Структурна композиція та форми перебігу політичного процесу

Як ми вже з'ясували, політичний процес побудований з нескінченної суми політично значущих подій і дій всіх його учасників. Предметно-змістовні аспекти (складові) політич­ного процесу розкриваються через виявлення його співвідно­шення з іншими соціальними явищами.

Таким чином вдається визначити, які саме соціально-політичні рухи та феномени наявні в ньому та в яких конкрет­них формах вони здійснюються: політичний розвиток (мо­дифікація, модернізація, трансформація); революція чи реформа; повстання, бунт, путч, заколот, переворот; політич­ний конфлікт і криза; політична кампанія; політичне рішення; пряма дія в політиці тощо. Досить важливо враховувати, у межах яких ситуацій та станів здійснюється політичний процес (співробітництво, конкуренція, боротьба, компроміс, ризик, війна).

Деякі дослідники виділяють у структурі політичного про­цесу так звані часткові (складові) політичні процеси або групи відносно самостійних політичних дій: 1) виявлення різними соціальними суб'єктами своїх потреб, інтересів, цінностей і прагнень у політиці; 2) артикуляція інтересів, тобто репрезен­тація своїх інтересів політичними групами тим інститутам, що ухвалюють політико-управлінські рішення; 3) ухвалення рішення і формулювання політичної волі; 4) реалізація по­літичної волі завдяки управлінській діяльності.

Зміст політичного життя суспільства в період, коли відбу­вається перетворення старої політичної системи у нову, за­хідними політологами визначається як повний перегляд конституції. Сама конституція держави виступає як легаль­ний і демократичний засіб легітимації політичної влади та всіх її інститутів. Укорінення нового політичного ладу без­посередньо залежить від того, чи відповідають нововведені інститути потребам суспільства. І навпаки, труднощі з ухва­ленням нових політичних інститутів свідчать інколи про їх штучність, надуманість, невідповідність вимогам часу і по­требам суспільства.

Одним із первинних, структуротворчих елементів політич­ного процесу є політичне рішення. По суті, це процес (техно­логія) визначення завдань політичної дії, який здійснюється в колективній або індивідуальній формі та стосується тих чи інших засобів реалізації влади. У сучасній державі та суспіль­стві не можуть існувати цілком нейтральні політико-управ­лінські рішення, а також процедури їх ухвалення, форми вис­ловлення і канали реалізації. Зазначені в рішенні мета і засо­би, шляхи і методи вирішення конкретного політичного завдання природно містять у собі так звану «вказівку інте­ресів» найвпливовіших у політичному світі суспільних груп.

Структурна композиція будь-якого політичного процесу пе­редбачає наявність дійсних центрів прийняття політико-уп-равлінських рішень та, особливо, певних взаємовідносин їх (центрів) з тими суб'єктами та об'єктами політики, яким саме адресовані ці рішення. Ефективність політичних рішень як технології політичного управління залежить від того, наскіль­ки вони здатні: сприяти функціям політичної координації (узгодження позицій і сил різнорідної маси людей); кореляції (внесення змін у політичну тактику); політичного програму­вання (вибір оптимальних моделей, цілей і засобів політичного руху).

Політична діяльність є найважливішою складовою по­літичного процесу; це характеристика не лише внутрішніх механізмів політичної участі — мотивів, реакцій, спрямова­ності дій та форм їх виявлення, але і всього динамічного ас­пекту політики. Політична діяльність — це «солідарна діяльність в ім'я загальної мети» (І. Ільїн). Феномен політи­ки постає перед нами як динамічний процес, у ході якого відбувається постійна зміна характеристик соціально-політичної реальності. У науковій літературі «діяльність» визначається як рушійна сила суспільного прогресу, найваж­ливіша умова існування соціуму.

Політичну діяльність, відповідно, можна визначити як си­стематичне свідоме втручання окремих індивідів чи груп лю­дей в систему соціально-політичних зв'язків і відносин із метою пристосування її до своїх інтересів, цінностей та іде­алів. Польський політолог А. Боднер пише: «Політична діяльність — це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка безпосеред­ньо чи опосередковано виходить з інтересів великих суспіль­них груп та цінностей, що вони поділяють»1.

Основы политологии / Под ред. А. Боднера. — К., 1996. — С. 106.

Політична діяльність постає як безперервний ряд конкрет­них політичних дій. Можливо тому іспанський політолог Л. С. Саністебан у книзі «Основи політичної науки» визначає:

«Політична дія є свідомим і добровільним втручанням окре­мої людини або групи у відносини влади і підкорення даної си­стеми»1. 1 Санистєбан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — С. 45.

Найважливішими рисами політичної діяльності є:

— зосередження зусиль політичних суб'єктів на спільних проблемах, потребах існування соціальної спільноти;

— держава і політичні інститути розглядаються як головні інструменти вирішення цих проблем;

— політична влада використовується як головний засіб до­сягнення визначених цілей.

Специфіка політичної діяльності полягає також у досить детальній регламентації її в законі. Правові норми встанов­люються державою і порівняно з політичними та іншими нор­мами мають такі переваги щодо політики:

а) накладають на людину і державу взаємні обов'язки, тоб­то певною мірою обмежують сваволю одне одного;

б) мають відкритий, гласний характер і направлені на кож­ного члена суспільства;

в) відносно стабільні та найменше залежать від сваволі носіїв влади;

г) характеризуються досить чіткою фіксацією прав і обо­в'язків їх виконавців, привносять в їх діяльність необхідну визначеність.

Політична діяльність неоднорідна, за ступенем інтенсив-ності в ній можна визначити декілька станів.

Політичне відчуження, коли людина зосереджується на­самперед на вирішенні особистих проблем, протиставляючи їх суспільно-політичному життю. Політика оцінюється в та­кому випадку як галузь, що не стосується реальних проблем та інтересів людини.

Політична пасивність виявляється в тому, що суб'єкт не прагне діяти як самостійна політична сила («політична фігура»), а перебуває під впливом більш значної соціально-політичної групи, організації. Ця позиція є політичним конформізмом (відсутність власних політичних інтересів і прагнень).

Політична активність найбільш природно відображає свідому діяльність у політиці, її ознаками є прагнення і мож­ливості реалізувати політичні потреби в ході опанування вла­дою. Політична активність фактично відтворюється у числен­них формах політичної участі.

Отже, за структурною композицією політичний процес є надзвичайно багатоманітним і складним утворенням; його складові елементи та особливості взаємопов'язані різними соціально-політичними зв'язками, мають неповторну специ­фіку і вирізняються динамічними аспектами.

Детальніша характеристика й оцінка змісту політичних процесів пов'язана з аналізом різних форм їх перебігу. Зважа­ючи на особливості характеру цих форм, політичні процеси досить умовно поділяють на такі, що базуються на соціально­му конфлікті через непримиренність інтересів суб'єктів політичного життя, і такі, що спираються на соціальний кон­сенсус.

Вивчаючи питання про конфлікти в політиці, ми виходимо з того, що конфлікт є постійним елементом та супутником су­спільного розвитку. Політичний конфлікт — одна з яскра­вих феноменальних форм перебігу політичного процесу. Політика і конфлікт завжди поруч; вказуючи на конфліктні ситуації та сприяючи їх вирішенню, політика доводить свою суспільну доцільність та функціональну здатність (або не­здатність).

Політичний конфлікт — це протиборство політичних суб'єктів, яке зумовлене несумісною протилежністю їх інте­ресів, потреб, ідеологічних цінностей та поглядів у прагненні до влади. Його зміст відображає боротьбу «еліти влади» і «контреліт» чи владних структур і незадоволеного населення за первинність впливу в системі політичних відносин, за мож­ливість прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, одним словом, за все те, що становить прерогативи і ресурси влади та політичного панування.

Зрозуміло, що конфлікти несуть у собі серйозну загрозу де­стабілізації суспільства, однак вони виконують і позитивні функції. Так, конфлікт запобігає застою і закостенінню со­ціально-політичної системи; постійне розв'язання конфлік­тів сприяє оновленню і прогресивним змінам у системі, інтег­руючи і мобілізуючи населення (забезпечує внутрішню єдність групи), політичний конфлікт посилює соціальні ре­сурси влади; часто призводить до появи «нової лояльності» у відносинах. Проте політична влада може не зовсім порядно використовувати «образ ворога», аби за допомогою меха­нізмів конфлікту спрямувати агресивність мас дроти зовнішнього ворога чи свого противника. Отже, справа не в тому, щоб конструювати безконфліктне суспільство, а в то­му, щоб навчитися врегульовувати конфлікти за правилами сучасної конфліктології та політичної науки.

Суспільства і країни, що перебувають у перехідному стані, природно, мають безліч передумов щодо підвищення рівня політичної конфліктності. Це пов'язане, по-перше, зі співвідношенням інтересів головних соціальних груп і ха­рактером політичної культури (чи її кризою), по-друге — з рівнем інституціоналізації політичних відносин і якостями політичних керівників. За умов кризи політичної участґта ігнорування вимог мас у підготовці рішень влади скла­дається найвірогідніша ситуація щодо відтворення ради­кальних форм політичного процесу.

Війна — одна з найжорстокіших і найтяжчих за наслідка­ми форм політичного процесу. Якщо зіткнення протилежних сторін конфлікту (держав, народів тощо) переходить у баталь­ну стадію із застосуванням збройних засобів, то конфлікт пе­реростає в свою крайню форму — війну. У політології війну визначають як організовану збройну боротьбу між класами, націями, народами чи державами.

Ще з глибокої давнини почав формуватися погляд на війну як на соціальне зло; водночас «стихійні» діалектики (зокрема Геракліт) розглядали війну як природне явище суспільного розвитку. Соціально-політичну сутність війни розкрив німецький військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, який наголосив, що війна є нічим іншим, як «продовженням дер­жавної політики іншими засобами».

Первинними джерелами війн усіх типів і масштабів є, по-перше, різка соціально-класова диференціація суспільств; по-друге, кардинальна несумісність протилежних інтересів соціальних верств; по-третє, суперечливі геополітичні стра­тегії держав.

Політичні цілі, завдання, характер можливої війни закріп­люються державою (її правлячою елітою) у відповідному політичному акті, що зветься військовою доктриною. Це — затвердження в країні на даний час системи поглядів і наста­нов щодо суті, цілей, характеру можливої в майбутньому війни, рівня готовності до неї ресурсів держави і збройних сил, засобів і форм її ведення. За змістом і характером політи­ки виокремлюють так звані «наступальні» та «оборонні» військові доктрини (можливі також змішані типи).

Війни за різними критеріями поділяють: на внутрішні (громадянські) і зовнішні (міждержавні); за політичним змістом — справедливі (національно-визвольні, оборонні, вітчизняні) і несправедливі (загарбницькі), прогресивні і ре­акційні; за масштабом — локальні, регіональні і світові; за кількістю сторін, що воюють, — двосторонні і багатосто­ронні.

Для теорії політичного процесу важливими є насамперед політичні наслідки війн. З одного боку, на початку війни спо­стерігається консолідація народу навколо війська і держав­них органів, в цілому укріплюються позиції правлячої еліти, зокрема її легітимність (у разі перемоги). З іншого боку, для політичної еліти, що зазнає поразки, починаються проблеми: народ не вибачає їй втрат, жертв і руйнувань війни; влада, яка програла війну, вимушена піти з політичної арени. Отже, піс­ля поразки у війні перед нацією (народом) відкривається нова доба історії — конституювання нової політичної системи.

Революція — це докорінне, глибинне перетворення приро­ди і механізмів влади у суспільстві, радикальна зміна всієї політичної системи, яка розкриває можливості значних со­ціально-економічних зрушень. Революційні перетворення здійснюються на засадах нового проекту суспільного розвит­ку, що спрямований на створення нових політичних інсти­тутів і цінностей.

У поясненні природи революцій донині (навіть серед захід­них політологів) найпоширенішим залишається підхід К. Маркса, який вважав революції «локомотивами історії», адже вони трактувалися ним як результат антагоністичного конфлікту між продуктивними силами та виробничими від­носинами. За марксизмом, такі суперечності стимулюють на­родження нового суспільного ладу, тобто перехід від нижчої до вищої суспільно-політичної формації. Рішучість та повно­та змін, які відбуваються в ході революції, дають можливість розглядати її як ефективний і радикальний засіб соціальних перетворень.

Водночас, як правило, революційні процеси є насильниць­кими та передбачають відкрите зіткнення груп (еліт), що фор­мують владу. Революція супроводжується також жорсткою боротьбою її прибічників щодо програмних, доктринальних питань, через характер і шляхи перетворень; вона характери­зується можливістю розколів, переслідувань та утисків не тільки безпосередніх противників, але й відступників та ін­ших «угодовців».

Оскільки революції найчастіше виникали наприкінці за­тягнутих, глибоких соціально-економічних і політичних криз, що були спричинені егоїстичною та непрозорливою по­літикою правлячих груп чи наслідками війн, то їх сприймали як необхідний вихід із загальнонаціональної катастрофи. Проте і руйнівні дії та наслідки, що супроводжують революції, також відомі. Це дало підстави відомому історику М. Бер­дяеву назвати революцію «малим Апокаліпсисом історії».

Сучасна політична наука вже не визнає фатальної немину­чості та історичної приреченості революцій як форм розвитку політичного процесу. Політологи-елітисти розглядають рево­люцію як успішне повалення правлячої еліти контрелітою, головним чином, за допомогою політичного насильства і мо­білізації народних мас; до того ж, перехід влади до нової еліти супроводжується перебудовою в соціальній структурі, зміною механізмів панування та політичної системи в цілому.

Було б помилкою вважати революції результатом політич­ного заколоту одиночок чи ізольованих від мас екстремістсь­ких груп. Недарма М. Бердяев писав, що «революція нікого не питає про своє право, вона стихійна і уподібнюється геоло­гічній катастрофі»1. Бердяев Н.А. О назначении человека. — М., 1993. — С. 184.

Отже, підґрунтям революцій є серйозні чинники об'єктивного і суб'єктивного характеру.

Марксистська і неомарксистська наукові традиції акцен­тують увагу на таких чинниках, як глибока соціально-еко­номічна нерівність; нездатність правлячих класів реагувати на суттєві вимоги мас; нездатність «верхів» управляти, а «ни­зів» — жити по-старому; усвідомлення масами несправедли­вості існуючого ладу та їх здатність до організованих дій про­тесту тощо. Поява в суспільстві таких чинників визначає, що визріла так звана революційна ситуація, отже, революція стає реальною можливістю.

Однією з найяскравіших праць, присвячених аналізу сут­ності, причин і наслідків революції, є книга П. Сорокіна «Соціологія революції». У ній визначається, що безпосеред­ньою умовою будь-якої революції є поєднання таких чин­ників: а) зростаюче придушення базових інстинктів; б) за­гальний характер репресій; в) безсилля груп порядку. Однак головною причиною П. Сорокін вважав неможливість навіть мінімального задоволення базових інстинктів більшості насе­лення, що перебуває у пригніченому стані.

Багато дослідників визначають як головну причину рево­люції прагнення людей до рівності, вважаючи несумісним стабільний політичний процес і наявність значної нерівності в розподілі матеріальних та інших благ. Так, французький історик і політик А. Токвіль зазначав, що майже всі рево­люції, що змінили життя народів, здійснювались або для того щоб зміцнити, або для того щоб знищити рівність.

Сучасною спробою пояснити феномен революції є концеп­ція Ч. Джонсона, який в своїх умовиводах спирається на те­орію саморегульованого суспільства Т. Парсонса. Якщо су­спільство є неспроможним перетворювати свої інститути від­повідно до змін, що відбуваються, вказує Ч. Джонсон, суспільна система вступає в стан нестабільності (втрати рівноваги). Саме ця нестабільність стає необхідною умовою для виникнення революції; її головним джерелом є розбалан-сування зв'язків між головними культурними цінностями суспільства і системою економічного виробництва.

Одну із сучасних концепцій революції викладено у праці Ч. Тіллі «Від мобілізації до революції», в якій автор розглядає цю форму політичного процесу як вияв протесту і насилля. Революційні рухи, на думку Ч. Тіллі-, — це тип колективної дії за умови втрати урядом контакту із суспільством. Соціальні революції як засіб мобілізації групових інтересів виникають, коли люди не мають інституційних засобів вияв­лення своєї волі та інтересів, їх вимоги не беруться до уваги, а масові виступи придушуються державною владою.

У процесі розвитку соціальних революцій дослідники ви­окремлюють такі етапи:

1. Визрівання революції — етап формування революційної ситуації, коли ставиться під сумнів легітимність всієї по­літичної системи і владних структур.

2. Революційний вибух — відкрите зіткнення між урядови­ми силами і масами, що збунтувалися; це — повстання, яке має скінчитися поразкою чи перемогою.

3. Перемога і консолідація революційних сил — етап, коли нове політичне керівництво, щоб укріпитись у владі, має ре­алізувати лозунги і первинні цілі революції; головне завдан­ня — оволодіння всіма важелями управління та створення нового адміністративного апарату.

4. Інституціоналізація нової системи влади — процес ут­ворення нових економічних, політичних і соціокультурних структур, які, на думку Л. С Саністебана, мають визначити вигляд і характер нової соціально-політичної системи.

Слід підкреслити, що революції несуть із собою не тільки заперечення і руйнування існуючого політичного ладу, але й наголошення та утвердження нових суспільних ідеалів. Якщо між цими ідеалами та їх конкретним виявленням вини­кають значні розбіжності, якщо втіленню їх запобігають об'єктивні та суб'єктивні причини, виникає реальний ризик контрреволюції.

Контрреволюція — це політичний рух соціальних сил (ко­лишньої владної еліти та її прибічників), що були усунені від влади революцією. їх мета — повалення нового, встановлено­го після перемоги революції суспільно-політичного ладу, та реставрація (відновлення) колишнього політичного порядку, який поверне їм панівні позиції в суспільстві.

Досвід багатьох революцій свідчить, що в її полум'ї, у вог­нищах ненависті палають не тільки представники класу гно­бителів, але й самих революційних мас; своїх «жертв» рево­люції не обирають і не лічать. Ось чому нерідко революційний запал мас, невгамовний виплеск їх енергії змінюється втомою й апатією, політичною байдужістю більшості населення. Такі настрої відкривають контрреволюційним силам, що не при­мирились із втратою своїх привілеїв та ресурсів влади, шляхи до реставрації колишнього режиму; або ще гірше — виникає ііигроза і можливість встановлення диктатур (наприклад Робесп'єра, Леніна — Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена).

Контрреволюція може реалізовуватись у таких формах, як озброєний опір, громадянська війна, заколоти, диверсії, бандитизм, іноземна інтервенція, військові путчі, блокади тощо. Організація контрреволюційних сил потребує часу і ресурсів, тому їх розпочинають через деякий період після поразки. Крім того, матеріальна підготовка складається, зазвичай, з таких дій:

а) вирішення проблем фінансування, зокрема, залучення своєчасно сформованих грошових активів із-за кордону;

б) мобілізація внутрішніх соціальних і матеріальних ре­сурсів;

в) налагодження таємних каналів постачання зброї;

г) організація підпільних політичних структур громадсь­кої підтримки своїх акцій;

ґ) використання підтримки іноземних держав, що є за­цікавленими у ліквідації революційного режиму.

Завершення контрреволюційного руху може бути у таких варіантах. По-перше, якщо він стимулює консолідацію широ­ких верств населення навколо революційної еліти, то контр­революція швидко зазнає поразки. По-друге, протиборство революційних сил із контрреволюцією затягується настіль­ки, що конструктивного виходу не вбачається. По-третє, якщо ностальгія втомленого від революційних перетворень народу за старими порядками дуже посилилася, то це може призвести до стрімкої перемоги контрреволюції, отже, поч­нуться швидкі дії з реставрації колишніх політичних інсти­тутів. Проте логіка політичної історії така, що колишня еліта, повертаючись до влади, вже не може винищити абсо­лютно всі революційні новації; ті політичні запровадження, які були реалізовані як вимога часу, як правило, зберігаються (такою була доля затвердження парламентаризму, обмеженої монархії, інституту поділу влади тощо).

Революції та контрреволюції нерідко призводять до грома­дянських війн чи локальних військових конфліктів, трива­лість і кількість жертв у яких досить чітко залежать від розта­шування політичних сил і політичної зрілості противників.

Повстання — форма політичного процесу, яка має досить радикальний характер, особливо через рішучі дії його учас­ників та використання збройних засобів. Залежно від істо­ричної епохи та соціального складу учасників повстання ха­рактеризуються значним різноманіттям, вирізняються за ступенем інтенсивності, рівнем організованості, тривалістю та тими духовними ідеалами, які надихають учасників. Ве­лику роль у повстанні відіграють керівники (ватажки), які проголошують цілі повстанців (часто досить декларативні); мета і завдання повстанців знаходять обґрунтування у дек­лараціях, лозунгах, примітивних програмах. Цілі повстань зазвичай мають негативний руйнівний характер, але не зав­жди політичний (інколи національно-етнічний, визвольний від колоніального гніту). Дії повстанців, як правило, зосе­реджені на певній території чи проблемі, обмеженій конк­ретною метою.

Бунт — на відміну від повстання, має цілеспрямований характер та слабкі елементи організації, являє собою масові дії, що мають дуже високий рівень інтенсивності, активності учасників та досить обмежені в часі. Бунти породжуються конкретними проблемами буття людей, це завжди відповід­на реакція на певні екстраординарні дії (чи злочинні бездії) представників влади, державних чиновників. На думку А. Турена, бунт відрізняється від повстання малочислен-ністю, вузькістю складу учасників, локальністю здійснення опору щодо певних дій уряду, відсутністю атак на центри влади і невизначеністю політичних цілей. Лозунги, які вису­вають бунтарі, або занадто глобальні, абстрактні, або надзви­чайно примітивні, а їх дії здебільшого мають характер стихійного опору та протесту. Політична практика знає ве­лику кількість бунтів, що були викликані соціально-еконо­мічними, побутовими і національно-культурними чинника­ми: «хлібні», «цукрові», «жіночі», «горілчані», «селянські» тощо.

Заколот — за ступенем інтенсивності та емоційної напру­ги є близьким до бунту, але має ще меншу кількість учасників. Він виникає внаслідок свідомої цілеспрямованої підго­товки певної групи осіб та має збройний характер. У заколоті ставку роблять на військову силу; головний резерв заколот­ників зазвичай становить армія. Якщо кількість організато­рів заколоту невиправдано зростає, його «сценарій» втрачає чіткість, набуває нетерплячості, то за логікою політичного розвитку заколот має перетворитися на бунт. Якщо маси не підтримали бунтівників, то їх дії можна кваліфікувати як путч.

Путч — форма (спроба) захоплення влади через викорис­тання репресивних заходів та частини армії. Путч виявля­ється у воєнних діях, які не мають широкої соціальної під­тримки, не враховують специфіки ситуації, не мають проду­маної програми. Військові сили використовуються як інстру­мент захоплення влади чи засіб психологічного тиску на ле­гітимний уряд з метою примусити його піти у відставку.

Військовий заколот завжди є формою нелегального вста­новлення режиму влади військовими (генералітетом, полков­никами), яка не передбачена законом, спирається на силу зброї і відбиває насамперед інтереси керівництва армії чи власників військово-промислового комплексу.

Перевороти у практиці політичного процесу є нерідкіс-ним, але завжди феноменальним явищем, яке набуває спе­цифіки залежно від історичної доби, масштабів і «сценарних» моментів. На відміну від революції, перевороти не призводять до корінних соціальних змін, а лише спричиняють персональ­ні переміщення у центрі влади. Здійснюються перевороти по-різному — від примусу прийняття рішень під тиском до прямого насильства над владою. Спрямованість і характер пе­реворотів залежать від того, якими силами і з якою метою їх здійснюють.

Серед політичних переворотів виокремлюють такі:

— державний переворот — насильницька, примусова зміна глави держави чи уряду та приведення до влади нових політичних осіб, груп із боку впливових, але не досить упов-

поважених сил в апараті держави. Тобто зміни відбуваються у межах правлячої еліти;

— двірський переворот — форма зміни влади внаслідок інтриги чи заколоту певної групи осіб, які відіграють значні ролі при дворах (у палацах) монархів. Багато прикладів двір­ських переворотів зазнали династії Медічі, Капетінґів, Валуа, Бурбонів, Романових та ін. Сучасні «двірські» перево­роти — це скоріше спроби заколотів у тих чи інших інститу­тах влади, наприклад витіснення одного клану іншим з верхівок влади;

— військовий переворот — путч, який вже було розглянуто раніше.

Політична криза. Практично всі розглянуті вище форми політичного процесу виникають в умовах специфічного стану політичної системи — кризи, що є моментом найвищого заго­стрення суперечностей, коли політичні перетворення набува­ють характеру незворотності. Вимоги переходу політичної системи до якісно нового стану стають все більш жорсткими; соціальна незадоволеність зростає дуже швидко, а дисфункції влади стають очевидними. Кризовий стан можуть обумовити й економічні негаразди, і екологічні катастрофи, і поразка у війні тощо. Головна ознака політичної кризи — це її ком­плексність, багаторівневість і складність. Виявляється по­літична криза в тому, що декларації та наміри влади не збіга­ються з реальними справами і подіями. Варіантами завершен­ня (виходу з) кризи може бути лише:

1) соціальна катастрофа (катарсис), яка означає повну дисфункцію держави, розвал економіки, нестримне зростан­ня злочинності, цілком незахищений соціальний стан сус­пільства;

2) врегулювання кризового стану засобами ефективної по-закризової, так званої «рефлексивної», політики, якщо таку стратегію управління вдається виробити і запровадити.

Природному перебігу політичного процесу в сучасних дер­жавах, які здійснюють модифікацію чи модернізацію або пе-

ребувають на шляху «демократичного транзиту», здебільшо­го притаманна політика реформ. Реформи є цілеспрямова­ним процесом, спланованим щодо окремої галузі суспільного життя (чи великої соціальної проблеми), керованим і певною мірою передбачуваним.

Реформи мають відповідати таким вимогам:

а) не суперечити інстинктам людей, не заперечувати при­роді людини;

б) необхідно провадити попередню оцінку умов здійснення перетворень;

в) слід здійснювати спроби — перевірки очікуваних резуль­татів реформи у малих масштабах і тільки після цього перехо­дити до загальних реформаційних змін;

г) провадити реформи в життя лише правовими, консти­туційними засобами.

Шляхом реформ влада регулює чи коригує відносини між соціальними групами в ім'я збереження громадського поряд­ку, при цьому вона постійно контролює хід політичного про­цесу. Реформи мають вирішувати лише певні, чітко визначені проблеми життя соціуму і не мають на меті глобальних пере­творень всієї системи. Характер реформ зазвичай прагматич­ний, їх успіх залежить від своєчасності проведення та ресурс­ного забезпечення. Як правило, реформи, що запізнилися, не мають бажаного ефекту; а ті, що нав'язуються суспільству си­ломіць, не за соціальною потребою, можуть спричинити акції непокори і навіть революційний опір мас.

За своєю природою реформи є поступками правлячої еліти під тиском опозиції, невдоволення соціальних верств, які за інших умов можуть вийти за межі норм політично регульова­них відносин. Отже, ініціюватися реформи можуть як «звер­ху», так фактично і «знизу», з чим влада має рахуватися. Шлях реформ часто визначають як політику компромісу між правлячими групами та їх соціальними опонентами, комп­ромісу, що заради збереження соціально-політичної системи як цілого йде на зміну окремих її частин.

За галуззю втілення реформи бувають економічні, соціаль­ні, освітні, культурні, політичні, правові, військові тощо; за часом — довгострокові і короткострокові; за характером — радикальні і «камуфляжні», м'які; за провідною ідеєю — консервативні і ліберальні.

Проте реформи, що проводить держава, нерідко виклика­ють незадоволення як консервативних груп (що не сприйма­ють новації), так і радикалів: по-перше, своєю обмеженістю, фрагментарністю, частковістю; по-друге, тим, що лише по­слаблюють соціальну напругу, знімають окремі проблеми, а не розв'язують увесь кризовий вузол. Отже, невдалі реформи можуть призвести до контрреформ — часткової чи цілкови­тої відмови від суспільних інновацій, які були здійснені під час реформування. Спричиняються вони принциповими по­милками попередніх реформаторів, можливо невиправдани­ми «перегинами» влади, а найчастіше — бажанням владної еліти повернути собі привілеї чи прерогативи, що були втра­чені в ході реформ-поступок. Загроза, яку несуть в собі контр-реформи, полягає в тому, що суспільство «лихоманить», ре­ального поліпшення справ не настає, отже — соціальний ка­таклізм може стати реальністю.

Політичні кампанії — найбільш чітко організовані, виз­начені в часі, сплановані, професійно забезпечені та нерідко врегульовані нормативно форми перебігу сучасного політич­ного процесу. Серед них слід виокремити кампанії: електо­ральні (вибори, перевибори), агітаційно-пропагандистські, рекламно-політичні, дискредитаційні в межах політичної конкуренції, політико-інформаційні тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Чому у визначенні поняття «політичний процес» так важли­во акцентувати динамічний чинник?

2. Якими специфічними ознаками характеризуються політич­ні процеси у транзитних суспільствах, зокрема в українському соціумі?

3. Виокремте послідовні стадії розвитку політичного процесу протягом часу.

4. У чому полягає історична значимість і «соціальна драма» стадії занепаду політичної системи?

5. Які соціальні рухи та феномени утворюють структурну ком­позицію політичного процесу?

6. Що становить зміст і цілі політичного наступництва? Які відмінності вирізняють династичну, корпоративну і демократич­ну спадкоємність влади?

7. Чому політичну діяльність вважають найважливішою скла­довою політичного процесу?

8. Здійсніть типологію політичних процесів у межах парадиг­ми політичного розвитку.

9. Назвіть відмінності політичної трансформації та політичної модернізації.

10. Спробуйте порівняти характерні риси і відмінності «захід­ного» і «незахідного» політичних процесів.

11. Що утворює специфіку політичних процесів у посттота-літарних країнах?

12. У чому полягає специфіка політичних конфліктів як форми політичного процесу?

13. Охарактеризуйте найбільш радикальні форми перебігу по­літичного процесу.

14. Що становить суть і мету політичної кампанії? Які види політичних кампаній існують у державній та громадсько-політичній практиці?

Рекомендована література

1. Бандурка О. М., Древалъ Ю. Д. Парламентаризм в Україні, становлення і розвиток. — X., 1999.

2. 2.Барсалев В. А. Политические кризисы и смуты (История, тео­рия, современность). — М., 1997.

3. Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

4. Вишняк О. Електоральна соціологія: Історія, теорія, мето­ди. — К., 2000.

5. Георгіца А. 3. Сучасний парламентаризм: Проблеми теорії та практики. — Чернівці, 1998.

6. Герасіна Л. М., Панов М. І. Структурна композиція політичного процесу в аспекті політико-правового аналізу // Вісник Харківського національного університету ім. В. Ка-разіна. — Х.,2001.

7. ГлуховаА. В. Типология политических конфликтов. — Воро­неж, 1997.

8. Коваленко Б. В., Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая конфликтология: Учеб. пособ. — М.: Ижица, 2002.

9. Козловский В. В., Уткин А. И., Федотова В. Г. Модерниза­ция: От равенства к свободе. — СПб., 1995.

10. Кола Доминик. Политическая социология.— М., 2001.

11. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

12. Кречмер Г. Фракції. Партії в парламенті. — К., 1999.

13. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфлик­тов. — М., 1997.

14. Михальченко Н. И. Украинское общество: Трансформация, модернизация или лимитроф Европы? — К., 2001.

15. Мухаев Р. Т. Политология. — М., 2000.

16. Политический процесс: Основные аспекты и способы ана­лиза / Под ред. Е. Ю. Мелешкиной. — М., 2001.

17. Почепцов Т. П. Информационные войны. — М., 1999.

18. Пугачев В. П., Соловьев А, И. Введение в политологию. — М.,2002.

19. Слюсаренко А. Р., ТоменкоМ. В. Історія української консти­туції. — К., 1993.

20. Харитонова О. Г. Генезис демократии (Попытка рекон­струкции логики транзитологических моделей) // Полис. — 1996. — № 5.

21. Шаповал В. М. Державний лад країн світу. — К., 1999.

22. Энтин Л. М., Энтин М. Л. Политология развития и освобо­дившиеся страны. — М., 1986.

Погорілий

ТЕМА 7. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

• Політичний розвиток і модернізація

• Політичні конфлікти і кризи

Світ політики надзвичайно різноманітний, він відрізня­ється мінливістю і динамічністю. Політичні системи, що існують у сучасному світі не ізольовані одна від одної, вони перебувають у постійній взаємодії, при якій стає не­минучим зіткнення різних протиборчих сил. Тому не див­но, що політичне життя початку XXI ст. наповнене різно­го роду політичними протистояннями і конфліктами, кри­зами та війнами. Сьогодні найважливішим завданням стає осмислення причин і прогнозування наслідків таких зітк­нень, а для цього необхідно дати відповідь на цілу низку складних питань. У чому відмінність сучасних політичних систем від тих, які існували в колишні епохи? Як здійсню­ється трансформація політичних інститутів, яким чином змінюються політичні цінності, політичні ідеали та полі­тична поведінка? Зрозуміти сутність політичних змін, що відбуваються в сучасному світі, дають можливість поняття «політичний процес», «політичний розвиток», «політична трансформація», «політична модернізація», «демократиза­ція» та ін., розглянуті в даному модулі.

Поиск по сайту: