ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 37 страница

Відчувши силу, Шер-шах спробував розширити кордони імперії, але при облозі раджпутської фортеці Каланджар енергійний “Лев-шах” безглуздо загинув від вибуху власного складу боєприпасів, куди потрапило рикошетом ядро після невдалого залпу його ж артилерії. Пишне поховання Шер-шаха завершилося спорудженням восьмикутного красеня-мавзолею павільйонного типу в Сасарамі, але з шахом померла і єдність афганської військової знаті. 10 років за владу над Ганзькою долиною билися чотири претенденти, чим скористався Хумаюн, точніше, його енергійний полководець туркмен Бейрам-хан.

Хумаюн знайшов притулок у сефевідського шаха Тахмаспа в Персії, але грошей син Бабура не мав, тому почував себе дуже принижено. Коли до нього дійшли звістки про смути в Індії, цей безвольний наркоман не наважився боротися за повернення престолу, але Бейрам-хан звернувся до всіх, хто мріє про славу й багатство, із закликом вступати в армію моголів. Різноплемінне військо головорізів-авантюристів зібралося досить швидко (туди входили тюрки, перси, узбеки, туркмени, афганці), й хоча платити падишах не міг, усім їм обіцяли казкову здобич в Індії. В 1555 р. ця багатотисячна банда рушила в похід. У тому ж році вона здобула Делі, але Хумаюнові довго правити не судилося: накурившися чергового разу опіуму, він упав з мармурових сходинок і розбився на смерть. У центрі Делі йому побудували оригінальну купольну усипальню, а на престол сів 13-річний Джелал ад-дін Акбар. Регентом при ньому (тобто реальним владикою) став Бейрам-хан.

Основним супротивником моголів, як і раніше, були індійські афганці, яких очолив воєначальник одного із Сурів - ісламізований індус Хему. Вирішальна битва 1556 р. на історичному Паніпатському полі почалася для Хему успішно, але в розпалі двобою йому в око потрапила випадкова стріла, від якої Хему впав зі свого командирського слона. Побачивши, що полководець упав, його армія миттєво розбіглася, бо більшість вояків становили найманці (а якщо немає командира - хто платитиме за службу?) - й моголи знову перемогли.

Почалося довге правління падишаха Акбара (1556 - 1605).

Спочатку імперією правив Бейрам-хан, але він, хоч як це дивно, будучи туркменом, сповідував шиїзм (як і його колишній патрон Хумаюн, котрому шиїзм дозволяв наркоманію). Зрозуміло, що на всі впливові державні посади всесильний регент теж ставив шиїтів, чим заслужив палку ненависть тюркського суннітського воїнства. В 1560 р. Бейрама скинули й зарізали, а до влади прорвалася суннітська кліка узбеків - родичів акбарівської годувальниці. За кілька місяців їхнього домінування моголи встигли завоювати невелику державу Мальва (правитель якої Баз Бахадур боягузливо втік, а його фаворитка - індійська танцюристка Румпаті - покінчила з собою), проте на цьому епоха клік завершилася, бо керівництво державою взяв на себе 18-річний Акбар.

Акбар був надзвичайно хитрим політиком та дипломатом, умів добирати здібних і, що важливіше, вірних виконавців, але найбільшої слави зажив завдяки унікальній для східного деспота жадобі знань. Єзуїт дю Жарі, який знав Акбара особисто, писав про його бетонну впертість і засвідчував, що “невтомний розум цієї людини ніколи не задовольнявся однією відповіддю, але постійно розпитував далі”6.

Боротьба з непокірними вимагала пошуку союзників, і Акбар, відкинувши забобони, поповнив свій гарем кількома раджпутськими княжнами, після чого частина раджпутів пішла служити моголам, а раджпутів-”незалежників” Акбар нещадно вирізав, здобувши в 1568 р. штурмом Чітор. Нерви в падишаха виявилися міцнішими, ніж у гуджаратського Бахадур-шаха, тому джаухар Акбара не злякав, і землі раджпутів були приєднані до імперії. Наступною жертвою став Гуджарат, де після зрадницького вбивства португальцями в 1537 р. султана Бахадур-шаха тривали безперервні усобиці: в 1572 р. моголи захопили всі багаті торговельно-ремісничі центри Західної Індії. Ще два роки чинила опір Бенгалія, та й її Акбар завоював.

Влада не дуже втручалася у внутрішні справи сільських общин індусів, але чиновники всіляко спонукали селян розширяти посівні площі, а податки були жорстко зафіксовані на 1/3 врожаю. Це багато, проте індуси з такою ставкою звиклися й не бунтували.

Знову зміцнилася в імперії система джагірів, але обсяги халіси (землі виключної державної власності) суттєво збільшилися внаслідок конфіскацій у розгромлених політичних супротивників. Що ж до приватного привілейованого землеволодіння (вакф, мульк) - його держава всіляко обмежувала, й обсяг таких територій не перевищував 3% орних земель у країні.

У містах знову розквітли своєрідні індійські ремесла, лихварство (900 % річних) і зовнішня торгівля, чому сприяло зменшення митних зборів до 1,5 % вартості товару та введення єдиних для імперії грошової системи й мір виміру.

За правління Акбара під впливом традицій шиїтського Ірану в Індії склалася своя школа мистецтва живописної мініатюри. Його започаткували іммігранти з Персії - Абу ас-Самад (? - 1593) та азербайджанець Мір Сеїд Алі (XVI ст.), а невдовзі з'явилися свої, місцеві майстри: придворний мініатюрист Акбара Басаван (XVI - XVII ст.) та віртуоз колориту й багатого декору (і це в мініатюрі!) Фаррук-бек (1547 - 1615).

Найбільшу славу здобув Акбар своєю релігійною реформою, метою якої було розширення соціальної бази режиму. Вже в 1564 р. падишах скасував джизью (подушну подать з усіх немусульман імперії).

Шалений опір мусульманських ортодоксів змусив Акбара звернутися до перевіреного політичного методу перенесення уваги: імперію охопили мілітаристський чад і великодержавна пропаганда. Символом владної величі стала нова столиця, яку падишах наказав збудувати на місці перемоги Бабура над раджпутами Рани Санги. Цей унікальний архітектурний комплекс, споруджений з червоного пісковика, назвали Фатехпур-Сікрі (“Місто перемог”), та коли місто розрослося, з'ясувалося, що в околицях катастрофічно не вистачає води для городян. Фатехпур-Сікрі в 1684 р. покинули, повернувши столицю в Агру, але своєї мети Акбар досяг: знесилена двома переселеннями мусульманська верхівка надовго вщухла.

Наступним кроком стало проголошення в імперії політики “загального миру” й припинення будь-яких переслідувань або правових обмежень щодо немусульман. Аби запобігти антивладним заколотам мусульман-джагірдарів, систему джагірів ліквідували ще в 1574 р., перевівши все військо на грошове утримання з бюджету. Землі повернули в халісу. Пізніше Акбар поновив джагіри, але джагірдари поводилися надалі значно спокійніше.

Всі ці новації викликали серед панівної мусульманської страти суспільства масове невдоволення, яке вилилось у 1580 р. в антиакбарівське повстання, очолене шейхами. Заколотники оголосили Акбара “єретиком”, і лише крайнім напруженням сил та жорстоким терором падишах придушив бунт. Ця подія остаточно підштовхнула Акбара до реалізації ідеї створення нової релігійної системи, яку він назвав дін-і-ілахі (“божественна віра”).

Ідея була простою та привабливою: взяти все краще, істинне від найавторитетніших релігій і створити на цій базі єдину синкретичну “правильну” віру. До розробки філософських, етичних та онтологічних аспектів дін-і-ілахі залучили знавців ісламу, християнства, іудаїзму, індуїзму, буддизму й парсизму (зороастризму), але злиття “розумних” елементів породило фактично нову спробу індо-мусульманського ідейного синтезу. “Божественна віра” визнавала існування єдиного бога, вітала будь-яку скульптуру й живопис, забороняла полігамію, обіцяла прихід месії та страшний суд, містила концепцію переселення душ і звеличувала Акбара як “найсправедливішого правителя”, а її обрядовий бік являв собою мішанину індуїстських та мусульманських традицій. В імперії була проголошена цілковита віротерпимість і свобода совісті, але проти релігійних фанатиків (насамперед проти агресивних ісламських ортодоксів) Акбар діяв швидко й репресивно: непримиримих шейхів відправили на заслання, а їхні мечеті закрили. Логічним продовженням цієї політики стало призначення візирем імперії чистокровного індуса Бірбала - велеречивого й хитрого політика, людину високого зросту, з темною шкірою та обличчям, пошкодженим віспою. Вперше в історії “Імперії Великих Моголів” її державний апарат очолив тубілець, який, звичайно, енергійно впроваджував акбарівські реформи в життя.

Штучність і суб'єктивістська спрямованість визначили нежиттєздатність дін-і-ілахі, тому після смерті свого засновника “божественна віра” швидко стала надбанням дрібної секти, про яку невдовзі забули. Соціальна верхівка її не сприйняла, але дух віротерпимості зробив постать Акбара символом релігійного миру й злагоди для всіх наступних поколінь Індії.

Релігійні пошуки сприяли виникненню нових літературно-філософських течій. Зокрема, ще одною спробою індо-ісламського синтезу став сікхізм, динамічне поширення якого теж припало на правління Акбара.

Заснував сікхізм син багатого пенджабського торговця з касти брахманів Нанак (1469 - 1539). Секта була побудована на засадах жорсткої теократичної вертикалі на чолі з гуру (“вчителем”), а її таємні догмати залишилися мало відомими. Нанак теж намагався об'єднати все найкраще, що є в індуїзмі та ісламі, визнавав єдність бога, заперечував полігамію, касти та релігійні ритуали. Сікхи не сприймали харчові табу, а покійників ховали, а не спалювали, як індуси. По смерті Нанака кількість сектантів не перевищувала 100 тис. адептів, тому сікхізм був невеликою (за індійськими масштабами) релігійною течією Пенджабу. Проте Акбарові ідеї Нанака сподобалися. Падишах подарував секті землі навколо Амрітсара, де сікхи викопали священний ставок і побудували свою святиню - “Золотий храм”. Тут вони поклонялися священній книзі “Грант-сахіб”, залишаючися мирною релігійною течією.

В країні відродився інтерес до класичної індійської літератури: славетний поет Тулсі Дас переклав мовою хінді “Рамаяну” (1575).

Релігійна терпимість Акбара містила в собі й певну небезпеку. В імперії активізувалися радикальні секти (рошданіти в Афганістані, махдісти в Доабі тощо), які проповідували майнову рівність і закликали провести перерозподіл доходів на засадах егалітаризму, але влада їх жорстоко переслідувала.

Завершивши глобальні реформи, Акбар знову зайнявся зовнішньою політикою. Його генерали (Тодармал, Ханханан, Джаганнатх, Прасад) рвались у бій, і падишах їх більше не стримував. У 1586 - 1589 рр. моголи захопили Кашмір, який славився килимами, шафраном, бавовною, прохолодним кліматом і дивовижними озерами, тому став для падишаха місцем щорічного літнього відпочинку. В 1590 - 1601 рр. вояки Акбара завоювали Сінд, Оріссу, Кандагар (відбили в Сефевідів), Ахмеднагар і навіть неприступне місто-фортецю Доулатабад, чим почали завоювання Декану.

“Імперія Великих Моголів” перебувала в зеніті слави, але за реформи треба платити, тому останні роки акбарівського царювання виявилися непростими. Мусульмани не змирилися з утратою своїх привілеїв, розкіш і невпинна релігійно-ідеологічна чехарда розклали армію, а коли падишах почав дихати на ладан, проти нього збунтувався син Селім, який очолив партію ісламських ортодоксів. Смерть Акбара (1605) перервала його оригінальні реформи. Не стало й візира Бірбала, який іще раніше загинув у поході на пуштунів. На Індію чекала реісламізація.

На престол сів Селім, коронувавшися під іменем Джахангір (джехангір - “завойовник світу”, 1605 - 1627). Більшість реформ його батька була скасована, дух віротерпимості забутий, мусульманські привілеї й полігамія поновлені, а сам молодий падишах звернувся до шиїзму, який давав йому моральне право пиячити, слухати музику та вживати наркотики. Легендарними стали похітливість і жорстокість Джахангіра.

Останньою надією колишніх акбарівських соратників на збереження реформаційних здобутків попереднього правління був старший син Джахангіра - Хусру. Його підтримали сікхи, джагірдари-індуси та реформаційне крило мусульман, але царевич не зумів замінити свого покійного діда. Абсолютну перемогу ісламським ортодоксам гарантувала підтримка збройних сил імперії, кістяк яких становили переконані у своїй зверхності над “невірними” мусульмани. Урядові сили розпорошили заколотників, Хусру заарештували й за наказом батька осліпили, а його провідних прибічників стратили.

Зміцнивши владу, Джахангір негайно поновив завоювання і здобув на цій ниві гучні перемоги. Моголи дозавоювали Північну Індію, придушили сепаратистсько-егалітарний рух рошданітів в Афганістані, захопили Бенгалію й північну частину Декану, а південноіндійські мусульманські султанати (Ахмеднагар, Біджапур, Голконда) після ряду поразок змушені були сплатити імперії велику контрибуцію.

Хитріше повели себе сікхи. Їхнього п'ятого гуру Арджана стратили за участь у заколоті Хусру, тому наступний гуру Хар Гобінд визвався добровільно служили в могольському війську, але своїх адептів перетворив на вкрай мілітаризовану секту. Колишні мирні сектанти навіть ззовні стали виявляти войовничість: кожен сікх (“учень”) відтепер носив кірпан (кинджал), а до свого імені додавав залежно від статі слово сінгх (“лев”) або каур (“левиця”). Обдурити падишаха не вдалося: Хар Гобінд був заарештований і провів в ув'язненні 12 років, але каральні експедиції проти наелектризованих і мілітаризованих сікхів відчутних результатів не дали.

Нестримна територіальна експансія посварила моголів із португальцями, та Джахангір не пішов шляхом бeзкомпромісної боротьби з колонізаторами, як-от Корея, Японія, Ефіопія або Таїланд. Падишах став підтримувати португальських конкурентів - англійців та голландців, що поклало початок колоніальному поневоленню Індії. В 1613 р. англійцям подарували Сурат - перший центр англо-голландської колоніальної торгівлі на субконтиненті, а в Гуджараті (економічно найрозвинутішому краї імперії моголів) з'явилися перші індійські купці-компрадори (пов'язані з іноземцями), серед яких виділялася постать “найбагатшої людини тогочасного світу” Вірджі Вора (Бохра).

Джахангір тішився безмежністю своєї влади, проте фінал його царювання не став щасливим. У боях із султанатами Декану неабиякі військові здібності виявив другий син Джахангіра. За це падишах призначив його спадкоємцем престолу й подарував ім'я Шах Джахан (шах-джехан - “правитель світу”), та двірцеві таємниці ледь не змінили політичну ситуацію в державі.

На схилку років Джахангір пережив фатальне кохання, що часто буває в старезних вождів. Цілковиту владу над імператором захопила його улюблена молода дружина-фаворитка Нур-Джахан (Нур-і-Махалль - “Світло гарему”, “Зірка гарему”). Ця абсолютно неосвічена, надзвичайно хитра, жорстока й шалено красива інтриганка штовхала до влади власного малолітнього сина Шахріяра. Джахангір під впливом вина, опіуму та її краси остаточно перетворився на безвольну маріонетку, що загрожувало Шах Джаханові втратою престолу - і в 1622 р. він збунтувався проти батька.

Урядове військо швидко розбило заколотників, і Шах Джахан, якого батько дуже любив, зумів принижено вимолити собі пощаду. Та це був лише початок смут: слідом збунтувалися невдоволені чванливістю мусульман раджпути (найбоєздатніша частина могольського війська), причому їхній лідер Махаббат-хан навіть узяв падишаха в полон. Лише крайніми заходами, вирізавши 2 тис. раджпутів, могольським мусульманам-гвардійцям удалося звільнити імператора. Таких нервових стресів Джахангір не витримав і в 1627 р. помер: трон здобув Шах Джахан (1627 - 1656). Першим наказом нового падишаха стала команда вирізати всіх його родичів, щоб не було конкурентів, і поховати тіло батька в Лахорі, де той полюбляв за життя відпочивати.

Жорстокістю, підступністю, похітливістю, схильністю до алкоголізму й наркоманії Шах Джахан не поступався батькові, та водночас він знав кілька мов, любив поезію, виявив себе розсудливим та вибагливим меценатом, а культурні пам'ятки його правління увійшли до “золотого фонду” людства. В імперії творили славетні художники-мініатюристи, серед яких прославилися Манохар (XVII ст.) і неперевершений в Індії майстер зображення квітів, тварин та птахів Мансур (XVII ст.). Архітектурним дивом став делійський “Червоний форт”, біломармурні соборні мечеті Лахора, Агри й Делі, але всіх затьмив Тадж Махал (“Вінець гарему”) - білий мавзолей, побудований в Агрі для улюбленої дружини падишаха Мумтази. Його збудували з білого мармуру на березі Джамни, а стіни й купол прикрасила мозаїка з дорогоцінних каменів. Розкіш, пишність і марнотратство шах-джаханівського двору перевершили будь-яку міру, але все це стало красивою оболонкою глобальної кризи індійського середньовіччя, вмирання традиційної східної структури в Південній Азії.

Розвиток індійського господарства на засадах традиційних східних цінностей досяг апогею і впав у стагнацію. Варново-кастова система остаточно загальмувала технологічний прогрес суспільства, а з ним припинилося розширення орних земель; зовнішня торгівля, яка буквально “роздягала” Індію, цілком потрапила до рук іноземців. Нееквівалентний обмін і грабіж з боку іноземців знесилили економіку, на підтримку якої вже не вистачало казкових індійських багатств. Навіть серед мусульман (окрім грабіжницької верхівки) почався невтримний занепад життєвого рівня: джагірдари не могли прогодуватися й почали жити бандитизмом. Влада підвищувала податки, але загальний господарський регрес перешкоджав збільшенню її доходів. Перестала розвиватися наука, геніальні винаходи якої не знаходили практичного застосування в продуктивній сфері. Індія вперше стикнулася з господарським запустінням і голодоморами (з мільйонами жертв). Система, яка не давала людині розкрити індивідуальні здібності, вичерпала свій потенціал, а глобальне технологічне відставання від Заходу активізувало в регіоні колоніальні зазіхання європейців.

Початок шах-джаханівського царювання не став спокійним навіть після того, як вирізали всіх найближчих родичів падишаха: боротьба з бунтівними намісниками вимагала коштів, і Шах Джахан знову підвищив податки, спричинивши масовий голод в імперії (вперше в індійській історії!). Особливо потерпів Гуджарат, де від голодної смерті загинуло 3 млн мешканців, серед них багато городян (купців, ремісників). Навіть англійських колонізаторів розруха примусила перенести звідси свою активність на Коромандельське узбережжя, заснувавши там порт Мадрас, і в Бенгалію, де пізніше (в 1690 р.) англійці побудували Калькутту. Англійські колоніальні володіння в Індії доповнив Бомбей, який Португалія подарувала в 1661 р. Карлу (Чарльзу) II Стюарту як посаг за своєю принцесою, що стала його дружиною.

Європейська експансія не подобалася моголам, і першою їхньою жертвою впали португальці. В 1632 р. Шах Джахан після тривалої облоги захопив бенгальський порт Хуглі, який контролювали португальці. Майже 4 тис. полонених із помпою пригнали в Агру, де звільнили тих, що погодилися прийняти іслам (їм зробили обрізання), а решту ефектно стратили. Слідом були завойовані й перетворені на могольських васалів Ахмеднагар, Біджапур та Голконда, але багатства Індії вже розграбували, тому війни перестали приносити прибутки й розорили імперські фінанси. Національне багатство країни, яке в межах традиційних порядків творили десятки поколінь, султани й падишахи прогайнували на коней та війни, а змінити ситуацію на краще без фундаментальної ломки суспільної структури було неможливо. Індію охопили селянські бунти (!), чого теж країна раніше не бачила. Останньою спробою мобілізувати в Індії внутрішній потенціал суспільства традиційного типу стало правління Аурангзеба, яке вінчає епоху індійського середньовіччя.

У 1656 р. Шах Джахан тяжко захворів, і чотири його сини від покійної улюбленої Мумтази (якій побудували Тадж-Махал) розв'язали криваву різанину за владу.

Улюбленцем падишаха був високоосвічений та схильний до містицизму старший син Дара Шукох. Він захоплювався суфізмом і йогою, підтримував тісні контакти зі “святими людьми” індуїзму та мріяв про нове злиття ісламу з індуїзмом. Опорою Дара Шукоха стали раджпути, індуси-джагірдари й реформаційне крило мусульман імперії, які пов'язували з його можливим правлінням надії на повернення акбарівських традицій віротерпимості. Проте, втративши кохану дружину, хворий і знервований усобицями дітей Шах Джахан впав на схилку років у глибоку меланхолію, так і не втіливши в життя свої наміри щодо спадкоємця.

Усобиці за владу тривали два роки, а перемогу в родинній ворожнечі здобув фанатичний сунніт Аурангзеб (“Краса престолу”, 1658 - 1707) - лідер крайніх мусульманських ортодоксів. Зашорені ісламські фанатики вперто не бажали розставатися зі своїми привілеями в Індії.

Захопивши владу, Аурангзеб заарештував та згноїв за гратами жахливої фортеці Гваліор і трьох братів, і батька. Після смерті в'язня-падишаха він, як щирий мусульманин та дбайливий син, добудував для заспокоєння батьківської душі Тадж-Махал, де й поховав Шах Джахана поруч з Мумтазою.

Аурангзеб намагався довести до максимуму могольську армію і жахливим терором припинити в країні політико-економічний розвал. Для цього потрібні були гроші, тому знову збільшили податки (до 1/2 урожаю). Це остаточно зруйнувало господарство, а імперія перетворилася на державу хронічно голодних людей. Надзвичайні заходи дали змогу збільшити управлінський апарат і довести чисельність могольської армії до 170 тис. вояків, але це не додало державі порядку.

Холодний, жорстокий політик Аурангзеб прославився фанатичною відданістю суннітському ісламу, заповідям Корану й Сунни. В імперії почали всіляко переслідувати шиїзм та інші прояви вільнодумства, заборонили шиїтські свята, вино, танці, музику, наркотики, живопис та скульптуру. Цілком безправними стали індуси: їм заборонили носити багатий одяг і прикраси, їздити верхи й на слонах, а їхні храми падишах наказав ламати та будувати з цього ж каміння на тому самому місці мусульманські мечеті. Навіть храм Айодх'я - святиня індусів, де, за легендою, народився Рама, - була перетворена на купу каміння, з якого спорудили мечеть. У 1679 р. знову ввели джизью.

Така політика породила загальноімперську катастрофу. Проти влади повстали сікхи, раджпути, афганці, джати, але найбільшого клопоту моголам завдали маратхи - індоарійські нащадки могутніх Раштракутів, які відродили в XVII ст. свою державність на базі рамаїтського індуїзму (а Рама - бог-воїн!).

Першим вождем борців за маратхську незалежність став Шахджи, але його сили залишалися ще дуже обмеженими, тому Шахджи змушений був завжди балансувати між володарями Пуни й Мавалу та коритися моголам. Справжнім творцем маратхської незалежності став його син, невтомний войовник Шиваджи, а ідейними лідерами державницького руху маратхів - наставник Шиваджи Рам Дас (1608 - 1681) і апологет антимогольських воєн поет Бхушан (1614 - 1716)_ - панегірист Шиваджи.

Силою та хитрістю Шиваджи об'єднав усі маратхські роди в невелику, але войовничу, міцну й надзвичайно агресивну державу. Такий перебіг подій занепокоїв Біджапур, султан якого вислав у 1658 р. на приборкання маратхів сильне військо на чолі з хитрим і досвідченим Афзал-ханом.

Біджапурський полководець викликав Шиваджи на переговори й при зустрічі вдарив маратхського лідера кинджалом, але Шиваджи знав, з ким має справу: на ньому під одягом була кольчуга, а в рукаві залізні “кігті”, якими Шиваджи зарізав Афзал-хана. Залишившися без полководця, мусульманське військо розбіглося, а маратхи розпочали спустошливі набіги на сусідів.

Зі своїх головорізів Шиваджи створив непереможне військо з жорсткою дисципліною і стабільною централізованою державною платнею в мирний час або на засадах грабіжницького самозабезпечення при походах на сусідів. Обдирання сусідів озолотило маратхську скарбницю, що дало Шиваджи змогу зменшити до мінімуму податки з маратхських селян і здобути цим масову підтримку свого народу. Навіть армії Аурангзеба не зуміли спочатку припинити маратхські набіги, жертвами яких стали Біджапур, Берар, Хандеш, Карнатік і навіть Гуджарат, де Шиваджи здобув та пограбував Мурат, підірвавши місцеву торгівлю. В 1674 р. Шиваджи офіційно оголосив про створення незалежної держави, а в 1677 р. уклав союз із Голкондою, але маратхи явно недооцінили Аурангзеба.

В 1680 р. Шиваджи помер, а його син і спадкоємець Самбхаджи не мав талантів батька. Одразу активізувалися моголи; в 1686 р. вони захопили Біджапур. Облога тривала півтора року, але голод, епідемії та спрага (моголи зруйнували систему міського водопостачання) зламали опір захисників. У тому самому році впала Голконда, а в 1689 р. Аурангзеб розгромив маратхів: Самбхаджи потрапив у полон.

Усе життя Аурангзеб із фанатичною впертістю придушував бунти й заколоти, вів війни, рубав голови непокірним і розширював свої володіння. “Імперія Великих Моголів” охопила весь Афганістан і майже всю Індію (окрім Кандагару, який тримали під контролем Сефевіди; крайнього півдня Індостану та кількох європейських колоній).

У країні продовжували працювати видатні поети: серед них - зірка середньовічної деканської урдумовної поезії Валі Аурангбаді (1668 - 1707 або 1744), а також персомовні придворні поети Саїб Тебрізі (XVII ст.) та Беділь (1641 - 1720), творчість яких вплинула навіть на перську літературу Ірану, породивши там ускладнений та витіюватий “індійський стиль”. Історичну науку прославили творець спогадів могольський воєначальник Мірза Нат-хан (XVII ст.) і перший індійський автор, який спробував вийти за межі просто хронік і писати історичні твори з елементами наукового аналізу, концептуального дослідження подій та виявлення певних історичних закономірностей, - Хафі-хан (XVII ст.). Справжній бум пережила місцева мусульманська архітектура.

Але вражає й ціна цього ілюзорного процвітання. Країна була розорена, вичерпалися потенції традиційної індійської суспільно-господарської системи, в стан регресу занурювалися економіка та більшість галузей науки й культури. Лише за 1702 - 1704 рр. на Декані від голоду померло понад 2 млн людей. Роками не отримували платню джагірдари, які перетворилися на грабіжників і бандитів. Імперія стояла на краю прірви, що болісно відчув напередодні смерті сам Аурангзеб.

У 1707 р. під час чергового походу знесилений війнами 89-річний Аурангзеб тяжко захворів і, помираючи, написав листа синам, де одною фразою підбив підсумок своєму правлінню: “Життя, таке цінне, пішло на ніщо”. Невдовзі суворий падишах помер, але йому не стали будувати пишний мавзолей, а поховали просто в Доулатабаді, поставивши над могилою просту біломармурову стелу, на якій викарбували цю гірку фразу Аурангзеба.

Смерть Аурангзеба позначила початок цілковитої політичної, економічної та соціальної анархії в Індії. Стабільності не забезпечували вже ані держава, ані варново-кастова система. Традиційні суспільні структури Індії не контролювали більше ситуацію, а славетні титули нащадків гордих могольських імператорів перетворилися на чистісіньку фікцію. Всі різалися з усіма, й дедалі більший вплив на субконтиненті здобували європейські колонізатори, серед яких виділялися англійська та голландська Ост-Індські компанії. Середньовічна Індія як унікальна стабільна система традиційних порядків перестала існувати, але тотальна криза не створила умов для фазового переходу до нових суспільних структур. Країна вступила в нелегкі часи перманентної суспільно-господарської та політичної нестабільності, ускладненої нестримною колоніальною експансією технологічно передових країн Заходу.

1Цит. за: Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира / Пер. с фр. М., 1992. С.4.

2Хожение за три моря Афанасия Никитина. Л., 1986. С.7.

3Книга Марко Поло / Пер. со старофр. И.П. Минаева. М.,1955. С.184.

4Цит. за: История стран зарубежной Азии в средние века. М., 1970. С.312.

5Повесть о Ханг Туахе / Пер. с малайск. Б.Б.Парникеля. М.,1984. С._277.

6Цит. за: Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен_/ Пер. с нем. Н.Л.Медникова: В 4 т. СПб., 1896. Т. З. С. 444.

Тема IV

ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА

ТА ПІВДЕННА АФРИКА В СЕРЕДНІ ВІКИ

Африка - це величезний континент площиною 30,3 млн км2 (1/5 земної суші), який сама природа (найбільша на планеті пустеля Сахара) розділила на дві частини: Північну (де клімат залишався типовим для Середземномор'я) і Тропічно-Екваторіальну (де майже цілорічно панувала спека), проте відмінності між ними не обмежуються природно-кліматичними. В часи середньовіччя Північна Африка належала спочатку Візантії, а з VII - VIII ст. потрапила в обрій ісламської суперцивілізації з відповідними культурно-історичними, політико-економічними та соціально-етнічними наслідками. Зовсім іншою виявилася доля Африки Південної та Тропічно-Екваторіальної, чию строкату суперцивілізаційну спільноту називають іноді “Чорною” (хоч це не зовсім відповідає етно-расовому складові регіону).

За своїми географічними й природно-кліматичними умовами “Чорна Африка” складається з чотирьох зон:

1. Судан (араб. біляд ас-Судан - “країна чорних”) - величезна савана (тропічний степ з обрідними деревами й чагарником), що простяглася від Атлантики до Ефіопського нагір'я, від Сахари до дельти р. Нігер і вічнозелених вологих лісів Конго. Її рясні трави годували безліч великих травоїдних (слони, зебри, антилопи, носороги), тут було багато хижаків (леви, гепарди, гієни), води кишіли рибою, крокодилами й гіпопотамами, цілорічна температура становила +20о - +40оС, а погода чітко поділялася на два сезони: сухий (з грудня по травень), коли сахарські вітри приносили з півночі суш і спеку, та дощовий (з червня до листопада), коли атлантичні пасати приганяли з океану дощові хмари. Полювання давало на цих теренах багату здобич, а південніше (ближче до вічнозелених екваторіальних лісів) були непогані умови для землеробства (ямс, ячмінь, банан, просо, арахіс, сорго, маслинові пальми, суходільний рис тощо), але умови для тваринницької доместикації залишалися досить обмеженими, бо більшість савани “контролювала” люта муха цеце (укус якої є смертельним для більшості коней, волів, овець та кіз).

Поиск по сайту: