Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Законом про мови в Україні встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Цей закон не регламентує мову приватного спілкування громадян України.

Мовні питання регулюються Конституцією України, законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення та радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У конкретній політичній ситуації державна й національна мови можуть співпадати і не співпадати, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження й піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди. В Індії, напр., на певному етапі її історичного розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійська) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії та психології збереглася й навіть зміцнила свої позиції.

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної приналежності громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може біти різною.

Державною мовою в Україні є українська мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя. Вона є обов’язковою для застосування в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності. Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103 Конституції України, володіння державною мовою суддями – у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування). Ця умова не поширюється на осіб, які мають психічні, фізичні вади (сліпих, німих, глухих та інших осіб). Державна мова є мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, установи, організації, а також усі суб’єкти власності й господарювання зобов’язані створювати необхідні умови для користування громадянами України державною мовою.

Єдиною формою застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя України є її нормативна форма, тобто літературна мова. Норми української мови встановлюються словниками української мови.

В Україні живе понад 130 національних меншин – носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1000 осіб) належать 43 мови. Серед них російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, румунська, ідиш, татарська, угорська та інші. Під мовами національних меншин (регіональними мовами) розуміють мови, які традиційно використовуються в межах певної території громадянами України, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення України. До них не належать діалекти української мови або мови мігрантів.

Носії мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об’єднати у три групи:

· здавна, щонайменше з ХІХ століття, живуть в Україні;

· з’явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;

· почали селитися в Україні після Другої світової війни (з’явилися тут унаслідок посилення зв’язків із країнами третього світу).

Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої – розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), угорської (Закарпаття) мов тощо.

Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської, таджицької, осетинської, узбецької, казахської, комі, удмуртської мов тощо.

До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в’єтнамською мовами.

Держава гарантує вільний розвиток, використання й захист мов національних меншин України. Але заходи щодо захисту й розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сфери функціонування державної мови.

Проте, як ми знаємо, актуальним для України є питання про надання статусу державної мови російській. Як вважає дослідник О. Майборода, радянська політична русифікація призвела до того, що російська мова стала мовою повсякденного вжитку для понад половини мешканців України, що було аргументом для постановки питання про надання їй статусу другої державної мови.

На проблему двомовності у вчених немає єдиного погляду. Одні (О. Лановенко, О. Кубеліус, П. Толочко) уважають, що є доцільним запровадження другої державної мови – російської. Інші – виступають проти запровадження російської мови як державної (І. Дзюба, М. Жулинський,
В. Коваль, О. Ткаченко). Третій погляд: мовної проблеми в Україні не
існує – В. Пироженко.

Учені й політичні лідери, які вимагають запровадження другої державної мови, зазначають, що майже половина населення України, особливо у східних районах і в Криму, розмовляють російською; наводять приклади інших демократичних країн, де запроваджено дві чи кілька державних мов. П. Толочко, зокрема вважає, що російська мова не може бути чужою для української. Йому заперечує М. Дністровський: надання статусу державної російській мові може порушити цілісність і стабільність України, з іншого боку – Конституцією України гарантовано досить широкі умови для функціонування російської мови. На думку вченого, триває й досі політика русифікації радянського періоду (інтенційно). На думку ж
В. Пироженко, мовної проблеми як такої не існує: практично все населення України знає й розуміє дві мови. З цим поглядом важко погодитися, адже процеси асиміляції чи добровільного користування російською мовою впливають на самосвідомість і національне буття українського етносу як руйнівні явища.

Проблема державного унормування співіснування мов різних етносів завжди постає в поліетнічних країнах і має три підходи до її вирішення:

· державною мовою обирається мова національності, яка зробила основний внесок у формування країни й переважає кількісно інші етнічні групи;

· у ряді країн важко визначити одну корінну націю (у Швейцарії три офіційні мови: німецька, французька та італійська);

· законодавством закріплено статус двох – місцевої національності й мови колишньої метрополії (держава, що володіє загарбаними нею колоніями та експлуатує їх). Це постколоніальні країни (гінді та англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії). Формально в цих країнах головна роль відводиться національним мовам, насправді ж панівне становище залишається за мовами колишніх метрополій.

Особливість України полягає в тому, що вона належить де-юре (формально) до першої з трьох груп, а насправді – до третьої, з фактичним домінуванням мови колишньої метрополії.

Категорично висловлюється проти двомовності Л. Масенко, яка вважає, що функціонування в одній країні двох офіційних мов порушує мовно-культурну єдність її мешканців.

Окрім державної, національної та регіональної мов сучасні мовознавці виокремлюють мови міжнародного спілкування. Це найпоширеніші у світі та закріплені в міжнародному праві офіційні та робочі мови Організації Об’єднаних Націй. Мовами міжнародного спілкування в Україні є англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька мови.

У цілому держава дбає про розвиток і захист державної мови та мов національних меншин, забезпечує збереження фондів і пам’яток писемності, уживає заходів щодо їх повернення в Україну. Вона гарантує право кожному будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права й свободи від порушень і протиправних посягань. Забороняється публічне приниження чи зневажання, умисне спотворення держаної мови, мов національних меншин в офіційних документах, текстах та засобах масової інформації.

Визначення духовного й політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства й гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.

Лекція 2. Основи культури української мови

План

1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

2. Комунікативна професіограма фахівця

3. Словник у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

4. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Поиск по сайту: