Українські землі у складі Польщі

Масив україн­ських земель міжвоєнної Польщі обіймав 130 тис. кв. км. (тодішня територія УРСР становила близько 450 тис. кв. км.). На цих землях проживало понад 10 млн людей, або майже 30 відсотків сукупного населення Польщі. У містах подеколи переважало польське та єврейське населення. Наприк­лад, у 200-тисячному Львові у 1918 р. на­лічувалося лише 27 тис. українців.

За Ризьким мирним договором, підпи­саним 18 березня 1921 р., Радянська Росія і Радянська Україна відмовлялися від претен­зій на Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Холмщину, Надсяння, Підляшшя й Лемківщину

У грудні 1919 р. Антанта визнала право Польщі на кордон по лінії Керзона. Він в основному обмежував територію відроджуваної Польщі польськими етногра­фічними землями. Щодо окупованої війсь­ками Ю. Пілсудського Східної Галичини, то Антанта схилялася до думки надати їй статус міжнародної території, майбутнє якої мала вирішити Ліга Націй.

Тим часом Польща домоглася відмови УНР від Східної Галичини за Варшав­ським договором (квітень 1920 р.) і такої ж відмови УСРР і РСФРР за Ризьким договором (березень 1921 р.).

14 березня 1923 р. Рада послів Антан­ти в Парижі надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною.

Для населення Східної Галичини рішен­ня Ради послів стало трагедією.

Прийнята у березні 1921 р. польським сеймом конституція обіцяла: «Окремі дер­жавні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їх національних властивостей». Та замість цього польська адміністрація поча­ла широкий наступ на права національних меншин.

Національні відносини в Польщі най­більше загострювала колонізаційна полі­тика, По аграрній реформі 1919 р. держава зобов'язувалася скупо­вувати поміщицькі землі, ділити їх на дрібні ділянки (парцели) й продавати через банк бажаючим, в основному полякам, які переїзділи в С.Галичину (осадники).

За 1921-1922 рр. осадникам на Волині було виділено 112 тис. гектарів, на Поліссі -113 тис, у Східній Галичині - близько 200 тис. гектарів. Така політика уряду ви­кликала колосальну соціальну й національ­ну напруженість.

Дискримінаційний характер аграрного законодавства призводив до того, що багато українських селян змушені були емігрувати за океан. Вони не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду та США виїхало близько 200 тис. осіб.

УНДО - центристська політична сила

Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) утворено в 1925 р. головою УНДО став Д. Ле­вицький. Від 1925 до 1939 р. УНДО запишалося провідною політичною силою серед україн­ців у Польській державі. Воно ставило за мету утвердження державних прав україн­ського народу, забезпечення його права жи­ти власним життям, не підпорядковуючись наказам з Варшави або з Москви. Члени УНДО були депутатами сейму, а В.Мудрий був його віце-маршалком. Партія обрала парламентські методи боротьби та шлях реформ з меетою покращення життя українців.

КПЗУ - ліворадикальна опозиція

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Незважа­ючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 30-х років), вона була по­літично активною.

Щоб використовувати легальні форми бо­ротьби, керівники КПЗУ утворили Укра­їнське селянсько-робітниче соціалістич­не об'єднання (Сельроб).

Влітку 1930 р. набули нових форм про­тести селян проти тяжкого податкового об­кладання. У Львівському, Станіславівському, Тернопільському і Волинському воєвод­ствах комуністи підняли їх на збройну бо­ротьбу. Кульмінацією селянського руху ста­ло ліське повстання у червні-липні 1932 р. У ньому брало участь близько 30 тис. селян. Поліція і армія жорстоко розправилися з по­встанцями. Подібні розправи стали назива­ти пацифікацією (умиротворенням).

У другій половині 30-х років вплив КПЗУ зменшився. Польським властям, які у 1934 р. створили концтабір у Березі Картузькій, головним чином для комуністів, «допоміг» Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських кому­ністів було заарештовано й загинуло у ста­лінських концтаборах.

Націоналістичний рух

Організаційне оформлення націоналіс­тичної течії в українському визвольному ру­сі започаткували січові стрільці у 1920 р. вони утворили Українську військову ор­ганізацію (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти поль­ської окупації. Організацію очолив колиш­ній командир січових стрільців Є. Коновалець.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла в лютому 1929 р. у Відні на базі УВО.

Є. Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досягнення поставле­них цілей.

Найбільш відомою терористичною ак­цією ОУН стало вбивство у Варшаві в чер­вні 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького. Як підкреслю­валося у відозвах націоналістів, його було знищено у відплату за пацифікацію 1930 р. Безпосе­редньою реакцією властей було рішення про створення, всупе­реч чинному законодавству, концентраційного табору в Бе­резі Картузькій.

Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві і Львові відбулися гучні процеси над учасниками замаху на Б. Перацького На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, С. Бандера і організатора замаху на М. Лебідя.

У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керів­ництва напередодні вирішальних у історії Європи подій і незабаром розкололася.

Поиск по сайту: