АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ШТРЕЙХЕР

Читайте также:
  1. ГЛАВА ПЕРВАЯ
  2. Дезертирство Геббельса
  3. Значение Нюрнбергского процесса.
  4. Кто передает сообщение? Коммуникатор
  5. Л.Б. Хузина, Соловьев В.А., Шайхутдинова А.Ф. 8 страница
  6. Нечто о морали
  7. Новая национал-социалистическая партия
  8. От Людендорфа к Гельду
  9. Откол Грегора Штрассера
  10. Преторианцы Гитлера
  11. Про поняття змови
  12. Провал баварской политики Гитлера

Незважаючи на те, що в роки війни підсудний Юліус Штрейхер формально не обіймав посад, безпосередньо пов'язаних зі здійсненням убивств і масових страт, — важко переоцінити злочи­ни, здійснені цією людиною.

Поряд з Гіммлером, Кальтенбруннером, Полем, тими, хто пла­нував, конструював і приводив у дію газові камери, «душогубки», поряд з тими, хто безпосередньо здійснював масові акції, Штрейхер повинен нести відповідальність за найжорстокіші злочини німецького фашизму.

Розпалювання національної й расової ворожнечі, виховання розбещеної жорстокості і заклик до вбивств були не тільки дов­голітнім партійним обов'язком, але й прибутковою статтею цієї людини. 1 не випадково так високо розцінив заслуги «Дерштюрмер» і його головного редактора Гіммлер у своєму відомому вже Судові привітанні Штрейхеру, датованому квітнем 1937 року.

Штрейхера можна вважати справжнім «духовним батьком» тих, хто розривав надвоє дітей у Треблінці. Без «Штюрмера» і його редак­тора німецький фашизм не зміг би так швидко виховати ті масові кадри вбивць, які безпосередньо здійснювали злочинні плани Гітлера і його зграї, знищивши більше шести мільйонів євреїв Європи.

Протягом довгих років Штрейхер духовно розбещував дітей і молодь Німеччини. Суду були надані огидні «дитячі видання» «Штюрмера». 1 тому разом з Бальдуром фон Ширахом Штрейхер повинен нести відповідальність за те, що морально створена ним «гітлерюгенд» використовувала як мішені єврейських дітей, взятих із Львівського гетто. Не випадково фон Шірах так високо цінував «істо­ричні заслуги» Штрейхера.

Бузувірські нюрнберзькі закони були для нього — «юдофоба №1», як він сам називав себе, і організатора перших єврейських погромів лише «початком боротьби». Як пам'ятає Суд, після ви­дання цих законів Штрейхер, закликаючи до фізичного знищення євреїв Європи, писав: «...тільки тоді, коли світове єврейство буде знищено, ця проблема буде вирішена».

Я не стану повертатися також і до брехливих і ганебних «риту­альних номерів «Штюрмера», які повинні були нацькувати есесівців на вбивство мільйонів беззахисних людей і виправдати будь-яку звіриність щодо євреїв. Ці докази вини Штрейхера, пред'явлені Суду поряд з іншими, загальновідомі і незаперечні. В 1939 році він, пе­редчуваючи Майданек і Треблінку, писав: «Можливо, лише моги­ли євреїв заявлять про те, що вони існували в Європі».

У 1943 році, коли газові камери Треблінки і Освенціма уже приймали мільйони жертв, в «Штюрмері» були опубліковані статті, які підбурювали до ліквідації гетто, статті, повні брехні і зловтіхи, і, нарешті, «Штюрмер» із садистським задоволенням констатував: «Євреї в Європі зникли».

Штрейхер брехав усе своє життя. Він намагався брехати і тут під час Суду. Я не знаю, чи розраховував він обдурити когось цією неправдою, чи брехав за звичкою і від страху.

Але мені здається, що самому підсудному повинно бути зрозу­міло: його остання брехня уже нікого не обдурить і не принесе йому спасіння.

ШАХТ

Підсудний Гельмар Шахт відігравав видатну роль у підготовці і здійсненні злочинних планів фашистської змови, виконуючи вели­ку і складну роботу.

Захисна позиція Шахта надзвичайно простакувата. Якщо йому повірити, він прийшов до гітлеризму винятково із патріотичних спо­нукань, він був проти агресивних воєн, але за озброєння Німеччи­ни з метою збереження миру. Він був за повернення Німеччині ко­лоній з метою установлення економічної рівноваги в Європі.

Переконавшись у тому, що політика гітлерівського уряду пе­реслідує надмірне озброєння і таким чином загрожує розв'язанню другої світової війни, Шахт перейшов у опозицію до Гітлера, сабо­тував заходи гітлерівського уряду і в результаті як учасник змови проти Гітлера був репресований.

Свої захоплені листи, адресовані Гітлеру і повні висловлювань відданості, підсудний Шахт намагався подати як метод маскування його справжніх опозиційних настроїв до гітлерівського режиму.

Насправді ж Шахт у 1930 році зійшовся з нацистським рухом. Шахт почував потяг до націонал-соціалістів, а Гітлер і Герінг до­бивалися підтримки Шахта, який мав великі зв'язки в промисло­вих і фінансових колах Німеччини і, як ніхто інший, міг надати і насправді надавав неоціненні послуги гітлеризму.

Уже 29 серпня 1932 року в листі Гітлеру Шахт запевняв його у своїй відданості. Ці запевняння не залишилися словами. Не хто інший як підсудний Шахт, зіграв вирішальну роль у приході Гітлера до влади. Якраз він, Шахт, був організатором звернення промислових кіл Німеччини з вимогою призначення Гітлера рейхсканцлером. Як­раз він, Шахт, ще в 1932 році заявив тодішньому рейхсканцлеру Німеччини фон Папену: віддайте свою посаду Гітлеру. Якраз він, Шахт, у 1933 році, напередодні виборів до рейхстагу, організував нараду промисловців, на якій був створений фонд для нацистської партії в декілька мільйонів марок.

Роль і значення Шахта у створенні гітлерівської Німеччини характеризує найближчий сподвижник Гітлера Геббельс. У своєму щоденнику він писав 21 листопада 1932 року: «В бесіді з доктором Шахтом я переконався, що він цілком поділяє нашу точку зору. Він один з небагатьох, хто повністю згоден з позицією фюрера».

Сам Шахт у виступі на весняному ярмарку в Лейпцигу 4 берез­ня 1935 року так визначив свою роль у гітлерівській державі: «Я можу запевнити, що все, що я роблю і кажу, має певну згоду фюрера і що я нічого не буду робити і говорити, що не отримає схвалення фюрера. Таким чином, охоронцем економічного розуму є не я, а фюрер...»

Заслуги підсудного Шахта були, як цього й чекав сам Шахт, гідно оцінені Гітлером. Після приходу до влади в 1933 році Гітлер відразу ж призначив Шахта президентом рейхсбанку, а потім міністром економіки і, нарешті, генеральним уповноваженим з пи­тань воєнної економіки.

Матеріалами обвинувачення і судовим слідством доведена ви­няткова роль підсудного Шахта в підготовці озброєння Німеччини і тим самим у розв'язуванні агресивних воєн. Колишній військовий міністр у своїх показаннях повідомив, що в 1937 році плани роз­витку збройних сил були близькими до виконання і що Шахт був інформований про ці плани і необхідне фінансування.

Шахт був один із найбільших прибічників злочинних планів гітлерівців. У бесіді з послом США Фуллером 23 вересня 1936 року Шахт заявив йому, що «колонії необхідні Німеччині. Якщо можли­во, ми здобудемо їх шляхом переговорів, якщо ні — ми захопимо їх...»

Виступаючи у Відні в березні 1938 року, Шахт заявив: «Слава богу, це не могло стати на заваді великому німецькому народові продовжити свій шлях тому, що Адольф Гітлер об'єднав німецьку волю і німецьку думку. Він підкріпив це знову посиленими зброй­ними силами, і врешті-решт, він додав зовнішню форму внутрішній єдності між Німеччиною і Австрією».

Підсудний Шахт був наділений надзвичайними повноважен­нями в галузі воєнної економіки. Протягом ряду років Шахт одно­часно був президентом рейхсбанку, міністром економіки і генераль­ним уповноваженим з питань воєнної економіки.

Уже через одне своє становище підсудний Шахт відіграв вели­чезну і вирішальну роль у створенні і відродженні воєнної економі­ки і збройних сил гітлерівської Німеччини. Ця роль Шахта достат­ньо висвітлена в неодноразових панегіричних листах Гітлера до Шахта.

Не хто інший, як Шахт був творцем авантюристичного методу «МЕФО», за допомогою якого в Німецьку економіку з метою озброєння було вкладено понад дванадцять мільярдів марок бюджет­них асигнувань.

Як уже зазначалося, Шахт намагався в різні періоди своєї діяль­ності підкреслити свої нібито великі незгоди з гітлерівським режи­мом. Насправді ж Шахт проводив подвійну гру, застерігаючи себе від відповідальності за злочинну політику гітлерівського уряду загра­ванням з людьми, які намагалися повалити гітлерівський режим, і водночас зберігаючи, про всяк випадок, свою лояльність до цього режиму.

Тільки в 1943 році, коли для такого «загартованого» політика­на, як Шахт, став очевидний крах гітлерівської Німеччини, він ус­тановив зв'язок з опозиційними гітлерівському режиму колами, але, залишаючись вірним собі і страхуючи себе, в даному випадку нічо­го реального для повалення гітлерівського режиму особисто не зро­бив і якраз тому був збережений Гітлером.

Така подоба підсудного Шахта, така його роль у загальній змові і воєнних злочинах — роль творця воєнної економіки гітлерівської Німеччини і підбурювача розв'язаної злочинним гітлерівським уря­дом другої світової війни.

ФУНК

Вальтер Функ став нацистом задовго до свого офіційного всту­пу в 1931 році в члени НСДАП (націонал-соціалістська німецька робітнича партія) і залишався нацистом до кінця. Свої економічні знання, свій досвід журналіста, свої широкі зв'язки з керівниками німецької промисловості, торгівлі і фінансів він поставив на служ­бу гітлерівським змовникам.

В опублікованій у газеті «Дас рейх» від 13 серпня 1940 року статті під назвою «Вальтер Функ — піонер націонал-соціалістської думки» указувалося: «Вальтер Функ залишився вірним тому, що він був, є і буде націонал-соціалістським бійцем, який присвятив всю свою працю перемозі ідеалів фюрера».

Які були ідеали Гітлера, достатньо добре відомо. Цим ідеалам Функ присвятив півтора десятка років свого життя. Функ стверджу­вав, що він нічого спільного не мав з СС, але ніхто інший, як Функ перетворив сховища рейхсбанку у місце збереження коштовностей, пограбованих есесівцями у східних та інших окупованих областях.

Особисто Функ після переговорів з Гіммлером дав розпоряд­ження приймати в рейхсбанки золоті зуби, коронки, оправи від окулярів та інші коштовності закатованих жертв численних концта­борів. Заступником Функа був групенфюрер СС Хойлер. Під керів­ництвом Функа працював Олендорф — убивця дев'яноста тисяч чоловік.

Функ, продовжуючи заходи Шахта, поставив на службу пла­нам гітлерівців усю економіку Німеччини, а згодом і економіку те­риторій, окупованих Німеччиною. Ще в травні 1939 року Функ та його заступник Ландфрід розробили плани військового фінансування і використання для війни всіх економічних ресурсів Німеччини і захопленої німцями Чехословаччини. 23 червня 1939 року Функ брав участь у засіданні імперської ради оборони, на якій були прийняті детальні плани переведення всього народного господарства на воєнні рейки.

Уже тоді Функ не лише був інформований про напад Німеч­чини на Польщу, не лише сприяв здійсненню цих агресивних планів, але й економічно готував нові плани, захоплення нових областей. Це і були «великі політичні цілі фюрера», про які через кілька місяців опісля Функ писав у своїй статті «Господарська і фінансова мобілі­зація».

Я нагадаю ще про один документ. 25 серпня 1939 року Функ писав Гітлеру: «Передана мені паном фельдмаршалом Герінгом звістка про те, що мій фюрер учора ввечері в основному схвалив підготовлені мною заходи щодо фінансування війни, створення цін, тарифікації заробітної платні і проведення передплати на приму­сові пожертвування, мене глибоко ощасливила».

Задовго до віроломного нападу Німеччини на СРСР Функ узяв участь у розробці планів пограбування багатств Радянського Союзу. Функ відрядив до міністерства Розенберга і господарського штабу «Ост», цього грабіжницького центру, своїх співробітників. Люди Функа брали також участь у пограбуванні Чехословаччини, Юго­славії та інших окупованих країн.

Функ був президентом компанії «Континенталь Ойль», органі­зованої для експлуатації німцями нафтових багатств східних окупо­ваних територій, і особливо грозненської та бакинської нафти. Функ повністю поділяв грабіжницькі цілі війни гітлерівської Німеччини проти СРСР. Виступаючи 17 грудня 1944 року в Празі, він говорив, Що Схід є майбутньою колоніальною областю Німеччини.

Функ брав участь у нараді в Герінга 6 серпня 1942 року, на якій накреслювалися найбільш ефективні заходи економічного по­грабування окупованих територій СРСР, Польщі, Чехословаччини, Югославії, Франції, Норвегії та інших країн. На цій нараді, а та­кож на засіданнях управління «центрального планування» Функ брав участь у розробці вигнання в рабство мільйонів людей окупованих областей.

Такі основні етапи активної злочинної діяльності гітлерівсько­го змовника підсудного Функа — особистого радника Гітлера з еко­номічних питань ще в 1931 році, імперського міністра і генерального уповноваженого з питань економіки, президента рейхсбанку і члена імперської ради оборони — в період підготовки і здійснення загальної злочинної змови.

Винуватість Функа — активного учасника фашистської змови— у здійсненні злочинів проти миру, в участі у воєнних злочинах, зло­чинах проти людства повністю доказана, і він повинен понести відповідальність за здійснені ним злодіяння. (...)

Панове судді!

Перед вами пройшли всі підсудні — люди, позбавлені честі і совісті, які втягнули світ у безодню нещасть і страждань, які запо­діяли величезне лихо власному народові.

Політичні авантюристи, які не зупинялися ні перед якими зло­діяннями для досягнення своєї злочинної мети, підлі демагоги, які приховували свої розбійницькі плани брехливими ідеями, кати, які убили мільйони невинних, — вони об'єдналися у зграю змовників, захопили владу і перетворили апарат німецької держави у знаряддя своїх злочинів.

Нині настав час розплати.

Протягом дев'яти місяців ми спостерігали колишніх правителів фашистської Німеччини. Перед лицем Суду, на лаві підсудних, вони принишкли і присмирніли. Деякі з них навіть засуджували Гітлера. Але вони картають зараз Гітлера не за провокацію війни, не за вбив­ство народів і пограбування держав. Одного, чого вони не можуть вибачити, — це поразки.

Разом з Гітлером вони були готові знищити мільйони людей, поневолити все передове людство для досягнення злочинної мети світового панування.

Але інакше судила історія: перемога не прийшла слідами зло­діянь. Перемогли волелюбні народи, перемогла правда, і ми горді тим, що Суд Міжнародного Військового Трибуналу — це Суд воле­любних народів, які перемогли.

Захисники підсудних говорили про гуманність. Ми знаємо, що цивілізація і гуманність, демократія і гуманність, мир і гуманність-нероздільні. Але як борці за цивілізацію, демократію і мир, ми рішуче відкидаємо нелюдський гуманізм, уважний до катів і байдужий до їх жертв. Захисник Кальтенбруннера навіть говорив тут про люди­нолюбство. В поєднанні з іменем і справами Кальтенбруннера слова про любов до людини звучать блюзнірськи.

Пан голова! Панове!

Виступаючи на цьому Суді від імені народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, я вважаю повністю доказаними всі об­винувачення, пред'явлені підсудним. І в ім'я істинної любові до людства, якою сповнені народи, які принесли величезні жертви для порятунку миру, свободи і культури, в ім'я пам'яті мільйонів не­винних людей, загублених бандою злочинців, які стали перед Су­дом передового людства; в ім'я щастя і мирної праці майбутніх по­колінь — я закликаю Суд винести всім без винятку підсудним вищу міру покарання — смертну кару.

Такий вирок усе передове людство зустріне схвально.

Міжнародний Військовий Трибунал засудив підсудних Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Іодля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Штрейхера, Заукеля, Зейсс-Інкварта, Бормна (заочно) до смертної кари через повішення. Вирок приведений до виконання. Підсудний Герінг незадовго до страти покінчив із собою.

Підсудні Гесс, Функ, Редер засуджені до довічного ув'язнення і відбували покарання у в'язниці Шпандау на території Берліну під охо­роною військ чотирьох держав.

Підсудні Шірах і Шпеєр засуджені до тюремного ув'язнення тер­міном на двадцять років. Нейрат — на п'ятнадцять і Деніц — на десять років ув'язнення.

Підсудні Шахт, Папен і Фріче були Трибуналом виправдані, од­нак при окремій думці члена Трибуналу від СРСР, який вважав, що вина цих підсудних у пред'явлених їм обвинуваченнях повністю уста­новлена і доказана.

1.3. Захисна промова С. Любітова у справі Л. Назаренка *

Шановні судді!

Злочин справді мав місце: у власному будинку ножовим ударом у скроню, нанесеним з великою силою, було вби­то літню жінку — Сенах Ганну Володимирівну.

Нам кажуть, що убив її Назаренко. При цьому визнають, що прямих доказів його винності немає, але твердять, що побічні докази настільки серйозні, що вони цілком і повністю викривають підсуд­ного, безперечно доводять його винність.

Ми з вами двічі слухали перелік цих доказів. Перший раз на початку судового засідання, коли головуючий зачитував обвинуваль­ний висновок. Вдруге — наприкінці судового засідання, коли про­курор виголошував обвинувальну промову.

Чи переконали вас ці докази? Чи досить вони серйозні, щоб ви могли сказати, що убивцю знайдено, що його прізвище — На­заренко, що звуть його — Лазар Іванович?

Перевіримо ж іще раз ці побічні докази.

Перший полягає у тому, що Назаренко з 1930 по 1946 рік меш­кав зі своєю дружиною Назаренко Мотрею і одного разу побив її, а потім, коли йому вже минуло п'ятдесят років, залишив її.

Отже, в одному цьому доводі зібрано одночасно два докази винності Назаренка у вбивстві Сенах. По-перше, Назаренко за п'ять років до вбивства Сенах побив свою першу дружину Назаренко Мотрю; по-друге, він залишив свою колишню дружину Мотрю тоді, коли вже був літньою людиною, коли йому минуло п'ятдесят років.

Яка ж цінність цього побічного доказу?

Сам факт побиття Мотрі Назаренко підсудним Назаренко нічим об'єктивно не стверджено. Але не будемо досліджувати це питання. Припустимо, що такий факт справді мав місце, що Назаренко Ла­зар справді побив Назаренко Мотрю в 1946 році. Як показала тут, у судовому засіданні, свідок Назаренко Мотря, такий випадок мав місце один раз за 16 років.

Виникає цілком законне питання: яке відношення має побиття Назаренко Мотрі до убивства Ганни Сенах? Чому, якщо навіть вва­жати, що він побив у 1946 році свою першу дружину, слід вважа­ти, що в 1951 році він може убити свою дружину?

Невже ж представник обвинувачення цілком серйозно гадає, що той, хто один раз за 16 років наносить побої одній людині, може у наступні 5 років убити другу людину?

Я певний, що таку точку зору не можна навіть обговорювати серйозно, її критикувати особливо не слід, бо неспроможність цієї думки цілком очевидна.

Щодо тези, що Назаренко у 50 років залишив свою колишню дружину Назаренко Мотрю, то в цьому побачити доказ винності підсудного в убивстві, побачити щось таке, що викриває його, просто неможливо. Хіба ж людина, яка у 50 років залишає дружи­ну, обов'язково повинна у 62 вбити другу свою дружину?

Абсолютна безпорадність аргументації в цій частині, сподіва­юсь, не викликає жодних сумнівів.

Покінчивши з першим побічним доказом, нас підводять до іншого, вірячи в його безгрішність. Назаренко, кажуть нам, пере­бував з 1946 року у фактичних шлюбних стосунках із Сенах, але вже через два роки — в 1948 році — він почав жити з Цецюрою. Саме через це між Назаренком і Сенах виникали сварки, які по­вторювалися майже щодня. Сенах не впускала Назаренка до хати, а він бив їй вікна. Це твердження прокурор обґрунтовував показан­нями свідків Шкільної, Цецюри, Бикова Конона, Бикової Катери­ни.

Справді, Назаренко був у близьких стосунках з Цецюрою. Справді, на цьому ґрунті іноді виникали сварки між Назаренком і Сенах. Але те, що відбувалося інколи, обвинувач у своїй промові перетворює на явище повсякденне.

Назаренко визнав, що він одного разу побив шибку, коли Сенах не впустила його до хати. Цей випадок в обвинувальній промові прокурора перетворився на систему.

Як же можна такими аргументами доводити вбивство?

Нам нагадують про існування третього доказу винності Наза­ренка, вважаючи, мабуть, що вже цей доказ цілком викриває тяж­кий злочин, вчинений Назаренком. Цей доказ, як ви пам'ятаєте, полягає в тому, що Назаренко говорив Цецюрі, мовляв одружився б з нею, якби дозволяли матеріальні умови.

Але яке це має відношення до вбивства Сенах? Адже ні на яке поліпшення матеріальних умов у зв'язку з убивством Сенах Наза­ренко розраховувати не міг. Він не був із Сенах у зареєстрованому шлюбі, він перебував з нею лише у фактичних шлюбних стосунках, які, як відомо, жодних юридичних прав не створюють.

Сенах мала власний будинок і фруктовий сад. Але всім цим доб­ром Назаренко міг користуватися тільки за життя Сенах. Її смерть негайно позбавила б його всіх матеріальних благ, бо на сцені з'яви­лись би спадкоємці, як вони з'явились насправді, і Назаренко мав негайно йти з чужої хати.

На думку прокурора, він убив Сенах з метою поліпшити свої матеріальні умови, а тверезий аналіз юридичних взаємовідносин приводить до висновку, що смерть Сенах була передусім невигідна самому Назаренку. Як бачимо, цей побічний доказ не лише не до­водить винності підсудного, а навпаки, свідчить на його користь.

Обвинувач навів четвертий побічний доказ винності Назарен­ка в убивстві Сенах: він ніби пропонував Сенах зареєструвати з нею шлюб, але вона не погодилась на це тому, що збиралася все своє майно залишити своїм родичам. Це твердження обґрунтовано пока­заннями сестри убитої Сенах — Бикової Катерини.

Для того, аби зареєструвати свій шлюб з Сенах, Назаренко повинен був розірвати шлюб зі своєю колишньою дружиною Назаренко Мотрею. А вона показала на суді, що підсудний навіть ніко­ли не просив її про розлучення.

Але припустимо, що Назаренко все ж пропонував Сенах за­реєструвати з ним шлюб. Припустимо, що ця людина, - якій пішов уже сьомий десяток, леліяла, виношувала одну мрію, одну жагучу пристрасть — заволодіти будинком Сенах. Але чому ж він убив її, не зареєструвавши шлюб? Чому убив тоді, коли вбивство було явно невигідне йому?

Як же можна наводити цей мотив як доказ того, що Назарен­ко убив Сенах?

У розпорядженні прокурора є ще один доказ — не менш цінний, не менш важливий. Він полягає в тому, що, як це було дослівно сказано, «Назаренко збирався стати господарем будинку, про що він сам говорив Сенах». Твердячи це, прокурор послався на показання Людмили Бикової.

Отже, знову представник родини Бикових. Але забудемо про це на хвилину. Припустимо, що ці показання йдуть з чистого дже­рела. Бикова Людмила розповіла, що одного разу в її присутності Назаренко і Сенах пили горілку. Сенах попросила його налити їй ще одну чарку, але він відмовився це зробити. Тоді Сенах вилаяла Назаренка і сказала, що не буде давати йому грошей на горілку. А він нібито відповів, що коли стане господарем через місяць або два, то він їй покаже. Щоправда, не відомо, господарем чого збирався стати Назаренко. Але припустимо, що він збирався стати господа­рем її, Сенах, будинку. Припустимо, що він посварився з Сенах через чарку горілки, сказав їй, що коли він буде господарем бу­динку, то він їй покаже, або «тоді їй буде досить погано».

Припустимо, що Бикова, розповідаючи про цю розмову, нічого не вигадала і нічого не переплутала. Отже, він перш за все повинен стати господарем будинку, а вже потім щось «показувати» Сенах. Але хазяїном будинку він не став. Виходить, що основне, чого він прагнув, не сталося. В чому ж тоді доказовий сенс цього факту?

Зі свого арсеналу обвинувач черпає ще один доказ, і вияв­ляється, що за кілька місяців до вбивства Сенах, у січні 1951 року, коли Сенах хворіла і знаходилася в ліжку, Назаренко намагався умер­твити її за допомогою чаду, для чого він поклав у духовку печі шма­ток сала. Джерело інформації — Бикови Конон і Катерина, тобто рідна сестра покійної та чоловік цієї сестри, тобто спадкоємці Сенах, ті, хто негайно оволоділи б усім майном убитої, у тому числі будинком і садом.

Особливо цікаво те, що про цей замах на удушення Сенах Бикова Катерина забула розповісти під час свого першого допиту, 29 жовт­ня 1951 року, а згадала лише під час другого — 24 грудня 1951 року.

Про це саме тоді ж почав розповідати і її чоловік, Биков Конон.

Лише вони — і більше ніхто — знають про цю «чадну» історію. Але навіть їй, Биковій Катерині, яка живе тепер у будинку Сенах, тільки після ночі на 12 серпня стало зрозуміло, що сало було по­кладено у січні в духовку з метою удушити Сенах.

У справі було допитано багато свідків, багато сусідів покійної Сенах. І всі вони — Микитько, Підцерковна, Шкільна — показали, що ніколи Сенах нічого не розповідала їм про історію з салом і чадом, хоча вона була дуже відверта і не приховувала від знайомих і сусідів подробиць свого родинного життя.

Обивательські шепотіння, звичайна плітка, яку поширюють за­цікавлені люди і яку не підтверджують люди сторонні, подається як безперечний доказ, що 11 серпня 1951 року Назаренко убив Сенах.

Але цього мало. Нам кажуть ще про один побічний доказ, який викриває Назаренка: доводять, що він, тільки він убив Сенах. Цей доказ полягає ось у чому: Назаренко прийшов додому, квартира була зачинена, а Людмила Бикова сиділа біля воріт, чекаючи тітку свою Сенах; він не пішов до квартири, не відчинив двері, а сидів на лаві і пригощав фруктами Людмилу Бикову.

Це, так би мовити, доказ підозрілої поведінки, від якої — пря­місінький шлях до формулювання тези про вчинення Назаренком убивства.

Абсолютно неможливо зрозуміти, чому саме така поведінка є доказом того, що Назаренко убив Сенах.

Якщо він насправді її убив, то йому вигідно було, заставши у дворі Людмилу Бикову, в її присутності відчинити двері квартири, разом з нею зайти до приміщення і «знайти» труп. Адже тоді Людмила Бикова була б свідком того, що разом з дядьком Назаренком, зайшовши до квартири, побачила мертву тітку Сенах.

Назаренко запевняє, що він не входив до квартири, бо у ньо­го не було ключа. Він пояснює, що разом з Людмилою Биковою сидів у дворі, чекаючи повернення Сенах. Пояснення цілком вірогідні, природні. Але йому не вірять.

Він сидить на лаві, склавши руки, потім рве траву, потім збирає фрукти і пригощає ними Людмилу Бикову, а прокурор вбачає в звичайній поведінці людини щось дуже підозріле, а це підозріння подає як ще один доказ провини.

Обвинувач посилається ще на одну підозрілу, на його погляд, обставину: Назаренко, знайшовши вночі труп Сенах, вчинив га­лас, але не повідомив органи влади, а спочатку закликав сусідку Шкільну і попросив її поворушити вбиту, і тільки після цього по­відомив про вбивство іншого свого сусіда — міліціонера Журбу.

Тут все, буквально все вражає. Людина бачить труп своєї дру­жини і здіймає галас — це здається підозрілим. На цей галас при­бігає сусідка Шкільна, і Назаренко просить її доторкнутися до Сенах — може, вона ще жива, може, її можна врятувати, — але й це повертається проти нього.

На галас Назаренка прибігає сусід — міліціонер Журба, який наказує нікого до квартири не пускати, а сам біжить у міліцію, щоб повідомити про цей жахливий випадок, але підсудному заки­дають навіть і те, що він не повідомив органи влади. Чудні доводи, що й сказати!

А втім, у справі вони не поодинокі. Адже за матеріалами попе­реднього слідства доказом винності підсудного в убивстві Сенах було те, що він, Назаренко, нібито плакав, а сліз не було видно. Ці гли­бокодумні спостереження свідка Журби були записані слідчим до протоколу допиту. Але в суді Журба ствердив, що Назаренко був дуже схвильований, а сліз не було видно на його обличчі, оскільки електричного світла на вулиці немає й там вночі темрява. В цій тем­ряві не тільки сліз на обличчі людини не побачиш — часом і самої людини не помітиш.

Після судового слідства «підозрілий плач» і «сльози, яких не ба­чили» перестали бути доказом винності Назаренка. Але те, що він, побачивши труп, зчинив галас, попросив Шкільну поворушити труп і, убитий несподіваним горем, не побіг сам до міліції, а надав цю можливість молодому і здоровому міліціонеру Журбі, — це все, на думку прокурора, продовжує залишатися доказом винності Назаренка.

Але є ще інші, на думку обвинувача, докази винності підсуд­ного в убивстві Сенах. Черговий доказ полягає в тому, що на пра­вому передпліччі Назаренка знайдено кілька синців. Нам кажуть, що ці синці, мабуть, є наслідком боротьби з Сенах під час убив­ства.

Відомо, що Назаренко робітник. Він займається виготовленням відер, на роботі весь час має справу з залізом та бляхою, вдома теж займається фізичною працею. Ці синці могли з'явитися від мільйона різних причин, але з них — необґрунтоване і штучно — вибирають тільки одну —передсмертну боротьбу Сенах із Назарен­ком.

Якість доказів, як бачимо, нікчемна, але кількість їх досить ве­лика. Ось ще один: у Назаренка знайдено ніж, лезо якого розміром підходить до рани, до отвору в черепі Сенах. Нам кажуть: ймовір­но, що він убив Сенах цим ножем.

Але питання стоїть для юриста так: убито Сенах цим ножем чи таким ножем?

Таких ножів — стандартних, складних великого розміру — мільйони. Отже, кожний власник такого ножа може бути під підоз­рою.

Нарешті, якщо мова йде тільки про відповідність розміру леза ножа з розміром рани, то це взагалі нічого не доводить, бо всі існу­ючі на світі маленькі і середні ножі, не тільки складні, можуть ув­ійти в рану на черепі, з тією лише різницею, що маленькі ввійдуть глибше, а великі —зупиняться ближче до вхідного отвору. А є одна, бодай одна індивідуальна ознака цього ножа у рані? Експертиза відповідає: ні!

Шановні судді! Ми з вами бачили цей ніж — старий, вищерб­лений. Легко зрозуміти, що на такому ножі обов'язково повинні були зберегтися сліди крові, якщо тільки ним, цим ножем, вчинено вбив­ство. Але другий акт експертизи стверджує, що саме на цьому ножі немає слідів крові.

Нам рекомендують ще один доказ — одинадцятий. Він полягає в тому, що на подвір'ї знайшли закривавлені шматки сорочки На­заренка.

На думку прокурора, подія відбувалася так Назаренко під час убивства був одягнений у цю сорочку, у боротьбі з Сенах сорочку розірвали і кров убитої потрапила на неї, а потім Назаренко захо­вав шматки сорочки в своєму ж подвір'ї, мабуть, скажемо ми від себе, для того, щоб їх могли скоріше знайти.

Висновком експертизи встановлено, що рукав і комір сорочки загальних ліній розриву не мають. Це значить, що сорочку не було розірвано одним ривком, тобто під час боротьби.

Ми бачили що сорочку на вашому столі, шановні судді, серед інших речових доказів. Це — старе лахміття, яким вже давно не ко­ристуються.

Свідок Шкільна показала, що вона давно бачила на підсудно­му цю сорочку. Навіть Бикова Катерина показала, що бачила на ньо­му цю сорочку рік тому.

Слід поміркувати над таким питанням: якщо б Назаренко справді убив Сенах і на старих шматках його сорочки була кров, то чи став би він ховати ті шматки в своєму подвір'ї, де їх легко виявити.

І ще: кому вигідно було «заховати» сорочку Назаренка так, щоб, по-перше, її знайшли, а по-друге, щоб це можна було використати як доказ проти Назаренка!

Адже у справі встановлено, що шматки сорочки знайшли тільки 13 серпня. У справі також встановлено, що 12 і 13 серпня в будин­ку весь час знаходився, охороняючи майно своєї дружини, Биков Конон. Шматки сорочки легко можна було підсунути у перше-ліпше місце на подвір'ї, щоб потім на ці шматки звернути увагу слідчих, адже так було і насправді.

Те, що повністю реабілітує підсудного, в очах прокурора є доказом його винності.

І, нарешті, останній доказ — найнікчемніший і найжалюгідніший — він полягає в тому, що на подвір'ї є злі собаки, які хліба у сторонніх не беруть! Ідея! Сторонні люди не мали змоги зайти на подвір'я, а тому убивцею є Назаренко.

При цьому забувають, що крім Назаренка, були ще свої. Адже свідок Підцерковна показала, що Биков Конон не боявся собаки і спокійно ходив по подвір'ю.

При цьому забувають і те, що в день убивства Сенах собаки взагалі не було на подвір'ї біля будинку, він охороняв садок.

Слідчий, який проводив слідство у справі, вважав навіть за потрібне провести спеціальний експеримент, присвячений з'ясуван­ню такого важливого й актуального питання: чи гавкають дворові собаки та чи беруть вони хліб від чужих людей.

Скільки зусиль витрачають на те, щоб перевірити, чи гавкають злі собаки (ніби без цього «дотепного» експерименту не відомо, що гавкають), а ось негайно провести обшук у тих, кому вигідна смерть Сенах, хто стає спадкоємцем і оволодіває всім її майном — на це, мабуть, часу не вистачило. За хвилюючими турботами про перевірку собачого гавкання недобачили головного.

Ось і все, ось і всі докази винності Назаренка. Ці докази нічого не доводять, вони ні в чому не викривають підсудного, нікчемність цих доказів цілком очевидна.

Дозвольте поставити перед вами останнє питання — коли, саме в який час доби 11 серпня сталося убивство Сенах?

У цій справі питання про час убивства є вирішальним. Обви­нувальний висновок вирішує його дуже просто: Назаренко убив Сенах між 12 годиною 20 хвилин і 12 годиною 40 хвилин.

Ідея така: під час обідньої перерви Назаренко йде додому, уби­ває Сенах, а потім повертається на роботу і продовжує спокійні­сінько працювати.

На думку автора обвинувального висновку, він міг за 20 хви­лин дійти з роботи до будинку Сенах, убити її, навести порядок у своєму туалеті і повернутися знову до місця роботи. Легкість рухів у цієї літньої людини-вбивці повинна бути незвичайною!

В обвинувальному висновку написано: «Слідством встановле­но, що за 20 хвилин Назаренко міг пройти відстань від приміщен­ня артілі до будинку Сенах. Після вчинення убивства Назаренко зак­рив приміщення на ключ і повернувся на роботу».

Але справа в тому, що робітник Тищенко бачив Назаренка в артілі після перерви, о 12 годині 45 хвилин, значить, якщо він навіть був відсутній, то не більше 45 хвилин. На дорогу в обидва кінці йому потрібно, на думку автора обвинувального висновку, 40 хвилин. Отже, на вбивство Сенах, на туалет, на те, щоб заховати шматки сорочки, зачинити двоє дверей й інше йому відведено всього лише п'ять хвилин.

Скажемо відверто, що цього занадто малувато навіть для про­фесійного вбивці. А ці п'ять хвилин відведені літній людині, якій пішов сьомий десяток, якого ми з вами бачимо на лаві підсудних і тому не можемо зрозуміти твердження автора обвинувального вис­новку.

Вам, шановні судді, обвинувачення не надало жодного доказу винності Назаренка. Захист Назаренка надав ряд міркувань, які виключають його винність.

З самого початку, буквально з першої хвилини, слідство пішло помилковим, примітивним шляхом. Є у Сенах фактичний чоловік, у нього є коханка, він бажає заволодіти будинком, і з цією метою убиває Сенах. Щоправда, під час убивства Сенах Назаренко був на роботі, але цю перешкоду усувають надзвичайно легко, наділяючи підсудного якостями скорохода і заплічних справ майстра.

Щоправда, йому безглуздо убивати Сенах тому, що не він, а Бикови одержують у спадщину будинок, але й цю перешкоду легко усувають посиланням на те, що він мав намір, мав бажання зареє­струвати свій шлюб з Сенах.

Щоправда, ні на ножі, ні на руках, ні на одязі підсудного не­має слідів крові, але й цю перешкоду усувають дуже легко: мовчан­ням.

Потрібно було б перевірити всі можливі версії. Треба було не­гайно перевірити справжніх спадкоємців, не обмежуючись пере­віркою вигаданого спадкоємця.

На жаль, цього не зробили. Ніякі інші версії — законні, ро­зумні — не перевіряють. Обрали одну версію — найнесерйознішу — і за неї вперто, міцно тримаються. Їй все підкоряють, в неї все втис­кують.

Не наша з вами провина, що справжній убивця або вбивці не знайдені. На цій лаві, на лаві підсудних, ніхто нікого не заступає. Назаренко опинився на лаві підсудних без будь-яких підстав для цього. Ось чому він повинен бути виправданий.

 

1.4. Звинувачувальна промова О.Коляди у справі В.Губаєва ٭

Шановні судді!

На підставі всього вислуханого і перевіреного у судовому засіданні було встановлено таке. Вранці 9 березня 1987 року в 73 номері готелю «Театральний» Валерій Губаєв викрав із «дипло­мата» гроші в сумі 3700 крб., що належали Плієву Валерію Султановичу, який мешкав у цьому номері разом з братом Германом.

Плієви запідозрили в крадіжці свого недавнього приятеля Губаєва. Останній ухилявся від слідства, але невдовзі був затриманий. Він повністю визнав свою вину і повернув викрадені гроші. Здійснення крадіжки він пояснює тим, що гроші йому потрібні були ніби для весілля і що він хотів їх швидко повернути. Взяв таємно, оскільки знав, що Плієви йому не дали б у борг. Це твердження спростовуєть­ся показаннями свідка Ольги Слинько, яка показала, що серйозної розмови про весілля у них не було, та іншими матеріалами справи.

Промотиви крадіжки свідчать дії Губаєва, який у день крадіж­ки виїхав до Москви, купив там дорогу шубу, а повернувшись до Києва, знайомиться відразу з декількома дівчатами, ходить з ними в кіно; ресторани, продовжує витрачати гроші на себе.

Таким чином, мотивом здійснення крадіжки було не бажання Губаєва женитися, а прагнення вести паразитичний образ життя. Намагання повернути гроші у Губаєва було відсутнє, оскільки своїх грошей у нього не було; на роботу він влаштовуватися не збирав­ся, з батьками зв'язків не підтримував, уникав зустрічі з Плієвими. Лише після зустрічі з батьком, якого розшукав і привіз до Києва Валерій Плієв, і, довідавшись про початок слідства, Губаєв змуше­ний був повернути частину грошей. Решту віддав його батько.

Свідок Герман Плієв підтвердив, що гроші, повернені Губаєвим, були тими ж купюрами і у тій же упаковці, в якій лежали в «дипломаті», чим ще раз підтверджується вина підсудного.

Заява підсудного про те, що він хотів піти з повинною в міліцію, нічим не підтверджується. Навпаки, Губаєв ховався від правосуддя, У зв'язку з чим слідство у справі було зупинено й оголошено розшук.

Показаннями свідків і потерпілого, а також протоколом впізнання встановлений факт знайомства Плієва з підсудним. Вони познайомилися 3 березня в ресторані «Метро». При знайомстві Губаєв говорив, що живе в Кисловодську, а нині поселився в готелі «Славутич», працює в органах міліції. Насправді ж він проживав у місті Орджонікідзе, в готелі «Славутич» не поселявся. В органах міліції працював два роки тому (один місяць), звідки був звільнений за порушення трудової дисципліни. З грудня 1985 року він ніде не пра­цював, але продовжував видавати себе за майора міліції чи КДБ. З часу знайомства Губаєв кілька разів був у номері в Плієвих, зали­шався там ночувати.

Одного разу після його візиту була виявлена пропажа золотого годинника і персня. Губаєв спочатку говорив, що не знає, де вони знаходяться, а потім віддав власнику цих речей гроші. До того часу виявилося, що в готелі «Славутич» він не проживає, і Герман Плієв попередив Валерія про те, що не слід довіряти Губаєву.

1 все ж увечері 8 березня Губаєв був у номері у Плієвих. Гер­ман при свідках перерахував гроші, поклав їх до «дипломата». Гу­баєв бачив гроші, залишився ночувати, уранці здійснив крадіжку і зник.

Як пояснює Губаєв, своїх грошей у нього лишалося 85 крб., але цього йому було мало, і він викрав гроші у Плієва, які потрібні були йому ніби для весілля.

Отже, Губаєв заздалегідь передбачив можливість крадіжки й умисно здійснив злочин.

Потерпілий показав, що сума грошей, викрадених Губаєвим, є для нього значним збитком. Необхідно також врахувати той факт, що ці гроші були у Плієва останніми. Уявіть себе на місці людини, яка опинилася у чужому місті без грошей.

Таким чином, дії Губаєва підпадають під ознаки ч. 2 ст. 140 КК як здійснення крадіжки особистого майна громадян, що завдала значної шкоди потерпілому.

Що ж можна сказати про особу підсудного?

Останнім часом Губаєв ухиляється від суспільно корисної діяль­ності, кинув навчання і байдикує, живе на гроші, які взяв з дому. Про майбутнє не задумувався, на роботу влаштовуватися не нама­гався, а коли гроші стали закінчуватися, не знайшов нічого іншо, як піти на злочин. Пом'якшуючою його вину обставиною є те, Що Губаєв раніше не судимий, вину свою визнав повністю.

У сім'ї Губаєв не обділений ласкою, любов'ю й увагою, однак сам поводиться з батьками егоїстично: несподівано виїхав з дому і нічого нікому не сказав. За декілька місяців відсутності батьки навіть не отримали від нього листа.

За місцем минулої роботи Губаєв характеризується негативно. За місцем проживання підсудний характеризується як «зразковий меш­канець, який користується любов'ю і повагою мешканців». Однак, зрозу­міло, що краще людину знають на роботі, ніж за місцем проживання.

Тривала відсутність певних занять, легковажність, безприн­ципність, схильність до нечесних поступків і прагнення до легкого життя стали причиною здійснення злочину.

Шановні судді!

Говорячи про умови здійснення злочину, слід звернути увагу на несумлінне ставлення до своїх обов'язків працівників готелю «Те­атральний». Стороння людина вільно входить до чужого номера, за­лишається там ночувати, здійснює злочин і непомітно виходить.

Я вважаю за доцільне просити суд винести окрему ухвалу на адресу адміністрації готелю «Театральний» з приводу порушення пропускного режиму.

Легковажно повели себе і Плієви. Будучи всього тиждень знайо­мими з Губаєвим, який уже дав привід сумніватися в його чесності, вони продовжують з ним зустрічатися, запрошують до себе в но­мер, перераховують гроші в його присутності, залишають їх на виду і дозволяють ночувати в номері.

Таким чином, було створено сприятливі умови для здійснення злочину.

Шановні судді!

Звинувачуючи Губаєва у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК України, враховуючи визнання ним своєї вини, відшкоду­вання потерпілому викраденої суми грошей, а також те, що він ра­ніше не притягався до кримінальної відповідальності, прошу прису­дити Губаєва Валерія Акимовича до трьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму з конфіскацією майна.

1.5. Захисна промова С. Ткаченка у справі В. Губаєва*

Вельмишановні судді!

Моя думка і думка прокурора у даній справі діа­метрально протилежні. Прокурор абсолютно впевнений, що підсуд­ний вчинив злочин, а я впевнений у тому, що злочину не було. Де ж істина?

9 березня 1987 року в райвідділ Старокиївського району м. Києва надійшло повідомлення від Плієва Валерія про пропажу у нього гро­шей в сумі 3700 крб. Ці гроші взяв Губаєв Валерій, який знаходить­ся нині на лаві підсудних. Його звинувачують у крадіжці особистого майна громадянина Плієва, що завдала значної шкоди потерпіло­му, тобто у вчиненні злочину, відповідальність за який передбаче­но ч. 2 ст. 140 КК України.

Крадіжка — це корисливе посягання на особисте майно гро­мадян. Винний керується при цьому корисним мотивом і переслідує корисну мету —збагатитися. Крадіжка передбачає таке вилучення речей, при якому винний намагався позбавити власника фактичної можливості володіння, користування або розпорядження річчю на­завжди, а не на тимчасове позичення. Відсутність у діях особи ко­рисливих спонукань і мети виключає визнання їх крадіжкою.

5 березня 1987 року в м. Києві на вулиці Хрещатик біля ресто­рану «Метро» брати Плієви Валерій і Герман познайомилися з Валерієм Губаєвим. Зав'язалася дружня бесіда, в ході якої з'ясувало­ся, що Валерій Губаєв проживає у тому ж місті, що й брати Плієви, в м. Орджонікідзе. Брати Плієви приїхали до Києва за покупками, Валерій Губаєв — до своєї знайомої дівчини Ольги Слинько, з якою мав намір одружитися. В той же день брати запросили Губаєва Вале­рія до себе в гості.

Наступного дня Губаєв знову був гостем Плієвих. Вони разом прогулювалися містом, відвідували ресторани. В ході цих зустрічей, дружніх бесід з'ясувалося, що у Плієвих і Губаєва є багато спільних друзів і знайомих.

8 березня Плієви і Губаєв знаходились у готелі. В цей же день Герман Плієв, перераховуючи гроші в присутності Губаєва, поклав їх у «дипломат», а останній — на шафу. Ввечері Герман Плієв пішов гуляти. Десь о 23 годині ЗО хвилин він зателефонував до готелю і повідомив, що ночувати не прийде і Губаєв може лишитися в но­мері до ранку. Валерій Губаєв цю пропозицію прийняв.

Вранці 9 березня о 7 годині 30 хвилин, коли Плієв ще спав, Губаєв піднявся, взяв із «дипломата» пакунок з грішми і поїхав до Москви. При цьому Губаєв залишив записку, в якій було сказано: «Я взяв гроші. Поверну через місяць». У розписці були вказані його адреса і місце проживання батьків. Так, це були гроші, які належали Плієву Валерію, а не Герману, як про це думав Губаєв. Це були гроші, в яких Губаєв відчував гостру потребу; вони потрібні були йому для весілля.

Через тиждень Губаєв повернувся з Москви до Києва. Тут у нього залишилася кохана дівчина, залишилися друзі — брати Плієви. По приїзді до Києва він зателефонував Герману в готель, і вони домовилися про зустріч. Під час цієї зустрічі Губаєв віддав Герману 2500 крб.

Батько Губаєва повернув Валерію Плієву решту боргу.

Те, що саме Губаєв взяв у Плієва 3700 крб., є безспірним. Це підтверджується показаннями самого потерпілого Плієва Валерія і свідка Плієва Германа. Однак далеко не безспірним є мотив і мета, якими керувався Губаєв.

З показань свідка Богомолової Наталії видно, що Губаєв дійсно збирався одружитися з її подругою Слинько Ольгою. Таким чином, Губаєв не обманює, що гроші йому потрібні були для весілля.

Чи була насправді розписка?

Свідок Герман Плієв на це питання відповів у суді, що роз­писка була; потерпілий показав, що розписки він не бачив. Однак він не стверджує, що її не було.

Із змісту розписки, показань підсудного видно, що наміру поз­бавити Плієва цих грошей назавжди у Губаєва не було. Гроші він об­іцяв повернути через місяць. І дійсно, вони були повернені в межах цього терміну. В справі є заява Плієва про те, що претензій матері­ального характеру до Губаєва він не має. Цю заяву оголошено в суді

Те, що подібного наміру у Губаєва не було, підтверджується характером його дій. Навіщо людині, яка вирішила збагатитися за рахунок іншої, залишати свої дані, розповідати про своїх батьків? Навіщо йому їхати із Москви знову до Києва і телефонувати тому, у кого він викрав гроші?

Вельмишановні судді!

Губаєв обвинувачується в тому, що хотів збагатитися за раху­нок друзів, позбавити їх назавжди цих грошей. Однак весь хід судо­вого слідства, показання підсудного, свідків, досліджені докумен­ти свідчать про інше. Такої мети у Губаєва не було, тобто відноси­ни, які виникли між підсудним Губаєвим і потерпілим Плієвим Валерієм, регулюються цивільним правом, а не кримінальним.

Закон вимагає, щоб у процесі кримінального судочинства ко­жен, хто вчинив злочин, зазнав справедливого покарання, і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений, щоб у кожній справі була встановлена істина, а обви­нувальний вирок ґрунтувався на переконливих і безспірних доказах.

Якщо ви, шановні судді, винесете із залу суду таке ж переко­нання, як і я, якщо мої доводи підтвердять у вас ці переконання, то я думаю, що не далі, як через кілька годин підсудний почує з ваших уст виправдувальний вирок.

1.6. Звинувачувальна промова Ю. Апришко у справі А. Ігнатосяна*

Шановний суд!

Ранком 6 грудня 1995 року мешканців мікро­району «Північна Салтівка» схвилювало повідомлення про вбивство семирічного хлопчика Стародуба Славіка. Звістка про цю трагедію швидко поширилася по всьому м. Харкову.

Минуло кілька місяців з дня жорстокого вбивства, але це не послабило увагу людей до скоєного.

Події, які стали предметом судового розгляду, мали такий роз­виток.

У 1992 році Столярова Ірина Юріївна познайомилася з моло­дим чоловіком Ігнатосяном Артуром. Разом вони перебували у секції релігійного товариства «Свідки Ієгови». Незважаючи на те, що Іри­на була старшою за віком і що в неї від першого браку був семи­річний хлопчик Славік, ці обставини не завадили Артуру виразити почуття любові до Ірини, і в 1994 році вони зареєстрували шлюб.

Ще до вступу в шлюб Ірина почала помічати, що Артур почав часто та безпідставно робити зауваження її сину, а потім система­тично й жорстоко бити його.

Так, 17 лютого, 8 квітня 1994 року та 26 травня 1995 року Ігнатосян Артур безпричинно побив Стародуба Славіка. Він наносив хлопчику удари кулаками по голові та інших частинах тіла. Кожен раз Ірина заступалася за свого сина, просила і вмовляла Артура не бити Славіка. У відповідь Ігнатосян свої дії виправдовував тим, що її дитина неслухняна, дебільна, лицемірна. Природно, що материнсь­ке серце відчайдушне чинило опір чоловіку, який жорстоко пово­дився з її дитиною. Ігнатосян Артур на зауваження, прохання дру­жини не реагував, продовжував бити її малолітнього сина.

5 грудня 1995 року, близько 23 години, після вживання спирт­ного в квартирі № 103 по вул. Дружби, 233 в м. Харкові Ігнатосян Артур почав домагатись статевих зносин зі своєю дружиною Столяровою Іриною. Отримавши відмову, він почав бити дружину руками і ногами, внаслідок чого заподіяв їй легкі тілесні ушкодження без короткочасного розладу здоров'я. Столярова Ірина вибігла з кварти­ри і почала кликати сусідів на допомогу. Оскільки дружина не повер­нулась в квартиру, Ігнатосян Артур з метою помсти вирішив убити сина Столяревої. З цією метою він узяв на кухні ніж, зайшов до кімна­ти, де спав малолітній Славік, увімкнув світло, відкинув з дитини ковдру, перевернув дитину з правого боку на спину і вдарив ножем у живіт. Коли хлопчик прокинувся і почав кричати від болю, Ігнатосян Артур, використовуючи безпорадний стан малолітньої дитини, маючи намір спричинити йому особливо сильний біль та фізичні страждання, ще тричі вдарив хлопчика ножем у живіт та груди. Після скоєння злочину Ігнатосян втік з квартири. Стародуб Славік від за­подіяних тілесних ушкоджень помер на місці злочину.

Під час попереднього слідства та в судовому засіданні Ігнато­сян не заперечував факт убивства і пояснив, що на ґрунті сварки з дружиною Столяровою з метою помсти вирішив убити сина дружи­ни. Він взяв на кухні ножа, відкинув ковдру, під якою спав хлоп­чик, і наніс йому удар ножем в живіт. Хлопчик прокинувся і почав кричати від болю. Не звертаючи уваги на крики дитини, він наніс ще три удари ножем у живіт і груди та відразу вийшов з квартири, залишивши малюка, що стогнав і благав допомоги.

Показання підсудного Ігнатосяна підтверджується даними, до­бутими при огляді місця події, відтворення обстановки і обставин події, висновками судово-медичних та криміналістичних експертиз, показаннями потерпілої Столярової, свідків по справі.

Потерпіла Столярова підтвердила, що її чоловік Ігнатосян нео­дноразово безпричинно та жорстоко бив сина кулаками по голові та інших частинах тіла, внаслідок чого у хлопчика були великі пух­лини, а також пошкоджені вуха. Вона зверталась до членів релігій­ного товариства «Свідки Ієгови». Поведінка її чоловіка розглядалась на правовому комітеті, і його позбавили права відвідувати збори, 5 грудня 1995 року ввечері Ігнатосян пив горілку. Близько 23 години, коли вони полягали спати, Ігнатосян почав домагатись статевих зно­син, а коли вона відмовила, піднявся з ліжка та наніс їй потужний удар у живіт, а потім почав бити кулаками по голові, розбив об­личчя. Скориставшись тим, що чоловік пішов у ванну кімнату, вона вибігла з квартири і почала кликати сусідів на допомогу. Ігнатосян вискочив за нею і, погрожуючи розправою, вимагав негайно по­вернутись, інакше він щось зробить із Славіком. Вона побігла до подружжя Ніс та розповіла їм, що коїться, прохала врятувати ди­тину. Про те, що Ігнатосян убив її дитину, вона дізналась, коли повернулась з сусідами до квартири. Потерпіла характеризувала Ігна­тосяна як особу деспотичну, жорстоку.

Свідки Ніс Олександр та Ніс Юлія показали, що близько 23 години 5 грудня 1995 року в квартиру прийшла Столярова і повідо­мила, що вона втекла з дому тому, що її побив Ігнатосян, який залишився в квартирі і погрожував вбити її дитину. Коли свідок Ніс Олександр зайшов до квартири, то побачив закривавленого хлоп­чика, який був у ліжку. Малюк ще був живий і ледь прошепотів «Мамо». Він одразу викликав швидку медичну допомогу та наряд міліції.

Свідок Юдин Євген підтвердив у судовому засіданні, що до нього прибігли Столярова Ірина та Ніс Юлія. У Столярової облич­чя було закривавлене. Вона плакала і вмовляла піти з нею, оскільки її чоловік уб'є сина. У квартирі Столярової він побачив, що Славік лежав закривавлений у ліжку. Хлопчик був ще живий, але ледь по­мітно дихав. Сусід Герагуля перев'язував рани. Славік помер до при­їзду швидкої допомоги.

Свідки — члени релігійного товариства «Свідки Ієгови» — Стороженко, Габеля показали, що потерпіла неодноразово скаржилася на Ігнатосяна, який бив її, а також її сина Славіка. Згідно з рішен­ням правового комітету Ігнатосян був позбавлений привілеїв зборів, права бути керівником з вивчення Біблії.

З висновків судово-медичних експертиз видно, що Стародуб Святослав помер від тілесних ушкоджень, які супроводжувались значною втратою крові. З часу причинення поранень до настання смерті пройшло близько десяти хвилин. Враховуючи анатомічні об­ласті організму, куди були заподіяні поранення, Стародуб Святос­лав відчував особливо сильний біль та фізичні страждання.

Серед злочинів проти особи вбивство являє собою особливу небезпеку для суспільства. Будь-яке умисне вбивство є злочином. Найбільш небезпечним видом убивства є умисне вбивство при об­тяжуючих обставинах, передбачених ст. 93 Кримінального кодексу України, тобто вчинене з особливою жорстокістю.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться в постанові Пленуму Вер­ховного Суду України від 1 квітня 1994 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини», умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, коли вин­ний усвідомлював, що завдає потерпілому особливих страждань. Ця обтяжуюча відповідальність ознака пов'язується законом не тільки із засобом убивства, але й з іншими обставинами, які свідчать про намір винного на вчинення злочину з особливою жорстокістю.

Такі обставини, як вибір об'єктом помсти малолітньої дитини в безпорадному стані, а також те, що поранений хлопчик протя­гом відповідного часу відчував особливо сильний біль та страждан­ня від пошкоджень, а також те, що Ігнатосян залишив закривавлену дитину помирати, свідчить про те, що підсудний виявив особливу жорстокість при позбавленні потерпілого життя.

У зв'язку з викладеним вважаю, що дії Ігнатосяна А.Г. пра­вильно кваліфіковані органами слідства за п. «е» ст. 93 Криміналь­ного кодексу України.

Шановний суд!

Кожна людина має невід'ємне право на життя. Перше слово Славік промовив: «Ма-мо». Ї коли умирав від жорстоких ран, запо­діяних йому Ігнатосяном, слабкими вустами прошепотів: «Ма-мо». Це було останнє слово в житті померлої дитини. Непомірне горе потерпілої, вона втратила найдорожче —дитину.

Допитані у судовому засіданні потерпіла Столярова Ірина, пред­ставник потерпілої Столярова Оксана, свідки Ніс, Юдини, Черед­ниченко та інші пояснили, що Славік був слухняний, обдарований хлопчик. Він не заслуговував на жорстоке ставлення Ігнатосяна. По­терпіла Столярова Ірина постійно займалась вихованням Славіка, і для неї син був найдорожчою людиною. Ігнатосян, усвідомлюючи це, жорстоко бив хлопчика. 5 грудня 1995 року близько 23 години вбив сина своєї дружини.

Потерпіла Столярова Ірина та її малолітній син Славік харак­теризуються позитивно.

Підсудний Ігнатосян також позитивно характеризується за місцем роботи та мешкання, щиро розкаявся у скоєні злочину. Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи Ігнатосян скоїв злочин у стані осудності.

При призначенні міри покарання Ігнатосяну суду необхідно вра­хувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого ним зло­чину з особливою жорстокістю, дані про особу підсудного, вчинен­ня злочину в стані сп'яніння, а також щодо малолітнього, який пе­ребував у безпорадному стані, що згідно з пп. б, 11 ст. 41 Криміналь­ного кодексу України є обставинами, які обтяжують відповідальність.

З урахуванням обставин вчинення злочину, засобу вбивства, заподіяння тяжких наслідків — смерті людини, а також вчинення злочину щодо малолітнього, який перебував у безпорадному стані, вважаю, що підсудний Ігнатосян становить виняткову небезпеку для суспільства і до нього необхідно застосувати міру покарання, пе­редбачену ст. 24 Кримінального кодексу України.

Вважаю, що позовні вимоги потерпілих Столяревої Ірини та Столярової Оксани підлягають задоволенню у повному обсязі, оскільки злочинними діями Ігнатосяна їм заподіяна моральна шкода Шановний суд!

Вважаю, що суд має всі підстави визнати Ігнатосяна Артура Гургеновича винним у скоєному злочині, передбаченого п. «е» ст. 93 Кримінального кодексу України, і призначити йому виняткову міру покарання - смертну кару.

Питання щодо речових доказів слід вирішити у відповідності з вимогами ст. 81 Кримінально-процесуального кодексу України.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.041 сек.)