ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 38 страница

2. Басейн річки Конго - вологі тропічно-екваторіальні ліси, жахливі африканські джунглі, непролазні хащі дерев, кущів, ліан, орхідей та рослин-паразитів, чия суцільна зелена маса закриває всі прогалини в лісовому куполі. На цих теренах панують жара й щоденні зливи, туман і комахи, бактерії та слимаки; в лісах можна цілорічно збирати їстівні плоди, а ріки кишать рибою, але землеробство, тваринництво або мисливство - неможливі (бо будь-яка галявина на очах перетворюється в непрохідну гущавину, через котру не продереться жодна велика тварина, а хвороботворні бактерії донищують будь-яку худобу). Мешканці екваторіальних лісів завжди намагалися розводити птахів, кіз і навіть собак на м'ясо, але результативність цих спроб залишалася мізерною, тому їли тут усе, що росте, бігає, літає чи повзає (включаючи жаб, слимаків і змій).

3. Східна Африка являє собою грандіозне плоскогір'я, оточене Індійським океаном і озерами великого тектонічного африканського розлому. Нечасті тут низини й ущелини-долини (кола) вирізняються дуже жарким і нездоровим для людини мікрокліматом, загрожують інфекціями та страхітливими крокодилами. Проте більша частина земель розташована на 1000 (й вище) метрів над рівнем океану, тому клімат на них помірніший, а флору утворює чергування спокійних гірських лісів і саван. Тут здорове повітря, майже немає мухи цеце й можна займатися полюванням, скотарством (коні, віслюки, мули, велика й дрібна рогата худоба), рільництвом та садівництвом (теф - ефіопське просо, кунжут, арахіс, батат, суходільний рис, банан, кокосова пальма, ячмінь тощо). Сезонність Східної Африки дихотомічна: з жовтня до травня триває сухий сезон, а з червня до вересня - період дощів. Крім того, на відміну від інших регіонів континенту, Східна Африка має відносно порізане океанічне узбережжя (з достатньою кількістю зручних гаваней і бухт) та безліч озер (Тана, Вікторія, Танганьїка, Ньяса тощо), що сприяло розвиткові рибальства й судноплавства. Місцевий тваринний світ надзвичайно багатий (слони, носороги, мавпи, крокодили, бегемоти, антилопи, леви, леопарди, гепарди, страуси й т.ін.) й охоплює весь природно-рельєфний спектр, окрім вічно білої вершини найвищої африканської гори Кіліманджаро (5895 м).

4. Південна Африка вирізняється досить монотонним рівнинним рельєфом, оточеним із півночі лісами Конго й горами Східної Африки, з південного Заходу - водами Атлантичного, а з південного Сходу - Індійського океанів. Проте природні умови даного регіону аж ніяк не можна назвати одноманітними. Крайній південь материка перебуває у сфері теплого помірного клімату, який нагадує середземноморський, і рослинно-тваринний світ тут не поступається Судану й Східній Африці. Північніше розташовані кам'янисте плато Карру й засушлива напівпустеля Калахарі. На узбережжі Індійського океану (суч. Мозамбік) за відносно високих температур панують дощові пасати, чиї зливи перетворили землі на суцільні болота, абсолютно непридатні для рільництва або скотарства. Лише на певній відстані від узбережжя болота плавно переходять у вельд (степ). А вздовж атлантичного узбережжя розташована зовсім гола, майже безживна кам'яниста пустеля Наміб, у якій роками не буває опадів і висихає навіть гирло Оранжевої річки. Унікальна засушливість океанічного (!) узбережжя спричинена крижаною Бенгельською течією, що приходить у місцеву акваторію Атлантики з Антарктиди. Вода в ній настільки холодна, що навіть не випаровується, тому Наміб майже не знає опадів, а без води не живуть рослини й тварини.

Доля “Чорної Африки” унікальна й драматична. Щедро наділений природними ресурсами континент, де з'явились одні з перших на Землі держав, де сама людина зародилася як вид, уже в часи середньовіччя почав тотально відставати від інших континентів світу в розвитку економіки й культури, державності й науки, військової справи та технологій. Причини шукали й у “біологічній неповноцінності негрів”, і в жорстокостях колоніалізму, і в убогих грунтах, і в мухах цеце, але всі ці “пояснення” наука поступово відкинула. Виявилося, що негроїди не такі вже й примітивні (про що свідчить їхнє насичене культурно-інтелектуальне життя, успіхи темношкірих атлетів у спорті, поява видатних письменників, митців, політиків, акторів, генералів із чорним кольором шкіри не лише в Африці, а й на Кубі, в Бразилії та США, інших країнах світу). З'ясувалося, що червоноземи Кенії родючіші від українських чорноземів, а укус павучихи “чорна вдова” (масово мешкає у США) нічим не кращий від сонної хвороби, що її викликають укуси цеце. І все ж глобальне відставання Африки мало місце, причому почалося воно задовго до появи на “Чорному континенті” європейських колонізаторів.

Комплексного й вичерпного пояснення проблеми досі немає, а серед безлічі висунутих причин загальновизнаними є три:

1. Особливості природних умов, які сприяли автаркії, ізоляції “Чорної Африки” від решти світу, що завадило африканським народам використати повною мірою досвід інших цивілізацій у власному цивілізаційному розвитку. З півночі субконтинент обмежували майже непрохідні піски Сахари, а слабо порізаним африканським берегам Атлантичного й Індійського океанів явно бракувало зручних бухт, спираючися на які можна було б розвивати мореплавство. Звичайно, ізоляція ніколи не була цілковитою, але обсяги культурно-технологічного, політичного, інтелектуального й навіть товарного обміну природа жорстко обмежувала. Майже все африканці мусили винаходити самостійно, відірвано від здобутків сусідів - а це прямий шлях у відсталість.

2. Експортна работоргівля, котра в жахливих масштабах знекровлювала Африку протягом тисячоліть. За даними афро-американського історика Вільяма Дюбуа, загальні збитки континенту від вивозу рабів становлять 100 млн осіб (з них 60 млн припадає на работоргівлю трансатлантичну, ініційовану європейцями, а 40 млн_ - на работоргівлю транссахарську та водами Індійського океану, де століттями хазяйнували араби, бербери, перси, індійці, індонезійці тощо), причому на кожного вивезеного африканця припадає 4 - 8 убитих або померлих. Протягом тисячоліть з артерій Африки лилася кров, її молодь (найздоровіша й найактивніша частина будь-якого суспільства) методично винищувалася або вивозилася, що виснажувало життєві соки місцевих етносів. А якщо згадати, що работоргівля несла із собою війни, знищення матеріальних і культурних цінностей, голод і т.п., - можна лише уявляти, наскільки це відкинуло Африку назад.

3. У традиційній Африці первісна периферія ніколи не була периферією, вона завжди домінувала, була справжнім первісним океаном, генеральним тлом, на якому тільки як обмежені та часто-густо ізольовані анклави поставали території, котрі досягли рівня цивілізації: з державними інститутами, структурованим суспільством, писемністю (а отже науками, розвинутою історичною пам'яттю тощо). До епохи європейської колонізації первісна стихія значно переважала цивілізаційні вогнища “Чорної Африки” й кількістю людей, і бойовим потенціалом. Боротьба за виживання ставала за цих обставин проблемою номер один для всіх традиційних цивілізацій субконтиненту, породжувала війни та мілітаризацію суспільства, виснажувала ресурси й часто завершувалася поглинанням цивілізаційних осередків первісною стихією. Це ще більше відкидало Африку назад, спричинювало не просто стагнацію, не просто загибель людей і матеріальних цінностей: руйнувалася сама цивілізация як тип суспільства порівняно з первісним, доцивілізаційним етапом історії людства, повертаючи Африку в порочне коло тотальної відсталості.

Серед цих чинників не було якоїсь одної першопричини, всі вони діяли спільно, породжували й посилювали один одного, утворюючи жахливий регресивний резонанс, перед яким виявилися безсилими всі таланти африканців: мужність вояків, хитрість політиків, розум науковців, здоровий глузд виробників і гнучкість торговців.

Лекція 18

Східна Африка

Держава Аксум

Нубія

Ефіопське царство

Міста-держави східного узбережжя Африки

Держава Аксум. Північно-Східна Африка стала першим регіоном чорного субконтиненту, де на рубежі давнини й середньовіччя активізувалися державоутворюючі процеси. Пов'язано це насамперед з постанням у ІІ ст. н.е. в районі плато Тиграй (північ Ефіопського нагір'я) царства Аксум, котре спробувало зробити якісний стрибок від вождівства до держави. Його етнічною основою стали семітомовні племена осілих землеробів, антропологічні характеристики котрих належали до перехідної ефіопської раси (представники якої мали темно-коричневу шкіру, кучеряве волосся, високий зріст, сухорляву статуру й тонкі риси обличчя).

Вони культивували на гірських терасах і рівнинах теф (залізисте ефіопське просо), розводили рогату худобу, займалися примітивним ремеслом. Родючий шар земель в Ефіопії невеликий, що внеможливлювало глибоку оранку, землю обробляли примітивною сохою або мотикою, а врожайність та обсяги додаткового продукту залишалися жалюгідно малими. Побудувати на такій бідній господарській базі повнокровну державу здавалося неможливим, проте на рубежі нашої ери в регіоні з'явились іммігранти та купці з Південної Аравії, які заснували в І ст. на плато Тиграй місто Аксум.

Пришельці принесли нові технології, і за кілька десятиліть обличчя плато якісно змінилося. Почалося спорудження іригаційних гребель і каналів, розширилися видобування й обробка заліза, карколомно зросла продуктивність праці, а наявність надлишків дала змогу активізувати торгівлю - і в ІІІ - IV ст. Аксум, зміцнившися, почав швидко поневолювати слабших сусідів.

Ефіопо-аравійський синтез відбувався активно. На базі сабейського (південноаравійського) складового письма була створена писемність для давньоефіопської аксумської мови гєез. У країні розквіла будівельна й ювелірна справа, а аксумські армії (основою котрих залишалося народне ополчення) підкорили всю північ Ефіопського нагір'я, Нубію, частину Східного Судану й північну окраїну Африканського Рогу. Аксуміти вийшли на береги Червоного моря, де через порт Адуліс розгорнули торгівлю з Аравією, Римом, Іраном, Індією та Шрі-Ланкою. Вивозилися африканське золото, слонова й носорогова кістка, зуби бегемота, страусове пір'я, панцирі черепах, екзотичні тварини та їхні шкури, ароматичні смоли, смарагди й чимало рабів, захоплених під час воєнних операцій у внутрішніх районах континенту. Імпортувалися ремісничі вироби, вина й цукор.

Правителі Аксуму назвалися гордим титулом нагаша-нагашт (“цар царів”), але створити жорстко централізовану державу не змогли: строкате царство складалося з безлічі напівзалежних князівств, котрі корилися нагаша-нагашту тільки під загрозою сили. Вони зобов'язані були платити Аксуму данину й виставляти в разі потреби військо під прапори нагаша-нагашта. Навіть у корінних землях владу “царя царів” обмежувала рада старійшин. Аксум став імперським містом-державою, могутнім лідером конфедерації, проте аморфність даного політичного утворення непокоїла владу, і в пошуках державницької централізаторської ідеології вона звернулася до християнства, котре з IV ст. почало проповідуватись у регіоні у формі монофізитства.

На початку VI ст. монофізитство було проголошене в Аксумі державною релігією, а грецький алфавіт почали використовувати для запису текстів на гєез. Утім, “апетит приходить під час їди”. Розхвалюючи непереможну могутність “царя царів”, монофізитське духовенство заходилося пропагувати на Близькому Сході програму створення “Великої й суцільної монофізитської імперії” від Ефіопії до Вірменії1 (де теж панувало монофізитство), і нагаша-нагашти, захопившися цією ідеєю, активізували війни за утвердження християнства в Аравії (де в цей час перемогли язичництво та іудаїзм).

Спираючися на підтримку Візантії (яка шукала союзників проти Сасанідів і нових шляхів для шовкоімпорту в обхід іранських монополістів), аксумський цар Калеб Елла-Ацбиха (перша половина VI ст.) остаточно завоював у 525 р. Південну Аравію і став зватися надалі царем “аксомітів і омеритів і Рейдана і сабеїтів”2 - тобто й ефіопів, і південноаравійців. Та через 10 років аксумський намісник в Аравії оголосив незалежність від нагаша-нагашта, а в 575 р. зухвалих африканців вигнали з Аравії перси. Ідея великої монофізитської імперії себе не виправдала.

Зовнішньополітичний удар тяжко вразив аксумську державність, а згубні для християнських торговців наслідки масштабних арабо-ісламських завоювань VII - VIII ст. остаточно підірвали міць, авторитет і єдність клаптикового монофізитського царства нагаша-нагаштів. Мусульмани розграбували й спалили Адуліс та перетяли купецькі шляхи аксумітів до Середземномор'я та Індії. Втративши значні торговельні прибутки, Аксум розгубив колишню військову міць, тож від його сюзеренітету швидко звільнилися колишні васали. Тепер уже аксуміти насилу стримували натиск нубійців, беджа й агау, а коли в ІХ - Х ст. в Ефіопії посилились іудейські та з'явились ісламські князівства (котрі перехопили контроль над міжнародною торгівлею), нагаша-нагашти потрапили у велику скруту. Результатом стали цілковитий занепад і загибель Аксумського царства в першій половині ХІ ст.

Нубія. Землі південніше Єгипту й північно-західніше Аксуму обіймала посушлива Нубійська пустеля, де з давніх-давен мешкали розрізнені племена нубійців, котрі антропологічно належали до ефіопської перехідної раси, хоча спілкувалися мовами ніло-сахарської мовної сім'ї. Глибинні землі пустелі були майже безживними, тому господарське життя нубійців напрочуд нагадувало єгипетські реалії й базувалося виключно на водах Нілу. Річка давала рибу, а її розливи зрошували та вдобрювали родючим мулом поля, створюючи умови для розвитку землеробства, тваринництва та рибальства. В часи давнини на цих землях (де зливаються Білий і Голубий Ніл) існувало могутнє Мероїтське царство (Куш), яке торгувало й воювало із стародавнім Єгиптом та первісними сусідами (протоефіопами на півдні, беджа на сході, сахарцями на заході), та в І ст. н.е. державі Мерое завдали відчутного удару римляни, а в IV ст. її добили навали кочовиків. Давнє Нубійське царство захиріло й розпалось у V ст. на три держави: Нобатію (північ), Мукурру (центр) та Алоа (південь), - в кожній з котрих панувало своє відгалуження строкатої великонубійської спільноти.

На світанку середньовіччя Нубія опинилася в обрії інтенсивної активності християнських проповідників, але на відміну від Аксуму успіх тут випав не лише на долю монофізитства. З розпадом Мероїтського царства в Мукуррі (столиця Стара Донгола) запанувало візантійське ортодоксальне халкедонітство, яке в 569/570 р. проголосили державною релігією центральнонубійського царства; в Нобатії (столиця Фарас) офіційною ідеологією в 543 р. прийняли монофізитство; а наймогутніше південнонубійське царство Алоа (столиця Соба) здійснило перехід у монофізитське християнство після тривалих вагань і хитань у 580 р.

Кожне з трьох царств претендувало на право стати возз'єднувачем Великонубійської держави. До середини VII ст. криваві нобато-мукуррські та мукурро-алоанські зіткнення, ускладнені релігійними халкедоніто-монофізитськими суперечностями, не змогли змінити в регіоні політико-ідеологічний статус-кво. Проте після завоювання в середині VII ст. Єгипту арабами над християнськими царствами Нільського басейну нависла загроза мусульманського поневолення, що спонукало нубійські племена до єднання. Першими в 630 - 640-х роках, заплющивши очі на релігійні розбіжності, об'єдналися Нобатія й Мукурра. Возз'єднане царство дістало назву Нубія (столиця Стара Донгола), державною релігією тут було м'яке ненав'язливе християнство, а лідером - “великий цар” (уру - тотальний деспот і диктатор, який вважався власником не тільки всіх земель країни, а й самого життя своїх підданих, а також монопольно контролював усю зовнішню торгівлю). В управлінській роботі йому допомагала Державна Рада у складі християнських єпископів і теологів та централізований чиновницький апарат (створений з урахуванням родоплемінних реалій), а царська влада успадковувалася сином сестри правлячого уру.

Політичне возз'єднання не змінило господарський устрій країни. Завдяки нільським розливам нубійці продовжували практикувати самозрошувальне землеробство (просо, дурра, банан, лимон, виноград, фінікова пальма), пасли рогату худобу та здійснювали внутрішній натуральний обмін, платили царю ренту-податок і в разі потреби служили у війську. На експорт уру гнали захоплених у війнах рабів, купуючи за них вино, тканини, пшеницю й сочевицю, які розподіляли серед владної верхівки згідно з політичним рангом кожного. Невелику кількість військовополонених-невільників використовували також як домашніх слуг, євнухів, гаремних одалісок тощо.

Поступово на базі спільного наддіалектного говору склалася єдина літературна нубійська мова, для письмової фіксації котрої використовували або грецький алфавіт, або створену на базі коптського письма самостійну нубійську складову писемність із 29 знаків.

У 651/652 р. масштабну агресію проти нубійців здійснив арабський намісник Єгипту Абдаллах ібн Са'д, але битва біля столичної Донголи завершилася цілковитим розгромом мусульман, які нічого не змогли протиставити вправним нубійським лучникам (котрих за смертоносну цілкість араби прозвали “стрільцями по зіницях”). Результатом війни став арабо-нубійський договір про ненапад, торгівлю та дипломатичні відносини, хоча надалі перманентна прикордонна війна не припинялася століттями.

Постійні сутички виснажували нубійську економіку, а змагатися на рівних у війнах з могутнім халіфатом маленькій Нубії ставало дедалі важче, і на початку ІХ ст. на базі монофізитської спільності, культурно-господарської та мовної близькості в умовах постійної зовнішньої ісламської експансії відбулося возз'єднання Алоа й Нубії у Велику Нубію на чолі з уру Йоанном. З'явилася держава, котра вступила в смугу недовгого культурно-економічного й військово-політичного процвітання. Араби з подивом писали, що “селища нубійців упорядковані й родючі, багаті фініками, посівами й зеленню... Це сільський край, де є щільно розташовані селища й суцільні оброблені землі, з водами, що безперервно струмують від зрошувальних коліс Нілу...”3 Країна поділялася на 13 єпископств-намісництв. В армії з'явилася першокласна кіннота, а міста з багатотисячним населенням (Донгола, Фарас, Каср-Ібрім, Гебель-Адд, Соба) почали із центрів виключно адміністративної влади перетворюватися на спільноти ремісників і науковців. Переоцінивши свою міць, нубійці в 1171 р. навіть зважилися напасти на Єгипет, але непереможний султан Салах ад-дін ібн Айюб (1171 - 1193) відбив напад, а в 1172 р. військо його брата каральним ударом у відповідь розорило Донголу, знищило нубійську армію й вивезло в Єгипет десятки тисяч полонених, котрих мусульмани потім продали в рабство.

Знекровлена розгромом Нубія впала у внутрішню політико-династичну кризу, ускладнену періодичними єгипетськими навалами та посиленням ісламської пропаганди в регіоні. В 1323 р. за підтримки єгипетських мамлюків мусульманин Бершамбо став нубійським царем, кафедральний собор Донголи перетворили на мечеть, а в 1397 р. Нубія остаточно втратила незалежність, потрапивши під владу мамлюцького султана Єгипту Захіра (1382 - 1399). Останнім осередком християнства в регіоні залишилась Ефіопія.

Ефіопське царство. З падінням у VII ст. аксумської могутності центром ефіопської державності стали внутрішні райони Ефіопського нагір'я - край Амхара, господарська міць якого спиралася не стільки на прибутки від червономорської торгівлі (як в Аксумі), скільки на ресурси землеробства й тваринництва. З Х ст. найсильнішим християнським князівством нагір'я виглядала Ласта (де правила династія Загве), але в 1270 р. кривавими війнами та вдалою політичною орієнтацією на прямий союз з авторитетною монофізитською церквою гегемонію в краї Амхара захопив удачливий полководець і підступний дипломат Єкуно-Амляк (1270 - 1285). Його хитрий наступник негус (“цар”) Ягбиа-Цийон (Ягба-Сіон, 1285 - 1294), граючи на нубійсько-єгипетських суперечностях, заручився підтримкою каїрських султанів-мамлюків і залишив без могутнього союзника мусульманські державки Ефіопського нагір'я, а ефіоп<%-2>ський християнський цар-войовник Амде-Цийон (Ам<%0>да-Сіон, 1314 - 1344) силою довершив справу, почату вдалими дипломатичними ходами його попередників.

Амде-Цийон мобілізував на війну всі сили народу амхара, всі ідеологічні можливості монофізитської церкви, всі ресурси, накопичені попередниками; зібрав і озброїв тотальне народне ополчення, “що б'ється мечем, луком, з щитом, списами, дерев'яними піками, палицями із заліза”4. Армію не було чим годувати, і у випадку поразки християнське царство Ефіопії чекав крах, але перед таким ударом розпорошені ісламські та іудейські князівства нагір'я не вистояли.

На тих, хто здавався добровільно, Амде-Цийон просто накладав обтяжливу данину, але в разі опору терор переможців-християн був жахливим. Цілі племена поголовно вирізалися, а на їхніх землях утворювались мілітаризовані військові поселення амхара, які ставали базою подальших завоювань - і за 30 років безперервних воєн під владою ефіопського негуса опинилося все нагір'я до Червоного моря та Аденської затоки. Тоді ж була створена політична легенда про біблійне походження ефіопської правлячої династії від давньоєврейського царя Соломона - державницька доктрина, викладена в офіціозному трактаті “Кибра Негест” (“Книга царів”). На чолі молодої імперії стала династія з гордим іменем Соломонідів (1270 - 1974).

Ефіопія перших негусів являла собою рихле політичне утворення, базоване на принципах “полюддя”. Її очолював напівсакральний цар-воєначальник, який разом із дружиною, гаремом і двором-урядом пересувався по країні, збираючи данину, відбиваючи напади ворогів, придушуючи смути й розширяючи власні володіння. Постійної столиці негус не мав, а етнічною опорою його влади залишались амхара (хоча найчисленнішими народностями країни були агау та тиграй - нащадки аксумітів). Державною релігією вважалося монофізитство, але інші релігії (іслам, іудаїзм, язичництво тощо) не переслідувалися, і всі за умови політико-економічної лояльності могли молитися своїм богам. Мовою науки, культури й діловодства залишився вже мертвий на той час гєез.

Політика релігійно-ідеологічного індиферентизму дала змогу негусам спочатку уникнути внутрішніх катаклізмів, відстояти християнську державність, розширити кордони. Проте система “полюддя” робила Ефіопію аморфним політичним утворенням, і щойно династія Соломонідів закріпилася на троні, негус Зера-Якоб (1434 - 1468) розпочав масштабні реформи, спрямовані на створення міцної, повнокровно централізованої держави. Кривавим терором були знищені останні ісламські князівства нагір'я, реформований придворний ритуал (у плані обожнювання царя), статус державно-панівної здобула монофізитська церква, інститут князів-васалів замінили призначені центром намісники. Армію перевели на систему військових поселень, а в 1454 р. монастир Дебре-Бирхан став першою постійною столицею негуса. Для підтримання політичної стабільності була введена традиція ув'язнювати за гратами неприступної фортеці-в'язниці Гешен усіх царських принців (окрім офіційного спадкоємця - абетохуна, яким ставав переважно старший син негуса).

Реформатор Зера-Якоб прославився також як літератор, монофізитський теолог і меценат, на його правління припав розквіт місцевої художньої мініатюри на біблійні сюжети (“ефіопське відродження”).

Ефіопська державність зміцнювалася, реальністю ставали сумні для місцевих мусульман арабські пророцтва ХІІІ ст. щодо негуса, який є “найвеличніший з їхніх царів, і всі царства йому коряться та платять йому...”5. Зера-Якоб славився крутим норовом і жорстоко карав за будь-яку провину. Так, за носіння не належного за ранжиром одягу порушника спалювали живцем6.

Та навіть запроваджені такими методами, реформи Зера-Якоба виявилися нежиттєздатними в умовах надзвичайно строкатої поліетнічної та багатокультової імперії, де не було міст і внутрішнього ринку, а амхара залишались етнічною меншістю. Наступник реформатора онук Наод (1494 - 1508) писав чудові релігійні псалми, але значно поступався дідові жорстокістю й державними талантами, а масла у вогонь розбрату додали релігійно-династичні чвари чернечих монофізитських орденів кибат і тоуахдо, які бурхливо сперечалися щодо теологічного догмата про втілення Христа через “єднання” чи “помазання”. Релігійні гасла “помазання” стали ідеологією князів-сепаратистів Ласти, Тиграю та Годжаму, втомлених кривавим деспотизмом негусів (що додержувалися догмата “єднання”). Скористалися внутрішньохристиянськими чварами ефіопські мусульмани, котрі на початку XVI ст. знову відвоювали незалежність.

“І тому було велике пролиття крові й битва між усім військом царським, і не було кому зупинити їх... І поїдали князі ефіопські один одного, немов риби морські, і уподібнилися вони тваринам никаючим... Посилилися мусульмани... і захопили людей і худобу... відкрите було погублення країни Ефіопської”7.

Християнська імперія в Ефіопії опинилася на краю загибелі, коли на престол сів негус-войовник Гелаудеуос (Клавдій, 1540 - 1559). Шукаючи союзників, він уклав союз із португальцями (“братами в християнстві”) і спільними зусиллями розтрощив місцевих мусульман. Ефіопська армія отримала вогнепальну зброю, а її кордони були відновлені. Проте порти Червоного моря окупували турки-османи, гавані Аденської затоки захопили португальські “союзники”, а з півдня на країну ринула навала первісних племен оромо - войовничих напівосілих кушитомовних скотарів, що сповідували поганські культи, а своїм юнакам дозволяли одружуватися лише після вбивства ворога. Перемогти на трьох фронтах Гелаудеуос не міг, і в 1559 р. “загинув цар наш Клавдій у битві”8 з язичниками-оромо. Протягом сорока наступних років ефіопи крайнім напруженням сил вигнали турків, проте війни з оромо завершилися поразкою_ - і в імперії почався період перманентних усобиць, воєн, бунтів та церковних суперечок.

Поява в країні португальців активізувала католицьку пропаганду в регіоні, яку спочатку недалекоглядно дозволив Гелаудеуос, але вже в XVII ст. цілковита неможливість католицько-монофізитського співіснування стала очевидною.

Ще в 1177 р. папа римський Александр ІІІ прокляв ефіопських царів як “лжецарів і хвастунів”9. Тепер, спираючися на гармати португальських піратів, місіонери-єзуїти діяли ще агресивніше. В 1604, 1622 і 1628 - 1632_рр. Ефіопію вразили справжні релігійні монофізито-католицькі війни, і в 1632 р. схильний до католицизму негус Суснийос (Сісінній, 1607 - 1632) був скинутий з престолу, а його прибічники - знищені. “І тоді повернув цар віру александрійську указом, що проголошував: “Хай повернеться віра і хай воцариться Фасіль, син мій! Я ж утомився, негідний і хворий”10.

Новий ефіопський імператор Фасіль (Фасілідес, Василід, 1632 - 1667), жертвуючи європейськими союзниками, поновив позиції монофізитства, вигнав із країни всіх єзуїтів, а потім і цілком закрив Ефіопію для європейців. Незгодних єзуїтів прилюдно повісили у вербну неділю, після чого європейцям заборонили в'їзд до Ефіопії під загрозою смерті. Ефіопія стала на шлях цілковитої самоізоляції.

У 1636 р. був заснований Гондер - нова столиця й одночасно перше місто Ефіопії, в архітектурі якого дивовижно переплелися риси місцевого та португальського стилів.

Ізоляціоністи спробували врятувати імперію виключно опорою на внутрішні ресурси, тому зосередили зусилля на інтенсифікації рільництва й тваринництва та “вдосконаленні” (тобто ужорсточенні) податкової системи. Державні чиновники тепер упритул зайнялися господарюванням, безпосередньо керуючи сівбою й удобренням полів, збиранням урожаю й випасом худоби, плануванням і звітуванням. Невмолимий податковий тягар передбачав централізовану державну десятину, натуральний податок на утримання місцевих органів влади, відробіткову повинність на централізоване спорудження фортець, мостів, шляхів, палаців тощо (кожен четвертий день цілорічно!), а також дерго - обов'язок безкоштовно забезпечувати їжею та притулком усіх “служивих людей царя” в дорозі.

З метою оздоровлення фінансів збільшили митні збори з купців, а для економії коштів усю книжкову науку остаточно віддали на відкуп вільним книжникам - дабтара (дебтера, які жили тим, що заробляли, без державного чи церковного фінансування). Та незважаючи на режим жорсткої економії автаркія болісно вдарила по ефіопському господарству. Життєвий рівень падав, звичними стали голод та епідемії, а країну заполонили банди болед (“вільних розбійників”). Влада вдалася до терору, м'яким покаранням почало вважатися відрубування кінцівок. Проте без солі, вогнепальної зброї, сталевих виробів (ефіопські ковалі не вміли гартувати залізо) та прянощів (які виконували функції й консерванта, й дезінфектора) жити ставало дедалі важче. До того ж південний схід країни Соломоніди остаточно втратили (там надалі хазяйнували жахливі оромо).

Самоізоляція виявилася не кращою від католицької експансії, й монофізитська Ефіопія почала розвивати мирну торгівлю з турками, арабами та індійськими “Великими Моголами”, та постало питання: що продавати? Корисних копалин в Ефіопії мало, ремесла й сільське господарство ледве-ледве забезпечували внутрішні потреби, а від науки, переведеної на цілковите самофінансування, багато не дочекаєшся. І коли на престол Гондера сів Іясу І (1682 - 1705), він обрав єдино можливий вихід - работоргівлю.

Поиск по сайту: