Дисидентський рух

Започаткувала дисидентський етап опо­зиційного руху Українська робітничо-се­лянська спілка (УРСС), яку очолив Левко Лук’яненко. Вона діяла у Львові в 1958-1961 рр. і ставила за мету здобуття незалежності шляхом виходу зі складу СРСР на основі відповідних ста­тей радянських конституцій (ст. 14 Консти­туції УРСР і ст. 17 Конституції СРСР). Піс­ля арешту на за­критому судовому процесі шістьох членів організації засудили до 10-15 років табір­ного ув'язнення. Л. Лук'яненку дали розстрільну статтю, пізніше замінену 15-річним ув'язненням.

У 1964 р. утворено Український Національний фронт. Одним із дисидентів стає колишній генерал Петро Григоренко.

Політика властей щодо церкви

На початку 50-х рр. усі греко-католицькі приходи були ліквідовані, а їхні хра­ми й монастирі передані РПЦ.

Влада пішла назустріч РПЦ. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР зая­вила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. КДБ оточив пильною увагою тих, хто контактував з пастирем гре­ко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим. Митрополит давно відбув строк ув 'язнення, але його тримали на поселенні в Красноярському краї.

Погром церкви

Протягом 1957-1964 рр. майже половина українських церковних громад залишилася без храмів. Припинили діяльність дві третини монасти­рів. У 1961 р. М. Хрущов заявив, що будь-які витрати на реставрацію церков є роз­базарюванням народних коштів. Після цьо­го з державного обліку було знято 740 істо­ричних пам'яток переважно культового по­ходження.

Розвиток науки

Протягом 1956-1965 рр. в АН УРСР з'я­вилося десять нових науково-дослідних установ. Половина їх розміщувалася в Києві, решта - в інших містах України. У Києві постали Інститут проблем лиття (1958), Інститут хімії високомолекулярних сполук (1959), Інститут напівпровідників (1960), Інститут геофізики (1960), Інститут кібернетики (1961).

В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого роз-

горнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов у програму розвитку атом­ної енергетики, якою керував І. Курчатов. Інститут електрозварювання ім. Є. Патона перетворився на потужний науково-техніч­ний комплекс з власними конструкторськи­ми бюро і дослідними виробництвами.

З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного про­філю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Ра­дянське право», «Народна творчість та етнографія».

В лютому 1963 р. Інститут мовознавства АН УРСР і Київський університет ім. Т. Шевченка зі­брали на наукову конференцію близько 800 учителів, письменників і науковців. Деякі з виступаючих відверто засуджували теорію двомовності націй, яка стала мало не офіційною старан­нями таких запопадливих мовознавців, як І. Білодід. Лунали пропозиції про запрова­дження української мови в усіх установах, забезпечення її вживання у видавничій справі і в кіновиробництві. Конференція пе­ретворилася на прилюдний осуд мовної політики партії.

Літературний процес

У 1959 р. О. Довженко став лауреатом Ленінської премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море».

В. Сосюра написав чудові поеми «Ма­зепа» і «Розстріляне безсмертя», автобіо­графічну повість «Третя рота». Опубліку­вати їх тоді йому не вдалося

М. Стельмах створив романи «Кров людська - не во­диця», «Хліб і сіль».

За роман «Тронка» О. Гончар був удостоєний Ленінської пре­мії.

Г. Тютюнник написав роман «Вир».

В літературу увійшло покоління шіст­десятників.. Серед представ­ників цього покоління ми бачимо такі яскраві імена, як І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус.

Найбільш безком­промісно письменники виступали проти мовної політики державної партії. Особ­ливо послідовно боролися з русифікацією Л. Дмитерко, С. Крижанівський, М. Риль­ський.

Нові керівники КПРС змушені були ви­знати несправедливими безглузді звинува­чення деяких композиторів і авторів лібретто у політичних помилках, зроблені в часи панування головного сталінського «мистецтвознавця» А. Жданова. 28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, в якій визнавалися несправедливими звинувачен­ня, адресовані опері В. Мураделі «Велика дружба» та операм українських композито­рів К. Данькевича «Богдан Хмельниць­кий», і Г. Жуковського «Від щирого сер­ця». Водночас у цій постанові вказувалося не необхідність і надалі «боротися проти удаваного «новаторства», зараженого впли­вом реакційного буржуазного мистецтва».

В умовах «відлиги» з особливим на­тхненням почали працювати визнані метри української музики і талановита молодь -К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко. В жанрі оперети добилися успіхів А. Кос-Анатольський, О. Сандлер, Я. Цегляр. В народі користувалася визнан­ням творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо.

Театральне мистецтво залишалося елі­тарним, хоч кількість відвідувачів теат­ральних вистав неухильно збільшувалася. У театрах працювала плеяда таких майст­рів, як А. Бучма, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський, Г. Юра.

Образотворче мистецтво розвивали такі прославлені майстри, як М. Божій, М. Де регус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська.

Здобули широке ви­знання яскраві майстрині декоративно-при­кладного мистецтва К. Білокур і М. Примаченко.

В літературне життя включилися письменники, яким вдалося вижити у концтаборах або на засланні - Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, Н. Забіла, О. Ковінька, 3. Тулуб та ін.

мистецтва

Аудиторія кіноглядачів на переломі 50-х і 60-х років перевалила за 700 млн на рік, тобто була у 50 разів більша, ніж теат­ральна. Півтора - два десятки нових фільмів кожного року - такою була сумарна продук­ція трьох кіностудій в Одесі, Києві і Ялті

Поиск по сайту: