Сталінська диктатура

Влада в руках у Сталіна була незрів­нянно більшою, ніж у будь-якого монарха.

Коли Сталін боровся за владу, він був кращим другом національних республік. У боротьбі з суперниками генсек потребував підтримки найбільшої національної рес­публіки - УСРР, найбільшої республікан­ської партійної організації - КП(б)У

У січні 1933 р. Сталін надіслав у рес­публіку П. Постишева з диктаторськими повноваженнями. У посланця генсека було два завдання: по-перше, навести порядок у колгоспах після здійсненої Молотовим і Кагановичем каральної реквізиції продоволь­чих запасів у «боржників» по хлібозаготів­лях; по-друге, «втихомирити» українську інтелігенцію як потенційного носія сепара­тизму. Він започаткував нещадну боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму». У концтабори по­трапила більшість видатних діячів україн­ської культури. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в Україн­ській революції.

1 грудня 1934 р. Кірова було вбито. При­четність Сталіна до цієї терористичної акції документально не доведена, хоча в часи М. Хрущова цим займалася спеціальна пар­тійна комісія. Смерть Кірова була, однак, вигідна тільки Сталіну. Генсек позбувся можливого у майбутньому суперника і одержав переконливі підставу для розгор­тання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу». До чистки компартійно­го апарату, ВКП(б) і всього суспільства під­ключався Наркомат внутрішніх справ СРСР на чолі з М. Єжовим.

2 липня 1937 р. Сталін підписав рішення ЦК ВКП(б), на основі якого з'явився таєм­ний оперативний наказ по НКВС СРСР з визначенням розкладки «ворогів народу». Вимагалося у найближчі чотири місяці викрити і репресувати 269 тис. «ворогів», з них 76 тис. - за першою категорією (роз­стріл), а 193 тис. - за другою (ув'язнення в тюрмі або таборі).

Щоб полегшити виявлення такої кіль­кості «ворогів народу», чекістам офіційно було дозволено використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Під тор­турами люди часто визнавали себе винними у скоєнні неіснуючих злочинів, давали не­правдиві свідчення проти знайомих і навіть рідних.

Зловісний тридцять сьомий рік розпо­чався в Україні набагато раніше, ніж у ін­ших регіонах СРСР, практично відразу піс­ля приїзду П. Постишева в 1933 р. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репре­совано 10, зокрема С. Косіор і П. Постишев.

Вижив тільки Г. Петровський, якого позба­вили посади «всеукраїнського старости», викликали в Москву, але потім забули про нього.

В Україні хвиля репресій у 1938 р. май­же не спала. У січні 1938 р. М. Хрущов приїхав до Києва як виконувач обов'язків першого секретаря ЦК КП(б)У. З його іні­ціативи політбюро ЦК ВКП(б) збільшило ліміт репресованих для НКВС УРСР на ЗО тис. осіб. А всього жертвами репресій ДПУ-УДБ НКВС у 1933-1938 рр. стали 360 тис. громадян України. З кінця 1938 р. хвиля масових репресій почала спадати.

На XVIII з'їзді ВКП(б), який працював у березні 1939 р., стало очевидно, що становище Сталіна в партії і державі істотно зміцнилося. Старі партійні кадри були винищені майже повністю. Ставати в опозицію генсеку ніхто більше не нава­жувався.

Поиск по сайту: