Політична сфера і політичне життя суспільства

Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого — сус­пільство.

Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку. Розуміння сутності політичної сфери сус­пільства передбачає з'ясування її місця в системі інших сфер функціонування суспільства, а також характеру політичної життєдіяльності.

Суспільство — надзвичайно складний організм. Його ха­рактеризують різноманітні внутрішні зв'язки, взаємодія, вза­ємовплив, взаємозалежність багатьох соціальних спільностей, а також особистостей. Така залежність і активність зв'язків випливають з широти наявних інтересів — загальнонарод­них, загальнонаціональних, соціально-класових, загальнодер­жавних тощо.

Разом з тим суспільство — багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: еконо­мічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В ос­нові виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життє­діяльності суспільства характеризується змістом оформлен­ня, організаційними особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства. Усі сфери суспільного життя взаємо­пов'язані і підпорядковані одна одній, мають свої внутрішні механізми практичної життєдіяльності, структуру, особли­вості розвитку, специфіку зв'язку з іншими сферами.

У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера.

Політична сфера є порівняно самостійною сферою сус­пільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціону­вання політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політико-владні відносини народів, націй, соціальних груп, особис­тостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов'язана з організа­цією державної, політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами.

Обсяг політичної сфери визначається наявністю всіх політичних форм життєдіяльності суспільства, що вини­кають і функціонують навколо політико-владних відносин як виразу політичних інтересів і політичних потреб у сус­пільстві.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера оточена соціальним середовищем. Це середовище визначає різноманітність політичного життя, його якісну характеристику, політичні цінності. Політична сфера впливає на соціальне оточення, формує його цілі, принципи, вимоги до нього, реагує на зміни в ньому та ін. Межі впливу політичної сфери на соціальне середовище визначаються історичними етапами розвитку, політичною ситуацією, режимом політичного життя та ін. Так, якщо політична сфера підпорядковує собі функціонування еко­номічної, соціальної та інших сфер, то встановлюється то­талітарний режим. Наслідки такого тиску, як правило, ката­строфічні.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язане з полі­тикою, але визначальними серед них є види і форми полі­тичних відносин і політичної діяльності, організаційні струк­тури, політичні цінності і політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства.

Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства.

Політичне життя — частина суспільного життя, пов'яза­на з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтере­сів та потреб у процесі формування й здійснення політич­ної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; став­лення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політич­ними лідерами та ін.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія по­літичного життя має такий вигляд:

за обсягом охоплення сфери — внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

за сферами прояву — соціально-політичне, національно-політичне; військове; адміністративно-політичне та ін.;

за суб'єктами політики — соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

за діяльністю політичних органів — парламентське, адмі­ністративне;

за формами діяльності мас — парламентське, страйкове, мітингове;

за формами організації — організоване, стихійне, слабо-організоване;

за рівнем здійснення — за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління за адмі­ністративно-територіальним поділом, на державному рівні, міжнародному рівні.

Отже, політичне життя має складну внутрішню структу­ру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне та зовніш­ньополітичне життя.

Внутрішнє політичне життя включає так звані об'єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життє­діяльність політичної системи суспільства з її основними структурами — політичною владою, політичними відноси­нами, політичною організацією суспільства (держава, полі­тичні партії, громадські об'єднання), політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й фор­мами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інте­ресів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами (переговори, зустрічі, візити та ін.) з метою укла­дення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань.

Типи і форми політичного життя детерміновані об'єктив­ними умовами й суб'єктивними факторами внутрішньопо­літичного та міжнародного порядку. Так, найбільш активно впливають на політичне життя суспільства економічне жит­тя і соціальний стан. Розвиток суспільства XX ст. проде­монстрував можливість існування двох варіантів організації економічного життя, які суттєво відрізняються один від од­ного: ринкова економіка і командна економіка. Відповідно до організації економічного життя в кожній із систем буду­валось значною мірою і життя політичне. Можна говорити про певні паралелі, хоча абсолютизувати їх не слід. Наведе­мо приклади взаємовпливу.

Ринково організоване суспільство

Особливості економічного життя

1. Децентралізація економічного життя у масштабі всього світу, країни, регіону

2. Розширення суб'єктів власно­сті і відповідно активне включен­ня їх в економічне життя

3. Активізація ринкового життя, впливу його на виробничу діяль­ність. Свобода й ефективність економічної діяльності

4. Ринок підвищує цінність знань. Розвиток ринку інформації

5. Свобода — якість економічно­го життя в умовах ринку

6. Розвиток конкуренції як сти­мулятора економічного життя

7. "Змішана економіка", де діє во­дночас невидимий ринковий ме­ханізм спільної економічної ді­яльності суб'єктів економічного життя

8. Розвиток демократичних форм економічного життя

9. Складність економічного жит­тя як об'єктивне відображення різноманітності форм власності

10. Динамізм економічного жит­тя

Особливості політичного життя

1. Децентралізація політичного життя з вільним виходом його у світові струк­тури, розширення вітчизняних, окре­мих регіональних форм

2. Розширення суб'єктів політики, що беруть участь у здійсненні влади, їх­нього впливу на зміст владної діяль­ності різних рівнів

3. Звуження державного регулювання. Спрямованість економічної діяльності держави на створення умов розвитку економічного життя всіх форм

4. Політика спрямована на активність інформаційного, наукового й освітньо­го життя суспільства

5. Політична свобода економічно не­залежної людини

6. Антимонопольна політика держав­ної діяльності

7. Держава — найважливіший регуля­тор ринкової стихії в межах, визначе­них правом, завдяки чому економічне життя набуває свідомого політично організованого характеру

8. Розвиток політичної демократії як передумови розвитку економіки

9. Складність, плюралізм і різнобар­вність політичного життя

10. Динамізм політичного життя

Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповід­не їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звужен­ня сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в сус­пільстві, централізація його в державних структурах при­зводять значною мірою до згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його.

Тоталітарно організоване суспільство

Особливості економічного життя

1. Неминучість економічної ка­тастрофи, породженої тенден­цією до згасання економічного життя

2. Державно організоване еконо­мічне життя в суспільстві на грун­ті пануючої державної власності на засоби виробництва

3. Держава — монополіст у спря­муванні й визначенні меж еко­номічного життя

4. Економічна експлуатація з бо­ку держави шляхом постійної не­доплати зарплати, що зменшує активність економічного життя

5. Обмеження активності еконо­мічного життя людини шляхом відчуження від власності

6. Економічне зубожіння, збід­ніння мас призводить до вузь­кості форм економічного життя, його примітивності

7. Ігнорування законів економіч­ного життя

8. Прагнення до вирішення про­блем економічного життя коман­дними методами примусу

9. Ігнорування світових досяг­нень економічного знання, на­уково-технічного прогресу

10. Відсутність достовірної інфор­мації у сфері вітчизняного і сві­тового економічного життя, не-вписаність у світовий економіч­ний порядок

11. Відсутність соціальних груп власників, зацікавлених у роз­витку економічного і політично­го життя

12. Відсутність розвинених еко­номічних зв'язків по горизонталі

13. Мілітаризація економічного життя

Особливості політичного життя

1. Недовговічність тоталітарного режи­му політичного функціонування

2. Монополізація державою політич­ного життя, його злиття з партійним життям на грунті панування єдиної форми державної власності

3. Монополія на владу номенклатурної бюрократії. Злиття партійного і дер­жавного життя

4. Політичне гноблення як привлас­нення волі державно залежної люди­ни, що не дає простору для активного політичного життя

5. Пасивність політичного життя на основі відчуження людини від політич­ної влади, власності і від самої себе

6. У результаті державної залежності людини в економіці формуються полі­тична пасивність, невіра в активний зміст політики

7. Незнання і неврахування законів політичного життя

8. Примус і насильство — основні ме­тоди політичного життя. Правовий ні­гілізм

9. Несприйняття світових досягнень політичної і правової науки

10. Приховування політичної інфор­мації, утаювання ознайомлення з нею. Обман, неправда — засоби політично­го життя. Міфологія у сфері політич­ної ідеології

11. Відсутність зрілих політичних сил, здатних широко активізувати політич­не життя на основі усвідомленого гро­мадянського миру, злагоди. Розпов­сюдження охлократичних ідей, стихія у підході до політичного життя

12. Створення особливих форм бюрок­ратичного життя, пірамідальної, вер­тикальної структур політичного управ­ління, не контрольованого знизу

13. Наповнення політичного життя мілітаристськими устремліннями

14. Поступове згортання еконо- 14. Розвиток тенденцій розпаду полі-мічного життя в умовах падіння тичного життя, звуження його впливу ефективності економіки на економічну та інші сфери життя

суспільства, крах політичної системи суспільства як не здатної до активної життєдіяльності. Включення широких мас у пошук нових форм політичного життя

15. Відсутність відкритих ефек- 15. Пошук нових форм політичного тивних форм самоорганізації, са- життя на противагу реально існую-моуправління економічного жит- чим — тоталітарним

тя в трудових колективах на грунті розвиненої виробничої де­мократії. Активність "тіньового" економічного життя

16. Нерозвиненість економічної 16. Низька політична культура полі-культури економічного життя тичного життя призводить до стихій­них форм поведінки, примітивних форм політичного життя

Наведені паралелі політичного й економічного життя за умов ринкової й командно-адміністративної системи не є аб­солютно прямими. Необхідно враховувати всі інші фактори.

З позицій ортодоксального марксизму-ленінізму співвід­ношення між економічним і політичним розвитком, між еко­номічним і політичним життям зводиться до формули В. Леніна: "Політика — концентрована економіка". (Зауважи­мо при цьому, що і в так званій соціалістичній реальності діяла скоріше протилежна формула.) З другої половини 50-х і майже до початку 70-х років на Заході панувала точка зору таких політологів, як Д. Лернер, У. Ростоу, М. С. Ліпсет, Р. Даль. Вони вважали, що економічний розвиток є одним з найважливіших факторів, які визначають політичний розви­ток і демократизацію. Проте практика давала свої зразки і всупереч висунутій гіпотезі багато країн з усталеним еконо­мічним зростанням (Бразилія, Іспанія, Корея) продовжували зберігати авторитарні режими. Поширюються тези про те, що стійкому економічному зростанню в країнах, які модерні­зуються, сприяє більше авторитаризм, ніж демократія. Ут­вердженню такої думки сприяла хвиля авторитаризму з сере­дини 60-х і до середини 70-х років у країнах Латинської Аме­рики. Особливого значення цим політичним змінам у сус­пільстві надавали такі політологи, як С. Хантінгтон, Р. Гастіл, Г. О'Доннелл, X. Лінц та ін.

Широкому дослідженню взаємовідносин політичного й еко­номічного розвитку приділяли увагу у 80-і роки багато полі­тологів, зокрема X. Домінгес, О'Доннелл та ін., однак дослі­дження не дали змоги встановити чіткої взаємозалежності між політикою й економічним розвитком, між типом режиму політичного життя й економічним рівнем розвитку. Прямий взаємозв'язок і взаємообумовленість політичного режиму жит­тя та економічного розвитку досить широко обговорювалися на XV Всесвітньому конгресі Міжнародної асоціації політич­ної науки, що відбувся у липні 1991 р. в Буенос-Айресі (Ар­гентина). Вчені підкреслювали, що саме по собі економічне багатство не є вирішальною передумовою демократії. Інакше як можна пояснити, що п'ять багатих нафтодобувних арабсь­ких країн зони Перської затоки та Лівія й донині далекі від демократії, що країни Східної Європи лише недавно вступи­ли на шлях демократизації. Ці та інші факти, як зауважує політолог В. Смирнов, ще раз доводять неспроможність еко­номічного детермінізму. Поряд з економічними факторами в суспільстві діють соціальні, культурні та ін.

Політичне життя суспільства зумовлене також його соціаль­ним станом, тобто діяльністю соціальних спільностей — на­родів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично і тоталітарно, авто­ритарно організованого суспільства. Наведемо такі паралелі:

Демократично організоване суспільство

Риси соціального життя Риси політичного життя

1. Складність соціальної струк- і. Різноманітність форм політичного тури і зумовлена нею різнома- життя різних соціальних спільнот нітність соціального життя

2. Плюралізм соціальних органі- 2. Плюралізм політичних організацій, зацій та форм їхньої життєдіяль- розмаїття форм їхньої політичної ді-ності яльності

3. Розвиток соціальної активно- 3. Розвиток політичної активності мас сті мас

4. Демократизація й організація 4. Демократизація й організація полі-соціального життя тичного життя

5. Самовиявлення інтересів со- 5. Волевиявлення політичних інтере-ціальних спільнот сів соціальних спільнот

6. Свідома, вільна, відкрита со- б. Відкрита політична боротьба, що ціальна боротьба, результатами здійснюється шляхом демократичних якої є реформи реформ. Пошук мирних шляхів ослаб­лення гостроти конфліктів

7. Розвиток демократичних форм життя соціальних спільнот як умова соціальної еволюції

7. Розвиток політичної демократії як усунення можливості політичної рево­люції

Тоталітарно організоване суспільство

Риси соціального життя

1. Соціально-уніфіковане життя суспільства на основі нівелюван­ня різноманітності соціальних інтересів, зведення їх до інтере­сів однієї або кількох соціальних груп

2. Національна уніфікація жит­тя народів різних національнос­тей

3. Подолання відмінностей між людьми індустріальної й сільсь­когосподарської, розумової і фі­зичної праці як форм соціально­го життя, що історично склались

4. Обезлюднення великих тери­торій шляхом згортання різних форм соціального життя, пере­селення, знесення поселень тощо

5. Розвал сталих, що історично склалися, соціальних відносин в результаті революційних потря­сінь, фізичного винищення ве­ликої кількості населення, на­сильницьких засобів переселен­ня, згубності демографічної полі­тики

6. Порушення соціальної "еко­логії" історично сталого природ­ного життя соціальних груп на основі їхнього руйнування або навіть фізичного знищення. При­внесення штучно утворених форм життя

7. Знеособлювання соціального життя

8. Замкнутість політичного жит­тя, майже відсутність зв'язків со­ціальних спільнот з іншими кра­їнами

Риси політичного життя

1. Політична уніфікація життя на ос­нові єдиного політичного інтересу

2. Політичне спрямування всіх видів життєдіяльності суспільства на спри­яння злиттю націй

3. Міське і сільське, робітниче й се­лянське політичне життя стягувалось в один вузол встановленням держав­ної монополії на владу, власність, іде­ологію і культуру

4. Згортання політичного життя на великих територіях країни, навіть пов­не припинення його в окремих місцях у зв'язку з демографічними змінами

5. Виникнення нестабільних, випадко­вих, тимчасових, слабких політичних структур, не здатних забезпечити нор­мальне політичне функціонування сус­пільства

6. Повний розвал політичного життя, що історично склалося, і привнесення насильницьких, історично не переві­рених політичних форм

7. Погляд на людину як на політич­ний "гвинтик", вмонтований до полі­тичного механізму. Відчуження особи від влади і від себе. Знеособлення полі­тичної діяльності мас

8. Встановлення "залізної завіси", що політично забороняла будь-які соціаль­но-політичні зв'язки, вільні міжнародні недержавні форми життєдіяльності со­ціальних спільнот, окремих осіб

У XX ст. зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою позначились і на соціальних формах життя. З'ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз, переорієн­товувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політи­ка вступили у якісно нове співвідношення.

Що ж є характерним для політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть?

1. Стало можливим політичними засобами регулювати динаміку економічного життя, переорієнтовувати напрями економічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку.

2. У XX ст. на відміну від попередніх широкого розвитку в західних країнах набула демократія. Це сприяло тому, що партії, які виражали інтереси більшості, одержали можли­вість прийти до влади. Терміни "буржуазні" й "робітничі" партії фактично втратили минуле значення, оскільки вели­ку частку електорату цих партій становлять трудящі, най­мані робітники.

3. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. В соціальному плані суспільство стає бага­тошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові групи, виникають численні групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Отже, політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу, прирече­на на поразку.

4. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. На політику відчутно впли­вають такі інтереси широких мас, як екологічні, національні, групові, утвердження миру на планеті тощо.

5. Широкого розвитку набувають масові рухи як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій.

6. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою політичної діяльності. В сучас­них умовах питання бідності більш як для 2/3 населення світу втрачає свою актуальність. Марксистське розуміння

класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйнятне для сучасних оцінок бага­тьох проблем, зокрема національного питання, екологічних проблем, самобутності культур та ін. Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класові відносини, не в існу­вання експлуатації або капіталізму, а в природу сучасної цивілізації як індустріальної, так і постіндустріальної.

7. Політичне життя світового співтовариства не зводить­ся до необхідності соціальної революції. Воно різноманітне і різнобарвне.

8. Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання. Це передбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії. Саме вони є умовою існування людства і рушій­ною силою політичного прогресу.

9. Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя.

Всі ці особливості розвитку політики і політичного жит­тя у XX ст. позначилися і на його іманентних характерних особливостях. Якими ж є особливості політичного життя будь-якої країни, світового співтовариства? Це передусім стабілізація суспільного життя, цілісність, єдність, соціальна впорядкованість, плюралізм, відбиття своєрідності політич­ного часу, політичного простору, активність. Розглянемо зміст кожної особливості.

Політичне життя виконує функцію стабілізатора суспільного життя. Стабільність і нестабільність політичного життя — сторони, моменти політичного розвитку. Перетворення кожного з них на самоціль або абсолютну тен­денцію призвело б суспільство до стагнації, загнивання, а згодом і до загибелі. У цьому розумінні абсолютизація кон­сервативних настанов є тотожною консервації революцій­них настанов. А тому з'ясування процесу розвитку політич­ного життя, змін у політичній сфері дасть чітке розуміння змісту понять "стабільність політичного життя" і "нестабіль­ність політичного життя".

Політична стабільність суспільства — такий стан рівно­ваги політичного життя, для якого є характерними в ос­новному сталість і збереження функціонування політич­них інститутів, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичній сфері.

Основними особливостями стабільності політичного життя є насамперед розгляд суб'єктів політики, політичної стабіль­ності як однієї з центральних цілей і цінностей; наявність механізмів досягнення й збереження постійної рівноваги упорядкованості політичного життя; своєчасне витіснення з політичної системи елементів, структур, які порушують функ­ціонування і розвиток політичного життя (уникнення, роз­в'язання політичних конфліктів, попередження передкризо­вого, а тим більше кризового стану тощо); постійне онов­лення функціонування внутрішніх структур політичного життя; зв'язок внутрішнього політичного життя країни із світовим політичним життям, тобто глобалізація, універса­лізація політичного життя.

Часто в політичній думці у забезпеченні стабільності вбачають ледве не панацею від усіх бід. При цьому акцентується увага на тому, що метою розвитку є порядок. Справді, проблема поряд­ку надзвичайно важлива. Однак навряд чи можна віднести до числа досягнень тієї чи іншої країни порівняну стабільність антинародного реакційного диктаторського режиму, а тому ціл­ком природною є протидія такому правлінню. Цю протидію не можна кваліфікувати лише як дестабілізуючий фактор.

При оцінці стабільності як умови суспільного прогресу вирішальне значення мають характер і природа існуючої влади, форми, засоби і методи її здійснення, цілі і завдання, які вона ставить і проводить у життя через державний (по­літичний) механізм. Іншими словами, стабільність реакцій­ного устрою обертається негативними наслідками, а бороть­ба проти такого ладу відповідає інтересам прогресивного розвитку. За умов такої дестабілізації наростають кризи і конфлікти. Однак ані економічні складності, ані соціальні диспропорції, ані інші фактори самі по собі не обов'язково приводять до стабілізації. Вони здатні породити такі наслід­ки лише у тому разі, якщо сприяють загостренню супереч­ностей, що виключають "нормальне" функціонування меха­нізму влади і розвиток політичного процесу в суспільстві. Такий "критичний поріг", що обов'язково викликає політичну кризу, не можна оцінити однозначно, оскільки еволюція політичних обставин зумовлена багатьма факторами, що можуть варіюватися надзвичайно широко.

Отже, стабільне політичне життя — це не аморфне, тихе, а надзвичайно складне життя, активне, рухоме, наповнене безперервним процесом змін у політичній сфері. Воно пот­ребує постійної уваги до підтримки рівноваги через полі­тичне керівництво, управління, організацію, ідеологічний вплив та інші стабілізуючі заходи. Якщо стабілізаційні ме­ханізми якісних політичних трансформацій перестають дія­ти, політична стабільність вступає в смугу стагнації.

Політична стагнація життя суспільства — це застій, згор­тання змін, окостеніння форм, розпад структур політичного життя, що призводить до припинення політичного розвитку, краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу в цілому.

Процес політичної стагнації розпочинається начебто як неполітичний, не одразу помітний. Протікаючи досить по­вільно і тривалий час, він діє надзвичайно руйнівно.

Якими є особливості політичного життя, що перебуває у стані стагнації? Серед них головні: пасивність, а згодом зву­ження діяльності всіх елементів політичної системи; стан­дартизація політичного життя, розвиток суспільства за роз­робленим політичним сценарієм; своєчасне невирішення політичних конфліктів, прагнення заради мнимого вигляду або через свою неспроможність до вирішення "загнати" кон­флікти "всередину"; замкнутість політичного життя; бояз­ливе ставлення до будь-яких змін усталених форм полі­тичного життя, до будь-яких його якісних трансформацій; нездатність до вироблення нових форм політичного життя; згортання всіх форм демократії, бюрократизація політично­го життя.

Об'єктивно політична стагнація веде до політичного ту­пика, політичної кризи, політичного конфлікту як симпто­му політичної нестабільності.

Політична нестабільність (дестабілізація) суспільства — це стан політичного життя, який перебуває під постійним впливом різного роду соціальних і політичних катаклізмів (криз, конфліктів тощо), що ведуть до докорінних якісних змін, до розвалу політичної стабільності.

Нестабільність політичного життя суспільства характери­зується наявністю періодичних криз, потрясінь, політичних та інших конфліктів; відсутністю автоматично діючого ме­ханізму усунення диспропорцій, які виникають досить при-

родно, що спричиняє хаос та ш.; порушенням управлінських відносин у зв'язку з розвалом економічних відносин; без­владдям або надзвичайною слабкістю структур законодав­чої, виконавчої та судової влади; повним розпадом тради­ційних політичних інститутів (партій, громадських об'єд­нань та ін.); розпадом окремих політичних структур (армії, органів державної безпеки та ін.); виникненням нових влад­них, адміністративних політичних структур як передумови оновлення політичної системи; висуненням альтернативних шляхів розвитку, нових політичних елементів і структур, що прагнуть впливати на політичну систему методом руй­нування або творення; можливою інтервенцією, що або при­зводить до загибелі політичної системи, або, у разі перемоги над ворогом, стає причиною її розквіту; плюралізмом у ді­яльності засобів масової інформації; виникненням різнома­нітних нових форм політичної діяльності; виникненням в умовах нестабільної правової системи розмаїття партій, гро­мадських об'єднань та інших форм громадсько-політичної самодіяльності мас.

Нестабільність політичного життя призводить до політич­них потрясінь. Політичне життя розвивається стабільно в умовах громадянської згоди, злагоди.

Громадянська згода — це діяльність громадян, що засно­вана на єдності поглядів і схожості орієнтацій і спрямована на становлення громадянського суспільства.

Громадянської згоди досягають при здійсненні такої ак­тивної форми політичних відносин, як консенсус (від лат. consensus — згода, єдність, одностайність, загальна думка). Вивченням і осмисленням консенсусу у світовій політології займається консенсулогія.

Консенсулогія — напрям політології, спрямований на з'ясу­вання змісту, форм, характеру вироблюваних угод, вивчення загальної думки сторін, принципів, процедури досягнення єдності, одностайності у вирішенні питань спільної життєді­яльності їх, напрям, спрямований на подолання конфліктів, розв'язання суперечностей, досягнення миру, узгодження по­зицій, взаємної згоди.

Консенсус розглядається як взаємна згода, спільність, по­годженість позиції, збіг думок політичних суб'єктів у процесі політичної діяльності і як принцип політичних відносин, про­цедура вироблення й прийняття суб'єктами політики рішень

або договорів, форма подолання існуючих суперечностей та розбіжностей.

На основі консенсусу при наявності у сторін розмаїття інтересів та орієнтацій відбувається політична консолідація. При відсутності консенсусу з найбільш принципових пи­тань і основних цінностей відбувається політична дезінтег­рація, тобто поділ спільноти на групи. Строкатість таких груп може розширюватись. За таких умов політика перетво­рюється на декларування вузькогрупового або особистого егоїзму, перестає бути механізмом зіставлення позицій і інте­ресів, накопичення й передачі досвіду. Можливість для спів­робітництва різнорідних сил у межах соціальної цілісності зникає, бо в ній в такому випадку немає необхідності, а цілісність є характерною рисою політичного життя.

Цілісність політичного ж и т т я досягається багатьма шляхами: узгодженням різноманітних інтересів, інтеграцією різних форм політичної діяльності, врахуван­ням усього багатства суспільно-політичних зв'язків та за­лежностей, досягненням співвідношення політичних інтере­сів окремого політичного суб'єкта з об'єктивними потреба­ми, інтересами політичного суспільства взагалі.

Єдність політичного життя досягається в результаті інтеграції, погодження політичних і всіх інших інтересів. Незалежність, самостійність будь-якого суб'єкта політичного життя в реалізації власних політичних інтере­сів за умов єдиного інтегрованого суспільства є відносною. Вона вимагає врахування всього багатства суспільно-полі­тичних зв'язків, всіх тих різного роду залежностей, у межах яких перебуває політичний суб'єкт, тобто соціальної впо­рядкованості політичного життя.

Соціальна впорядкованість є основою утвердження організації політичного життя. Якщо ступінь соціальної впорядкованості істотно знижується, люди почи­нають сприймати політику і все, що з нею пов'язане, як дуже небезпечний хаос. Це супроводжується розчаруванням у вибраному політичному курсі, наростанням тривоги, го­товності прийняти будь-які (але, на їх думку, ефективні) засоби впорядкування соціальних зв'язків. Уроки історії у таких випадках є повчальними саме тому, що існують межі підтримки масами демократичних змін. Ступінь невпоряд­кованості соціальних зв'язків у перехідний період до нової

моделі регуляції їх неминуче зростає. Проте вона не повин­на викликати почуття втрати безпеки, цьому сприяє право­ва система. Однак впорядкованість політичного життя не виключає його множинності.

Плюралізм політичного життя на­прикінці XX — на початку XXI ст. дедалі більше набуває конструктивного характеру, сприяє консолідації соціальної системи. Він передбачає консенсус усіх членів суспільства з фундаментальних питань його існування. В основі консен­сусу лежить пошук ключових для будь-якої політичної сис­теми цінностей — образ суспільства, до якого тяжіє біль­шість громадян.

Політичне життя суспільства — це те, що існує об'єктив­но, є в дійсності і становить факт. Для політики реальне політичне життя має значення лише в історичному контексті. А це означає, що певна політична реальність історично ви­никла і має перспективи у своєму розвитку. Не враховуючи таку реальність політичного життя, неможливо прийняти політично вірне рішення. У цьому зв'язку політичне життя характеризують політичний простір і політичний час, у яких воно розгортається.

Політичний простір виступає у трьох вимі­рах: як передумова політичного життя; мета політичних про­цесів життєдіяльності (геополітика); як середовище здійснен­ня найрізноманітніших форм політичного життя.

Політичний простір як передумова політичного життя визначає його даність, а саме — територіальні розміри, межі й форми організації, координати цивілізації, що склались, вплив кліматичних особливостей на політичне життя, його організацію й функціонування, особливості керованості, ко-мунікативності, можливості виконавської влади, зв'язок цен­тру з владою на місцях, можливості хаосу, розвалу, розпаду, активність і пасивність політичного життя та ін.

Видатний український філософ і політичний діяч В. Ли-пинський поняття території вважав центральним у вченні про націю, а територіальну свідомість — визначальним мо­ментом національної ідеології.

Політичний простір як мета політичного життя, тобто "геополітика", розкриває динаміку політичного життя. Істо­рично здійснення геополітичних інтересів проходило у воєн­них, імперських формах. Геополітика тривалий час була змістом політичного життя Російської імперії. Геополітичними були, по суті, рух Росії до Балтійського, Чорного, Каспійсь­кого морів, Сибіру, на Далекий Схід або, наприклад, вклю­чення всієї Волги в єдину державність. Наприкінці XX ст. геополітичні інтереси зберігаються в інших формах здій­снення й захисту їх. Розпад СРСР — результат суворих за­конів історичних рухів і переміщень етносів. Особливістю геополітики у наш час є забезпечення політичного життя етносів, народів, соціальних спільностей. Велич тієї чи іншої держави полягає не у розширенні розмірів території мето­дами сили, а у забезпеченні якості життя соціальних, націо­нальних спільностей, окремої людини.

Політичний простір як середовище політичного життя є, по суті, питанням про його приведення в політичну систе­му, визначення й оформлення її елементів, зв'язку між ними, характеру цих зв'язків. Він діє в межах певної країни, а та­кож у межах світового регіону, світового співтовариства. На кінець XX ст. політичний простір середовища характеризу­ється конвергенцією політичного життя різних країн світо­вого співтовариства, добором найкращих його форм, пере­глядом попередніх, пошуками виходу з конфронтаційних і переходом до узгоджених форм політичного життя.

Важливою властивістю політичного життя є політич­ний час. Він — сутнісна характеристика змісту політич­ного життя на певному конкретно-історичному етапі його розвитку. Політичний час не є календарним часом, це час політичних подій, що визначає все політичне життя. Так, на кінець XX ст. політичне життя Східної Європи характери­зується розпадом тоталітаризму, кризою імперської центра­лізації, формуванням і зміцненням національних політич­них систем, переходом до демократичних форм політичного життя. Для України 90-ті роки XX ст. — це політичний час переходу до демократичності, легітимності, незалежності, гу­манності, самоорганізації й самоуправління політичного життя.

Політичний час політичного життя розкриває як посту­повість його прогресивного розвитку, так і повернення (пов­ністю або в якихось аспектах) до того політичного (еконо­мічного, соціального, духовного) життя, яке минає. В Укра­їні нині відроджується те, що було досягнуто в попередньо­му політичному часі з усіма його недоліками і здобутками.

Такі процеси спостерігаються і в Росії, Ірані та в інших країнах. Уміло розпорядитися політичним часом — це вико­ристати часові характеристики у соціально-політичному просторі політичного життя. У політичному часі перепліта­ються минуле, сучасне і майбутнє. На відміну від фізичного часу політичний час може прискорюватись або уповільню­ватись, ущільнюватися, спресовуватись, бути застиглим або динамічним, бурхливим, революційним.

Суб'єкт політики живе в певний політичний час. Він може випереджати час або зберігати його. Він може бути як воло­дарем часу, так і рабом його. Він не може повернути втраче­ний час. І в цьому значущість політичного часу, саме цим пояснюється необхідність формування культурного ставлення до нього.

Під культурою політичного часу ми розуміємо підхід до нього як до невід'ємної політичної цінності, турботу про раціональне його використання, про збереження часу, до­держання часових пропорцій, спрямованість у майбутнє. Фактор політичного часу дає політичний орієнтир. Уміння враховувати час — один з основних показників раціональної організації політичного життя.

Бувають "смутні часи" ("безчасів'я") у політичному житті суспільства. "Безчасів'я" — це момент у політичному житті, коли точиться боротьба протилежних сил і немає ясності, хто, куди і заради якої мети веде. Для цього періоду харак­терне безвладдя. Воно свідчить про кризовий стан суспіль­ства або окремої його адміністративно-територіальної оди­ниці. Криза виражається у різкому порушенні функціону­вання органів влади. В умовах безвладдя відповідні органи влади або розпадаються з внутрішніх чи зовнішніх причин, або якщо існують, то не виконують своїх функцій. По відно­шенню до політичного життя це виявляється у тому, що державні органи не приймають необхідних рішень щодо управління суспільством з метою стабілізації його, не забез­печують виконання законів та інших правових актів, не га­рантують громадянам особистої безпеки, нормальної життє­діяльності.

Політичне життя суспільства не може довго перебувати у "смутних" умовах. Виникає потреба: старі органи влади, що втратили життєздатність й не функціонують, замінюються новими, такими, що здатні до виконання владних функцій.

У XX ст. людство надзвичайно активізувало політичне життя, віддаючи належне активній ролі політики. Актив­ність політичного життя стала його рисою. Вона зале­жить від багатьох факторів: місця особи в суспільстві; полі­тичного режиму (тоталітарного, авторитарного, демократич­ного); політичної, правової і моральної культури народу; дос­коналості структури і функціонування політичної системи суспільства; економічного життя і реально функціонуючої економічної системи суспільства; складності соціальної струк­тури суспільства; наявності інтелектуального потенціалу в політичній сфері, тобто кола людей, політично освічених, щирих патріотів, громадян честі й відповідальності, вольо­вих, організаційно даровитих, далекозорих, які крім велико­го політичного впливу на суспільство мають і моральний авторитет. Кожен з цих факторів по-своєму важливий.

Активність політичного життя відбивається у різних фор­мах і методах політичної діяльності.

Поиск по сайту: