Політичні конфлікти. Політичні рішення

Політичне рішення є основною ланкою і одночасно ре­зультатом політичної дії зокрема і політичного процесу в цілому.

Процес прийняття політичних рішень передбачає такі фази: висловлення інтересів і підготовка громадської дум­ки, аналіз проблеми і підготовка проекту рішення, прий­няття рішення, виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов'язаних із проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей інди­відуальних і групових суб'єктів політики у різних політич­них документах (резолюціях, заявах, деклараціях, маніфес­тах тощо), а також організація масових акцій (маніфестацій, демонстрацій, пікетувань тощо). Ця фаза передбачає масо­вий характер політичних дій з метою привернення громад­ської уваги до існуючих проблем.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення із за­лученням групи радників, науковців, спеціалізованих комісій.

На стадії прийняття рішення використовуються пра­вила колективної дискусії, в якій беруть участь представ­ники влади, політичних організацій, експерти. Рішення найчастіше приймається такими двома способами: консен­сусом і голосуванням. Консенсус використовується для до­сягнення групової згоди, коли інтереси всіх учасників част­ково збігаються і їх об'єднують певні цінності. Спосіб голо­сування передбачає надання переваги позиції, яку підтри­мує більшість. Як правило, такий спосіб прийняття рішен­ня часто супроводжується помилками.

Виконання рішень відбувається на рівні адміністратив­но-управлінських органів, які в цьому процесі використо­вують легальні засоби примусу, агітацію, маніпуляцію гро­мадською думкою, тобто спекулюють на стереотипах і міфах масової свідомості. Виконання рішення значною мірою за­лежить від того, наскільки оптимальне це рішення.

Для прийняття оптимального рішення потрібно враху­вати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інте­реси, позицію експертів та безпосердніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження. У протилежному випадку рішення можуть виявитися неефек­тивними.

Політичні рішення класифікуються за такими ос­новними критеріями:

суб'єктами прийняття (закони і постанови парламентів, нормативні акти центральної виконавчої влади, рішення місцевих органів влади і самоврядування, рішення політич­них партій і груп тиску);

терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні, тактичні і оперативні). Стратегічні рішення охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку. Тактичні рішення стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень, а оперативні — поточних політичних завдань;

ступенем соціальних наслідків (функціональні, що за­безпечують стабільність соціальної системи, і дисфункціо-нальні, що порушують її рівновагу).

Реформування політичної системи в Україні прохо­дить повільно і незбалансовано, і як наслідок цього, сповіль­нюються процеси реформування в інших сферах суспіль­ного життя, насамперед в економічній.

В Україні ще не сформована нова соціальна структура, суб'єкти якої були б зацікавлені у сучасній цивілізованій політичній системі. Основним активним суб'єктом соціаль­ної дії є колишня номенклатура, яка намагається процеси становлення незалежної держави, демократії і ринкової еко­номіки скерувати у вигідне для себе русло. Прикриваю­чись гаслами про розбудову Української держави, номенкла­тура стримує процес ринкової реформи, для того щоб вигід­но для себе розподілити державну власність, накопичити величезний стартовий капітал для майбутньої приватизації.

Сучасна номенклатура в Україні неоднорідна: одна части­на виступає проти української незалежності і проти реформ взагалі, інша ставши власником, почала підтримувати курс на швидку ринкову реформу, ще інша займає половинчасту позицію в цьому процесі (трохи капіталізму, трохи соціаліз­му, трохи вільного ринку, трохи державного контролю).

У більшості населення не сформовані ще соціальні інте­реси і соціальний статус, і тому вона часто є об'єктом мані­пуляції між різними політичними силами. Крім цього, в умовах різкого погіршення життєвого рівня населення швидко проходить процес створення маргіналізованих і люмпенізованих груп, які орієнтуються в перспективі на соціальну і політичну нестабільність, екстремістські дії у повсякденному соціально-політичному житті.

Середній клас, наявність якого, як показує досвід цивілі­зованих країн, є найголовнішим чинником політичної ста­більності в суспільстві, в Україні є малочисельним. Основу його становлять дрібні та середні підприємці, а також час­тина інтелігенції (здебільшого представники престижних сьогодні професій).

Отже, така соціально-класова структура українського суспільства не дає змоги забезпечити рівне представни-

цтво соціальних груп у правлячій еліті і контре літі.

Слабко кристалізована соціально-класова структура в Україні негативно позначається на діях вторинних суб'єктів політичного процесу — групах тиску і партіях. Не ма­ючи широкої соціальної основи, ці організації здебільшого замикаються на своїх власних проблемах або стають полі­тичним прикриттям номенклатурних угруповань у боротьбі за їхні інтереси.

Політичний процес в Україні характеризується зіткнен­ням різних групових інтересів і цінностей у боротьбі за розподіл влади і власності, що призводить до політичних конфліктів.

У найбільш відвертій формі конфлікти простежуються між такими суб'єктами політичної дії:

гілками влади (законодавчою і виконавчою) за розши­рення прерогатив;

державою і працівниками державного сектора економіки;

партіями лівої, центристської і правоцентристської орі­єнтації;

різними регіональними, промисловими та підприємниць­кими структурами за перерозподіл бюджетних коштів, а також за контроль над зовнішніми ринками збуту товарів.

Зіткнення різних інтересів і тенденцій виявилося у про­тистоянні між Президентом і Верховною Радою. Це проти­стояння зводиться не тільки до розширення прерогатив між двома гілками влади, а частково відображає протиборство між прихильниками незалежності України і реформ та їх противниками. На головній лінії боротьби позначаються побічні суперечності (регіональні, партійні, релігійні).

Якщо Президент і його команда головним чином зорієн­товані на реформи, то значна частина депутатів (переважно лівої орієнтації) намагається їх блокувати. Крім цього, роз­біжності між силами реформістського спрямування викли­кані певними кон'юнктурними міркуваннями, а також не­достатньо послідовними і збалансованими реформістськими діями президентської команди, призводять до того, що парламентові вдається заблокувати найбільш радикальні уря­дові рішення. Ця тенденція простежується особливо в кон­ституційному процесі.

Ряд конфліктних ситуацій в Україні виникає через по­спішність прийняття і недостатню обгрунтованість політич­них рішень.

Основними недоліками прийняття політичних рішень є: відсутність цивілізованого механізму погодження інтересів різних соціальних груп на стадії обговорення рішення че­рез легальне лобіювання, а також врахування оцінок неза­лежної наукової експертизи; дефіцит кадрів із сучасною управлінською освітою; не забезпечений механізм проти­ваг і стримувань, а також юридичної відповідальності між різними центрами прийняття політичних рішень. У су­часному політичному процесі України домінуючою стає тен-деція зміцнення інститутів Української держави, надання їм сучасного демократичного змісту шляхом конституцій­ної реформи, а також прискорення процесу економічної мо­дернізації.

Поиск по сайту: