Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх розв'язання

Процес політичної модернізації в Україні історично на­лежить, поза сумнівом, до охарактеризованого вище типу вто­ринної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, котрі прагнуть "вписатись" у процес, що його ро­сійський політолог В. Пугачов називає "осучасненням навздо­гін". Це зумовлює своєрідність у самому державотворчому процесі в Україні, котра, на думку сучасного українського еко­номіста В.Малеса, "полягає в переході, по-перше, від колоніа­льного статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно організованого державно-монопольного управлін­ня методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних по­треб".

Неповторність соціально-історичного розвитку України полягає в двох основних особливостях:

1) домінуванні як основного суб'єкта модернізації вла­дно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;

2) залежності суспільно-політичної системи від чужих національних традицій, ментальності й конкретних потреб українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і радянської імперій завжди мав не­послідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так було за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспіль­ства масового споживання, реалізації ідей "прискорення" й "перебудови".

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі

світового досвіду та власних потенційних можливостей. Але з досягненням певного стартового рівня для модернізації Украї­на через розрив між бажаними наслідками політичних змін та реальними їх результатами потрапила в лабети всепоглинаючо­го "дракона", що одержав у політології назву "синдром модер­нізації".

Синдром модернізації - це протиріччя між: процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

Вирішення проблеми подолання "синдрому модерніза­ції" вимагає організаційного й теоретичного забезпечення мо-дернізаційного процесу, що передбачає, насамперед, визначен­ня та вирішення основних його проблем. Проблеми модерніза­ції українського суспільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого - характеризується такими ознаками, як відсутність конкуренції (в тому числі й у політи­ці), диспропорційність і тотальна монополія економіки, коруп­ція та безвідповідальність управлінських кадрів, нерозвине­ність інформаційного суспільства та ін.

З огляду на такий стан українського суспільства поле­міка на тему: "Яке суспільство ми будуємо?", що ведеться у вищих ешелонах влади від початку досягнення Україною само­стійності, не відповідає сучасним реаліям і потребам. На думку українського соціолога Є.Головахи, "рішучий вибір між двома альтернативами розвитку - назад до горезвісного соціалістич­ного минулого або вперед до непередбачуваного капіталістич­ного майбутнього - сам по собі є чинником, який додає до стресів сучасного ще й страх перед поверненням старої мерзо­ти або виникненням нової". Недаремно у відповідях на запи­тання соціологічного опитування "Яка економічна система найбільш прийнятна для України?", проведеного в листопаді 1993 p., найпопулярнішою, за наведеними Є.Головахою дани­ми, "виявилася позиція, яка заперечувала обидві ці системи; 42% вважали, що ні та, ні інша не є прийнятною для України, яка повинна мати свій особливий шлях розвитку".

Отже, магістральний напрям подальшого розвитку пе­рехідного суспільства визначити не просто важко, а практично неможливо. Саме тому однією з найважливіших проблем полі­тичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому. У кон­тексті цієї проблеми надзвичайно важливими для українського суспільства є такі умови її вирішення:

1) збалансування державного управління й системи мі­сцевого самоврядування з опертям на здатність української ме­нтальності витворювати різноманітні індивідуальні й громад­ські форми раціонального господарювання та потяг до утво­рення різноманітних місцевих форм самореалізації населення на локально-суспільному та особистісному рівнях;

2) виявлення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля досягнення раціонально-суспільного і політичного консенсусу в ухваленні соціально значущих рішень;

3) вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни як засобу погодження централі­заторської політики українських державно-владних структур з федералістичною тенденцією, а також запобігання деконцент-рації влади й дезінтеграційних процесів на кшталт "сімферо­польського синдрому" чи "закарпатсько-русинського автономі-зму".

Другою важливою проблемою у процесі політичної мо­дернізації українського суспільства є пошук оптимальних спо­собів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм полі­тичного життя з новими модернізованими інститутами. Тут слід насамперед уважно поставитись до формування політич­ного режиму і створення системи соціального управління, зорі­єнтованих на витворення стилю соціально-політичного життя, відповідного запитам і внутрішнім потребам українського сус­пільства. Вищезазначене передбачає:

1) цілеспрямоване подолання ситуації загальної непід­готовленості до суспільно-державного реформування всієї сис-

теми управління та залежності від тиску ззовні, а також розум­не запозичення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування досвіду модернізації близьких до України окреми­ми аспектами розвитку держав;

2) неприпустимість механічного перенесення на націо­нальний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування націона­льно-психологічних особливостей народу й характерних рис сучасно-політичної ситуації;

3) обмеження впливу на державотворчий процес вузь­ко-партійних інтересів, побіжних обставин, ейфорії неконтро-льованої свободи як гаранта проти відновлення тоталітаризму; подолання руйнівних особистісних рис, зумовлених тоталітар­ним досвідом ("розірваність" свідомості; відмова від політич­ного життя в усіх його проявах, окрім стихійного протесту; су­перечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості, паралельна орієнтація на несумісні цінності);

4) зміну ступеня й характеру інституціоналізації суспі­льства завдяки розвитку замість формалізованих, офіційних державно-політичних інститутів асоціативно-громадського життя в різноманітних спонтанних формах, народжених самою логікою розвитку суспільства (наприклад, співіснування на мі­сцевому рівні управління муніципалітетів, старостатів, рад, ко­мун та інших форм самореалізації населення).

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реа­льну можливість бути почутими під час винесення політичних рішень. До головних умов вирішення цієї проблеми слід відне­сти:

1) подолання найбільш поширеної в політиці кризи -кризи легітимності через створення механізмів суспільної са­морегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресур­сів влади та управління, створення державно-правових інститу­тів, норм і процедур, які в сукупності й становлять основи пра­вової держави та демократичного політичного режиму;

2) подолання політико-економічними засобами дистан­цій між соціальними станами, стимулювання соціальної мобі-

льності й домінування політичних угрупувань (партій, громад­ських об'єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

3) розширення на всіх рівнях суспільної організації ме­ханізмів політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в суспільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом попередніх поколінь і надбанням загально­людських сукупних знань і цінностей; розвиток системи полі­тичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні "нижніх поверхів" полі­тичної системи суспільства.

Вищезазначені умови вирішення основних проблем су­часного етапу політичної модернізації в Україні мають служи­ти своєрідним орієнтиром для формування самобутньої вітчиз­няної моделі суспільно-державного розвитку. До їх реалізації слід підходити досить обережно, поступово відмітаючи негати­вні ментально-психологічні нашарування у свідомості україн­ського населення, зумовлені тоталітарною суспільно-політичною практикою, вміло поєднуючи елементи загально-цивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

Поиск по сайту: