СТАДІЇ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

У самому політичному процесі можна виділити низку важли­вих стадій, таких як: конституціювання (установлення) політи­чної системи, відтворення компонентів та ознак політичної системи; прийняття та виконання політико-управлінських рі­шень; контроль за функціонуванням і напрямами розвитку по­літичної системи.

У реальному політичному житті всі ці стадії взаємообумов-лені, взаємопов'язані і становлять єдиний цілісний і динаміч­ний процес. Разом з тим виділення окремих стадій дозволяє акцентувати увагу на особливостях дій і завдань, що вирішу­ють його учасники.

Стадію конституціювання політичної системи можна роз­глядати як сукупність дій соціальних спільнот, спрямованих на інтеграцію інтересів окремих учасників навколо вподобань і цілей, які дозволяють на певних етапах розвитку суспільства об'єднати локальні дії у загальнодержавну програму функціо­нування політичних інститутів. Тут вирішуються завдання ви­значення та узгодження інтересів, формулювання цілей і про­грам діяльності, втілення їх в основні законодавчі акти.

Конституціювання політичної системи — складний процес упорядкування суспільних зв'язків, розв'язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямова­них на легітимізацію політичної системи.

На стадії відтворення компонентів та ознак політичної сис­теми вирішується завдання подальшої гармонізації суспільних

відносин, урахування нових умов, інтересів та проблем, збе­реження вивірених принципів та методів роботи політичних інститутів та вдосконалення зв'язків між ними.

Зміст і характер політичного процесу значним чином зале­жать від дієвості та ефективності управлінських структур, їх здатності здійснювати контроль за функціонуванням політич­них інститутів, розвитком політичної системи в цілому.

Тенденції та закономірності політичного процесу склада­ються залежно від типу відносин суб'єктів політики, їх цілей і завдань та можливостей реалізації в кожний історичний пе­ріод. Вони завжди є складними інтегративними утвореннями дій соціальних сил, спрямованих на збереження чи певні змі­ни суспільних відносин, перерозподіл владних повноважень та, відповідно, зміну їх соціального статусу. Ці дії можуть ма­ти характер відтворення існуючих політичних структур, відно­син, повноважень та впливу на суспільні процеси чи певні їх зміни аж до кардинальних перетворень політичної системи, світових політичних зв'язків.

У цьому аспекті міжнародний політичний процес уявля­ється як баланс можливостей для прийняття адекватних рі­шень на виклик часу, потребу вирішення актуальних суспільних проблем. Це надзвичайно складне завдання. Дж. Со­рос підкреслював: "Політика визначається холоднокровним підрахунком особистих інтересів. Оскільки розмаїті егоїстичні інтереси — національні, інституційні, особисті — суперечать одні одним, то мистецтво політики якраз полягає в тому, щоб примирити їх".

Різноманітність і суперечність інтересів учасників політич­ного процесу обумовлюють його складну структуру, рухли­вість стадій та напрямів вияву, непослідовність розвитку в кризових ситуаціях. У політичному процесі під впливом різ­номанітності факторів своєрідно проявляються періоди соці­альних конфліктів і політичної стабільності, політичних криз, потрясінь і навіть соціальних революцій. Усі ці вияви політи­чної активності громадян характеризують рівень розвитку су­спільних відносин, можливість і здатність суб'єктів політики до відповідних дій у той чи інший період.

Соціальна революція репрезентує такі політичні дії і, відпо­відно, стан суспільства, які приводять до докорінних змін у всій економічній і соціально-політичній структурі суспільства. Така форма політичної діяльності є показником високої стадії нестабільності розвитку суспільства, його конфліктності. Со­ціальна революція в марксистській теорії визначена як спосіб

переходу з одного якісного стану в інший, заміни застарілої форми новим, більш прогресивним соціальним порядком. Го­ловною передумовою соціальної революції є нерозв'язність суперечності між активним зростанням продуктивних сил і застарілими формами виробничих відносин. Суб'єктами рево­люційних сил виступають соціальні сили, що зацікавлені у зміні існуючих зв'язків. При цьому наявність революційної ситуації, об'єктивних і суб'єктивних передумов розглядаються як обов'язкові атрибути соціальної революції.

У західній зарубіжній політичній теорії значної підтримки набули теорії еліти, модернізації та масового суспільства, як теоретико-методологічне підґрунтя соціальних революцій. Одна з найбільше розроблених елітарних теорій революційно­го процесу належить Парето. Вона розглядає соціальну рево­люцію як спосіб забезпечення "циркуляції еліти", а підтримку безперервності "циркуляції еліти" як умову стабільності роз­витку суспільства.

У теорії модернізації авторитетною є концепція соціальної ре­волюції американського соціолога і політолога С. Хангтінгтона, який вбачає роль соціальної революції у ліквідації невідповід­ності між зростаючим рівнем політичного розвитку широких верств суспільства і недостатнім рівнем модернізації політич­них шститутів, їх демократизації.

Теорії масового суспільства пояснюють причини криз, полі­тичної нестабільності, дестабілізації всієї сукупності суспіль­них відносин зростанням ролі широких верств у політичному житті суспільства, а представники психологічного напряму пов'язують їх із проблемами психологічного порядку.

Довгий час на соціальні революції покладалися великі надії різних політичних сил та їх дослідників, проте аналіз їх ролі і впливу на суспільний розвиток змусив багатьох учених пере­глянути ці висновки, критично оцінити можливості і наслідки соціальних революцій у сучасному політичному процесі, ос­кільки революція як силова форма зміни існуючого політич­ного режиму не приводить, за окремими винятками, до демократії та демократичних форм правління.

У політичному житті суспільства значну увагу, особливо остан­нім часом, приділяють реформам. За своїм характером реформа є таким типом перетворення, зміни чи нововведення, яке не зни­щує основ існуючої структури. Реформи створюють більш спри­ятливі умови для трансформації існуючих суспільно-політичних відносин, владних повноважень суб'єктів політики, реалізації їх інтересів і потреб. Вони можуть обумовлюватись зміною об'єктивних умов діяльності соціальних сил, посиленням тиску опозиції, усвідомленням необхідності проведення реформ з боку вищого керівництва чи його нездатності продовжувати попередній курс тощо. Реформи можуть відбуватись також унаслідок узгодження дій урядових і опозиційних сил суспіль­ства щодо зміцнення стабільності його розвитку. Зважаючи на потенційні можливості демократичного розвитку, посилення взаємозв'язку внутрішньої і зовнішньої політики у сучасному політичному процесі, а також зростання конструктивного впливу міжнародних інститутів та організацій, можна сподіва­тися на значний потенціал реформ у сучасному політичному житті.

Негативна реакція соціальних сил на політичну ситуацію виявляється в різних акціях політичного протесту. Такі дії мо­жуть набувати форм повстання, бунту чи путчу.

Повстання — це масовий відкритий збройний виступ певно­го класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного і соціального поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин і є одним із засобів завоювання політичної влади.

Бунт є формою стихійного протесту групи людей, доведе­них до відчаю нестерпними умовами свого існування, який виражає негативне ставлення до певних представників дер­жавних чи урядових структур, існуючих відносин у цілому.

Путч — це державний переворот (або його спроба) шляхом виступу противників існуючої влади із залученням армійських підрозділів, який здійснюється вузьким колом змовників, як правило, призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.

Усі форми політичного протесту, їх використання учасника­ми політичного процесу свідчать про неефективність здійсню­ваної політики й організації влади, потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.

У політичному житті різних країн можна спостерігати як кон­венціональні (легальні) форми політичного протесту, так і не-конвенціональні (незаконні) вияви негативної реакції соціальних сил. До конвенціональних форм відносять дозволені владою демонстрації, пікети, політичні резолюції та запити пар­ламентерів, а до неконвенціональних — антиконституційні де­монстрації, походи, діяльність підпільних політичних партій, революції, політичний тероризм тощо.

В останній час зростаючу тривогу в різних країнах викликає політичний тероризм, який набуває міжнародного характеру.

Тероризм — це політика залякування, подавления супротив­ників силовими методами. Тероризм є відповідною реакцією незадоволених і пригнічених на терор владних структур. Він проявляється в регіональних, етнічних, конфесійних і клано­вих стосунках і стає реальною загрозою як для державних ін­ститутів, так і для громадян, а тому потребує від правлячих кіл об'єднання зусиль і координації дій на рівні міжнародних організацій.

Політичний процес можна репрезентувати як певну сукуп­ність окремих політичних кампаній, що їх проводять соціаль­ні суб'єкти для досягнення своїх тактичних і стратегічних завдань. Вони є цілеспрямованими діями, готуються і регулю­ються політичними інститутами. В таких кампаніях вивіряється політичний курс, можливості союзників, політичних супротив­ників, конкретизуються завдання майбутніх політичних акцій. Такі дії впливають на зміст політичного життя суспільства, сприяють вирішенню актуальних проблем, спрямованих на по­силення позицій сторін.

Разом з тим відмінність і навіть протилежність інтересів ок­ремих політичних сил можуть блокувати процес прийняття необхідних рішень з тих чи інших питань, призводити до по­літичної кризи.

Політична криза — це така форма прояву комплексу супе­речностей, що утворилася і поглибилася на основі економіч­ної кризи і політичної нестабільності. Вона виявляється у падінні авторитету правлячих кіл, нездатності офіційних влад­них структур приймати раціональні рішення, узгоджувати і примиряти різнорідні інтереси явної або прихованої опози­ційної діяльності, спрямованої на ліквідацію даної політичної системи. Різними можуть бути і наслідки політичної кризи — від модернізації політичних структур, відповідних економіч­них перетворень і примирення інтересів різних соціальних груп до наступу реакції й реставрації попередніх владних структур збройним шляхом.

Серед найважливіших завдань сучасного політичного проце­су виділяється проблема створення умов для стабільного де­мократичного розвитку суспільства. Стабільність (стійкість) розвитку є важливою характеристикою політичного життя су­спільства, що засвідчує його здатність до збереження стану сталості, зміцнення.

Загалом у перебігу політичного процесу можна виділити кілька якісних станів як показників його домінуючих тенден­цій:

— функціонування, або простого відтворення, існуючих су­спільних зв'язків;

— розвитку, або стану адекватного реагування на нові сус­пільні явища;

— занепаду, розпаду політичної цілісності через невідповід­ність новим політичним реаліям.

Кожний із цих станів вказує на особливості того чи того пе­ріоду політичного процесу, його основних ознак і характери­стик.

У сучасному політичному процесі після розпаду соціалісти­чної системи, зникнення двополюсності і двосистемності, до­вгого періоду криз і протистояння у міжнародних відносинах настав складний, динамічний період формування нової систе­ми світових політичних стосунків і світової системи господа­рювання, становлення демократичних політичних режимів посткомуністичних держав, їх розвиток як самостійних суве­ренних демократичних країн на базі загальнолюдських цінно­стей.

Безумовно, тут ще можливі певні явища і процеси, навіть значні і впливові за своїм змістом на певних відрізках часу, щодо реставрації попереднього суспільного стану, але демок­ратизація суспільно-політичних відносин, масштабність трансформаційних процесів, їх лібералізація і гуманізація, створення умов для забезпечення прав і свобод особистості все більше формують визначальні ознаки сучасного світового політичного процесу.

Поиск по сайту: