ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 9 страница

Після розгрому держави Бохай (926 р.) чжурчжені разом із іншими мукрійськими племенами були поневолені киданями, однак певну автономію в межах Ляо вони зберегли._Їхні землі виявились далекою, напівдикою окраїною киданьської держави, тому пильний контроль з боку ляоських чиновників був за цих обставин неможливим. Залежність чжурчженів обмежувалася даниною і дискримінаціями в торгівлі, на якій монопольно наживалася ляоська сторона. Користуючись певною автономією, чжурчжені обирали своїх власних вождів (яких потім затверджував імператор Ляо) і навіть вели самостійні війни з сусідами (корейцями, хешиле, бушулу, пуча, ваке та ін.).

Основною військовою силою чжурчженів була легка кіннота, озброєна луками з отруєними стрілами. Жили вони бідно, обтяжені киданьськими поборами, і чутки про незліченні багатства, награбовані ляосцями в Китаї, не давали їм спокою. Тільки-но імперія киданів ослабла, протоманьчжури виступили як самостійна сила на політичній арені Далекого Сходу. В 1113 р. вождем чжурчженів став честолюбивий Агуда з роду Ваньянь. На той час йому виповнилося лише 12 років, але Агуда вже встиг заявити про себе.

Він народився в 1101 р., коли в небі Маньчжурії з'явилася гігантська комета. Перебуваючи з посольством в Яньцзіні, 11-річний Агуда - єдиний із гостей - відмовився танцювати перед п'яним киданьським імператором Яньсі (Тянь-цзо), а коли став верховним вождем свого народу, демонстративно не повідомив киданів про своє воцаріння і назвався дубоцзіле (“верховним вождем”). Киданьський імператор наказав покарати бунтівливого васала, але в тилу Тянь-цзо спалахнули два династичних заколоти. Бунт Яньсі придушив, головних заколотників розрубали навпіл або, вирізавши серця, принесли в жертву в храмі предків, проте каральна акція проти Агуди провалилася, а вцілілі повстанці втекли до чжурчженів. Проти киданів повстали бохайці, а на півдні проти них виступили Суни, які уклали антиляоський союз із чжурчженями, - й тоді настав крах “Залізної” імперії.

Сили були нерівними. Проти 300 - 500 тис. закованих у лати киданьських вояків-професіоналів виступило кількатисячне легкоозброєне ополчення чжурчженів, та недавно ще могутня ляоська державність розвалювалася на очах. Заручившися підтримкою солідних союзників (імперія Сун), Агуда наобіцяв “золоті гори” своїм воякам (“... раби стануть вільними,... простолюдини - чиновниками, а якщо вони вже мають чин - дістануть підвищення”27). В 1114 р. чжурчжені здобули першу перемогу над киданями, а 1115 р. Агуда проголосив себе імператором держави Цзінь (“Золота”, 1115 - 1234), заявивши, що “хоча сталь (Ляо) й міцна, але, врешті-решт, змінюється, псується і стає крихкою, тільки золото (Цзінь) ніколи не змінюється й не псується”28.

Війна на два фронти швидко знекровила здеморалізовану киданьську армію. Більшість вояків потрапили в полон до Сунів, частина залишила військо і почала грабувати мирне населення, а волю до опору в тих, хто залишився, паралізували масштаби чжурчженьського терору та репресій.

В районах, що намагались боронитися, чжурчжені вирізали “всіх повнолітніх чоловіків. Малюків вони піднімали на списи й танцювали по колу, знаходячи в цьому розвагу”. Всюди, де проходили чжурчжені, “залишалася одна гола земля”29.

У 1124 р. ляоська армія була остаточно знищена, а в 1125 р. останній киданьський імператор Тянь-цзо потрапив у полон до чжурчженів.

Китаїзована химерна імперія Ляо припинила існування, проте в киданьському етносі збереглися сили для недовгої регенерації, символом і вождем котрої став Єлюй Даши.

Єлюй Даши був впливовим киданьським воєначальником. У 1122 р. його військо було розбите чжурчженями, а сам він потрапив у полон. За згоду служити в цзіньській армії Агуда подарував Єлюю Даши дружину-чжурчженку, а за військовий талант - зробив генералом, але невдовзі Даши посварився зі старшим чжурчженьським воєначальником Няньханем. Той “хотів убити Даши... Наляканий Даши повернувся до себе в юрту, полишив дружину, взяв із собою п'ятьох синів і вночі втік”30.

Усвідомивши, що розвал Ляо позбавив киданів будь-яких шансів вистояти, Єлюй Даши зібрав 200 вершників і в 1124 р. перетнув безплідну пустелю Гобі (де “зовсім немає води, і люди вмирають від спраги”31). Незабаром, відкинувши китаєфільські ілюзії, він проголосив себе гурханом (“хан-вовк”?) оновленої держави киданів-степняків.

Гасло відновити киданьську бойову славу на засадах кочівництва знайшло відгук у серцях тих, хто не міг змиритися з чжурчженьським погромом, і невдовзі під началом Даши зібралося до 100 тис. вояків, але визвольний антицзіньський похід 1134 р. через Гобі закінчився невдачею: кидані втратили в безводних пісках коней і повернули назад. “Небо не сприяє мені! Це його воля”32, - вирішив Єлюй Даши й наказав будувати нову киданьську державу в передгір'ях Алтаю (між Тянь-Шанем і пустелею Такла-Макан). В історії вона відома як держава кара-китаїв або кара-киданів (“чорних киданів”, як прозвали монголомовних кочовиків середньоазіати за чорні халати). А коли 1141 р. на рівнині Катаван (між Самаркандом і Ходжентом) Єлюй Даши розгромив мусульманську армію великого сельджуцького султана Санджара, молода кара-китайська імперія (1124 - 1211) остаточно відстояла право на існування.

Пізніше кара-кидані змушені були визнати сюзеренітет Великого Хорезму, а на початку ХІІІ ст. (1211 р.) їхні землі завоювали могутні монголи Чінгіс-хана.

Чжурчженьська імперія Цзінь (1115 - 1234).

Агуда не встиг пожати плоди від повного розгрому імперії киданів, бо помер у 1123 р. Розгром Ляо завершив його наступник, молодший брат Уцимай (1123 - 1135). Розподіл “киданьської спадщини” швидко пересварив учорашніх союзників, і антикиданьська війна за кілька місяців поступово переросла в чжурчжено-китайську, яка завершилася повним розгромом сунських військ. У полон до цзіньців потрапили два китайських імператори, чжурчжені окупували всю долину Хуанхе. За мирним договором, укладеним 1142 р., Південна Сун мала сплачувати обтяжливу данину.

Держава Цзінь перетворилася на могутню імперію, до складу якої увійшли Маньчжурія, Північний Китай, частина Примор'я та Монголії. Чжурчжені (кількість яких не перевищувала 10 % населення) стали в ній панівним етносом, але централізований бюрократичний апарат управління, кодекси законів і двірцевий церемоніал майже повністю копіювали китайсько-конфуціанські традиції. Лише армія, основу якої, крім постійної гвардії, становила система моуке (пільгових земельних ділянок, які чжурчжені отримували в користування від держави за несення військової служби) мала значну національну специфіку. Вона налічувала 1 - 1,2 млн вояків (при населенні в 45 - 55 млн).

Незліченні воєнні трофеї та масштабні доходи від сунської данини (250 тис. зливків срібла, 250 тис. відрізів шовку на рік) забезпечили на перших порах фінансову стабільність чжурчженьській державі, дали можливість зменшити податки з власних підданих (вони були нижчими, аніж у Південносунській імперії). Одначе нові війни й утримання буйної Хуанхе в дамбах вимагали нових коштів, а порушена навалами північнокитайська економіка не могла змагатися з квітучою південносунською (де тривав економічний бум). Зовнішньоторгове сальдо імперії Цзінь виявилося за цих обставин катастрофічно пасивним, бо експорт солі, женьшеню й хутра ніяк не міг покрити імпорт чаю, ліків, цукру, фруктів, овочів, шовку, книг, лаків тощо. Срібло й мідь масово витікали на південь, і ніяка данина не могла компенсувати збитків. Армія й чиновництво “проїдали” 80_% бюджету, а для ремонту дамб на Хуанхе держава Цзінь залучала до 8,7 млн осіб.

Фінансова криза змусила цзіньців урешті-решт увести паперові банкноти, але економіку відбудувати так і не вдалось, тому результатом “геніального нововведення” стала лише карколомна інфляція. За часи існування Цзіньської держави ціни зросли у 60 млн разів (!), що остаточно розвалило господарство.

Давалися взнаки також етнорелігійні суперечності, екологічні негаразди, розширення економічно нерентабельного інституту рабства, бюрократизм, корупція та моральний розклад політичної верхівки. Поступово спадковими стали всі вищі державні посади (їх поділили роди Тутань, Пусань, Танко й Хешиле). Китайці люто ненавиділи своїх поневолювачів-”варварів”, а чжурчжені, яких оселили в Китаї, так і не стали справжніми землеробами. Катастрофічно зростала в суспільстві майнова диференціація, а разом з нею збільшувалося соціальне напруження. “Народ утратив поля й оселі, розпродав жінок і дітей”33, а при цзіньському дворі снувалися інтриги, чинилися династичні вбивства, зради й звірства.

Імперія чжурчженів перебувала в стані глибокої кризи, але вихід, який спробували знайти цзіньці, виявився ще згубнішим: чжурчжені почали організовувати систематичні (раз на три роки) походи у степи Монголії... за рабами.

Ідея була простою: пограбувати й полонити якомога більше степняків, продати їх на ринку (можна навіть на експорт) і в такий спосіб вирішити всі фінансові проблеми влади. Політику цю назвали тактикою “збільшення рабів і зменшення людей”. Раби з кочовиків з'явилися в кожному чжурчженьському домі, але розплата не примусила себе довго чекати, коли в залитому кров'ю степу утворилася монгольська держава Чінгіс-хана.

1Бичурин Н.Я. (Иакинф). Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена: В 3 т. М., 1950. Т.1. С. 159.

2Там само. С. 195.

3Там само. С. 228.

4Там само. С. 256.

5Цит. за: Плетнева С.А. Хазары. М., 1976. С. 33.

6Цит. за: Гумилев Л.Н. От Руси к России: очерки этнической истории. М., 1992. С. 35.

7Повість врем'яних літ. К., 1990. С.102.

8Малов С.Е. Памятники древнетюркской письменности. Тексты и исследования. М.; Л., 1951. С. 37.

9Там само. С. 38.

10Бичурин Н.Я. Вказ. праця. Т. 1. С. 302.

11Цит. за: Гумилев Л.Н. Древние тюрки. М., 1993. С. 354.

12Про сутніть маніхейського віровчення докладніше розповідається в лекції “Імперія Сасанідів (Еран-шахр)”.

13Цит. за: Гумилев Л.Н. Вказ. праця. С. 379.

14Там само.

15Там само. С. 380.

16Там само. С. 382.

17Васильев В.П. Китайские надписи на Орхонских памятниках в Кошо-Цайдаме, Карабалгасуне // Сб. трудов Орхонской экспедиции. СПб., 1897. Вып. 3. С. 25.

18Малявкин А.Г. Историческая география Центральной Азии (материалы и исследования). Новосибирск, 1981. С. 104.

19Цит. за: История Дальнего Востока СССР с древнейших времен до ХVІІ века. М., 1989. С. 185.

20Е Лунли. История государства киданей (Цидань го чжи) / Пер. с кит. В.С. Таскина. М., 1979. С. 41.

21Там само. С. 94.

22Там само. С. 90.

23Игрок в облавные шашки // Дважды умершая. Старые китайские повести / Пер. с кит. Д. Воскресенского. М., 1978. С. 24.

24Е Лунли. Вказ. праця. С. 106.

25Там само. С. 176.

26Цит. за: Кычанов Е.И. Чжурчжени в ХІ в. // Материалы по истории Сибири. Новосибирск, 1966. Вып. 2. Древняя Сибирь. С. 272.

27Цит. за: Воробьев М.В. Чжурчжени и государство Цзинь (Х в. - 1234_г.). М., 1975. С. 49.

28Там само. С. 50.

29Е Лунли. Вказ. праця. С. 179.

30Там само. С. 279.

31Там само.

32Цит. за: Гумилев Л.Н. В поисках вымышленного царства. М., 1992. С._96.

33Цит. за: Воробьев М.В. Вказ. праця. С. 135.

Лекція 4

Великий Степ (закінчення)

Монгольська імперія (1206 - 1388)

Монголія після епохи “великих завоювань”

Джунгарське (Ойратське) ханство (1635 - 1758)

Монгольська імперія (1206 - 1388). Х ст. вважається “темним століттям” в історії кочових номадів Євразії. Небувала засуха, що вразила в цей час Великий Степ, зламала поступовий етнополітичний та культурно-господарський розвиток степняків.

Втративши воду й пасовиська, кочовики-тваринники змушені були залишати насиджені місця й шукати порятунку на нових землях. Знесилені природним катаклізмом, вони не могли їх завоювати, тому, вимолюючи право жити на нових територіях, змушені були змінювати віру, щоб бути допущеними в межі сусідніх держав. Басмали й онгути прийняли несторіанство (до якого прихильно ставилися в Китаї), огузи, карлуки та ягма обрали іслам (їх впустили в Середню Азію), а печеніги й кипчаки (половці) з великим зусиллям вибороли собі “місце під сонцем” у Причорномор'ї і на Дону. В спину їх штовхала пустеля (голод і смерть). Лише кочовики Маньчжурії (яка знаходилася ближче до океану, тому дощі тут випадали) - кидані і чжурчжені - мали воду, трави й пасовиська, а отже диктували умови сусідам. Цивілізований розвиток Степу перервався, й наступні народи номадів (монголи, кераїти, меркити тощо), які після нового зволоження степу з'явилися на історичній арені в ХІІ ст., не зберегли історичну пам'ять про своїх великих попередників (сяньбі, хуннів, жужанів, тюркютів, кок-тюрк, сеяньто тощо). Степняки знову почали писати свою історію наново.

В ХІ - ХІІ ст. у степах поступово відродилася природа (сюди повернулися дощові тихоокеанські мусони), а з нею ожило культурне, господарське й політичне життя. Рівнини від Дунаю до Сирдар'ї контролювали язичники-кипчаки (половці) - європеоїдні тюркомовні блондини. Семиріччя залишалося вотчиною монголомовних монголоїдів кара-киданів - шаманістів, яких мусульмани вперто, але невдало намагалися навернути до ісламу. Оазиси Центральної Азії контролювали мирні тюркомовні уйгури-буддисти (творці гібридної культури купців, землеробів і науковців-перекладачів) та агресивні тангути (мова яких належала до тибето-бірманської гілки) - творці держави Сі Ся (Західна Ся, 990 - 1227). В районі Алтаю мешкали монголомовні номади наймани (в культах яких перемішалися елементи несторіанства, буддизму й шаманізму), мисливці ойрати й тюркомовні землероби киргизи. На територіях, що межували з Китаєм, мешкали підвладні цзіньцям кидані й тюркомовні онгути, а на північному кордоні Степу в Південному Сибіру жили полюванням і рибальством “дикі” язичники меркити й урянхаї. Що ж до Центральної Монголії, то тут за владу й землю конкурували три монголомовних народи: шаманісти татари (монголоїди), несторіани кераїти (монголоїди) і шанувальники “чорної віри” монголи - бородаті європеоїди, високі на зріст, з блакитними очима й світлим волоссям.

Початки “чорної віри” (яка на Тибеті іменувалася бон) коренилися в культі світлого Мітри, що виник задовго до н.е. на рівнинах Середньої Азії. Мітраїзм учив, що спочатку існував єдиний неподільний космос (Пуруша), в якому був простір, але бракувало часу й руху, та після появи часу (Зерван) періодові спокою настав край. Внаслідок появи часу виник рух - і космос розшарувався на дві субстанції: Небо (перс. Ахурамазда, інд. Варуна) й Землю (перс. Ардвісура-Анахіта, інд. Адітья). Ахурамазда уособлював світле, денне Небо, чоловіче, активне начало; його сестра Анахіта - чорну сиру Землю, жіноче, пасивне, сприймаюче начало, а їхній інцест породив світ; причому Ахурамазда очолив безсмертних небесних богів (діви, деви), а Земля дала життя смертним рослинам, тваринам і людям, починаючи з першої людини (перс. Іма, інд. Яма). Сакральним сексуальним контактом вважався дощ, після якого Земля (жіноче начало), зрошена Небом (чоловіче начало), починала плодоносити.

Ахурамазда керував богами на Небі, Анахіта давала життя живому на Землі, але не було кому піклуватися про соціальну організацію людства - і тоді виникла ще одна іпостась Вічного Неба - Мітра (інше оусоблення того ж Ахурамазди), який почав опікуватися життям суспільства. Мітра мав слідкувати за допомогою свого “ока” (Сонця) за правдивістю й доброчесністю людей і карати їх за обман, неправду й зраду, творцями яких виступав Другу (антитеза Ахурамазди на Небі). Від своїх прихильників Мітра вимагав активної боротьби за правду й справедливість, даруючи за це через Землю здоров'я, добробут, багатство, плодючість тощо. Землю за це дуже поважали, її боялися й задобрювали пожертвуваннями, а змію (що повзає по землі, максимально з нею контактуючи всім тілом) мітраїсти вважали священною твариною.

У Європі прихильниками мітраїзму були понтійський Мітрідат Євпатор, пірати Кілікії, римські імператори Авреліан, Діоклетіан та Юліан Відступник. На Сході його сповідували спочатку перси (до впровадження Ксерксом зороастризму), а потім ефталіти [які під прапором мітраїзму ворогували з “шанувальниками собаки” перськими Сасанідами (зороастрійцями) та індійськими Гуптами (буддистами)]. Від ефталітів мітраїзм спочатку через Шаншун (Північно-Західний Тибет) потрапив до Тибету (там він дістав назву бон), а потім “Великим Шовковим шляхом” прийшов у Великий Степ. Одначе в ХІІ - ХІІІ ст. його адептами серед номадів залишалися тільки монголи, які називали свій мітраїзм “чорною вірою”. Верховного бога вони іменували Хормуст (Ахурамазда), Худа (перс. “бог”) або Тенгрі (тюрко-монг. “Вічне Небо”), а Землю - Етуген. Монголи вірили, що за праведне життя Хормуст дарує людині розум і здоров'я, а Етуген - дружину, дітей, добру погоду, плодовитість та синів, за що Землі-матері приносилися жертви (в тому числі криваві). Своїми тотемними першопредками монголи вважали Борте-чіно (“Сивого вовка”) й Гоа-марал (“Прекрасну лань”).

У ХІІ ст. монголи були типовими кочовиками, пасли коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу пташину й рибу), а пили кумис - слабкий алкогольний напій із кобилячого молока. Жили родами (обох), а рівень їхнього соціального розвитку відповідав етапові вождівства. Обох очолювався родовими старійшинами, які керували боротьбою роду за пасовиська й рабів (для догляду за худобою та юртами), а далі йшли нухур (дружинники), харачу (“чорна кістка” - простолюдини) і раби (богол). Моральним імперативом у соціальному житті вважався примат інтересів роду над інтересами особи та звичай кровної помсти.

Але не всіх влаштовувала залізна дисципліна родової общини, де владу обіймали старійшини, а інші її члени мали беззастережно виконувати їхню волю. Найчестолюбніші залишали рід і ставали “людьми довгої волі” (кит. байшень - “біла кістка”), однак вижити поодинці в степах важко, тому вони об'єднувалися в напівбандитські загони, де цінувалися не вік і походження, а сміливість, доблесть, розум та сила. Так кримінальним шляхом відроджувався у ХІІ_ст. в євразійських степах інститут орди - номадичної державності, розчавленої в Х ст. засухою.

Доля “людей довгої волі” часто була трагічною. Худобу й пасовиська тримали в руках роди, саме лише полювання й збиральництво не завжди сито годували, а за розбій та бандитизм “традиціоналісти” з обох “відщепенців” не жалували, але жага здобути владу, достаток і славу негайно (а не на схилі років) гнала й гнала з родів найактивнішу молодь. Кількість та агресивність байшень зростали, й наприкінці ХІІ ст. у них з'явився вождь, ім'я котрого через кілька десятиліть змусило тремтіти половину цивілізованого людства. Звали його Темучин.

Темучин народився в урочищі Делюн-Болдох (південніше Байкалу, нині це територія Росії) 1162 р. в сім'ї старійшини монгольського роду тайджиутів Єсугей-багатура. В 1171 р. тайджиутського вождя отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від його вдови Оелунь-еке (Оелунь-учжин), що прирікало її з чотирма синами-сиротами на голодну смерть. Найстаршому з дітей Темучинові виповнилося лише дев'ять років, проте Оелунь не скорилася долі: сама полювала, ловила рибу, збирала ягоди та їстівні рослини. Життя було голодним (Темучин із братом Хасаром одного дня вбили двох інших братів за “рибку-сохосун”1), але двох дітей вдова виростила й вигодувала.

В дитинстві Темучин боявся собак, та, здається, це була єдина вада в його характері. Коли Темучин виріс, тайджиути, злякавшися помсти, схопили його й забили в колодки, але бранець від невдячних родичів утік, а потім одружився на своїй нареченій Борте (з роду ханкірат) і заручився підтримкою кераїтського хана Тогрула - давнього друга його батька. Офіційний титул Тогрула звучав пишно - Ван-хан (“цар-хан”), тому невдовзі побратимом Темучина став вождь роду джаджират Джамуха.

У 1180 р. Темучин пережив іще один удар: кровні вороги його батька меркити викрали й збезчестили Борте. За підтримки Джамухи Темучин дружину відбив, але невдовзі Борте народила первістка Джучі, який виявився вузькооким брюнетом (а не блакитнооким блондином, як монголи). Темучин визнав його своїм старшим сином, але теплих почуттів до Джучі не виявляв.

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед “білої кістки”, і в 1182 р. навколо талановитого й хороброго лідера згуртувалися перші соратники: у степу знову з'явилася орда, творцями якої стали “люди довгої волі”. В тому ж році байшень проголосили свого лідера ханом під титулом Чінгіс-хан, але, коли кровники (Темучин і Джамуха) посварилися, його дружину розбили чжурчжені, а Чінгіс потрапив у рабство.

Це були жахливі для кочовиків десятиліття, коли цзіньці “кожні три роки посилали війська на північ для винищення й вигублення” степняків. “Хоч би в якій оселі були... діти, куплені та обернені на маленьких рабів, - усіх їх захопили й привели війська... Татари тікали у піщану пустелю. Злоба проникла у мозок їхній до кісток”2.

11 років Темучин був чжурчженським рабом і носив колодку. В 1197 р. він утік і всього за рік (!) зумів зібрати своїх колишніх соратників. У 1198 р. Чінгіс-хан знову очолив орду “людей довгої волі”, для якої склав Велику Ясу - кодекс законів, призначених тим, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього йти через смерть до перемоги.

Яса передбачала смерть за зраду, обман, убивство, блуд, крадіжку й шкідливу магію, а також за недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. За решту провин винуватця висилали до Сибіру.

Чінгіс-хан був “високий на зріст, величний, мав широкий лоб і довгу бороду. Людина войовнича й сильна... мужня, рішуча, милостива в усьому, шанує Небо й Землю, цінує довіру й справедливість”3. Його підтримували дисципліновані енергійні однодумці, а протистояли степові обивателі, які могли приректи вдову з дітьми на голодну смерть, беззастережно слухалися старших і не страждали ініціативністю, тому результат боротьби за владу над Степом не важко було передбачити. Ординці перемогли всіх, а 1206 р. на курултаї, що відбувся на р. Онон, Чінгіс-хана підняли на білій кошмі й проголосили каганом усіх монголів.

Зламавши родоплемінний устрій, Чінгіс поділив степняків на десятки, сотні, тисячі й тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну ханську гвардію (кешик), а єдиним законом зробив Ясу, “наглядачем” за якою (“генпрокурором”) призначив свого другого найжорстокішого сина Джагатая. Весь монгольський етнос став ордою, народом-воїном (100 тис. вояків-вершників). Але орду треба годувати (“немає тюрка без тата”), а працювати горлорізи з “людей довгої волі” не поспішали. Їхня імперія виникла в розбоях та війнах і лише війнами могла жити, а якщо пригадати, скільки “кровних образ” монголи накопичили в своїх мстивих серцях, стане зрозумілим, що курултай 1206 р. був тільки початком.

У 1207 р. Джучі підкорив “лісові племена” Південного Сибіру, 1208 р. непереможний монгольський полководець Субудай розбив у долині Іртиша найманів і меркитів, а в 1209 р. у Чінгіса повірили й дали гроші купці Уйгурії (вони сподівалися, що каган монголів зможе ефективніше охороняти торгівців “Великого шовкового шляху”, аніж гурхан кара-киданів).

Доки йшла війна за возз'єднання степу, Чінгіс-хан намагався не конфліктувати з могутніми чжурчженями і платив їм данину, але давні кривди гризли степняків, діти й онуки знищених або проданих чжурчженями в рабство мріяли про помсту, а в Чінгіса були ще й особисті спогади про цзіньський полон. І 1211 р. монголи напали на імперію чжурчженів. Цзіньці воювали на чотирьох фронтах (з монголами, Сунами, тангутами й китайським національно-визвольним рухом “червоних кафтанів”), на пощаду не розраховували, а тому билися несамовито, чинячи опір 34 роки(!). Різанина йшла шалена: але причини монгольських звірств по-людськи зрозумілі.

У 1215 р. впала “золота” столиця чжурчженів Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити (які опам'яталися після поразки, завданої їм Субудаєм). У 1216 р. меркитів наздогнав і винищив до останнього на р. Іргизі хан Джучі, а там монголів неспровоковано атакував правитель Хорезму Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220), котрий, будучи фанатиком-мусульманином, любив воювати з “невірними”, не вважаючи їх за людей. Монголи напад відбили. У 1218 р. владу кагана добровільно визнали кара-кидані, які прагнули звільнитися від хорезмійського деспотизму. Того ж таки року вибухнула війна з кипчаками (причини якої до кінця не з'ясовані).

Чінгіс-хан воював на двох фронтах, а для воєн потрібні гроші: й монголи спробували реанімувати торгівлю “Великим шовковим шляхом”. Багатий уйгуро-монгольський караван вирушив на захід і в 1218 р. прибув до хорезмійського Отрару, проте мусульмани караван розграбували, а купців повбивали. Монголам третя війна була непотрібною, тому виявивши максимум витримки, Чінгіс-хан надіслав до хорезм-шаха посольство, маючи намір полагодити конфлікт, та Мухаммед безглуздо й підло вбив каганського посла. Терпінню мітраїстів настав кінець, і 1219 р. монголи атакували Хорезм.

Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який можна було спокутувати тільки смертю. Водночас “чорна віра” вчила, що піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. У цій морально-етичній настанові полягав “секрет” масштабних монгольських звірств у багатьох країнах. У ХІІІ ст. серед осідлих народів не вважалося ганебним зарізати посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому. Одначе говорити про “виняткову монгольську жорстокість” не варто - цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни й японці гуманізмом на той час також не могли похвалитися.

Розділивши армію, Чінгіс-хан наказав Джучі громити кипчаків, сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який знав кілька мов і не знав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені спробували купити собі мир даниною, проте злопам'ятні монголи від переговорів відмовилися.

Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. В 1219 р. після кількамісячної облоги степняки взяли пам'ятний сумнозвісною різаниною купецького каравану хорезмійський Отрар: городян нещадно повбивали, а градоначальникові Гаїр-хану очі й вуха залили розплавленим сріблом (нещасний чудом вижив). Перелякані мешканці Бухари й Самарканда на початку 1220 р. добровільно відкрили перед Чінгіс-ханом міські ворота, а в 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму - Ургенч.

З імперії Цзінь монголи пригнали полонених китайських військових інженерів. Ті спішно виготовили для штурмування кам'яних мурів “черепахи” на колесах і метальні катапульти, за допомогою яких місто зак<F51008P8.5M>и<F255P255D>дали глечиками з запалювальною сумішшю. Потім монголи зруйнували головну греблю, що забезпечувала Хорезм водою. Вода змела весь Ургенч, а тих, хто виплив, монголи перебили.

В тому ж році залишки хорезмійської армії (очолювані сином хорезмшаха Джелал ад-діном) були добиті в Ірані, а далі 30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, із боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям (кипчакам), війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за підтримкою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочовикам не потрібна - залиште нам половців, а ми не чіпатимемо Русь (на той час Чінгіс-хан воював уже на трьох фронтах). Одначе, з'їхавшись у Києві, князі Києва, Галича, Волині, Чернігова й Переяслава вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні шлюби), а монгольське посольство вирізали.

Розплатою стала катастрофа на р. Калка (31 травня 1223_р.), де русько-половецьке військо безславно загинуло, проте в_тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари. Виснажені боями тумени Джебе й Субудая відійшли, а значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися відтоді на кровних монгольських ворогів.

Останньою жертвою Чінгіс-хана стала держава тангутів (розташована на північний захід від Китаю), котрі спочатку визнали себе васалами кагана, а потім відмовилися спільно воювати проти Хорезму. Це було порушенням угоди, зрадою, за яку мітраїст зобов'язаний карати нещадно - і 1225_р. монголи атакували нечесного союзника. Успіхові агресора сприяли засуха й неврожай, що вразили землі тангутів у 1226 р.: “Трави пожовкли від засухи. Не було що їсти”4. Знесилених тангутів чекав повний розгром і різанина, від якої уціліли 1 - 2 % населення. В 1227 р. під час облоги тангутської столиці (Ецзін-ай або Чжунсін, сучасний Хара-Хото) Чінгіс-хан загинув (на що навколишня природа, за свідченням тогочасних джерел, відгукнулася страшним землетрусом).

Поиск по сайту: