ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 32 страница

Падіння Константинополя викликало шок у Європі. Цю подію назвали “другою смертю Гомера й Платона”, французький композитор Гільом Дюфе написав на падіння Візантії жалібну похоронну пісню, а папа римський Ніколай V висловив бажання особисто очолити черговий хрестовий похід проти турків. Але далі співчуття справа не пішла.

Європа жила власними проблемами. Франція повільно відбудовувалася після Столітньої війни, Англія поринула в хаос воєн Червоної та Білої Троянд, німецький імператор Фрідріх ІІІ давно не мав реальної влади над своїми васалами, а старий арагонський король Альфонс, заклопотаний боротьбою за Південну Італію, не захотів розв'язувати нову масштабну війну.

Лише угорський король Ласло VI Габсбург (1444 - 1457) і його енергійний воєвода Янош Хуньяді наважилися в цих обставинах атакувати османів. У 1454 р. Хуньяді звільнив від мусульман Сербію, а в 1456 р. завдав поразки 100-тисячному турецькому війську біля Белграда, але в тому ж році славетний угорський войовник помер від чуми, а на Угорщину напав поборник православ'я молдавський господар Штефан ІІІ Великий (1457 - 1504).

Скориставшися ситуацією, турки знову завоювали в 1459_р. Сербію (200 тис. сербів - 10 % населення - погнали в рабство, а вільні землі заселили мусульманськими колоністами). В 1460 р. Мехмед ІІ захопив Боснію (останньому боснійському королю Стефану Томашевичу султан власноручно відрубав голову), а на 1463 р. османи силою зброї підкорили решту християнських князівств Мореї, Пелопоннесу та Малої Азії.

Із серйозним опором зіткнулися турки в горах Албанії, де горді горяни, очолені непереможним полководцем Георгієм Кастріоті (Скандербегом), чверть століття (1443 - 1467) відбивали всі османські напади, але в 1467 р. гроза турків Скандербег помер, і на 1479 р. Албанія була завойована. Кастріоті мав в очах турків містичну силу. Здобувши албанську столицю Крою, вони розламали його склеп і, розірвавши труп полководця, наробили з його кісток амулети, вірячи, що вони вбережуть від смерті в бою.

У 1475 р. турецький десант з'явився в Криму, і кримський хан визнав себе султанським васалом. Того самого року в Месопотамії турки завдали нищівної поразки тюркському султанові держави Ак-Коюнлу Узун-Хасану. В 1479_ р. османи окупували венеціанські володіння в Егейському морі, а в 1483 р. захопили Герцеговину.

Туреччина перетворилася на імперію, столицю якої перевели в Стамбул (колишній Константинополь - тур. Істанбул), а султан Мехмед ІІ дістав титул “султана двох континентів, хана двох морів”. До османських рук потрапили ключі від монопольного контролю над торгівлею Сходу й Заходу.

Здобуті колосальні політичні й економічні можливості відкрили туркам шлях для динамічнішого розвитку власної науки й культури, але на “культурну Мекку” (якими раніше ставали Дамаск і Багдад) Стамбул так і не перетворився. Показовою є доля першого османського науковця-енциклопедиста Люфті Такаді (друга половина XV ст.), який займався теологією, астрономією, математикою, класифікацією наук, але за те, що вивчав й використовував праці візантійців (тобто “невірних” християн), був страчений. Лише наприкінці XV ст. астроном і математик Алі Кушчі зумів відкрити в Стамбулі першу турецьку математичну школу. Гордістю тогочасної турецької поезії визнаний Хамді Челебі (XV ст.) - автор шедевра світової літератури поеми “Лейлі та Меджнун”.

Османська імперія в епоху розквіту. Султани Туреччини стали всесильними володарями. Лише суннітське духовенство, яке очолював шейх-уль-іслам (турецько-суннітський патріарх), могло іноді перечити османському володареві. Невдоволення владним деспотизмом серед поневолених народів придушували нещадним терором, а життєвий рівень більшості турків (кількість їх в імперії тепер не перевищувала 20 % населення), здобутий пограбуванням “невірних”, був надзвичайно високим, і за це вони терпіли будь-який деспотизм. Етнічні турки майже перестали працювати, а весь османський етнос орієнтувався на війну як на головне джерело доходу.

Навіть серед християнських підданих імперії спокуса жити чужою працею дала свої сумні плоди: боснійці масово прийняли іслам (і стали босняками, перетворившися на жорстоких гнобителів своїх колишніх єдиновірців - сербів, болгар, албанців тощо). Десятки тисяч юнаків нетурецького походження ставали яничарами, але ще більше християн (болгар, сербів, греків, чорногорців, герцеговинців, валахів тощо) кидали свій дім і йшли в ряди башибузуків - вояків-добровольців, які служили виключно за воєнну здобич (бо жалування в турецькому війську отримували тільки мусульмани). Башибузуки являли собою “чорну кістку” османської армії, першими йшли в бій, першими гинули, годувалися на свій кошт, але в разі перемоги не було грабіжників і насильників, жахливіших від цих озброєних люмпенів. Що ж до “невірних”, які намагалися мирно працювати під турецьким ярмом, то з них влада стягувала астрономічні побори - рента-податок становила до 50 % урожаю. Турки розкошували за рахунок гноблених: “Стамбул був переповнений продовольством... М'ясо було дешевим і коштувало 2 акче за окка (1,3 кг), а під час посухи - 4 акче”8. Султани жили буквально в казковій розкоші. Проте нікому не побажаєш належати до родини османських імператорів. Турецька імперія була хижацьким утворенням, тому й порядки “у верхах” тут більше нагадували звірячі закони кримінального табору, та того, що взаконив Мехмед_ ІІ, не знав, мабуть, і злочинний світ.

У 1478 р. султан-”Завойовник” видав “указ” (фірман): “Той з моїх синів, хто ступить на престол, має право вбити своїх братів, щоб був порядок на землі (!)”9. Вперше в історії за чинним законодавством ставкою в боротьбі за владу легально оголосили життя! Проте невтомний войовник явно недооцінив своїх “діточок”: у 1481_р. за наказом його старшого сина (Баязида ІІ) власний лікар султана отруїв Мехмеда ІІ, після чого щасливий спадкоємець вирізав усіх братів і племінників.

Султан Баязид ІІ (1481 - 1512) встиг побудувати за допомогою греків та генуезців могутній флот і почав війну з мамлюками за Сирію, та його сини теж вважали, що батько засидівся на троні. Не зважаючи на уряд, “діти” розв'язали криваву бійку за владу ще за життя Баязида ІІ, і тут уперше своє вагоме слово сказали яничари: вони зажадали султаном Селіма, якого підтримував кримський хан. Покинутий гвардійцями, а тому безсилий Баязид ІІ погодився віддати владу цьому синові. Тепер уже Селім І (1512 - 1520) наказав вирізати всіх братів і племінників, а через рік - отруїти й батька.

Селім І виявив себе чудовим полководцем, невтомним адміністратором і хитрим політиком, але його людські якості кидають у холодний піт. Навіть серед роду нащадків Османа він виділявся своєю абсолютною жорстокістю і садизмом, за що дістав прізвисько Явуз (“Грізний, Жорстокий” - і це на тлі таких попередників!). Звичайно, такий володар не міг жити без війни, тим паче що його суннітські почуття глибоко вразило створення поруч із східними кордонами Туреччини могутньої шиїтської імперії Сефевідів.

Війну з сефевідським шахом Ісмаїлом (1502 - 1524) султан почав із грандіозної різанини шиїтів у межах самої Туреччини (вбили 40 - 45 тис. осіб). Ісмаїл відповів тим самим (проти суннітів); і лобове зіткнення двох наймогутніших ісламських держав стало неминучим.

23 серпня 1524 р. в долині Чалдиран (на схід від оз. Урмія) 120-тисячна османська армія натрапила на 120-тисячне сефевідське військо, та турки мали 300 гармат, вогню яких шахська кіннота не витримала. Поранений Ісмаїл утік, але розгром його армії був цілковитим: 50 тис. вояків загинули, десятки тисяч турки захопили в полон та на очах грізного султана стратили після жахливих тортур. Селім здобув сефевідську столицю Тебриз, захопив там шахську скарбницю й весь його гарем, що вважалося найбільшою ганьбою для кожного мусульманського володаря. Сефевідів урятували мамлюки, з якими османи воювали ще з часів Баязида ІІ й проти яких Селім І кинув свою непереможну армію.

Шлях туркам спробували заступити 60 тис. мамлюків (на чолі з єгипетським султаном Ашрафом аль-Гурі, 1501 - 1516), але чудова мамлюцька кіннота не вистояла проти вогняних жерл найкращої турецької артилерії. 24 серпня 1516 р. в районі Алеппо (Халебу) єгипетське військо було знищене разом із султаном, а в 1517 р. впав Каїр. Останнього єгипетського султана й 800 родовитих мамлюцьких беїв османи повісили, 50 тис. каїрців вирізали, решта мамлюків пішла служити в турецьку армію, а їхні володіння (Єгипет, Сирія, Палестина, Ліван та Хіджаз зі святими містами ісламу - Меккою й Мединою) влилися до складу Османської імперії. Покидаючи Єгипет, Селім “вивіз із собою 1000 верблюдів, навантажених золотом та сріблом, і це не рахуючи здобичі, яку становили зброя, порцеляна, бронза, коні, мули й верблюди тощо, не кажучи вже про чудовий мармур”10.

Завоювання мамлюцької держави мало значний політико-релігійний резонанс. Мамлюцькі султани вважалися покровителями аббасидських халіфів - тепер халіфом назвався сам Селім І, а його контроль над Меккою й Мединою зміцнив цей статус. Османський султан дістав титули “халіфа всіх правовірних” і “служителя обох священних міст”.

Останнім придбанням Селіма став Алжир, який спочатку (в 1516 р.) захопили турецькі пірати, а в 1518 р. їхній ватажок страхітливий Хайреддін Барбаросса визнав себе османським васалом (за що Селім І призначив його своїм бейлербеєм в Алжирі).

Колосальна територіальна експансія змусила султана приділити увагу розвиткові прикладних наук, зокрема географії, і з його благословення славетний турецький мореплавець Пірі Рейс спочатку створив повний морський атлас Середземномор'я, а в 1517 р. склав і подарував Селімові І карту світу.

За своє недовге царювання грізний Селім І удвоє збільшив територіальні володіння османів, на Близькому Сході в турків не залишилося небезпечних конкурентів. Османи знову зробили основним об'єктом своїх грабіжницько-завойовницьких операцій Європу, але в 1520 р. 43-річний султан раптово помер від нервової перевтоми (“згорів від власної люті”). На престол ступив його син Сулейман І Кануні (“Законодавець”), правління котрого стало вершиною могутності Османської імперії, за що в Європі його називали Сулейманом Пишним.

Сулейман Кануні “був твердого характеру, відважний, робучий, розумний і справедливий, раз даного слова все вірно додержував. Любив молитву (сам укладав побожні псальми), лови і війну... Росту був високого, рухи мав поважні, вираз обличчя дивно лагідний, а поведеню самостійний”11.

Царювання Сулеймана І (1520 - 1566) являло собою логічне продовження нестримної військово-територіальної турецької експансії. Першою жертвою стала Угорщина - старий неспокійний ворог османів: у 1521 р. після завзятої баталії угрів вибили з Белграда. Наступний рік ознаменувався грандіозною десантною операцією, в якій взяв участь увесь турецький флот (300 кораблів). Мусульмани здобули острів Родос, яким володіли рицарі родоського ордену - релікт епохи хрестових походів. Останні “хрестоносці” билися несамовито, турки втратили 50 тис. убитими, але в грудні 1522 р. острів упав, а всіх місцевих рицарів стратили.

Війни потребували коштів, а ганіма з Белграда й Родосу не могла окупити видатки, тому Сулейман знову посилив податковий тиск на своїх християнських підданих. Побори межували з грабунком, і в 1525 р. повстали вірмени Кілікії, але Сулейман пообіцяв амністію та зменшення податків тим, хто добровільно складе зброю, а решту “непримиренних бунтівників” через рік знищило урядове військо. Султанові терміново були потрібні переможна війна й воєнна здобич, і в 1526 р. 100-тисячне турецьке військо (300 гармат) удерлося в Угорщину.

Угорський король Лайош ІІ мав лише 25 тис. вояків та 80 гармат, але мужньо й безглуздо контратакував ворога біля міста Мохач. Угорські вершники зім'яли башибузуків, але вогонь яничарських рушниць і гармат став для християн смертельним. Турки били впритул: угорська армія була поголовно винищена, а король - загинув. У тому самому році османи захопили й зруйнували угорську столицю Буду, а всю країну піддали тотальному погрому. Десятки тисяч угрів турки вирізали, а 200 тис. (10 % населення) обернули на рабів і вивели в Туреччину. Угорщина знелюдніла, а її наступний король Янош Запольяні визнав себе султанським васалом.

На угорський престол претендував також ерцгерцог австрійський Фердінанд Габсбург (брат імператора Іспанії та “Священної Римської імперії” Карла V), що спричинило нову війну 1529 - 1532 рр. Впевнений у своїх силах, Сулейман у 1529 р. взяв в облогу Відень, але, незважаючи на 6-разову кількісну перевагу, турки не змогли захопити австрійську столицю.

Битва за Відень, де атаки 120-тисячного османського війська (300 гармат) відбивали 20 тис. християн (70 гармат), тривала майже три тижні (вересень - жовтень 1529 р.), проте міцні мури, героїзм захисників і початок холодних осінніх дощів перешкодили туркам захопити місто. Втративши 40 тис. убитими, агресор відступив, полонивши при відході 10_тис. християн.

Католицький світ зупинив османську експансію, але про розгром імперії Сулеймана І не могло бути й мови, тим паче що в турків у Європі з'явився солідний союзник - Франція.

Затиснуте з усіх боків Габсбургами Французьке королівство змушене було в XVI ст. у нелегких війнах з арміями “світової імперії” Карла V відстоювати свою незалежність. А коли після розгромної поразки під Павією французький король Франціск І (1515 - 1547) потрапив у полон, він сам став ініціатором франко-турецького військово-політичного антигабсбурзького союзу. Гордий Сулейман Кануні відповів королю натхненним повчанням і обіцянкою перемоги<$FСултанський лист до Франціска І звіщав: “Не можна сказати, що поразки імператорів і взяття їх у полон були нечуваними подіями; тому не втрачай мужності й не занепадай духом. Наші славетні предки... ніколи не припиняли вести війни, щоб відбити ворога та придбати нові володіння. І ми їхніми слідами... І вдень, і вночі наш кінь осідланий, і ми оперезані мечем”. Див.: Бахрушин С.В., Сказкин С.Д. Дипломатия в XVI_в._// История дипломатии. М., 1959. Т.1. С.257.>, а коли Франціск І звільнився, союзники спочатку таємно узгодили спільні воєнні операції проти Габсбургів, а в 1535 р. “на великий сором усьому християнському світові” був укладений перший франко-турецький договір, за яким Франція в обмін на торговельні пільги в Туреччині зобов'язувалася воювати з основними османськими ворогами в Європі - Австрією та Венецією.

Габсбурги не мали сил воювати на два фронти, тому, коли в 1532 - 1533 рр. Сулейман І чергового разу розорив Угорщину, Карл V запропонував османам вигідний для них мирний договір, який і підписали в Стамбулі 1533 р. Угорщина була розчленована на Північно-Західну, що офіційно відійшла до Австрії за умови сплати щорічної данини султанові, і Східну, де надалі правили турецькі васали. Наступні австро-турецькі війни (1540 - 1547, 1551 - 1562, 1566 - 1568) ситуацію не змінили.

На решті фронтів турецька експансія тривала ще успішніше. Османський флот на чолі з непереможним адміралом-піратом Хайреддіном Барбароссою окупував Тріполітанію, а у війні з Венецією (1535 - 1540) завдав венеціанцям кілька відчутних поразок та відібрав у “морської республіки” Далмацію та 20 середземноморських островів. Кілька успішних затяжних воєн провели турки з Сефевідами (1533 - 1538, 1547 - 1555), і за османами залишилися Месопотамія (з Багдадом і шиїтськими святинями) та Вірменське нагір'я (яке турки з тих часів називають Східною Анатолією). Османський васалітет визнали Молдова й Валахія, в 1555 - 1557 рр. турецький експедиційний корпус захопив територію сучасного Судану, а в 1558 - 1559 рр. османи завоювали африканське узбережжя Червоного моря й відібрали в ефіопів Північну Еритрею. Лише Мальту завзяті рицарі мальтійського ордену відстояли, відбивши турецький напад 1565 р. з великими втратами для османів (20 тис. вояків).

Велика імперія османів розкинулася на трьох континентах, охопивши Анатолію, Балкани, Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії, майже всю Північну Африку (крім Марокко), й досягла апогею могутності.

Вона включала 21 еялет (провінцію) з 250 санджаків (повітів), налічувала 25 - 35 млн населення<$FДля порівняння: у Франції в той час було 16 млн мешканців, в Італії_ - 13 млн, в Іспанії - 8 млн.> та 6 млн км2 території (тільки в Стамбулі в XVI ст. було до 0,5 млн мешканців). Податкові надходження імперії становили 550 млн акче на рік (не рахуючи воєнну здобич), а османське військо було найкращим у світі: 250 тис. кадрових вояків (із них 12 тис._ - яничарів), 300 гармат і 400 бойових кораблів плюс десятки тисяч башибузуків (люмпенів-добровольців із “невірних”), турецьке ополчення (яя та мюселлем), а також армії султанських васалів - кримського хана й алжирських піратів.

В імперії творили видатні поети: Алі Ашик-паша (? - 1522) та Махмуд Абдуль-Баки (1527 - 1600) - останнього особливо цінував Сулейман Кануні, дарувавши йому титул “султана поетів”. Класиком османської архітектури визнаний ісламізований грек Коджа Сінан (1490 - 1588) - автор 300 монументальних споруд, серед яких стамбульські мечеті Шахзаде і Сулейманіє, мавзолеї Сулеймана І та Хайреддіна Барбаросси, мечеть Селіміє в Едірне. Бурхливо розвивалося під впливом італійських майстрів мистецтво турецької живописної мініатюри (Насух, перша половина XVI ст.; Осман, друга половина XVI ст.; Нігярі, 1492 - 1572). На весь світ славилися пишно орнаментовані турецькі тканини (особливо з Бурси) та облицьовувальна кераміка з Ізніка (з підполив'яним розписом). І, звичайно, фантастично високою якістю вирізнялася холодна турецька зброя, вироблена майстрами Стамбула, Трабзона й Ерзурума. Зробила Туреччина достойний внесок і в розвиток світової музики, ставши батьківщиною такого специфічного жанру, як бойовий військовий марш (спочатку марші писали для оркестрів яничарського корпусу).

У 1567 р. в Стамбулі відкрилася перша в Туреччині друкарня.

Ослаблення й занепад турецької могутності. Тривале правління Сулеймана Пишного стало “золотим віком” Османської імперії, але воно ж стало її “лебединою піснею”: з другої половини XVI ст. почався поступовий занепад Оттоманської Порти (як її називали в європейських дипломатичних дoкументах). З одного боку, далися взнаки наслідки Великих географічних відкриттів. Прокладення в 1498 р. португальським піратом Васко да Гамою прямого морського шляху з Європи в Індію (навколо Африки) зламало монополію османських султанів на посередницьку торгівлю між Сходом і Заходом. Ще більшими виявилися наслідки відкриття Колумбом (1492) та пограбування конкістадорами Америки. По-перше, спираючися на значні фінансові ресурси, католицькі держави Заходу істотно підвищили свій бойовий потенціал (грошей вистачило й на переозброєння армії найновішою вогнепальною зброєю, і на наймання десятків тисяч професійних вояків - частково навіть із колишніх башибузуків). По-друге, наплив дешевого американського золота й срібла спричинив “революцію цін” (ціна на коштовні метали впала вчетверо), що реально зменшило фіксовані доходи яничарів та тімаріотів, а спроба виправити ситуацію збільшенням податків (особливо з немусульман) довела до “точки кипіння” невдоволення підданих й остаточно розвалила хвору османську економіку. До цього додалися вади зацентралізованої та бюрократизованої державності (хабарництво й здирства), морально-фізичний розклад політичної верхівки та поразки у війнах.

Наступником Сулеймана Кануні став його син султан Селім ІІ (1566 - 1574), матір'ю якого була українка, дочка священика Анастасія Лісовська, відома під гаремним прізвиськом Роксолана. Потрапивши як воєнна здобич до гарему пишного Сулеймана, українська красуня швидко призвичаїлася до місцевих порядків і, виявивши надзвичайні підступність, хитрість, жорстокість, жіночий талант та унікальну пристосовуваність, спочатку причарувала султана своєю красою, а потім почала сама вершити політику. Її вплив на Сулеймана І був тотальним, а жертвою ставав кожен, хто опинявся на шляху цієї “залізної леді” українського гатунку. Через її інтриги десятки османських генералів і чиновників утратили голови, але особливо виявила себе Роксолана, коли народила сина - Селіма. Тепер усі свої сили вона кинула на те, щоб Селім став султаном, і під впливом її тонкої хитрості Сулейман наказав задушити свого дорослого й здібного первородного сина-спадкоємця Мустафу як “заколотника”, хоч вини на принці, звичайно, не було. Джерела свідчать, що яничари плакали з горя на похованні Мустафи12, але Селім став офіційним спадкоємцем, а в 1566_р. ступив на османський престол.

З правління Селіма ІІ (1566 - 1574) починається тотальна криза колоніальної Османської імперії. До негативних для Туреччини наслідків “революції цін” і Великих географічних відкриттів додалися негаразди її традиційної державної структури, обтяжені людськими вадами самого Селіма_II, який був хронічним алкоголіком (за що звався Софт - “П'яниця”). Оттоманська Порта охоплювала величезну територію і мала відповідно великий внутрішній ринок, але самі турки остаточно розучилися працювати, звично орієнтуючися лише на війну як на основне джерело прибутків. Проте здійснювати нові завоювання стало неможливим, бо сусіди зміцніли, а сил ледь вистачало, щоб тримати в покорі мільйони вже пригноблених народів. Продуктивна праця стала сприйматися як заняття ганебне, тому працювали в імперії лише “невірні”. Але хижацький характер держави “з'їдав” сам себе. “Революція цін” підштовхувала владу до пошуку нових доходів, а втрата транзитної монополії та припинення вдалих масштабних воєн змусили підвищувати податки, що ініціювало народно-визвольні заворушення серед поневолених турками етносів.

За традиціями османів методом виходу з фінансово-економічної скрути Селім ІІ обрав війну, і першою мішенню стала Росія, яка після завоювання Астраханського ханства активно розширяла свій вплив у районі Каспію та Причорномор'я й намагалася заручитися підтримкою Сефевідів для спільної боротьби з турками. В 1569 р. московський уряд подарував шахові Тахмаспу І 100 гармат (!) і 500 рушниць13, і в тому ж році спільна турецько-татарська армія спробувала захопити Астрахань, але невдало: війська російського князя Серебряного розбили 60-тисячний корпус мусульман ущент. Решту інтервентів добили донські й гребенські козаки, а на Чорному морі залишки цього війська потонули від шторму: із 60 тис. уціліло 700. А коли в 1571 р. кримський хан Девлет-Гірей удалим раптовим набігом спалив Москву, його армію при відступі знищили донські козаки в 1572 р., причому хан - загинув.

У 1570 р. османи відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу різанину християн із десятками тисяч жертв). Відповіддю на новий акт турецької агресії стало створення масштабної антиосманської коаліції (Венеція, Австрія, Іспанія, Генуя, Савойя, Ватикан тощо) під назвою “Священна Ліга”, а 7 жовтня 1571 р. її об'єднаний флот під проводом іспанського принца дона Хуана Австрійського (217 кораблів) атакував і знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в затоці Лепанто (Греція).

Турки втратили 224 кораблі й 40 тис. матросів (із них 15 тис. - полоненими). До рук союзників потрапили 300 трофейних гармат, а їхні втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник цієї морської баталії іспанський письменник Сервантес писав: “Зруйнована була неправильна думка всього світу й усіх народів про непереможність турків на морі... осоромлена була оттоманська гординя”14. І хоча Кіпр залишився в османів, а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська агресія в Європі захлинулася.

У 1574 р. Селім ІІ Софт безславно “помер з надмірного пияцтва й уживання життя”15, і на османський престол ступив його безвольний і теж схильний до алкоголю син Мурад ІІІ (1566 - 1595). За його правління туркам ще раз пощастило побити Сефевідів у війні 1578 - 1590 рр. і за Стамбульським миром приєднати до Порти Закавказзя й Азербайджан. На рабських ринках продали 100 тис. полонених (грузини, вірмени, азербайджанці, перси, курди та ін.), але це був останній гучний успіх турецької зброї.

Господарство імперії зазнавало цілковитого розвалу, дефіцит бюджету становив 200 млн акче (!), почалося псування монети, а далі вибухнув справжній голодомор із десятками тисяч жертв, який знелюднив азіатські провінції Оттоманської Порти. Загнаний у глухий кут, Мурад_IІІ розпочав війну з Австрією (1592 - 1606) і невдовзі помер.

Війна з Габсбургами завершилась у 1606 р. внічию, але сефевідський Іран після масштабних реформ Аббаса_І (1587 - 1629) взяв у турків вражаючий реванш. Перси відвоювали Азербайджан і Східні Грузію, Вірменію та Курдістан (1603 - 1612). У самій Туреччині почалися масові бунти голодних і знедолених.

Ще більше заплутав ситуацію вкрай релігійний султан Ахмед І (1603 - 1617), який із міркувань “гуманності” скасував звичай убивств братів нового султана при його вступі на престол. Тепер їх тримали в ізоляції в спеціальних клітках, куди не пускали навіть жінок. Але владу за тюркськими степовими традиціями успадковував найстаріший чоловік роду, тому надалі османський престол почали переважно посідати не сини, а по черзі брати колишнього султана, кожен з яких не мав відповідно ніякого досвіду не лише в державних, а й у звичайних життєвих справах. Перехоплення в султанів реальної влади візирами й яничарами стало звичайною справою.

Податки збільшилися в 10 - 15 разів, і в 1572 р. збунтувалася Молдова, в 1594 р. - Валахія, в 1596 й 1598 рр. - Болгарія. Протягом 1595 - 1610 рр. повстання спалахували в Анатолії, Південній Сербії, Чорногорії, Герцеговині, Мореї, Далмації, Албанії, а в 1625 р. Османську імперію спустошила жахлива епідемія чуми.

Побачивши, що влада хитається, султани спробували знову спертися на голе насильство, збільшивши до 100 тис. головорізів свою гвардію (яничари, сіпахі), але це лише довело до повного спустошення державні фінанси, а грошове утримання вояків стало жалюгідно мізерним, тому для виживання вони почали займатися торгівлею або землеробством. Бойовий потенціал такого війська катастрофічно впав, а війни остаточно перестали бути переможними.

Прокляттям Туреччини стали криваві набіги українських козаків-запорожців, які звільняли християнських бранців і жорстоко грабували й знищували мусульман. На своїх човнах-чайках у 1606 р. запорожці здобули болгарську Варну, в 1614 р. зруйнували Сіноп і Трапезунд, у 1616 р. оволоділи кримською Кафою (де визволили до 40 тис. православних рабів), а в 1615 р. потопили турецьку флотилію в гирлі Дунаю (взявши в полон османського пашу) і вдерлися до Стамбула (!), розграбувавши й випаливши все столичне передмістя. “Не можна сказати, який тут був страх великий... 16 кораблів козацьких прийшло сими днями, дійшовши аж до Помпеєвої кольони на устю Босфору, знищили Карамусол, попалили й пограбили тутешні села, і такий з того був перестрах...”16

Османи вирішили покарати Річ Посполиту (на теренах якої офіційно розташовувалася Запорізька Січ) і в 1620 р. розбили польського гетьмана Жолкевського під Цецорою (Молдова), але в грандіозній битві під Хотином (23 - 30 серпня 1621 р.) об'єднана 75-тисячна польсько-козацька армія (під проводом польського гетьмана Ходкевича й українського гетьмана Сагайдачного) завдала відчутної поразки 150 - 200-тисячному турецько-татарському війську, яким керував сам султан Осман ІІ (1618 - 1622). Польсько-турецький мир 1621 р. закріпив існуючий статус-кво.

Що вже говорити про чиновників, котрі брали й давали хабарі направо й наліво. Тімарна система розвалилася, а корпус яничарів поповнювали тепер не юнаки через девширме, а діти яничарів. Традиційні порядки вичерпали в XVI_ст. свій ресурс, але турки вперто не бажали з цим миритися і шукали виходу в межах шаблонів минулого: здирство, війна, грабунок, залякування, диктат, владний деспотизм, бюрократична централізація.

Ідеологами реформ, спрямованих у “щасливе минуле”, стали науковці Мустафа Кочібей та Кятіб Челебі (1609 - 1658) і великий візир Кьопрюлю Мехмед-паша (1656 - 1662). Метою реформ оголосили відновлення державної та податкової дисципліни, непорушне дотримання всіх законів, жорстоку боротьбу з некомпетентністю й корупцією та відновлення успішних воєн. Методом запровадження “нових старих законів” обрали терор.

У перші роки реформ відтяли голови 30 тисячам недбалих чиновників, військових, дипломатів і “занадто розумних” гаремних одалісок. Голови страчених везли до Стамбула й виставляли перед брамою султанського палацу. Для пожвавлення вітчизняного виробництва ввели “патріотичні” економічні закони: “Народ у нашій країні має утримуватися від використання дорогих товарів із країн, ворожих Османській імперії, й у такий спосіб не припускати відпливу монети й товарів. Слід якомога більше користуватися виробами місцевого виробництва”17.

Спочатку це справді дало певні плоди. В 1639 р. Туреччина повернула собі Ірак (відвоювавши його в персів), а в 1676 р. 100-тисячне османське військо вдерлося в Україну. Результатом двох походів на Чигирин (1677 - 1678) став Бахчисарайський мир 1681 р., за яким туркам відійшла Правобережна Україна.

Динамічніше почали розвиватися в XVII ст. турецькі наука й культура, здобутками яких стали історико-географічні твори османського мандрівника Евлія Челебі (1611 - 1679), політизована сатирична лірика Вейсі (? - 1628) та Нефі (1572 - 1635), а з другої половини XVII ст. завдяки творчості композитора й виконавця Бухурі-заде Мустафи Ітрі-ефенді турки почали й музику вважати високим мистецтвом. Щоправда, сатира владі не сподобалася, тому поетів знову обмежили офіційним панегіричним славослов'ям, а тих, хто не погодився йти проти совісті й таланту (як-от Нефі), знищили без зайвого галасу.

Поиск по сайту: