Процес прийняття політичних рішень

Прийняття політичних рішень - це організа­ційно-технологічне перетворення політичної влади на управління соціальними процесами. Цей процес присутній на «вході» і «виході» політичної систе­ми. Політичне рішення являє собою свідомий вибір одного з де­кількох (але не менше двох) можливих варіантів політичних дій. Підготовка і прийняття політичного рішення - складний про­цес, який складається з чотирьох стадій:

• визначення соціальної проблеми, яка потребує розв'язання;

• формулювання можливих альтернатив рішення проблеми; ■ порівняльний аналіз альтернативних рішень;

• прийняття рішення (вибір оптимальної альтернативи).

На різних стадіях цього процесу можуть брати участь різні соціальні суб'єкти. На стадії визначення проблеми можуть за­явити про свої інтереси найбільш широкі верстви населення, полі­тичні партії і суспільні організації. На стадії формулювання і аналізу проблеми на перший план виходять політичні партії, суспільні організації, експерти, державна адміністрація. На стадії прийняття рішення стають до дії представницькі органи держа­ви, партійних і суспільних організацій. На практиці нелегко ви­значити дійсного і фактичного суб'єкта прийняття політичних рішень: для цього необхідно ретельно вивчити відносини між полі­тичними елітами і формальними суб'єктами влади, виявити кон­кретних осіб чи групи, що контролюють діяльність політичних інститутів чи здійснюють на них безпосередній вплив.

Всі політичні рішення звичайно підрозділяються на п'ять типів:

• закони і постанови вищих органів влади;

• рішення місцевих органів влади;

• рішення, що приймаються безпосередньо громадянами;

• рішення вищих органів політичних партій і суспільних органі­зацій;

• рішення місцевих органів політичних партій і суспільних організацій.

Перший і другий типи рішень приймаються представницьки­ми і виконавчими органами влади, третій - безпосередньо насе­ленням, четвертий і п'ятий - недержавними організаційними струк­турами політичної системи.

Різні типи політичних рішень характеризуються різним рівнем інтеграції соціальних інтересів. Рішення, що приймаються на най­вищому рівні в системі влади, призначені для гармонізації різнорі­дних класових, групових і загальносоціальних інтересів; рішення місцевого рівня поєднують локальний інтерес із загальносоціаль-ним. Рішення обох рівнів є взаємопов'язаними і скоординованими.

У політичній практиці застосовується декілька методів прий­няття рішень: компроміс, консенсус і гегемонія.

Компроміс (лат. compromissus - «обіцяний») - це угода, до­сягнена шляхом взаємних поступок. Компроміс неможливий, коли учасники рішення знаходяться в однозначно взаємозаперечних відносинах; компроміс можливий, коли їх інтереси частково співпа­дають, хоча й частково суперечать. Компромісне (спільне) рішен­ня забезпечує реалізацію спільної або вищої мети, але не гарантує для жодної зі сторін повноти виконання їх вимог.

Такою вищою метою в суспільстві є збереження цілісності і незалежності держави, громадянського миру і виконання загаль­нонаціональних завдань. Рівень компромісу є прямо пропорційним масштабам проблеми, що розв'язується, і рішенням, що прийма­ються. Для збереження держави необхідне компромісне рішення соціальних груп у межах держави; для збереження загального миру на планеті необхідне компромісне рішення всіх держав, що склада­ють світове співтовариство.

Консенсус (лат. consensus - «згода») сприймається як спільна згода щодо політичного курсу в цілому чи його окремого аспекту. У вузькому сенсі - це метод розробки і прийняття рішення, коли обговорювана альтернатива не ставиться на голосування, а прий­мається шляхом узгодження. Узгодження - це. порядок прийнят­тя рішення, коли учасники навіть за незгоди з якогось положен­ня пропонованого проекту не заперечують проти його прийнят­тя в ім'я спільних інтересів.

Методом консенсусу приймаються рішення на загальнонаці­ональних «круглих столах» чи всіма фракціями в парламенті. Рішення Ради Безпеки ООН приймаються за згодою всіх її постійних членів.

Водночас консенсус не означає абсолютної згоди всіх політич­них сил, консенсус ніколи не охоплює всього населення. Звичай­но він є вищим за рівнем з питань загального характеру і нижчим з конкретних соціально-політичних проблем.

Для досягнення політичного консенсусу необхідні: по-перше, готовність більшості населення слідувати прийнятим законам; по-друге, легітимність політичних інститутів, покликаних перетво­рювати ці закони в життя; по-третє, наявність у громадян почут­тя належності до спільноти (нації, соціальної групи тощо).

Гегемонія (грецьк. hegemonia - «провід, керівництво») у полі­тиці - це провідна роль якого-небудь соціального класу чи держа­ви щодо інших класів чи держав. Гегемонія як політичний прин­цип означає неоднаковий статус соціальних суб'єктів в системі соціально-політичних відносин, суб'єктів, що визнають один од­ного не суперниками, а природними союзниками і партнерами в реалізації своїх інтересів. Тут пріоритет у прийнятті політичних

рішень належить більш могутньому суб'єкту, його слабші союз­ники погоджуються із запропонованою альтернативою як такою, що відповідає їх інтересам.

У політичній науці визначаються також кілька основних типів реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, ради­калізм і демо-кратизм.

Популізм як основний засіб досягнення владних цілей перед­бачає безпосередню опору на масові настрої і апеляцію до суспіль­ної думки. Масам зрозуміле просте рішення, тому популізм неми­нуче орієнтується на упрощения пропонованої суспільству мети, експлуатує психологію маси і висуває щось радикальне, здатне нібито забезпечити подолання всіх суперечностей і привести до негайного успіху. У таких випадках використовуються лестощі «низам», необґрунтовані обіцянки (програма «500 днів» на етапі агонії економіки СРСР), залякування внутрішньою чи зовніш­ньою загрозою («вороги народу» в період сталінізму чи «мафіоїза-ція влади» в період реформ). Популізм процвітає за харизматич-ного правління, хоча його прояви характерні і для демократич­них режимів («загравання» з політичною периферією з метою надання легітимності правлячому режимові).

Елітизм — це курс на відчуження громадян від вироблення і коригування рішень, на заохочення посередницьких форм взає­модії з електоратом і заниження рівня гласності, що обумовлює закритий характер прийняття і здійснення політичних рішень на всіх етапах.

Консерватизм виходить із домінуючої настанови на збережен­ня структури і функцій державних органів влади, традиційних форм і методів політичного регулювання. Такі методи властиві стабіль­ним режимам, які підтримують прихильність громадян до шанова­них у суспільстві ідеалів і цінностей. Режим забезпечує інтеграцію соціально-політичного організму, натомість користується легітим-ністю, підкріпленою патріотичними настроями.

Радикалізм приводить до протилежних соціальних результатів: добрі наміри досягти якісного переустрою суспільства вкрай рідко приносять громадянський мир, соціальний порядок і поліпшення життя. Насилля як основний метод реалізації політичних рішень робить владу смертоносним знаряддям соціальних перетворень, об-тяжених надмірними витратами і масовою загибеллю людей.

Демократизм, на відміну від радикалізму, спрямований на ре­альні потреби і запити громадян та втілення в політиці їх прав і свобод. У сфері реалізації політичних рішень він робить ставку на взаємовідповідальні відносини між пересічними громадянами та елітою, домагається довіри в людей та реальної легітимності. У ньому домінує дотримання процедур виборчих циклів, зберігається

принцип розподілу влади, налагоджується механізм цивілізованих стосунків з опозицією. Все це виключає застосування жорсткої полі­тичної технології, прищеплює законослухняність і заохочує розви­ток внутрішньої дисципліни громадян.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Які умови, внутрішні чи зовнішні, визна­чають перебіг політичного процесу?

2. Якщо джерелом розвитку політичного процесу є суперечності всередині політичної системи, то до чого приводить свідоме їх регулювання чи косметичне «латання» дірок в інститутах політичної системи?

3. Чи можливий у сучасній Україні «круглий стіл» у формі трипартизму як юридично регульована взаємодія уряду, підприєм­ницьких організацій і профспілок?

4. Режими політичного процесу характеризують владу і полі­тичний курс з точки зору руху та зміни їх звичайного стану, що виключає існування режиму «в чистому вигляді». Який режим переважає в сучасній Україні?

5. Що знаменує «розстикування» етапів здійснення політичного процесу:

- реалізацію політичної волі, яка суперечить інтересам соціаль­них груп;

- запізніле прийняття політичних рішень;

- удавану артикуляцію інтересів мас з метою надання легітим-ності режимові.

6. Зростання бюрократичного державного апарату в Україні набуває загрозливих масштабів. Як цей процес узгоджується з розвитком місцевого самоврядування як основного джерела демо­кратизації країни?

7. Чи є посилення політичної ролі груп тиску позитивним симптомом реальної демократії як способу соціальних взаємодій громадян?

8. Тіньовий економічний і політичний процеси взаємопов'язані і взаємообумовлені. В яких формах виявляється лобіювання «тіньо­вого» інтересу?

9. Як зрозуміти фразу А. Герцена «є ситуації, коли влада краща від суспільства»?

10. У Радянській Росії НЕП був першою перебудовою, його змінила сталінська контрреволюція 1929-1930 pp.; реформи М. Хру­щова позначили другу перебудову, яка захлинулась у надрах бюрократичного апарату; інновації М. Горбачова завершились повним крахом і розпадом могутньої держави імперського типу. У чому послідовність цих невдач і які уроки має винести нинішнє керівництво Росії?

11. Чому оптимальною формою соціального розвитку є інтен­сивна соціальна еволюція за певним алгоритмом?

12. Є поширене визначення - «більшовизм - школа боротьби за владу, але аж ніяк не школа демократії». Як визначити демократичний процес у країнах, де більшість населення знахо­диться нижче прожиткового рівня?

13. Французький юрист Ж. Боден твердив про залежність політичного розвитку від кліматичних умов; він визначив народи Півдня, Півночі і проміжних областей; жителі Півдня схильні до розвитку наук; жителі північних країв створюють могутні держави і армії; політичні науки, закони, юриспруденція, риторика і логіка притаманні «серединним народам», тут же створюються великі імперії. Чи є актуальним це твердження автора ідеї державного суверенітету?

14. Політична модернізація є процесом зміни політичної систе­ми, вона поступово починає вести себе по-новому «на вході» і «на виході». Чи повинен цей процес супроводжуватись «модернізацією» самих громадян?

15. Хто виграє в ході розв'язання революційних криз:

а) політична еліта;

б) маргінальні верстви;

в) «середній» клас»;

г) певна «четверта сила»;

д) все суспільство несе витрати і всі залишаються у програші?

16. Хто першим сформулював і обґрунтував ідею першості політики відносно інших сфер суспільного життя?

17. Російський правознавець І. Ільїн вважав, що важливою умовою нормального політичного розвитку є зрівноваженість зов­нішньої і внутрішньої свободи людини. Наскільки актуальною є ця вимога в сучасній Україні?

18. Один з ідеологів меншовизму С. Мельгунов висловив цікаву думку: революція не відбувається там, де народ є економічно пригнобленим; з голодних бунтів революція не народжується, вона відбувається тоді, коли командний клас не бажає більше жити в умовах політичного побуту, який його не задовольняє. Наскільки це твердження суперечить концепції П.Сорокіна? Чи є воно вірним, якщо врахувати, що всі «перебудови» в колишньому СРСР були ініційовані правлячою верхівкою? Чи зберігає силу цей висновок для України, яка знаходиться в процесі модернізації?

19. В ідеї рад, де влада не розділена і неможливо зрозуміти, де її джерело, легко розчинити всю зовнішню атрибутику влади і провести через неї та затвердити панування керуючої суспільством партії. Чи має в собі цей зміст ідея деструктуризації рад?

20. Що повинна знати особа, яка приймає політичне рішення:

а) всі можливі підходи до реалізації поставленої мети;

б) наслідки і витрати кожної запропонованої альтернативи дії;

в) обставини, здатні вплинути на досягнення кінцевої мети;

г) погляди, позиції, систему цінностей, які поділяють виконавці прийнятого рішення і ті, чиї інтереси це рішення буде зачіпати;

д) ставлення до проекту рішення тих соціальних груп, потреби і інтереси яких мають бути задоволені за підсумком наступних дій?

21. Чи зберігає актуальність традиційне положення про те, що реформи проводять «праві», а революції здійснюють «ліві»?

Поиск по сайту: