпелагу. Жертвою стала навіть давня японська столиця Нара, яку Тайра спалили та зруйнували дотла, а її мешканців розігнали по навколишніх горах. Храми, сувої, 6 тис. монахів і навіть статуя Дайбуцу були знищені. Половина Японії знову опинилася в руках Тайра. Але на північному сході країни рух очолив інший впливовий самурайський клан Мінамото, з яким Тайра розправитися не змогли.

Засновником роду Мінамото вважається син імператора Сага (809 - 823) Мінамото Тору (822 - 895). Посилення клану припадає на середину Х_ст., коли в придушенні низки антифудзіварівських заколотів видатну роль відіграло військо, очолюване Мінамото Цунетомо (917 - 961). За ці перемоги новостворений самурайський клан отримав в управління дві центральні провінції, що значно підвищило його авторитет і воєнно-економічну міць.

Одразу після приходу до влади Тайра рід Мінамото очолив відкриту збройну боротьбу проти нового володаря Кійоморі, але спочатку зазнав поразки. Деяких членів клану повбивали, інших відправили у північно-східні гори Хонсю воювати з айнами, де бої не вщухали протягом століть.

У цей скрутний для клану час його очолив Мінамото Йорітомо (1147 - 1199), якого Кійоморі спочатку наказав стратити, а потім усе ж помилував: Йорітомо врятувала його мати, красуня Токіва. Заради збереження життя трьох своїх дітей вона добровільно стала наложницею жахливого тирана й зуміла вимолити їм пощаду.

Позиції Тайра виявилися не такими міцними, як здавалося на перший погляд. Ще на рубежі Х - ХІ ст. єдність клану була порушена: в силу різних причин Тайра розпалися на кілька гілок (Ходзьо, Ісе, Камму, Сейва та ін.), і стосунки між ними далеко не завжди були мирними. Кійоморі так і не переборов ці незгоди, а східна гілка дому Тайра - Ходзьо - воювала в наступній війні проти “червоних” на боці білих прапорів Мінамото, з якими Ходзьо уклали династичний матримоніальний шлюб (Йорітомо одружився з дочкою глави родини Ходзьо Токімаси).

У розпал політичних негараздів тяжко захворів і помер у 1181 р. “залізний” Кійоморі. А тут голод, епідемія... Новий диктатор Тайра Мунеморі опинився в цілковитій ізоляції. Він оголосив амністію, повернув храми нарським монахам, але було вже запізно, з півночі на Кіото насувалися під своїми білими клановими прапорами жахливі самураї Мінамото. Загартовані у постійних війнах із “варварами”, північні самураї навіть тайрівським воякам здавалися дикими та кровожерливими. Крім того, проти 70 - 80 тис. “червоних” “північні” зібрали під свої білі прапори до 200 тис. головорізів, яких очолили два видатних лідери: холоднокровний, обачливий політик Йорітомо та його брат - видатний полководець Йосіцуне (Куро Йосіцуне).

Після кількох жахливих поразок, втративши 90 % війська, Тайра у 1183 р. спалили й залишили столицю, яку потім доруйнували “дикі” самураї Мінамото. Прихопивши малолітнього імператора Антоку, “червоні” втекли на острів Сікоку, а “білі” у 1184 р. посадовили на престол свого тенно Готобу: до всіх бід додалася схизма імператорського роду.

Генеральна морська баталія, в якій вирішилася доля Японії, відбулась у 1185 р. в Сімоносекській протоці поблизу мису Данноура. Ескадру “білих” (840 кораблів-човнів) очолив Куро Йосіцуне (“обличчям білий, ростом малий, а зуби його стирчали наперед”1). Ще 30 тис. кіннотників Мінамото прибули на Кюсю, щоб відрізати для Тайра шляхи відступу. Сили Тайра налічували 500 кораблів, та “червоні” сподівалися, що на воді зможуть побороти “північних”, які звикли битися здебільшого в гірських лісах, а не на воді, та ці сподівання не виправдалися: Тайра були розгромлені вщент, їхні лідери (включаючи малолітнього тенно Антоку) втопилися, а малодушний Мунеморі потрапив у полон. Підсумком битви стала кривава різанина: за наполяганням Ходзьо Токімаси весь клан Тайра (його колишніх соратників-родичів) було знищено: малюків топили або живими заривали в землю, дорослих душили або різали кинджалами, а полоненим самураям рубали голови.

Жахливим фіналом тотальної війни став грандіозний землетрус 1185 р., коли “гори розпадались і засипали собою ріки, море... затопило собою сушу... У столиці жоден храм, жоден будинок, пагода чи мавзолей не залишилися цілими”2. Людей охопив страх, у якому народжувалася нова політична система - легітимна військово-самурайська диктатура (сьогунат).

Камакурський сьогунат. Розгром Тайра зробив клан Мінамото найвпливовішою воєнно-політичною силою Японії. Але тандем залізного полководця (Йосіцуне) та хитрого, підступного політика (Йорітомо) дав тріщину. Боротьба за першість завершилася перемогою останнього. Йосіцуне або загинув, або утік до айнів, і після смерті у 1192 р. екс-імператора Госіракави Мінамото Йорітомо здобув титул Верховного Воєначальника (сьогуна), ставши першим узаконеним військовим правителем Японії. Проаналізувавши сумний досвід своїх попередників, Йорітомо видав, а імператорський двір ухвалив, під тиском самураїв, серію законів про сьогунат (бакуфу) - політичну систему, в межах якої тенно залишався верховним жерцем сінто і лише офіційним, номінальним главою держави. Вся політична, економічна й судова влада згідно з новим законодавством зосереджувалася в руках сьогуна. Сьогунська ставка (бакуфу) була розташована в місті Камакура на березі затоки Сагамі, а при дворі імператора в Кіото заведено посаду легального сьогунського наглядача - міністра для зв'язків із режимом Камакури.

Захопивши владу, Мінамото енергійно почали розбудову самурайської державності з центром у Камакурі. Паралельно з безвладними апаратами імператора та екс-імператора вони створили централізований бюрократичний апарат військової влади, очолюваний сьогуном, який реально правив країною. Для запобігання селянських бунтів Йорітомо скасував усі недоїмки й виділив кошти на відбудову поруйнованих храмів, чим збільшив соціальну базу мілітаризованої влади, а для заспокоєння душ переможених Тайра збудували спеціальний буддійський храм Амідайї.

Але невдоволеною владним засиллям самураїв залишилась аристократія, яку очолив імператор Готоба. Мріючи перехопити владу як інсей, він у 1198 р. зрікся престолу, а в наступному році загинув Йорітомо (його скинув норовистий кінь, і сьогун помер, сильно вдарившись об землю). Готобу підтримали Кудзьо (аристократична родина, що відокремилася від Фудзівара), оригінальним оформленням політичного антикамакурського союзу в 1205 р. стала поетична збірка “Сінкокін вакасю” (“Нова збірка старих і нових пісень Ямато”), куди увійшли вірші Сайтьо (1118 - 1190), Фудзівара Йосіцуне (1169 - 1206), Фудзівара Тосінарі (1113 - 1204), інсея Готоби та інших аристократичних авторів.

А в Камакурі нащадки Йорітомо (наступні сьогуни) проявили себе як немічні та слабкодухі правителі. Владу там захопив рід Ходзьо, лідер якого Токімаса проголосив себе сіккеном (“держателем влади”) - своєрідним канцлером при дворі сьогуна. За спробу опору прибічники Ходзьо знищили в 1203 р. чергового сьогуна Мінамото Йорійє, після чого Токімаса зобов'язав наступних сьогунів брати собі “сьогунш” виключно з родини Ходзьо, яка стала лідером японського самурайства.

Протистояння інсей, дворів тенно (де володарювали Кудзьо) і сьогуна (де хазяйнували Ходзьо) продовжувалося з перемінним успіхом до 1221 р., аж доки, зібравши всі наявні сили, придворна аристократія не розв'язала відкриту війну з метою повалення військово-самурайської диктатури. Для розгрому численних, але погано організованих і навчених загонів опозиції Ходзьо мобілізували три армії (190_тис. самураїв), і двобій завершився цілковитим розгромом антикамакурських сил.

Японія бурхливо розвивалася. Якісно новий етап настав у розвитку історичних знань: на зміну літописно-хронікальним творам прийшла історична наука, засновником якої став виходець із роду Кудзьо монах Дзіен (1155 - 1225). Його твір “Гукансьо” (“Записки дурня”) був першою на островах спробою не просто вести хроніку подій, а критично аналізувати минуле, визначати соціальні закони й періоди розвитку суспільства, виробляти політико-історичні концепції для “наукової інтерпретації” історії Японії.

Прихід до влади самураїв справив великий вплив на японську літературу, в якій неабиякої слави зажили гункі (“військові повісті”). Шедевром цього жанру вважається “Хейке-моногатарі” (“Повість про родину Тайра”), створена монахом Юкінага наприкінці ХІІ ст. Поряд із буддійською скульптурою, в традиціях якої творили Кокей (ХІІ - ХІІІ ст.), Ункей (пом. у 1223 р.) і Кайкей (ХІІ - ХІІІ ст.), з'явився світський жанр скульптурного портрета: статуї настоятелів, сьогунів, сіккенів, видатних полководців і знатних вельмож почали встановлювати в храмах. Із Китаю до Японії прийшли нові буддійські течії, серед яких особливу популярність здобули Дзьодо (кит. Цзінту - “Чиста земля”) і Дзен (кит. Чань - “споглядання”). Останню привіз на острови китайський монах Лінь-цзи (япон. Ріндзай), а першим японцем - адептом дзен-буддизму - став Ейсай (1141 - 1215) - засновник традиції “чайної церемонії”.

Стабілізацію самурайської влади юридично закріпила у 1232 р. збірка законів “Дзьоей сікімоку” (51 стаття), у яку вперше ввели клятву вірності самурая сюзеренові. У заколотників конфіскували 3 тис. земельних маєтків, а в Кіото розташували постійний гарнізон камакурських військ. Клан Фудзівара у 1252 р. поділено на п'ять гілок, кожна з яких по черзі контролювала посади регентів-канцлерів - це призводило до чвар серед аристократів і давало спокій Ходзьо. Пізніше на дві гілки (Дзімьоїн та Дайкакудзі) поділили імператорський рід, й інспіроване сіккенами протистояння між двома відгалуженнями роду тенно забезпечило Ходзьо постійну роль посередника у внутрішньоімператорських конфліктах.

Після воєнної перемоги, розколовши ряди конкурентів, Ходзьо стали повними та беззаперечними диктаторами Японії, єдиною реальною силою в політичній системі країни. Але Японію чекало нове випробування. Вперше за часи існування японської держави над нею реально нависла загроза іноземного поневолення з боку монголів.

Прелюдією до агресії стало прибуття до Японії у 1266 р. монгольського посольства, направленого ханом Хубілаєм, з пропозицією визнати васалітет “Країни Вранішнього Сонця” щодо хана. В традиціях далекосхідної дипломатії монголи сприйняли китайську концепцію “Серединної держави” та “варварського оточення”, а оскільки вони вважали себе правонащадками великих імперій Китаю, то подібна дипломатична пропозиція здавалася їм цілком виправданою. Ходзьо спочатку промовчали, а коли такі ж посольства прибули у 1268 і 1269 рр., відповіли категоричною відмовою. Війна стала неминучою.

Найімовірнішим об'єктом безпосереднього вторгнення вважалася глибока бухта Хаката (Кюсю), куди могли заходити гігантські кораблі, з яких можна було висадити масований десант. Саме тут японські правителі зосередили самураїв Кюсю й Сікоку і збудували хитрий оборонний мур уздовж усього узбережжя бухти довжиною 6,5 км. Стіну збудували біля урізу води, тому агресор не міг впритул підвести до стіни кораблі, а на вузьку смугу землі перед стіною одночасно могло десантуватися лише небагато вояків: решта нападаючих змушені були б чекати в човнах, коли на узбережжі звільниться місце для висадки. Форти Хаката, наче добра мишоловка, запрошували нападаючих десантуватися на берег, але діяли не згірше капкана, перемелюючи частинами хвилі атакуючих. Для стеження за континентальним узбережжям споруджено безліч дрібних кораблів-човнів (“москітний флот”), які могли одночасно нападати на великі, але громіздкі й неповороткі судна-гіганти потенційного агресора.

У 1274 р. гігантський флот монголів (300 великих і 500 малих кораблів) із 30-тисячним десантом монголо-китайсько-корейських вояків захопив кілька японських островів (Цусіма, Ікі) й, злякавшись мурів Хакати, спробував висадити десант у мілководній гавані Імацу (Кюсю), але процес десантування шлюпками з великої відстані відбувався повільно, і японці атакували інтервентів. Щоб відігнати самураїв, кораблі почали обстрілювати японське узбережжя із вогнеметних машин, та захисникам допомогли випадок і природа. Від випадкової стріли загинув командир ескадри вторгнення “адмірал Лю”, а під вечір налетів тайфун, який відправив на дно 200 кораблів інтервентів. Загарбники відступили.

У 1278 р. на острови знову прибуло посольство від хана Хубілая з вимогою визнати васалітет Японії, і знервований Ходзьо Токімуне наказав стратити послів. Такого монголи не прощали: тепер у разі монгольського завоювання Японію чекали тотальне спустошення та масова різанина, геноцид, про що свідчили масштаби нової агресії.

У 1281 р. до японських берегів рушили дві ескадри імперії Юань: північна (900 кораблів), побудована корейцями, з 40-тисячним монголо-корейським десантом, і південна (3500 кораблів китайського походження, з яких 1/10 становили судна-гіганти - “плаваючі коштовності”) із 100-тисячним монголо-китайським десантом на борту. Після кривавих сутичок північна ескадра окупувала острів Такасіма, але основний удар завдали “південні” - вони рушили на штурм Хакати.

53 дні (з 23 червня до 14 серпня 1281 р.) тривала грандіозна битва, коли юаньський флот атакував, а японці, спираючися на свої укріплення, мужньо відбивалися. Монгольська зброя, військова техніка, тактика явно переважали бойове мистецтво гордовитих бусі, але 14 серпня налетів тайфун, який потопив майже весь юаньський флот разом із десантом і командувачем Ваном. Залишки армади в паніці втекли на континент, а монголо-корейський десант на Такасімі самураї вирізали. Ураган, який урятував, таким чином, незалежність японської держави, назвали “божественним вітром” (камікадзе).

Поиск по сайту: