ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 3 страница

Проте господарські потреби єдиного іригаційно-землеробського комплексу, ментально-психологічне відчуття загальнокитайської етнічної єдності, політичні традиції спільної державності, а також загроза іноземних навал нагально вимагали відновлення загальнокитайської державної єдності. За своїми потенційними можливостями (велика територія, етнічна однорідність підданих, глибокі традиції державності) царство Вей значно переважало своїх південних конкурентів, але їхню агонію гальмували чвари всередині вейської верхівки.

У 226 р. захворів і раптово помер Цао Пей, а його наступник Цао Жуй вирішив здивувати світ блискучою столицею, для чого зігнав десятки тисяч підданих до Лояну на будівництво величних храмів і палаців. Навіть чиновників примусили тягати колоди й землю, а коли гігантські будівельні роботи завершилися, рясно укривши окраїни Лояну безіменними могилами, Цао Жуй переніс свою активність на фронт кохання. Імператриця спробувала протестувати, за що й поплатилася життям. Але вбивство тихої та вірної дружини не минулося безкарно. Вночі Цао Жуя почали переслідувати кошмари, центральне місце в яких займала покійна імператриця, що вимагала його життя. Заляканий та знесилений муками совісті у 239 р. Цао Жуй помер від нервового приступу. Його спадкоємцем став 8-річний син Цао Фан, але реальну владу в державі захопив регент з роду Сима.

Останньою спробою відвоювати владу для Цао став заколот 254 р., але Сима швидко розкрили цю змову. Після короткого слідства імператрицю “повісили на шовковому шнурку”, а на місце бунтівливого Цао Фана посадили покірного Цао Мао, проте й цього Сима здалося замало. У 260 р. за наказом регента якийсь Чен-цзи зарубав імператора. Диктатор Сима Чжао вирішив “зберегти обличчя” і наказав заарештувати вбивцю, якому спочатку вирізали язик, а потім прилюдно відрубали голову.

Після подвійної екзекуції влада Цао стала зовсім номінальною, а диктатор Сима Чжао дістав можливість повністю зосередитись на вирішенні воєнних конфліктів із південнокитайськими “схизматиками”, які на той час опинилися в досить-таки скрутному становищі. У державі Шу в продовження найгірших ханьських традицій владу, спираючись на гарем, захопили євнухи. Тому, коли у 263 р. після важкого 20-денного переходу безлюдними горами вейська армія на чолі з генералом Ден Аєм з'явилась під Ченду, держава Шу-Хань упала майже без опору.

Нагородою для Ден Ая за цю блискучу перемогу стала смерть, бо Сима Чжао, побоюючись його популярності, наказав знищити талановитого полководця.

Наступною жертвою стала вейська династія. Щоправда, це сталося вже після смерті Сима Чжао: у 264 р. він раптово онімів і невдовзі помер (судячи із симптомів, його вразив інсульт). На політичну авансцену вийшов Сима Янь (старший син Сима Чжао) - “хлопчище величезного зросту, з довгим жорстким волоссям і руками нижче колін. Він мав неабиякий розум і був надзвичайно хоробрим”11. У 265 р. Сима Янь скинув безвладного імператора Вей і оголосив себе “Сином Неба”, назвавши свою династію Цзінь (265 - 316).

Тепер ніщо не могло врятувати У, де імператор Сунь Хао узаконив доноси і проявив себе бездарним правителем, жорстоким, підступним, розбещеним. За 9 років свого правління він стратив понад сорок найвищих сановників (їм здирали з обличчя шкіру або виколювали очі). Не дивно, що коли у 280 р. на У рушила цзіньська армія, уське військо розбіглося, не бажаючи класти життя за кривавого деспота.

У 280 р. епоха Троєцарства скінчилася, єдиним володарем Китаю став Сима Янь - засновник імперії Цзінь, першої всекитайської середньовічної держави.

Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи. Епоха селянських бунтів та усобиць Троєцарства завершилася, але її наслідки були жахливими. Населення країни зменшилося з 60 млн до 7,7 млн чол., повний розвал і занепад переживала економіка. Світ вступав у середні віки, і для Китаю пологові муки нової епохи виявились нелегкими. Лише надзвичайна терплячість, працьовитість і витриманість дали можливість китайцям вижити і не вимерти поголовно. Саме в ці часи в сільському господарстві почали використовувати важкий плуг, сівалку, водяний млин і схожий на велосипед водопідйомний пристрій для зрошення полів. Проте негаразди були настільки катастрофічними, що без прямого втручання держави в економіку (що природно для цивілізаційної структури східного типу) відродити господарство здавалося неможливим.

У 280 р. Сима Янь своїм указом увів в імперії державну надільну систему, основу якої становила загальнодержавна власність на землю. Кожен селянський двір отримав із державного земельного фонду наділ, із розрахунку 120 му (8 га) на одного дорослого чоловіка (від 16 до 60 років), за користування яким сплачував державі зерновий податок (до 45 % врожаю), поставляв ремісничі вироби (переважно шовк) і виконував 20-денну трудову повинність на користь держави (будівництво шляхів, фортець, мостів тощо). Селянські двори об'єднувались у 5-, 25- і 125-дворки, основані на круговій поруці за розмір сплачених податків і кількість відроблених днів. Щорічно здійснювався переділ земель згідно із змінами у складі сім'ї.

Керівництво одержавленою економікою покладалося на розгалужений бюрократичний апарат, чиновники якого визначали де, що і скільки садитиме чи сіятиме селянин, який планується врожай та, відповідно, якими будуть податки. Для забезпечення чиновників і членів імператорської родини вводилася централізована грошова винагорода або система земельних пожалувань з прикріпленими до землі селянами (але не як магнатськими кріпаками, а як державними підданими, суворо нормована законом державна рента-податок з яких йшла на утримання чиновника, без власницьких прав останнього на цю землю чи селян).

Створення централізованого, одержавленого планового командно-адміністративного господарства стабілізувало економічну ситуацію. За часів Цзіньської імперії населення країни збільшилось з 7,7 млн до 16,2 млн чол. Але відродження виявилося короткочасним і відносним, а політичні негаразди швидко поклали йому край.

Уже за царювання Сима Яня проявилися перші ознаки цзіньського занепаду, хоча, незважаючи на схильність засновника династії до алкоголізму, імперія напочатку досить успішно вирішувала свої проблеми: дала відсіч кочовикам, відновила дипломатичні контакти з Ферганою, Хорезмом і навіть Римом. Однак у 290 р. Сима Янь помер, і престол заступив слабкий і боязливий принц Чун (храмове ім'я Хуей-ді*Китайські імператори мали кілька імен. Перше (“молочне”) отримували після народження; друге (мін) - при повнолітті (як доросла людина), але воно після коронації ставало табу. На час правління кожен “Син Неба” обирав собі гасло, під яким намагався правити (“Вічна радість”,”Великі звершення” тощо) і яке ставало його офіційним ім'ям на час царювання. Після смерті кожен імператор отримував посмертне (храмове) ім'я, під яким фігурував у династичних хроніках. У європейських працях переважно використовується друге ім'я (мін) або, якщо говорити про мінських чи цинських імператорів - ім'я-гасло. В китайській історіографії тих самих імператорів переважно за традицією називають храмовим (посмертним) іменем.>). Реальну владу спочатку мав Ян Цзюнь (брат імператриці-матері), але лише Сима Янь зміг утримати залізними руками родину в покорі, а після його смерті родичі перегризлися між собою.

Запеклу боротьбу за владу повела енергійна й жорстока дружина Хуей-ді імператриця Цзя, жертвою інтриг якої у 291 р. став Ян Цзюнь. У 300 р. вона заморила голодом імператрицю-матір і отруїла спадкоємця престолу Сима Юя. Все це спричинило “заколот восьми князів”, які за розпусту, звірства і хабарництво прирекли Цзя на голодну смерть.

Міжусобні чвари водночас призвели до руйнації економіки, на півночі Китаю виник жахливий голод і людожерство, що спричинило масовий відтік населення на південь, у долину Янцзи. Країна переживала велику скруту, і саме в цей момент на Китай посунули хунни.

На початку III ст. у Степу завершилася боротьба за гегемонію між тюркомовними хуннами і монголомовними сяньбійцями. Сяньбі перемогли, але, розселившись на великих просторах, розпалися на кілька племінних союзів (власне сяньбі, табгач, тогон, муюн тощо). Усі вони ворогували між собою і водночас мріяли про китайські багатства.

Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних замірів хуннів. Поряд з ними утворився ще один етнос - кули (цзелу), основу яких склали колишні хуннські раби, що звільнилися під час розвалу хуннського суспільства. З часом до них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні невільники та злочинці й просто невдоволені цзіньськими порядками мешканці “Піднебесної”. Спільність соціального походження згуртувала цих людей в монолітний етнос, який розмовляв хуннською мовою і гордо носив своє ім'я кул (“раб”).

Імперія Цзінь, якій хронічно не вистачало робочих рук, миролюбством не страждала й часто організовувала великі походи на північ за полоненими. перетворювали на рабів, сковуючи, аби познущатися, попарно хунна й кула, та коли настав час, хунни сповна відплатили своїм кривдникам.

В умовах голоду й усобиць один із представників імператорського роду Сима Ін покликав хуннів собі на допомогу, і 27 тис. кочовиків на чолі з Лю Юанєм (який вважав себе нащадком родичів ханьських імператорів) влаштували в Китаї погром і різанину, захопили 311 р. Лоян, а 312 р. - Чан'ань. Нікчемний імператор (Хуей-ді) вперше в історії Китаю потрапив у полон до “варварів”.

Китайці змушені були шукати підтримки в хуннських супротивників_ - північних сяньбійців (табгачів), лідер яких Тоба Ілу кинув у 312 р. 200_тис. своїх вершників на хуннів. Битву хунни програли, і протягом 100_лі (45 км) сяньбійські вершники гнали й рубали втікачів, щедро поливши китайську землю хуннською кров'ю. Але 315 р. Тоба Ілу загинув від руки свого сина, того зарізав кузен, почалися чвари, а 316 р. хунни уклали союз із кулами, вигнали табгачів і знову взяли Чан'ань. У полон потрапив ще один цзіньський імператор (Мін-ді).

Північний Китай потрапив під владу кочовиків, а цзіньський князь Сима Жуй утік до м.Цзянькан (сучасний Нанкін), де заснував у долині Янцзи династію Східна (Пізня) Цзінь (317 - _420).

Перша загальнокитайська середньовічна імперія впала, а корінні землі “Серединної держави” на два з половиною століття потрапили під владу “варварів”.

Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав. Здобувши перемогу, хунни й кули одразу ж розпочали війну між собою за родючі землі Хуанхе. Перемогу здобули кули, які 330 р. назвали свою державу Чжао.

Ворогуванням “варварів” вирішила скористатися Східна Цзінь, і 334 р. її армія рушила у “великий північний похід”, але китайців у долині Янцзи було ще мало, тому більшість південноцзіньської армії становили мань, юе та лоло, які різали, грабували та знущалися над китайськими селянами Півночі не менше “варварів”. Втративши підтримку місцевого населення, цзіньська армія була швидко розбита.

Синкретична хунно-кульська імперія Чжао вистояла. Ідеологічну підтримку вона знайшла в буддизмі, адже своєї доктрини, що могла б позмагатися з конфуціанством, степняки не виробили. А монахи-буддисти (індійці та согдійці) не були китайцями (отже, не ворогували з кочовиками) й водночас не поступалися конфуціанцям вишуканістю аргументів. Буддисти отримали в Чжао податкові пільги, зате місцеве населення визискували нещадно. Так, 400 тис. селян зігнали на відбудову Лояну й Чан'аня, а 3/5 дорослих чоловіків окупанти мобілізували в армію.

У свою чергу в долині Янцзи вибухнув конфлікт між переселенцями й аборигенним населенням Південного Китаю. “Північні” аристократи родів Ван, Се, Юань та Лу боролися за владу з родами “південних” вельмож (Чжу, Чжан, Гу, Лу), а серед місцевих селян ще жили бунтівні традиції “жовтих пов'язок”.

Марнотратство та розкоші хунно-кульської знаті довели китайців до відчаю і в 350 р. вони повстали, скинувши владу кочовиків, але в 353 р. Північний Китай знову захопили сяньбі (муюни), потім племена ді (давніх тангутів), тибетці, жужані... Майже 20 династій різного етнічного походження володіли долиною Хуанхе, і лише на рубежі ІV - V ст. північносяньбійські племена табгачів спромоглися закріпити свою владу.

Останнім бастіоном китайської цивілізації залишалася долина Янцзи, куди іммігрувало з півночі близько 1 млн китайців (1/8 всіх мешканців долини Хуанхе). Кожен шостий мешканець півдня Китаю відтепер був переселенцем.

Тотальна “китаїзація” відбувалася не без ускладнень. Податки розорювали виробників: навіть з тих, хто продавав у рабство свою дружину чи дітей, власті брали 4% комісійних. Боротьба “південних” з “північними”, повстання наелектризованих даосами селян, масові міграції та війни з “південними варварами” отруювали життя, але іншого шляху не було, і китайці почали обживатись на цих землях.

Як завжди у кризові періоди розквітла торгівля, особливо морем, що сприяло розвитку суднобудівництва та мореплавства. Справжня революція відбулася в металургії: з'явилося багаторазове плавлення та пудлінгування заліза, коли масовий піддув здійснюється за допомогою водяного колеса. Землероби у диких джунглях Янцзи повернулися до старих методів підсічно-вогневого рільництва і перестали цікавитися політикою, а в столичному Цзянькані почергово мінялися правлячі династії.

У 420 р. Лю Юй задушив останнього східноцзіньського імператора й заснував свою династію Сун (420 - 479). Після смерті Лю Юя його діти в боротьбі за владу вирізали один одного, і династію Сун змінила Ци (479 - 502). Потім до влади прорвалися ідеологи буддійсько-конфуціанського синкретизму - династія Лян (502 - 557). У 504 р. буддизм оголосили в Лян державною релігією і відкрили на півдні Китаю майже 3 тис. буддійських храмів, а 557 р. на “політичний Олімп” зійшли “південні”, династія яких називалася Чень (557 - 589). Рештки “північних” вельмож втекли до Центрального Китаю, де утворили державу Пізня Лян (до 587_р.).

Та попри всі незгоди, динамічний розвиток урожайного рисівництва забезпечив населенню долини Янцзи прожитковий рівень, життя поступово стабілізувалося, про що переконливо свідчили досягнення китайської культури.

На ці бурхливі часи припадає зародження середньовічного китайського живопису, засновниками якого вважають Гу Кайчжі (ІV ст.) та Се Хе (V_ст.). Справжнім мистецтвом стала в ІV ст. китайська каліграфія, неперевершеним майстром якої визнано Ван Січжі (ІV ст.), а в галузі поезії обезсмертив своє ім'я поет-філософ Тао Юаньмін (365 - 427). Високим залишався рівень китайської науки, чому сприяли престижність освіти в народі та певна підтримка науковців державою. Видатний математик Цзу Чунчжі (V ст.) вперше у світі обчислив значення числа <$Epi> до 7-го знака після коми, а в галузі агрономії зажив слави енциклопедист Цзя Сисе (V - VІ ст.).

А в долині Хуанхе владу 398 р. вибороли табгачі, заснувавши в Північному Китаї імперію Північна Вей (398 - 534), у якій панівним етносом стали сяньбійці, а кількісно переважали китайці. Очолила державу династія Тоба, яка взяла курс на тотальну буддизацію імперії.

Буддизм процвітав. У 383 - 413 рр. його проповідував у Китаї славетний індійський філософ Кумараджива (344 - 413). Тоді ж паломництво до Індії здійснив китайський перекладач сутр Фа Сянь. Під враженням цієї подорожі він написав свої відомі “Записки про буддійські царства” (“Фо го цзи”). Світовим шедевром буддійського культового зодчества є печерні храми Дуньхуану (на заході країни), прикрашені вишуканими фресками й скульптурами. На початку V ст. в імперії функціонувало 6500 буддійських храмів, в яких налічувалось 77 тис. монахів.

Проте як ідеологічна система буддизм підрубував основи воєнізованої окупаційної влади степовиків, бо перетворював загартованих воїнів на полум'яних аскетів і самітників, вириваючи із армійських рядів людей вкрай потрібних для забезпечення військового панування над численнішими китайцями. Тому 446 р. буддизм у Північній Вей був заборонений, але це змусило табгачів звернутися до конфуціанства, оскільки власної державницько-ідеологічної системи їм бракувало. Це спричинило тотальну китаїзацію пришельців, забування степових традицій і, в перспективі, крах табгачської імперії: указом 495 р. сяньбійська мова, одяг, коса (національна зачіска), навіть шлюби табгачів з табгачками й поховання в рідних степах заборонялися. Замість цього вводилося все китайське: навіть табгачські імена замінили китайськими, а імперію перейменували на Юань.

Вистояв лише буддизм, чому сприяв прихід у 520 р. до Китаю (із Індії) патріарха буддійської школи дх'ана (“споглядання”) Бодхідхарми (в Китаї його секта дістала назву чань-буддизму). В імперії Юань-Вей налічувалося до 2 млн буддійських монахів (з них близько 3 тис. у столичному Лояні).

Табгачі перейняли китайську мову, одяг, звичаї, та від цього ворожа окупація не перестала бути ворожою, і 531 р. китайці повстали. Юань-Вей розпалася на дві держави, на руїнах яких відродилися китайські династії: Північні Чжоу (557 р.) та Ци (550 р.), а більшість табгачів настільки окитаїлись, що залишилися жити в долині Хуанхе як піддані другого сорту.

В Китаї наступило “Чотирицарство” (на півдні правили династії Чень та Пізня Лян), але возз'єднання “Серединної держави” було вже не за горами.

Імперія Суй. Першою активні бойові дії почала держава Північне Чжоу, яка 557 р. захопила Північну Ци, знову об'єднавши долину Хуанхе, але 581 р. в ній відбувся переворот і до влади прийшли заповзятливі китайські націоналісти - династія Суй (581 - 618), засновником якої був “залізний войовник” Ян Цзянь (храмове ім'я Вень-ді).

Він був “гнівливим, недовірливим і не любив книг, діяв хитрістю,...вмів примусити боятися себе, і його накази виконувалися швидко й беззастережно, державними справами він займався з ранку до вечора без ознак утоми”12.

Найнебезпечнішим ворогом тогочасного Китаю був могутній каганат тюркютів (давніх тюрків), що утворився в середині VІ ст., підкорив Степ від Чорного моря до Тихого океану, і якому роздроблений Китай платив обтяжливу данину (оформлену як “добровільні подарунки”). Тому програма Ян Цзяня була простою: не платити данину тюркютам, що дало б можливість зменшити податки в Китаї, а суворими законами встановити в країні порядок на базі панування конфуціанської ідеології.

Такий перебіг подій не влаштовував тюркського кагана (“великого хана”), і 582 р. тюркюти вдерлись на “Центральну рівнину”. Китайцям поталанило чудом відбитись, але сил для масштабної війни зі Степом Ян Цзянь ще не мав, тому в бій вступила китайська дипломатія. До ставки кагана відправили китайського посла-вивідувача Чжан Суньшена, який, граючи на свавіллі та владних пориваннях, додавши до цього підкуп і наклепи, зумів пересварити тюркютських ханів. У 584 р. в каганаті почалися усобиці, а Ян Цзянь, скориставшися ситуацією, до 589 р. завершив завоювання Південного Китаю, возз'єднав країну та здійснив важливі політико-економічні реформи.

У 589 р. державна єдність імперії, втрачена в 316 р., була відновлена. Знову почала функціонувати централізована державна система, і планова одержавлена економіка забезпечила стабільність господарства. Втричі зросла кількість оброблюваних земель, а населення Китаю перевищило 45_млн. Для стабілізації продуктових цін в імперії створили систему державних комор, в яких зберігалося зерно на випадок неврожаю. Для відродження ремесел і торгівлі власті скасували соляну й винну монополії, уніфікували грошову систему та систему мір і стандартів. Державною ідеологією імперії стало ханьське конфуціанство, _на базі якого функціонував розгалужений бюрократичний апарат, розквітли освіта і наука.

Кун Інда (574 - 648) завершив кодифікацію канонічного конфуціанського П'ятикнижжя, а Ци Хуайвень розробив спосіб виплавки сталі. Лу Фань у 601 р. склав класичний фонетичний словник середньокитайської мови. Безцінним пам'ятником суйської архітектури став перший у світі кам'яний одноарочний міст через р. Сяохе (провінція Хебей) висотою 7 м і довжиною прогону арки 37,5 м (автор мосту Лі Чун).

Та незважаючи на такі безперечні досягнення, ситуація в імперії Суй виявилась далеко не безхмарною. Одержавлена планова економіка при всіх її плюсах (прогнозованість, простота управління, підконтрольність владі за умов соціальних катаклізмів та воєн) мала суттєві мінуси, серед них найважливіший - надзвичайна розгалуженість управлінського апарату, _утримання якого примушувало знов і знов підвищувати податки. “Чиновників надзвичайно багато, видатки на їхнє утримання з кожним днем збільшуються,...народу мало, чиновників багато;...на десять овець припадає дев'ять пастухів”13. А в каганаті 593 р. усобиці скінчилися, тому коли 594 р. Китай уразила посуха й розпочався голод, Ян Цзянь не наважився відкрити державні зернові комори, які зберігав на випадок війни. Люди їли бобові лушпайки та полову, але зерносховища, що ломилися від запасів, залишилися під замком.

Імперія знову кинула в бій Чжан Суньшена, і коли 597_р. спалахнула нова тюркюто-суйська війна, в тилу кагана розпочала активні дії відновлена партія тюрків-китаєфілів.

Певні реформи були здійснені в суйській армії. Прикордонний офіцер Лі Юань (сам напівтюрок) першим привчив своїх вояків жити в юртах, їсти м'ясо та молоко, а на ловах навчив їх мистецтву кінного бою. Досвід Лі Юаня поширили, і суйці дістали можливість на рівних битися з закутою в лати важкою кіннотою тюркютів. У 597 р. суйські генерали Гао Фань і Ян Со розбили кочовиків, після чого каганат розпався на Західний та Східний.

Китаю більше не загрожували набіги степовиків, але Ян Цзянь на цьому не заспокоївся і пішов протореним шляхом ханьських імператорів. Від оборони Китай знову перейшов до агресії, одним з напрямів якої стала Корея, що переживала тоді свою епоху “трьох царст” (Когурьо, Сілла, Пекче). Похід 598 р. проти північнокорейського царства Когурьо був невдалим, але Ян Цзянь з поразкою не змирився і... раптово помер у 604 р. Імператором став його син Ян Гуан (Ян-ді) - один з найодіозніших сатрапів в історії, якого нерідко звинувачують у причетності до несподіваної смерті батька.

За часів правління Ян Гуана деспотичний імперсько-націоналістичний характер суйської державності досягнув апогею. Деякі масштабні почини тирана були корисними. Понад мільйон чоловік кинули на модернізацію Великого Китайського муру, що посилило оборонні можливості держави. 5 млн нещасних прорили Великий Китайський канал: ця грандіозна гідротехнічна споруда довжиною 2,5 тис. км поєднала долини Хуанхе та Янцзи і мала величезне економічне та воєнно-стратегічне значення, але 2 млн підданих залишилися назавжди на цьому грандіозному будівельному кладовищі. Решта імператорських витівок межувала з безумством і садизмом одночасно.

2 млн будівельників звели для Ян Гуана нову столицю (Лоян), куди імператор переселив 10 тис. найбагатших сімей з Чан'аня. Для імператорських утіх архітектор Ю Сяншен побудував “Терем мрій” - палац-лабіринт, де “Сина Неба” ублажали 18 тис. музикантів і тисячі гаремних красунь”.

Найбільших невдач Ян Гуан зазнав у зовнішній політиці.

Спочатку імперії таланило, бо її союзником став Східний тюркський каганат, де перемогла партія китаєфілів (її позиції підкріплювали китайське золото, чай, шовк і зерно). В 608 - 609 рр. тюрки завоювали для Ян Гуана 30 центральноазіатських князівств “Західного краю” (зокрема, Тогон, Турфан і Хамі). В 610 р. генерал Чен Лін здійснив вдалий набіг на Люцю (Тайвань), але на Когурьо суйська військова машина поламала собі зуби.

В 612 р. імператор, особисто очоливши гігантську армію в 1 млн 130 тис. вояків, рушив на Когурьо (все населення якого не перевищувало 700 тис.). Ще мільйон чоловік обслуговував обоз “Непереможного війська”. Глибина порядків суйців сягала 900 лі (450 км). Але відсутність таланту полководця у Ян Гуана, героїзм та самовідданість когурьосців і неабиякий військовий хист корейського стратега Ильчі Мундока звели нанівець зусилля агресорів. Залишивши на полях Кореї 300 тис. трупів, суйці змушені були відступити. Ця невдача наблизила крах держави Ян Гуана.

Безумства імператора, й особливо воєнні авантюри, дорого обходилися державі. Податки доводили людей до самопродажу в рабство, епідемії косили цілі повіти, а Ян Гуан відновив у 607 р. державні монополії (що призвело до різкого підвищення цін), посварився із тюрками й, побоюючись підданих, заборонив їм у 609 р. мати залізні знаряддя праці. Якщо ж пригадати, що Південний Китай був Ян Цзянєм завойований, міцність трону виявилась ще непевнішою. І врешті-решт обурення діями імператора дало про себе знати.

В 610 р. послідовники Майтрейї (будди майбутнього) збунтували Лоян. вирізали, але 613 р. в армії повстали дезертири з кличем: “Не підемо вмирати до Ляодуну” (тобто до Кореї). А коли з упертістю, гідною кращого застосування, імператор ще двічі кидав свої армії на Когурьо, в тилу у нього “заколотники, як бджолиний рій піднялись”14, а з півночі хлинули тюркюти.

Терор карателів був нечуваним навіть для Китаю: полководець Ван Шичун, який упокорював Південний Китай, пообіцявши амністію тим, хто складе зброю, закопав живцем 300 тис. (!) полонених. Ще 30 тис. вирізали навколо Лояну, але повстання не вщухали, бо замордовані поборами люди їли кору дерев, листя та рисову солому. Весь Китай повстав проти сатрапа, якого в 617 р. задушили свої ж царедворці.

Династія Суй впала, а на зміну ідеям китайсько-конфуціанського націоналізму прийшла ідеологія китайсько-степового синтезу, _виразником якої виступила наймогутніша династія китайського середньовіччя - Тан (618 - 907).

Імперія Тан. _Засновником третьої всекитайської імперії доби середньовіччя був Лі Юань - уже на той час відомий полководець, намісник Тайюаня. Він був далеко не єдиним, хто збунтувався проти самодура й сатрапа Ян Гуана. Скориставшись тим, що заляканий імператор покинув столицю і втік у Цзянду, поринувши з горя у запій і розпусту, Лі Юань у 617 р. захопив Чан'ань і посадив на суйський престол свою маріонетку Ян Ю (Гун-ді). Відтепер він став не заколотником, а захисником незаконного, але “доброго” “Сина Неба” Ян Ю, проти законного, але “злого” Ян Гуана. А коли до Чан'аня надійшла звістка, що Ян-ді задушили замордовані сатрапом підлеглі, Лі Юань 18_червня 618 р. оголосив себе імператором, назвавши свою династію Тан.

Новий імператор стратив найодіозніших вельмож суйського режиму, оголосив у країні амністію, відкрив державні комори (чим припинив голод) і скасував жорстокі суйські закони, залишивши смертну кару лише за вбивство, пограбунок, зраду та бунт. Не дивно, що авторитет Лі Юаня (Гао-цзу) неймовірно зріс, і до 624 р. весь Китай підкорився новому правителю, “агітаторами” якого, окрім удалих реформ, стали 16 кінних корпусів ілохе (“молодців”), навчених методам кочової війни. Танів на цьому етапі підтримали навіть тюркюти, які вбачали в Лі Юані руйнівника ненависної суйської державності.

Нова династія міцно закріпилася на троні, але всередині країни залишилося відкритим питання про шляхи подальшого розвитку Китаю. Існували дві партії. Перша, яку очолив старший син імператора, спадкоємець престолу Лі Гяньчен, мріяла про повернення до суйських порядків і відродження бюрократично-конфуціанської державності. Під її тиском Лі Юань видав у 626 р. указ про обмеження буддизму та даосизму, секуляризацію храмового майна й повернення монахів до податного стану. Але сумний досвід суйської імперії яскраво засвідчував безвихідь такого шляху, і другий син імператора Лі Шимінь запропонував курс на світову синкретичну імперію, гаслом якої мало стати не завоювання Степу, а синтез Китаю зі Степом. Хай кочовики пасуть отари і служать у кінноті, китайці - обробляють землю і служать у піхоті, горці - роблять і те й інше, хай усі моляться своїм богам, аби виконували закони, платили податки та не бунтували, визнаючи владу “Сина Неба”. Опорою цього курсу стали табгачі - окитаєні нащадки степовиків, які сприйняли китайську мову, були підданими імператора, але не забули кочової традиції: жили в юртах, пасли худобу, пили молоко й кумис, їли з ножа, а воювали на конях. Для більшості китайців цей шлях здавався одіозним, бо вимагав визнати, що “варвари” - нормальні люди, а їхній спосіб життя не гірший від китайського, проте наслідки суйської державності були такими жахливими (населення Китаю скоротилося на 2/3), що в прихильників імперського варіанту з'явився шанс.

Лі Шиміня боялися, й навіть спробували отруїти, але він чудом вижив і власноручно застрелив старшого брата, після чого Лі Юань призначив Лі Шиміня наслідником престолу, скасував закон про заборону буддизму й даосизму, а 4_вересня 626 р. зрікся престолу. На трон зійшов Лі Шимінь (Тай-цзун, 626 - 649).

Посилення Китаю викликало занепокоєння тюркютів, але Лі Шимінь був справді геніальним полководцем і політиком. Танська дипломатія інспірувала в степах повстання поневолених тюркютами народів (уйгурів, бугу, байирку, тонгра), а в 628 - 630 рр. Тай-цзун кинув на супротивника шість армій. Східнотюркютський каганат, ослаблений війнами з повстанцями, упав під копитами танської кінноти табгачів, а степовики-нетюркюти визнали владу Китаю, і гордий Степ (навіть залишки тюркютів) за шовк, зерно і печиво погодився служити Танам.

Поиск по сайту: