Народна освіта

Під тиском польських націонал-демократів сейм у 1924 р. ухвалив закон про переве­дення українських народних шкіл на на­вчання двома мовами. У таких школах істо­рія і географія викладалися польською мо­вою. Вивчення польської мови як навчаль­ної дисципліни ставало обов'язковим. У ба­гатьох школах вчителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спо­сіб двомовні школи поступово полонізу­валися «знизу».

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомов­них шкіл. Тобто двомовні школи заснову­валися здебільшого на базі українських, а не польських.

З не меншою брутальністю ліквідація української народної освіти відбувалася в Румунії. Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були

румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи. Декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. проголошував: «Громадяни румун­ського походження, які втратили свою мате­ринську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання».

До цього варто додати, що тільки укра­їнці були позбавлені права вільно користу­ватися національною мовою. Німці, угорці та інші національні меншини могли навчати своїх дітей у власних школах.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава ство­рювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти.

Вища освіта

Заснування національних вищих на­вчальних закладів було для західноукраїн­ської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби.

Без дозволу й проти волі поль­ського уряду у Львові виникло два заклади вищої освіти - Український університет і Вища політехнічна школа. В цих «катакомб­них» закладах стали працювати вчені, які втратили роботу після ліквідації україн­ських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які визна­валися в Німеччині, Чехо-Словаччині, Австрії, Вільному місті Данциг (Гданськ). Український університет у Львові існував майже чотири роки, до 1925.

На базі греко-католицької семінарії з іні­ціативи митрополита А. Шептицького було створено Львівську богословську акаде­мію - єдиний в Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х років у академії навчалося понад 600 студентів.

Восени 1921 р. в Прагу було переведено Український вільний

університет, який до того працював у Відні. Весною 1922 р. відкрилася Українська господарська академія. Її випускники знаходили ро­боту в Чехо-Словаччині і в країнах Європи і Америки.

На За­карпатті існував лише один вищий навчаль­ний заклад - Богословський ліцей.

Розвиток науки

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) продовжило свою діяльність у добу польської окупації.У складі НТШ було два науково-дослід­ні інститути, три музеї і велика бібліотека. Авторитет, здобутий у науковому світі в австро-угорські часи, залишався високим. Фізики А. Ейнштейн, А. Йоффе, М. Планк, математики Д. Гільберт, Ф. Клейн та інші вчені світового рівня дали згоду на обрання іноземними членами НТШ. У секціях і ко­місіях НТШ працювали вчені, праці яких здобули визнання в усьому світі - літера­турознавець М. Возняк, економіст І. Витанович, музикознавець Ф. Колесса, географ В. Кубійович. У «Записках НТШ» друку­валися статті з історії, літератури, мово­знавства. НТШ видало «Атлас України і су­міжних земель», тритомну «Українську за­гальну енциклопедію».

Література і мистецтво

У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. - «Вістник»). У ньому гуртували­ся найвизначніші літератори - В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. Першим великим успіхом Уласа Самчука стала автобіографічна трилогія «Волинь», у якій майстерно зображалося життя україн­ського села і молодої національної інтелі­генції селянського походження в роки Першої світової війни.

На сторінках літературного журналу «Дзвони» вперше була надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонича.

Навколо літературно-мистецького місячника «Назустріч» гуртувалася група далеких від політики митців на чолі з кри­тиком М. Рудницьким, а згодом - поетом і

мистецтвознавцем С. Гординським.

Нав­коло журналу «Ми», який почав виходити у Варшаві в 1934 р., склалося літературне об'єднання переважно з письменників-емігрантів. Тут друкувалися твори Є. Ма-ланюка, О. Теліги.

У мистецькому житті вирізнялися по­статі пейзажиста в стилі імпресіонізму І. Труша, експресіоніста О. Новаківського, а також П. Холодного. Останній уславився іконописними працями.

Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях на­лежало Галичині, особливо Львову. Тут збе­рігалися яскраві традиції національної са­мобутності, формувалися кадри української інтелігенції.

Поиск по сайту: