ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 40 страница

Державним апаратом керував канфарі (“прем'єр-міністр”), у кожну провінцію були призначені “губернатори” (мундіо), а все населення розділили на два стани: підданих (що платили ренту-податки) і “службовців” (насамперед військо, що складалося з елітної кінноти, до якої на час війни додавали піхотне ополчення з мобілізованих “підданих”-простолюдинів). Поза станами перебували раби, яких не брали у військо, зате продавали на експорт або саджали на землю як царських кріпаків. Уперше в історії Західного Судану в Сонгаї запровадили централізовану податкову систему, проте основний прибуток владі давала транзитна торгівля: в регіоні відкрили нові родовища золота, а експорт рабів за два століття сонгайської гегемонії сягнув 1 млн “голів” (невільників приносили війни та спеціальні набіги на південних сусідів - первісні племена ламлам).

Для підвищення міжнародного авторитету імперії аскія Мухаммед теж вирішив, зважаючи на досвід малійського манси Муси І, здійснити хадж до Мекки. Урядовий хадж відбувся в 1496 - 1498 рр., проте масштаби його виявилися значно скромнішими, ніж у попередника. Аскія віз 1,3 т золота (вдесятеро менше від Муси І) в супроводі 500 вершників і 1000 піших воїнів. Ніякого резонансу подорож сонгайського володаря не викликала, а фінал узагалі виявився жалюгідним: при поверненні Мухаммед Туре залишився без грошей і, щоб повернутися додому, взяв кабальний кредит у єгипетських лихварів.

Імперська столиця Гао вражала пишністю. “Хліб і м'ясо є там у надзвичайно великій кількості... рясніє динями, огірками й чудовими гарбузами. Рису ж там колосальна кількість. Там багато колодязів із прісною водою”16. Сонгаї відчували себе непереможними вояками, але вся ця міць і пишність були нетривкими та відносними, бо “прибуток королівства великий, проте видатки ще більші.

Дівчина п'ятнадцяти років продається за 6 дукатів, і за стільки ж - юнак... Кінь тут продається за 40 і за 50 (дукатів).Найгірше європейське сукно продається по 4 дукати канна (2,2 м). Найгірший меч коштує в цій країні 3 і 4 дукати, так само - шпори, вуздечки... галантерейні товари. Але сіль коштує дорожче від будь-якого іншого товару...” З підданими аскія поводився “так, як вони на те заслуговують, бо він залишає їм рівно стільки, скільки потрібно, щоб не померти, - такі тяжкі побори, котрі він примушує їх платити”17. Неадекватна торгівля, що велася між Суданом і північними сусідами 1000 років, виснажила навіть неймовірно багаті африканські родовища золота, а работоргівля висмоктала з народів регіону всі соки. До цього додалися політичні чвари.

Мухаммед І Туре мав понад 100 синів, але вдячних дітей серед них виявилося небагато. На схилку років старезний аскія тяжко захворів на проказу та осліп. У 1529 р. його син Муса скинув батька з престолу та ув'язнив. Аскія Мухаммед Бенкан-Керей, убивши в 1531 р. брата Мусу, вислав хворого батька до лепрозорію, і лише наступний сонгайський володар Дауд повернув Мухаммеда до столиці, де той помер у віці 97 років.

Аскія Дауд (1549 - 1582) відновив на певний час в імперії стабільність. Він виявив себе здібним політиком та ерудованим меценатом, створив державне книгосховище, а мусульманський університет у Томбукту (що випускав десятки знавців щорічно) шанувався в усьому мусульманському світі. Владу Дауда визнали 24 тис. туарезьких вояків, а жертвою вдалих сонгайських набігів стали навіть марокканці (!)18.

Проте по смерті Дауда Судан вразила природна катастрофа - посуха й “великий мор”, від якого “померло безліч народу”19. Природний катаклізм зламав хитку політико-економічну стабільність, і за наступні шість років Сонгай пережив чотири двірцевих перевороти.

Титанічними зусиллями внутрішні усобиці придушив останній правитель великої Сонгайської імперії Ісхак ІІ (1588 - 1591), але міць традиційних політико-економічних інститутів уже була підірвана. Століття нерівноправного обміну, жахлива работоргівля, екологічні негаразди - все це виснажило наприкінці XVI ст. цивілізаційний потенціал традиційних держав Західного Судану, і в 1591 р. смертельно вражена імперія стала жертвою марокканської навали. В битві біля міста Тондібі (північніше Гао) 30-тисячне військо Ісхака ІІ не витримало вогню тисячі марокканських мушкетерів. Розгромлений аскія втік до язичників Гурми, а “вони убили його та його сина, і всіх, хто з ним був”20. Раніше сонгаї тероризували сусідів-язичників набігами з метою захоплення невільників, тому вбивство Ісхака ІІ було цілком природною помстою. Залишки сонгайської державності знищили туареги в 1670-х роках.

Марокканські араби ненадовго затримались у несприятливих кліматично землях Західного Судану, але відновлення традиційних порядків дедалі більше заганяло регіон у цивілізаційний тупик. Середньовіччя скінчилося, залишивши Західний Судан руїною без перспектив на відродження.

Центральний Судан на світанку середньовіччя. Центральний Судан (терени навколо озера Чад) - це торговельне, етнічне й культурне перехрестя, куди багата приозерна рослинність притягувала кочівників, родючі землі - землеробів, а безліч копитних - мисливців. Ось чому таким строкатим був етнічний склад усіх центральносуданських держав.

Першим політичним утворенням регіону стало вождівство загава, що склалося наприкінці VI ст. на північному сході від озера Чад. Його засновником вважається негроїдний народ загава, мова якого належала до ніло-сахарської мовної групи.

Загава культивували дурру, квасолю, пшеницю, розводили овець, корів, верблюдів і коней, а їхня поганська релігія базувалася на обожнюванні “царя” (какури), влада якого “над підданими не обмежена; він відбирає, в кого забажає, його майно... Вірування їхні - це шанування своїх царів: і вони щиро вірують, що царі - це ті, хто дарує життя та забирає, примушує хворіти й лікує... Загава вважають, що цар не вживає страву. Їжа його - таємниця для його народу... А якщо трапиться комусь з підданих зустріти верблюда, на котрому везуть царську їжу, його вбивають на місці”21.

Канем. Загава панували в центральному Судані майже два століття, проте у VIII ст. під тиском арабів у район озера Чад хлинули кочові берберомовні племена канурі, які називали своєю прабатьківщиною Південну Аравію, заявляли, що прийшли в Судан, рятуючися від докучливих нільських комарів. Канурі антропологічно поєднували в собі ознаки ефіопської, негроїдної та європеоїдної рас, а очолювалися вождями (маї) з роду Сейфува. Маї Дугу, спираючися на міць кочової сахарської кінноти, зламав опір загава й заснував приблизно у 800 р. державу Канем, у якій канурі стали панівним етносом, а негроїдні племена загава, булала, тубу та інші - поневоленою більшістю. За часів масованої ісламізації Судану канемський маї Хуме (1085 - 1097) завбачливо прийняв іслам, чим уник зайвих ускладнень з Альморавідами й Фатімідами, а символом зміни порядків стала нова державна столиця - Нджімі.

Апогею могутності Канем досяг за царювання Салми (1194 - 1221). Канемці почали вирощувати сливи, інжир, гранати, лимони, баклажани, ріпу, фініки, виноград, цукрову тростину, але основним джерелом державних прибутків стала торгівля з Єгиптом, Лівією, Тріполітанією, Тунісом та Марокко. Центральний Судан не мав власного золота, тому єдиним стабільним предметом експорту залишалися раби, котрих захоплювали в набігах на південь, на землі негрів-язичників (ці території маї називали “розплідником рабів”).

Прибутки від работоргівлі дали Салмі можливість створити рабську гвардію (на кшталт єгипетських мамлюків), довести військо до 300 тис. вершників (на буйволах зебу, конях і верблюдах) і навіть захопити соляні копалини Більми (в центрі Сахари, північніше озера Чад). Такий стратегічний для Судану товар, як сіль, гарантував Канему постійні прибутки, фінансова стабільність давала змогу знову збільшувати армію, а вона захоплювала нових рабів. Канем став імперією, проте хижацькі набіги на сусідів пересварили Сейфува з усіма оточуючими народами, а в середині ХІІІ ст. булала й загава почали справжню визвольну війну проти канурі.

Відчайдушна боротьба за політичну гегемонію в регіоні тривала понад сто років. Сили канурі були виснажені війнами на багатьох фронтах, і в 1386 р. маї Омар наважився на безпрецедентний крок. Разом з усім народом він покинув Нджімі й переселився на протилежний західний берег озера Чад, де на нових землях створив державу Борну_ - етно-історичний та політико-династичний правонаступник Канему.

Борну. Як і в державі Канем, етнічною основою Борну залишалися канурі, а правлячою династією - Сейфува. Спочатку Борну обіймало невелику територію уздовж західного узбережжя озера Чад, але наприкінці XV ст. відбувся ренесанс могутності маї. Його основою стало поновлення активних торговельно-караванних і культурно-релігійних зв'язків з Північною Африкою, а символом - нова столиця Нгазаргаму.

Розквіт Борну припав на XVI - XVII ст., коли військо маї спочатку розтрощило булала (поновивши контроль Сейфува над землями колишнього Канему), а потім розділило з імперією Сонгай розпорошені державки народу хауса (на захід від озера Чад). За правління маї Ідріса Алаума (1571 - 1603) Борну перетворилося на гегемона Центрального Судану. Васалами могутнього Ідріса були булала, котоко, мандара, більшість хаусанських держав. Імперію поділили на провінції (куди маї особисто призначав губернаторів), а військо включало тепер загони лучників, “закованих” в обладунки з бавовнику, списоносців і мушкетерів - озброєних та навчених турецькими інструкторами стрільців із вогнепальної зброї. Колосальні прибутки маї давали данина з васалів (переважно невільниками), рента-податки з канурі простолюдинів, торговельно-митні збори з купців та воєнна здобич. Після розгрому марокканцями імперії Сонгай Борну стало єдиним могутнім осередком суданської державності та основним центром транссахарської торгівлі. До середини XVIII ст. маї Сейфува залишалися найвпливовішою політичною силою в регіоні, непохитною імперією, якої боялися і з якою рахувалися сусіди, але кризовий занепад Османської імперії, Марокканського султанату та Ефіопської імперії залишив борнуанців без щедрих покупців. Транссахарська торгівля занепадала, а з нею в стан стагнаційного колапсу потрапив увесь суданський соціальний організм. Останнього удару по борнуанській могутності завдала руйнівна навала в другій половині XVIII ст. значно відсталіших племен мандара й фульбе.

1Да Мосто. О плаваниях мессера Альвизе да Мосто, венецианского дворянина / Пер. с итал. Л.Е.Куббеля // История Африки в древних и средневековых источниках: Хрестоматия. М., 1990. С.382.

2Якут. Алфавитный перечень стран / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.317 - 318.

3Цит. за: Куббель Л.Е. “Страна золота” - века, культуры, государства. М., 1990. С.38.

4Ал-Идриси. Развлечение истомленного в странствии по областям / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // История Африки в древних и средневековых источниках. С.307.

5Ибн Хаукал. Книга облика Земли / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля //Там само. С.288.

6Ал-Бекри. Книга путей и государств / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.298.

7Там само.

8Ибн-Халдун. Книга назиданий и сборник начал и сообщений / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.370.

9Там само.

10Сиди Махмуд Кати. История искателя рассказов о странах, армиях и знатных людях // Суданские хроники / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля. М., 1984. С.41.

11Цит. за: Куббель Л.Е. Вказ. праця. С.106 - 107.

12Ибн Баттута. Подарок созерцающим относительно диковин городов и чудес путешествий /Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // История Африки в древних и средневековых источниках. С.364.

13Ал Якуби. Тарих /Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. с.269.

14<P8MI>Сиди Махмуд Кати. <M>Вказ. праця. С.45<MI>.

15Там само.

16Лев Африканский. Африка - третья часть света / Пер. с итал. В.В.Матвеева. Л., 1983. С.307.

17Там само. С.307 - 308.

18История Судана // Суданские хроники. С.237.

19Там само. С.239.

20Там само. С.265.

21Йакут. Алфавитный перечень стран // Арабские источники ХІІ - ХІІІ веков по этнографии и истории Африки южнее Сахары / Пер. с араб. В.В.Матвеева и Л.Е.Куббеля. Л., 1985. С.133.

Лекція 20

Екваторіальна та Південна Африка

Екваторіальна та Південна Африка на зорі середньовіччя. Етнічні зміни в регіоні

Держави Міжозер'я

Конго

Мономотапа

Екваторіальна та Південна Африка на зорі середньовіччя. Етнічні зміни в регіоні. Етно-мовна карта Екваторіальної та Південної Африки в епоху середньовіччя суттєво змінилася порівняно з часами стародавності. До початку нашої ери несприятливі для людського життя вологі екваторіальні ліси Конго, болота Мозамбіку, кам'яниста пустеля Наміб та напівпустеля Калахарі залишалися незалюдненими теренами. Нечисленне населення, що перебувало на стадії первіснообщинного ладу, мешкало тільки в пишних степах південноафриканського вельду та на чудових луках Міжозер'я, де в оточенні блакитних озер (Вікторія, Альберт, Кьога, Едуард, Ківу, Джордж, Кваніа, Бісіна та ін.) паслися на рясних травах лісистої савани слони, носороги, буйволи, антилопи та жирафи, у високих травах і на деревах мешкали мавпи та змії, серед комах панували муха цеце й малярійний комар. Найсоліднішими хижаками регіону вважалися леви й леопарди, а у водах вирували косяки риби, крокодили й бегемоти.

До початку нашої ери володарями цих природних щедрот залишалися пігмеї та представники бушменської раси.

Пігмейські народи (тва, бінга, бібайя, гієллі, лебуті тощо) належали антропологічно до негрильської раси (яка вирізняється малим зростом - не вище за 145 см, жовтувато-чорним кольором шкіри, кучерявим волоссям, розвиненим третинним волосяним покривом, вузькими губами й приплющеним носом), спілкувалися мовами конго-кордофанської та ніло-сахарської сімей, а жили полюванням, рибальством та збиральництвом. У їхньому господарстві використовувалися лук і стріли, спис, різноманітні пастки та вогонь (який пігмеї ще не вміли добувати), а мистецтво репрезентували багатий фольклор, анімізм та магія.

Представники бушменської раси - бушмени (кунг, конг, кхомані тощо) та готтентоти (нама, нхауру, кве, чу, сандаві й т.д.) теж малорослі (145 см у середньому), а їхніми антропологічними ознаками були: зморшкувата темно-жовта (майже червона) шкіра, надзвичайно кучеряве (аж жмутками) волосся, середньої товщини губи, наявність епікантуса (“монголоїдні” очі), стеатопігія (дуже розвинений жировий шар на стегнах і сідницях) та нехарактерна для решти рас форма глотки. Відповідно представники всіх рас (крім бушменської) розмовляють тільки на видиху, а носії койсанських мов (бушмени й готтентоти) - також на вдиху.

Бушмени жили, як і пігмеї, в Міжозер'ї кочовим мисливством і збиральництвом, використовували списи, луки й стріли (кінцівки останніх змочували усипними настоями: вражена стрілою тварина засинала, після чого бушмен, обов'язково вибачаючися, різав її на м'ясо), здобутками їхньої культури були наскельні фарбові зображення, міфи та примітивні тотемно-анімістичні релігійні ритуали.

Володарями вельду Південної Африки залишалися готтентоти, які жили відгонним тваринництвом (насамперед велика рогата худоба з місцевих порід довгорогих антилоп і буйволів), допоміжні галузі господарства становили в них полювання та збиральництво.

Усі ці народи жили розпорошеними громадами, не знали металів і державних інститутів, майже не усвідомлювали відносин власності й тому стали легкою жертвою навали негроїдних бантумовних племен на початку нашої ери.

Батьківщиною ранніх бантумовних землеробів вважається сучасний Камерун. Вони вміли обробляти залізо й мідь, займалися мотичним рільництвом, але наприкінці І_тис. до н.е. з не з'ясованих остаточно причин почали масово мігрувати на південь (можливо, до цього їх примусили невпинні набіги суданських работорговців). Витісняючи пігмеїв у зелене пекло екваторіальних лісів, а бушменів - у напівпустелі та пустелі Південної Африки, в І - ІІІ ст. н.е. банту в основному завершили процес “завоювання батьківщини”, і завойовники змогли зосередитися на внутрішніх проблемах, проте війни, адаптація на незнайомих землях і труднощі міграцій вимагали від банту надзусиль. Вони зуміли врешті-решт гнучко пристосуватися, увійти в нові геобіоландшафти, але гостра боротьба за виживання перешкоджала їм одночасно динамічно розвивати свою культуру. Замість удосконалення наявних технологій банту змушені були або творити нові, або переймати досвід відсталих попередників - і це суттєво затримало загальний цивілізаційний поступ Екваторіальної та Південної Африки.

Коли банту почали освоювати савани Міжозер'я й вийшли на береги блакитної р.Замбезі та каламутної мулистої р.Лімпопо, світ уже жив масштабами Римської імперії, Парфянської та Сасанідської держав, імперій кушан і ханьців. Цивілізаційна скарбниця людства включала вже афінську демократію, римське право, індійську та китайську філософію, Перікла, Арістотеля, Конфуція, Будду, Зороастра, Шенраба, Александра Македонського, Юлія Цезаря, Ашоку, Цинь Шихуана - а банту щойно починали творити все мало не з нуля та ще й майже в цілковитій ізоляції від здобутків передових країн! Не дивно, що перші державні утворення з'явилися в регіоні тільки на початку ІІ тис. н.е.

Держави Міжозер'я. Пришельці-негроїди принесли із собою метали й комплексне сільське господарство. З початком масової культивації сорго, проса та (вздовж узбережжя озера Вікторія) бананів продуктивне господарство остаточно витіснило в регіоні привласнювальний тип економіки, а коли на початку ІІ тис. н.е. в Міжозер'ї з'явилися нілоти (іммігрували з Ефіопії), до рільництва додалося масштабне тваринництво, й етнічна карта регіону остаточно сформувалася.

На рубежі ХІІІ - XIV ст. нілотський народ тваринників чвезі утворив своє вождівство в районі озера Альберт, поневоливши місцевих бантумовних землеробів. Чвезі стали панівним етносом регіону, назвавши свій чіфдом Кітара, але навала з півночі інших нілотських племен народності луо (кінець XV ст.) припинила державно-політичний розвиток чвезі.

На уламках Кітари луо започаткували власне політичне утворення - Уньоро, в межах якого набула подальшого розвитку та ускладнення соціальна стратифікація суспільства. Основою традиційного господарства Уньоро залишилися вирубно-вогневе (просо, банани) рільництво та розведення великої рогатої худоби. Суттєву роль відігравали також мисливство, рибальство, добування солі, обробка металів, примітивне гончарство (без круга), лубове плетіння та обробка шкір, проте товарно-грошові відносини в луо лише зароджувалися, а міст узагалі не було. В релігії луо поєднувалися культ предків, магія та досить розвинутий політеїзм з визнанням існування верховного божества - Ньясайє.

Уньоро очолював верховний вождь (омукама), який виконував функції політичного, релігійного, судового та військового лідера країни. За ним ішли бакама - вожді племен. Третю сходинку в суспільній піраміді посідали нілотомовні тваринники (бахума), нижче стояли бантумовні землероби (баїру). Окремо існував інститут патріархального рабства.

Формально вождівство Уньоро проіснувало до 1900 р., але реально вже в XVII ст. воно потрапило в залежність від Буганди - першого повнокровного державного утворення регіону.

Як політична сила Буганда склалась у ХІІІ ст. на стику землеробської та тваринницької культур уздовж північно-західного узбережжя озера Вікторія. Її фундатором вважається вождь Кінту, а етнічною основою - бантумовні землероби ганда, які вирощували банан (надзвичайно врожайну культуру, котра майже не потребує догляду, бо є багаторічною травою-бур'яном і плодоносить з другого року життя), а також боби, просо й сорго. Розвиток тваринництва стримувала муха цеце, зате полювання й рибальство з лишком забезпечували ганда протеїном.

Остаточне перетворення Буганди на державу відбулося в XVI - XVII ст. Її очолював кабака (верховний сакральний вождь, жрець і живий бог), який мав абсолютну владу й розпоряджався не тільки майном, а й життям усіх своїх підданих. Владний апарат і офіцери війська (що належали до привілейованого військового стану) утримувалися за рахунок нещадної експлуатації державою рядових рільників на базі позаекономічного (!) примусу. Єдиною силою, з якою рахувався правитель, залишалися жерці (доброго бога родючості Мукаси, грізного бога війни Кібуки, жахливого бога смерті Валумбу тощо), але найвищим богом Буганди був сам кабака.

Його уподібнювали сонцю, його світлу владу уособлювали своєрідні регалії - пес, спис і щит білого кольору, - а будь-кого з підданих він мав право будь-коли принести в жертву богам (цей ритуал іменували матамбіро). Кабака призначав верховних жерців усіх гандійських храмів, міг будувати й руйнувати святилища. Та за всієї почесності посада кабаки мала один суттєвий недолік. Його стан здоров'я піддані ототожнювали із станом держави, і тільки-но володар починав старіти, хворіти або впадав у меланхолію, його замінювали старшим сином, а колишнього владику примушували до самогубства (шляхом ковтання отрути).

Зрозуміло, що доки кабака залишався при владі, він використовував усі свої безмежні можливості для збереження життєвого тонусу. Найпоширенішими заходами були жертви богам. Час від часу до богів відправляли навіть братів і синів кабаки (їх спалювали живцем, щоб не проливати царську кров), а раз за царювання кожен бугандійський правитель саджав замість себе на престол раба (звичайно, ненадовго) як свого фіктивного сина-”заступника” (балангіра), котрого допускав навіть у численний царський гарем, після чого раба-владику забивали на смерть кулаками. Та коли приходив його (кабаки) час - машина самогубства теж спрацьовувала як годинник.

Протягом тривалого часу владним конкурентом Буганди залишалось Уньоро, але при лобовій сутичці військо кабаки взяло гору. “Буганда напали на баньоро, тому що бажали поселитися в країні Уньоро, бо власних земель їм не вистачало. Війна була кровопролитною, багато загинуло баганда й баньоро. Проте баганда було більше, і вони перемогли”1.

Тепер кабака перетворився на наймогутнішого володаря Міжозер'я, регіонального гегемона. Він міг виставити 150-тисячне військо (бо в разі війни військовозобов'язаними ставали всі дорослі ганда-чоловіки), а його річково-озерний флот налічував 200 - 300 бойових човнів, кожен з яких уміщував до 100 осіб. Найближчі сусіди суттєво поступалися Буганді військовим потенціалом - і кабака розпочав безперервні війни з метою захоплення рабів для подальшого їх реекспорту арабським купцям Східної Африки через посередництво караванників суахілі. Продавала Буганда також слонову кістку й екзотичних тварин, а імпортувала тканини, зброю, посуд, прикраси тощо. І хоча загальний занепад цивілізації східноафриканських купецьких міст-держав обмежив масштаби бугандійських зовнішньоторговельних контактів, “кривавий бізнес” забезпечив відносно невеликій Буганді “дещо більше, ніж багатство й добробут. Уся країна - це картина спокійної краси на тлі нескінченного озера”2.

Цивілізаційна відсталість від передових країн Сходу виявилася благом для Буганди. Традиційні порядки ще мали ресурси для динамічного розвитку, а природні умови до ХІХ ст. захищали Міжозер'я від колонізаторів. Та в масштабах усієї афро-азіатської спільноти цей осередок політико-економічної стабільності був скоріше винятком, ніж правилом, а наявність культурно-господарських потенцій у Буганди спричинювалася не перспективністю, а саме відсталістю, недорозвинутістю її традиційних порядків, котрі ніколи не виходили за межі цивілізаційної структури східного типу.

Конго. Одночасно з Міжозер'ям великий центр ранньоструктурованого суспільства й протодержавності склався в басейні річки Конго, де в тяжких природно-кліматичних умовах вологих екваторіальних лісів цивілізаційні процеси вібувалися повільніше, ніж в Ефіопії, Судані чи Міжозер'ї.

Найвідомішим і наймогутнішим політичним утворенням регіону стало “царство” Конго, етнічною основою котрого був негроїдний бантумовний народ конго. Традиція пов'язує створення конголезького вождівства з іменем войовничого маніконго (“царя”) Нтіну Вене (ХІІІ ст.), який у кривавих бойових зіткненнях розтрощив і поневолив кілька мікровождівств навколо гирла річки Конго та об'єднав ці терени під своєю владою.

Як і володарі Міжозер'я, маніконго мав абсолютну владу над підданими. Йому належала в державі вся земля, за користування якою піддані платили правителеві ренту-податки та відробляли “царську панщину”. Маніконго володів територіями від Габону до Анголи й від Атлантики до р.Кванго (сучасний анголо-заїрський кордон). Господарською основою конголезької економіки залишалося мотичне землеробство (сорго, квасоля, боби, ямс, кокоси), досить розвинутими й прибутковими були також річкове й морське рибальство, мисливство (в тому числі на морську тварину_ - ламантина); відносно високого рівня досягли ремісниче виробництво й торгівля. Країна мала щедрі родовища міді й заліза, з яких виробляли зброю, засоби праці й прикраси; з волокон пальми виробляли тканини, а роль грошей успішно виконували черепашки слимаків нзімбу. Лише на шляху тваринництва стіною стала муха цеце.

Маніконго вважався живим богом, мав колосальний гарем. Щодо особи свого царя конголезці були “впевнені, що в усьому Всесвіті немає нікого, хто б був рівним йому, це занадто слабко сказано, - хто наближався б до нього... Моря й річки, на їхню думку, тільки й заклопотані турботою служити йому...”3. Маніконго ототожнювали із Сонцем, на його честь у храмах постійно підтримували священний вогонь (який гасили зі смертю володаря, вбиваючи жерців, що доглядали за полум'ям). Коли “цар” їв, піддані падали ниць, не підводячи очей, а після смерті тіло кожного маніконго зберігали як величезну святиню. Проте, як і в Буганді, конголезці вимагали від свого царя залізного здоров'я, а в разі хвороби чи старіння - вбивали безжально (отруювали, душили, спалювали тощо). Якщо маніконго відмовлявся віддати життя і владу добровільно, його в нічному напівритуальному двобої вбивав списом син-спадкоємець, після чого новий володар здобував трон, владу, права, обов'язки та гарем свого попередника.

Крім особи сакрального правителя, конго шанували пару божеств-світотворців Нзамбі (богиню землі) та Нзамбі Мпунгу (бога неба), тотемну змію Мбумбу, лева Нкуезі, а також усіх померлих предків, котрі “володіють землею й дають живим лише користуватися нею. Врожай, дичина, риба, плодючість жінок - усе це походить від предків. Вони ж захищають живих від злих духів ндокі й від хвороб. Та все це вони роблять лише доти, доки нащадки додержуються їхніх законів і відправляють традиційний культ”4.

Апогею стабільності й могутності держава Конго досягла в XV ст., коли її столиця Мбанза-Конго вражала сусідів масштабами, а владу маніконго визнало навіть південне вождівство Ндонго (суч. Ангола). Але в 1482 р. в регіоні з'явилися португальці, після чого Екваторіальна Африка стала ареалом діяльності європейських авантюристів і католицьких місіонерів. Під жерлами гармат і мушкетів маніконго Мвемба Нзінгу (1506 - 1543) мусив хреститися (під іменем “короля” Афонсу І), а в країні розквітла жахливих масштабів работоргівля з прицілом на експорт “чорного товару” на плантації та рудники колоніальної Америки.

Ініціатором кривавої епопеї став католицький єпископ Куби Бартоломе де Лас Касас (1474 - 1566) - захисник і поборник збереження від геноциду корінного населення Америки (за що цього гуманіста в рясі прозвали “апостолом індіанців”). Розвиток колоніального господарства, відкриття нових золотих і срібних копалень у заокеанських колоніях Іспанії вимагали дешевих робочих рук, проте жахлива експлуатація індіанців породила їхнє масове вимирання від надсильної праці, епідемій, голоду та виснаження. Лас Касас волав: “Якби такі речі відбувалися в усьому світі, то дуже швидко рід людський зник би з обличчя землі, коли б не сталося якесь диво”5. Проте заклики до сумління колонізаторів результатів не давали, і, щоб припинити тотальне знищення корінних американців, єпископ запропонував для праці на рудниках і плантаціях Америки завозити негрів з Африки.

В 1510 р. перших 250 чорних рабів-африканців доставили на золоті копальні Еспаньоли (суч. Гаїті). Досвід показав, що один негр працює довше та інтенсивніше від чотирьох індіанців6, а церква освятила трансатлантичну работоргівлю як шлях “від природного варварства в праведну християнську віру”. Тож милосердя до індіанців стало прокляттям Африки, звідки тільки офіційними державними каналами вивезли за XVI - XIX ст. через Атлантику 16 - 18 млн рабів (не рахуючи контрабанди). Кілька століть без масштабних воєн та епідемій населення Африки не перевищувало 100 млн7, бо весь приріст із лишком проковтували ненажерливі работорговельні факторії. Сам Лас Касас прокляв власну ініціативу на схилку років, та припинити криваво-прибутковий бізнес уже було неможливо, причому, як правило, ловили африканців самі африканці, продаючи потім полонених і невільників європейцям за алкоголь, намисто, тканини та зброю.

Поиск по сайту: