Глава 1. Судові промови

1.1. Захисна промова С. Андрієвського у справі М. Андреєва*

Панове присяжні засідателі!

Убивство дружини чи коханки, так як і убивство чоловіка чи коханця, інакше, позбавлення життя найближчої людини на світі, щоразу викликає у нас найглибші душевні переживання.Вам слід зрозуміти обидві і сказати про них щиру правду, зважаючи на те, що вони одне одного не розуміли, тому що завжди домінує істина: «чужа душа — темний ліс». А в шлюбі, де, здавалося б, у чоловіка і жінки одне тіло, — це загальне правило підтверджується особливо часто.

До речі, навряд чи знайдеться інша пара, така гармонійназовні і така роз'єднана зсередини, як Андреєв і Зінаїда Миколаївна.

Подивимося, як же склалися і поєдналися їхні долі.

Почнемо з чоловіка.

Перший раз він одружився у 23 роки. Шлюб був спокійний, без особливого захоплення. Дівчина була із гарної сім'ї, на три роки молодша Андреєва. Подружжя зажило дружно. Андреєв був вірним чоловіком. Різноманітності в жінках він не шукав, не любив і навіть не розумів. Він був із породи «однолюбів». Так тривало більше деся­ти років. Лише на тридцять п'ятому році перед Андреєвим з'явилася спокуса в образі Сари Левіної. Наперекір своїй волі був він одурма­нений. У ньому заговорила, якщо хочете «друга молодість», тому що перша пройшла непомітно. Це фатальне почуття, природний потяг до жінки, заполонило стриманого і нерозпусного чоловіка значно глибше і повніше, ніж перше. Скромний чоловік, який про­пустив мимохіть бурхливу пристрасть юності, у таких випадках ду­має собі: «Це, нарешті, те справжнє щастя, яке, здається, всі зна­ють, а я ще не знав»...

Я назвав Андреєва «однолюбом», а тепер ніби суперечу собі. Який же «однолюб», якщо «друга молодість».

Але люди зовсім чисті в статевому питанні зустрічаються рідко. Тобто, звичайно, є на світі бездоганні жінки, що не знали нікого, окрім свого чоловіка. Бувають і чоловіки, які залишаються вірними своїм дружинам, взявши з ними шлюб після всілякого бешкетуван­ня. Але навряд чи була колись така подружня пара, яка і з'єдналася при взаємній невинності, і залишається такою до смерті.

Тому Анд­реєва, який знав протягом ЗО років лише двох жінок, можна назва­ти цнотливим, чистим, схильним до однолюбства.

Перша зустріч Андреєва зі своєю «судженою» відбувалася в «Лісному», на товариському гулянні. Йому назвали її як загально­доступну «панночку».

Багато любителів розваг залицялося до неї. Але вся вона, з го­лови до ніг, якось відразу пройняла його серце. Пояснити це почут­тя неможливо. У кожного є своя призначена жінка, від якої не вря­туєшся... Така була і Сара Левіна для Андреєва. З кожною новою зу­стріччю він захоплювався все більше. Він робив їй подарунки, вис­ловлював свої почуття. Вона, очевидно, приглядалася до нього і подавала надії. Нарешті, його ніжність і захоплення зробили свою справу. Вона відчула в ньому щось стійке, надійне — і віддалася... Вона не була цнотливою. Як завжди в таких випадках, у минулому коханні виявилось щось невизначене: чи то короткочасні романи, чи необережність. Андреєв не заглиблювався і нічого не хотів знати. Перші розкриті йому обійми вирішили його долю. Він уже не міг бути вірним своїй дружині, він міг бути вірним тільки Левіній.

Довелося з'ясовувати стосунки з дружиною. Почалося руйну­вання сім'ї. Дружина не легко віддавала свого вірного чоловіка, тим більше, що суперниця бешкетувала і всіляко ображала її. Зустріча­ючись на вулиці, Левіна показувала їй язика. Якщо заставала біля її під'їзду готовий екіпаж, сідала в нього і наказувала кучерові везти її, а не бариню. А Андреєва лише дивувалася, куди подівся її екі­паж...

Андреєв був між двома вогнями. Усвідомлюючи себе невільним грішником, він мучився за заподіяні дружині образи і водночас не міг звинувачувати Левіну, бо бачив у тому бешкетуванні доказ її ревнощів, її взаємності, її бажання поєднатися з ним безрозділь­но, чого він і сам прагнув усім серцем. Тяжкі часи переживав він.

Тим часом Левіна завагітніла. Андреєв зрадів, бо побачив у цьо­му нове зміцнення цих стосунків. Становище ускладнювалося, тому що дружина, обурена нахабством Левіної, вживала всіх заходів, аби звільнити від суперниці чоловіка. Вона домоглася того, що поліція «пристрахала» Левіну... Нічого не підозрюючи, Андреєв застав од­ного разу свою вагітну коханку непритомною, з повісткою про ви­силку із Петербурга. Він терміново пустив у хід всі свої зв'язки і йому пощастило паралізувати висилку, завдяки втручанню в спра­ву градоначальника Грессера.

Прагнучи надалі забезпечити кохану жінку від подібних ви­падків, Андреєв відразу ж записав її в гільдію. Нарешті, дружина підкорилась своїй долі. Андреєв сповна забезпечив її і доньку. Було вирішено, що дружина не буде перешкоджати співжиттю Андреєва з Левіною, але розлучення не відбудеться, доки донька від першо­го шлюбу не вийде заміж. Величезними зусиллями перша сім'я була влаштована і фактично відпала.

І ми повинні віддати справедливість подружжю першого шлю­бу: кожен з них свято оберігав інтереси дітей.

Як тільки у Левіної народилася донька, вона прийняла хрис­тиянство і назвалась Зінаїдою. Хрещення було необхідне для того, щоб Андреєв міг узаконити новонароджену. Водночас, на вимогу Андреєва, і він, і його подруга склали заповіт на користь цієї дити­ни. З того часу, вже 17 років, як баришня, яку ви бачите, є єдиною спадкоємницею після своїх батьків.

І ось з'явилася у Андреєва нова родина. Здавалося, пара була цілком підходяща. Різниця — років дванадцять — дуже гарна. Обоє із купецького середовища, не дуже освічені. Вона вже встигла по­жити без грошей, без певного заробітку і до зустрічі з Андреєвим ризикувала, як мовиться, «ходити по руках». Їй зустрілася людина поважна, вірна, яка обожнювала її, оточила її достатком, любо­в'ю, ніжними турботами. Чого, здавалося б, ще бажати? І дійсно, Андреєв нічого більше не бажав.

У пресі, не знаючи справи, уже розпускали плітки про цю пару. Дивувалися, що біржовий маклер став героєм кримінального рома­ну. Припускали, що тут проза заїла поезію, що егоїстичний, за­можний крамар занапастив емоційну жіночу натуру.

Нічого подібного тут не було. Андреєв мав повне право вважа­ти себе щасливим чоловіком. Запитують: «Як чоловіком? Адже Левіна майже 14 років була у нього на утриманні»... Чи варто заперечувати. У співжитті, із лицемірства, люди придумали багато фальшиво пре­зирливих слів. Якщо чоловік повінчався з жінкою, про неї кажуть: «дружина, жінка». А якщо ні, її називають: «утриманка, наложни­ця». Але хіба законна дружина не знає, що таке «ложе»? Хіба чо­ловік майже завжди не утримує свою дружину? Справжнім шлю­бом я називаю такий любовний союз між чоловіком і жінкою, коли ні їй, ні йому нікого іншого не потрібно, — коли він для неї замі­няє всіх чоловіків, а вона для нього — всіх жінок. І в такому ро­зумінні для Андреєва вибрана ним подруга була справжньою дру­жиною.

До речі, перша дружина дотримала слова: після заміжжя її донь­ки відбулося розлучення, і за три роки до катастрофи Зінаїда Ми­колаївна обвінчалася з Андреєвим. Всі в один голос говорять, що Андреєв «шалено» кохав свою дружину. Чому? Якщо комусь з вас не зрозуміло, я вам докажу.

Візьміть все життя Андреєва. Ви побачите, що він працював невтомно і працював успішно. Заробляв дуже великі гроші. Але гро­шима не дорожив. Розкошів не розумів. Збиткових захоплень не мав. Ні гравець, ні пияка, ні ненажера, ні честолюбець. Власне кажучи, вся робота йшла на інших. Більшу частину грошей він віддавав першій дружині. Крім того, брав участь у всіх можливих благодійних спілках і заслужив різні почесні звання. Вищі духовні інтереси — наука, мистецтво — були чужі для нього.

Скажіть: потрібно ж було мати і цій гарній людині щось таке, що складало б його особисте життя, його щастя, відпочинок, утіху. 1 його потягло до такого щастя, яке вкладене в нас самою приро­дою, — до коханої жінки, яка б скрасила самотність чоловіка. Що не кажіть, але «не подобає чоловікові бути одному». Це закон жит­тя, основа всього світу. Яку б дружбу до ближнього ми не відчува­ли,ми однаково відчуваємо себе віддаленим від них. Тільки в істоті іншої статі ми знаходимо ніби частину свого серця, яке стукає нам назустріч і зливає нас з цією істотою нероздільно. Цю найвищу радість Андреєв знайшов у своїй другій дружині. Він не знав, як віддячити її... Виконував усі її примхи. Віддавав їй усе, що в нього було. Не зважав на всі її різкості, завжди вмів виправдати її жор­стокість.

За своїми відчуттями він міг поклястися, що цій жінці ніхто інший не потрібен. І оскільки він ніякої іншої жінки не мав, то він зрісся з дружиною, він бачив у ній і в собі дві нерозривні полови­ни одного створіння.

Не маю сумніву, що Сара Левіна, завдяки своєму легковажно­му поглядові на чоловіка і хтивому темпераменту, віддалася своєму здоровому чоловікові з найповнішою для нього ілюзією гарячої взає­мності. Чого б іще він міг вимагати? І в такій омані він прожив, наскільки це можливо, щасливо, протягом майже сімнадцяти років... І раптом!

Але тут ми залишимо чоловіка і звернемося до дружини. Важко говорити про мертвих. Можна було б говорити неправ­ду про них, тому що вони не можуть заперечити. Але оскільки «мертві сорому не мають», то говорити про них правду не тільки можливо, але навіть необхідно, тому що кожен померлий є повчання для живих.

Отож, придивимося до Сари Левіної.

Зв'язавшись з Андреєвим, приживши від нього дитину і пере­манивши його до себе на правах чоловіка, Зінаїда Миколаївна «зме­тикувала», що вона набула сімейного стану, але при цьому зовсім не втратила своєї свободи. Зовні вона все так влаштувала, що, як їй гадалося, ніколи й нічим не ризикувала.

Майже весь день у її розпорядженні, через те, що чоловік пра­цював у місті з ранку до обіду. Крім того, їй іноді щастило їздити одній в Михайлівський театр, куди чоловік не заглядав. Нарешті, для неї стало звичайним жити влітку в Царському, куди чоловік приїздив тільки двічі на тиждень. Всюди, де з'являлася, вона завж­ди справляла своєю ефектною зовнішністю враження на чоловіків. Це їй подобалося. Легкість поводження з ними у неї залишилася з першої молодості. Ми знаємо від інженера Фанталова, що добити­ся взаємності Андреєвої було неважко. Можливо, тому вона не раз обманювала чоловіка. Але нас цікавить лише один її роман, повністю доведений і вельми давній, з генералом Пістолькорсом. Хочу, втім, додати, що я розумію тут роман лише з боку генерала, який був дійсно закоханий в Андреєву. А вона?

Я не бачу в її житті жодного випадку, де б вона любила когось крім себе. І якби це не видалося прикрим для генерала Пістолькорса, слід сказати, що і його вона не кохала. Генерал атестує покійну з найкращого боку: «Правдива, чесна, розумна, скромна»... Чи не так? «Правдива»? Вона його обдурила, що заміжня. «Чесна»? Вона ще в 1903 році, коли жила в достатку, взяла від Пістолькорса, не­відомо за що, 50 тисяч рублів. «Розумна»? В практичному розумінні, так, вона була не промах. Але в розумінні інтелектуального рівня вона була страшенно дріб'язковою, гонорною. Нарешті, «скромна»... Про цю скромність генерал може тепер зробити висновок з розпові­дей інженера Фанталова...

Безцеремонність Зінаїди Миколаївни в її подвійній грі між ко­ханцем і чоловіком дивовижна. Візьміть хоча б її шлюб з Андреєвим після того, як вона вже отримала завдаток від Пістолькорса. Вінчання відбувається 18 квітня 1904 року. Релігійний, щасливий наречений, Андреєв, з новісіньким шлюбним партнером, обводить навколо ам­вона свою обранку. Він налаштований урочисто. Він дякує богові, що, нарешті, узаконює перед людьми своє кохання. Молоді в при­сутності запрошених цілуються... А в цю ж хвилину блаженний Пістолькорс, нічого не підозрюючи про цю подію, думає: «Звичай­но, найважче буде добитися розлучення. Алеми з нею цього доб'є­мося! Вона неодмінно розв'яжеться з чоловіком для мене»... Справді, чи не жалюгідні ці обидва коханці Сари Левіної?

І однак, якщо подумати, чи можемо ми суворо звинувачува­ти її? Згадайте: вона виросла і розцвіла в такому середовищі, де легка поведінка дівчини не вважалася ганебною. Природа дала їй чудове тіло. Вона використала цю зброю. Їй все давалося легко, і вона уявила, що крім особистих задоволень, їй нема про що дума­ти в житті. Вона перетворилася на розбещену егоїстку, яка вважа­ла, що всіляка брехня, грубість і примхи минуть їй даром. Людина виховується тільки в нещасті, а вона його ніколи не знала, і на­вряд чи могла збагнути чуже горе. Її трагічний кінець і заподіяні нею прикрощі пояснюються лише тим, що люди, багаті душею, її зовсім не розуміли.

Їй, наприклад, навіть на думку не спадало, що закріпивши свій зв'язок з Пістолькорсом і пообіцявши йому одруження, вона зруй­нувала все життя свого нещасного чоловіка.

Їй здавалося, що має відбуватися лише звичайна угода щодо неї між двома чоловіками — і нічого більше. Вона навіть додумала­ся до нісенітниці, що вони обидва будуть однаково раді, тому що для неї цей перехід вельми вигідний і приємний.

Інша мимоволі б занепокоїлася, передбачаючи страшне руй­нування тривалих близьких стосунків з вірним товаришем. Вона б намагалася пом'якшити удар. Можна було б, наприклад, в листах з-за кордону до чоловіка поскаржитися на хворобливу нудьгу, на невизначене очікування якогось горя і т.п. Але для Андреєвої все було «тринь-трава». За кордоном вона сміливо веде себе з Пістоль­корсом як наречена. Перед від'їздом в Росію вона бере від Пістолькорса браслет вартістю 1200 марок. Тимчасово розлучаючись з ним, вона примушує доньку вигадувати йому «закохані» телеграми. Її за­ручини з ним мають відбутися відразу ж, як вони повернуться в Петербург. А в той же час чоловікові посилає листи «Милий Міша», «Добрий Міша». В листах продовжує вимагати різні суми на всілякі витрати... Ї в останньому пише: «Ми жалкуємо, що ти не з нами»... Ну, де ж тут було бідному Андреєву здогадатися, що з приїздом дружини може скоїтися з ним жахлива катастрофа?

Про Пістолькорса він тільки чув від дружини, що вона десь давно з ним познайомилася. Сам він розмовляв з Пістолькорсом один раз в житті на якійсь виставці, де й познайомила дружина. У своїй оселі він його ніколи не бачив, і взагалі, все, що відбувалося між Пістолькорсом і його дружиною вже майже три роки, було від ньо­го так приховано, що про Пістолькорса він думав стільки ж, як про усякого перехожого на Невському...

Нарешті, дружина приїхала. 1 ось ще одна гідна подиву подро­биця: в першу ж ніч Андреєва віддається чоловікові, будучи ще не зовсім здоровою, неодмінно вимагаючи від нього ласки! Я думаю, що цього її вчинку ні Пістолькорс, ні Андреєв ніколи в житті не зрозуміють.

І справді. Адже це нове останнє зближення з чоловіком неми­нуче повинно було подвоїти його майбутні ревнощі після зізнання дружини. Цей любовний акт був водночас і заочною наругою над почуттям Пістолькорса. Але Андреєва міркувала інакше. Вона, пев­не, думала, що «після цього» Міша буде з нею добріший і вельми легко з усім погодиться... Дійсно, наступного ж дня, за ранковим чаєм, розв'язно посміхаючись, вона раптом ляпнула чоловікові:

«Знаєш? Я одружуюсь з Пістолькорсом...»

Панове присяжні засідателі! Все, що я говорив досі схоже на спокійну розповідь. Кримінальної драми ніби навіть здаля не було видно. Проте якщо ви зрозумієте все попереднє, то вам стане ясно, який страшний тягар навалився на душу Андреєва. З цієї хвилини, власне, і починається захист.

У житті Андреєва відбулося щось на зразок землетрусу, зовсім як у Помпеї чи на Мартініці. Чудесний клімат, всі блага природи, ясне небо. Раптом з'являється слабке світло, димок. Потім чорні клуби диму, сажа, кіптява. Дедалі більше. Ось уже і сонця не видно. По­летіло каміння. Розливається вогненна лава. Загибель погрожує звідусіль. Грунт хитається. Безпорадний страх. Нарешті, несподіва­ний підземний удар, тріск — все загинуло.

Все це, від початку до кінця продовжувалося протягом жахли­вих дванадцяти днів...

«Знаєш? Я одружуюсь з Пістолькорсом...»

У першу хвилину Андреєв сприйняв слова дружини за найбезглуздіший жарт. Але вона їх повторила. Він витріщив очі. Далі — більше. Дружина продовжує розвивати свої плани, її впертість про­являється чіткіше. Він все ще не хоче вірити. Але ім'я Пістолькорса все голосніше вривається в його дім, як ім'я людини, яка витис­кує його самого з дороги. Дружина відкрито телефонує Пістолькорсу. Нарешті, донька після довгих вагань повідомляє батькові про серйозні наміри матері, розкриває перед ним її давній роман. Анд­реєв починає відчувати загибель. Він купує фінський ніж, щоб покінчити з собою. Довелося купити ніж, бо на купівлю револьвера потрібний дозвіл, а приплив відчаю міг настати кожної хвилини, і йому здавалося, що якщо він буде мати при собі смерть у кишені, то зможе ще триматися на ногах, йому легше буде упрошувати дру­жину, благати зберегти її за собою...

Весь звичний спосіб життя зник! Чоловік втрачає дружину. Він не спить, не їсть від несподіваної біди. Він все ще за щось чіпляєть­ся, хоч і повторює своїй доньці: «Я цього не витерплю». Поки йому все ще здається, що дружина капризує. Суперник лише на рік мо­лодший за нього. Коштів у самого Андреєва достатньо. А головне, Зінаїда Миколаївна навіть не говорить про кохання. Вона, мов со­рока, тріщить тільки про мільйони, про високе становище, про можливість потрапити до двору. Залишалась мимовільна надія наве­сти її на розум.

З'явився, нарешті, до Андреєва і сам Пістолькорс з пропози­цією про розлучення. Але Андреєв і йому ще не казав ні «так», ні «ні»: «Справа серйозна, треба подумати…»

Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за потурання батькові. Андреєв непокоїться за доньку, за­микає її від матері і все думає, думає... Про що він думає? Він ду­має, як страшно для нього зректися жінки, заради якої він жертву­вав усім; яка жалюгідна буде його одинока старість, а головне, він не розуміє, заради чого все це робиться...

Дійсно, якби Андреєва мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла й цінувала серце свого чоловіка, вона б зовсім легко уладнала своє становище. Звичайно, постраждав би чоловік, але сама Андреєва досягла б бажаного без найменшої катастрофи для себе. Підготував­ши чоловіка заздалегідь (про що я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому:

«Міша, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звину­вачуй мене. Адже ж і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Прости ж і ти мене. Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя в нас не буде. Відпусти мене, Міша. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»

Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреєва цілком? Все було б ясно до безнадійності. Він би відсто­ронився і, можливо, наклав би на себе руки. Але Андреєва нічого подібного не могла сказати саме тому, що не кохала Пістолькорса. Вона лише біснувала, що чоловік наважується перечити її примхам.

І ось вранці, 23 серпня, вона вирішила розрубати вузол. У цей час чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось надіючись, уже збирався кудись вийти в справах, і, як автомат, натяг­нув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб відразу добитися свого.

Нікому в домі, — ні їй, ні її чоловікові — не могло б прийти в голову, що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить останні кроки в житті.

Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий. Але вона вела себе як дике, тупе створіння, забувши все людське. На безневинного і люблячого чоловіка вона накинула­ся з лютою лайкою... Вона вже уявляла себе знатною дамою, з вла­дою Трепова (градоначальник Петербурга) в руках... Донька, при­бігши на шум, почула останню фразу матері: «Я зроблю так, що тебе викинуть із Петербурга!»...

Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду, викохана; опікувана ним як скарб протягом 16 років, — ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його своєю ногою!

Тоді Андреєв швидким рухом скинув з себе пальто зі словами:

«Чи ти довго будеш кривдити нас?!» схопив дружину за руку, по­тягнув до кабінету — і звідти, біля самих дверей, почувся її відчай­душний крик...

За декілька секунд все закінчилося. Андреєв вибіг у передпокій, кинув фінський ніж і оголосив себе злочинцем.

Що відбулося в його душі?

На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхід­на для судового вироку, тому що при такому невимовному душев­ному потрясінні все в людині перевертається... Звідкись зсередини в Андреєва піднялася могутня хвиля, яка поглинула собою і розум, і серце, і совість, і пам'ять про загрожуючий закон.

Що тут було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підхо­дить. Гострі ревнощі уже були покорені, тому що Андреєв міг діло­вито перемовлятися зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в'яжуться зі справою, тому що Андреєв був добрий і терплячий до останньої можливості.

Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими Андреєву жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. В ньому шалено заговорило почуття незбаг­ненної неправди. Тут уже нуртувала сила життя, яка ламає все не­придатне без прокурора і суду. Втекти від цієї неминучої кризи не було куди ні Андреєву, ні його дружині.

Я назву душевний стан Андреєва «несамовитістю» — не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон (тому що там неодмінно потрібна душевна хвороба), але несамовитістю в загальновживаному змісті цього слова. Людина «зійшла з розуму», була в «нестямі». Його ноги і руки працювали без його участі, бо душа була відсутня...

Невже люди цього не зрозуміють?

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреєва, коли він го­ворить: «Крик дружини повернув мені розум». Значить, до цього крику він був у стані божевілля...

Чи бажав Андреєв того, що він зробив? Ні, не бажав, бо на­ступного дня говорив своїм знайомим: «Я, здається, віддав би все на світі, аби цього не сталося...»

Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий — не по-людськи, та й не потрібно.

Ось і все що я хотів сказати. Я намагався роз'яснити вам цю справу мовою вашого власного сумління. Правду кажучи, я не маю сумнівів, що ви не погодитесь зі мною.

І вірте, що Андреєв вийде з суду, «з опущеною головою»... У глибині його душі, як і долі, буде невигойна рана... Його гріх перед богом і закривавлений привид його дружини — у всій своїй жахли­вості — залишаться з ним нерозлучними до кінця.

Андреєв був виправданий. Присяжними було визнано, що вбивство здійснено в стані крайнього роздратування і запалу.

Поиск по сайту: